S A V A P U G U

Мафіозі

Кафе називалось "Мафія".

...Я чомусь подзвонив їй напівдорозі з села до міста із маршрутки.

-...Ти мене почув?!.. - заледве дотелепав крізь гул двигуна, - Ми підемо у мафію. Виходь на півдорозі і повертай ліворуч...

Ліворуч то ліворуч, мені все одно. Кілька годин не курив, - раптом доведеться цьоматися в губки. А ці ж кубіти тепер суціль якісь гидливі на усе, окрім якихось там оріфлейнів. Біди не знають, роздобрахались на татових харчах, писками крутять...

- О, ти який нині... - усміхається після легенького цьому.

- Ай, мені то вшистко єдно, який чи не який. Бери, шо даю. - майже сміюсь, дивлючись на цю усе ще красуню. Колись в юності я обіймав її за талію однією рукою, огинаючи повне коло. Тепер потрібно уже двох рук.

- Ну шо? де воно є, та мафія?

Зайшли. Старий, якимись чудами не зруйнований будинок в самому центрі. Колись тут жили поляки, потім - жиди, іще пізніше - совєтські комуняки. Тепер - мафія. Прискіпливо вишуковую атрибути цієї самої мафіозності : пістолєти які, сомбреро із чорною стрічкою, на крайняк - кинжал який чи люльку пірата. Глухо, - нєма ніц такого оригінального, все як усюди.

- А чо мафія? - питаю, - ти не в курсі? Тута єдине, що дає напряг, - це пожежний датчик, бо змахує на таймер вибухівки...

- Ха, - визирає себе в дзеркалі, - ти мене питаєш? Може, її власники - народець з 90-их.

Це була її обідня перерва. Година часу.

- Ти знаєш, - продовжую брюзжати, - шо би я тут сказав про це все, будучи ще тим жидом, котрого була ця кімната?..

- А шо?

- Що сіль задрібна для такої дурнуватої сільнички. Що ці їхні чорно-білі фірмові серветки нагадують надруковане траурне повідомлення...

- ...що перцю в перечниці нема, до речі. - додає в такт.

- А де сі дів?.. ну то, блін, вапше... - "ізумляюсь" мовою оригіналу. - Шо от ми вже півгодини чекаєм тую піццу і пацєче м'ясо, ти замітила?..

- Ну-у-у... це ж тобі не жиди і навіть на поляки, - констатує очевидний факт, - але може так тре...

... Мені то вже надоїло : сидіти, чекати, глипаючи на дебільну псевдопорнуху на плазмі просто перед носом.

- Ну так що, - питаю, - далі то як воно буде?

- А шо буде? нічо не буде. Проведеш мене до універу.

- Хіба що до пологового, - кривлюсь. - Мені в універ не фарт, бо я валю на п'яний базар.

- Фу ти... ну до, до пологового. - Цьом на прощання. Іще два рази.

...Пологовий будинок знаходиться на півдорозі до універу, а п'яний базар - це у бік протилежний. Гра слів, гра у маршрути.

Я не курив півдня заради цих цьомів. У найближчому кіоску купив пачку.

Мафія ж стрічається не щодня, чи не так?..

Курсиви-8

***

Леська, прівєтік, сонечко!..

Доброго здоров'я, пане Володимире!..

Пане?.. тю, дурепа.

 

***

Я - акула. Я вас не вітаю.

Бо через вас я мушу рухатись, аби не впасти на дно.

Але і там я вам не по зубам.

 

***

Ти морочиш мене по ночах своїми питаннями,

знаючи два варіанти відповіді.

Хочеш знати третій - спитай удень.

 

***

Два "Слава Ісу" за цілий тиждень,

Очікують третю хакерську атаку.

Зате огірків у нас завалісь.

 

***

Закидав у соковарку яблука, сливки і румбарбар.

Вистрілить? Не вистрілить?

- це справді Квешн...

 

***

По вулиці ходить двійник знайомого покійника.

Тільки не треба мене лякати,

- я і так вірю в реінкарнацію.

 

***

До пані С., котра має чоловіка на В.,

прийшов я, В., котрий має жінку на С.

Чокнутись можна із цими перехльостами.

 

***

Персе- та інші -їди

 

Настає, як кажуть, найчарівніша ніч 2017-ого, коли закохані сядуть собі так десь під вербою і почнуть рахувати метеоритики, майже як кукі зозулі сирими весняними ранками...

Мені як завжди не везе. Як тільки де яке затемнення чи метеоритні дощі, так одразу ж небо захмарюється точнісінько як по графіку закону підлості. І так купу років, систематично аж до непристойності. Я давно цьому не дивуюсь, звик, тим паче, що свої метеоритики я уже колись благополучно порахував як зміг, затемнення передивився, а закохуватися ще хоч раз в кого-небудь серце уже якось не лежить. Тай під вербою вночі мені шось некомфортно, та ще й з комарами і дурними псами по сусідству.

...Але Принцеса вкотре приїхала зі своєї Іспанії (див. www.savapugu.jimdo.com за 2013рік). Перечитую, що я тоді про неї виписував і дивуюсь сам собі. Зрештою, криза середнього віку - штука реально страшна і підступна... шо тоді тільки в голову не лізло... капєц просто. Але, на щастя, пережилося й це, більш-менш без особливих катастроф. І бачу я тепер у Принцесі просто таку собі сусідку, як усі, нічого особливого, - таких красивих блондів в Україні море-океян... то дай їй, Боже, щісті-здоровлі, крапка.

... Якось одночасно із цими Персеїдами різко зникла спека. Ще удень з мене текли ріки поту, із двигуна на плантаціях під неприродньо білим сонцем валив мало не білий же дим, а вже увечері - я як на світ народився.

"Володя, ми ж друзі", - заявила в перший же день знайомства моя нова роботодавиця. Свят-свят-свят... Після певного відомого досвіду, коли я тепер від кубіти чую, що ми - друзі, я весь наїжачуюсь і зіщулююсь, проблеявши у відповідь, що мені заводити друзів уже безнадійно пізно, бо не вірю у саме існування даного процесу.

Але, - "Друзі навсіґда", відповідаю. Бо що я можу відповісти кубіті, котра дає мені класну роботу, за котру непогано в принципі платить? А раптом це справді має якусь перспективу? - робота, в смислі. Тай друзі - то таке, що сюди мож підтасувати все що завгодно, або ж узагалі нічого, окрім вітання раз в рік, а найчастіше ж нема і цього мінімуму. Байдуже, о.с., одним словом.

...Але Персей каже правду, її тільки треба зрозуміти. Через купу років я дуже чітко згадав ту ніч, котру ми із другом_по_партії вперше провели біля річки під суціль зоряним небом. Тоді це були не персеїди, але кілька метеоритиків пролетіло. Я пригадав і скільки їх було, і їхні траекторії.

Пройшли роки, і аж тепер я зрозумів що ж було цим сказано. Буває і така магічна геометрія, чи що, коли на лініях падаючих зірок був записаний весь чи частково подальший життєвий шлях. Кілька секунд, кілька ліній, - і потім дітись від цього нікуди. Мусиш іти саме туди, куди тобі вказали зірки. І єдине, що від тебе залежить, - пройти це гідно, або просто як зможеш. І так виходить, що справжні твої друзі - це метеоритики. Котрі тобі не збрехали, і заради цієї правди, і власне самого тебе, згоріли.

Нахрінатахата?

Колисьто одна моя близька подружка жалілася, що її сторінку тут на Фейсі зломили і це, буцімто, причина чому вона її більше не веде.

З тих пір пройшло купа часу, сторінка висить як висіла, ніякої ворожої активності там давно не спостерігалось, і лише зовсім недавно чиясь невідома клава всучила туди кілька рекламних заморочок.

Може й так, може і зламали. Хоч я і не раз чув про схожі випадки, все ж таки крупно в цьому сумніваюсь.

Бо, - смисл?.. Ну я розумію, свисне хакер платний домен, дасть свій пароль. А який резон зламувати непристойно безкоштовну сторінку, з котрої абсолютно нічого не візьмеш, крім лінка і повної нерозберихи?

Але, може я і помиляюсь, і шось у цьому теж є таке собі пікантно-інтригуюче. Слідкуючи за сторінкою цієї своєї знайомої кілька разів посилав і скасовував свій запит про дружбу.

Бо невідомо кому посилаєш, невідомо кого придбаєш, невідомо з ким заговориш. А ще як оце тричі невідоме та стане твоїм фейсфрендом, та ще - не дай Бозя - скаже в чаті "Ми, Савапужка, друзі", - новітні нічні жахіття забезпечені. А їх я уже хочу менше всього. Мені би старих позбутися, - і на тім спасибі.

До Ann... Спомин.

Ті заросли стежки, лиш раз один проблукані

ногами в туфельках - баул у спальні лишено.

Ті дні долонями обдертими покришено,

перетворивши на золу мов в пічці муфельній.

 

На комин зкапує трирічний сивий вересень,

де з падолистом відгукнеться в цифрі гомоном

твій погляд зтишено у віях переплетений,

і я обплутаний немов гіпнозу променем.

 

Та стане зимно так що лід поглине й осінь ту,

і пересніжністю замінить ніжність втомлену.

Ти не примножуй лиш мені осуди наготу,

а я подякую ще раз тобі хоч спомином.

Вірусоманія.

Як тільки наближаються великі релігійні свята, за день-два до них, я у авральному темпі стягую архів з Фейсбуку і видаляю зі сторінки абсолютно все вивішене, залишивши її непристойно пустою і загадковою для незнайомих юзерів. Якщо іще ж врахувати практично закритий для читання сайт "SAVAPUGU www.savapugu.jimdo.com", то кожен нас з Савапугою не знаючий так і пройде мимо, нічого по суті не додувши.
А все просто, аж невдобно.
Кожне релігійне свято починається і...з вірусної атаки. Уперше це відбулося років з 5-6 назад. Спочатку я думав, що це випадково, і просто із прикрістю перечистив тоді ще Windows7 від усяких вірусних капостей і мерзостей. Але ситуація повторилася буквально через кілька місяців і мала вона уже фатальний для операційки результат. Але, - окей, перегрузили ми і це діло. Останнім писком мого терпіння була не просто вірусна атака на Воздвиження Чесного Хреста, а згорілий внаслідок цього жорсткий диск на новенькому потужному Acer'і разом із черговою якою W7Ultimate і най не кажу скількома гігабайтами, звичайно ж, безцінної інфи.
Коли я перейшов на LINUX, і зникли усі мої проблеми з вірусами (лінукс до них не вразливий), інтернет-дєятєлі вигадали фокус інший : якогось моменту ти просто не можеш відкрити не лише свою сторінку, а сервіс як такий.
Комп'ютеру від цього нічого, але скажімо сторінка ФейсбукCOM не відкривається, а все що з нею зв'язано загрозливо декларується як видалене чи переміщене на нову адресу. Ніякі зміни паролей тощо результату не дають.
От таким-от макаром відбулося і на ці релігійні свята. На державні свята ця закономірність чомусь не поширюється, що навіює дуже інтересні такі підозри...
Та вже.
Отож за день до цих свят я бігом завантажив архів Савапуги, вичистив вчергове цю сторіночку під сам корінь, і - вуаля : наступного ж дня відкриваю ІНЕТ і читаю : "Вибачте, сторінка ФейсбукCOM не відповідає або її переміщено на іншу адресу".
Ха, я навіть не здивувався. І хоча буквально того ж вечора сторінка благополучно відкрилася (хоча я і проводив якісь певні маніпуляції з хелпом і паролями), береженого і Бозя береже.
Тим паче, маючи гіркий досвід з ФБ : це ж уже третій варіант сторінки Савапуги на Фейсі. Два попередні із лінками ~/savapugu та ~/savapuga були знищені невідомими хакерами іще давним-давно...
Така-от чергова антирелігійна вірусоманія. Оскільки це уже давно явно система, то просто бережімось і рятуймось хто як може. Хто не може, - читайте Савапугу : вона вміє багато, багато ж знає, і клацати по клаві - одне з любимих занять.
Welcome <3

Червоно-синє праволіво.

Купив я недавно змішувач на воду до кухні. Вклав як має бути, тай усе : цюркоче вода тепер собі із крану нового, блищєчого, а не з того шо було.
Пройшло пару днів, і друг_по_партії якось бере тай каже :
- Ти знаєш, шось воно з тим краном не те. Неправильно шось воно із краном тим, чесне слово......
- Та я бачу, що вода цюркотить заслабенько, - відповідаю.
- Нє, - замислено так заявляє. - Ото у старого крану зліва була синя штучка, а справа - червона. Тепер - зліва червона, справа - синя.
...Трошки поясню для тих, хто не в курсі.
До ніяких партій я не маю ніякого відношення і не мав ніколи в світі.
"Друг_по_партії" - це приватно-інтимний сленг : хтось каже своїй дівчині "мала", якийсь чоловік каже своїй жінці "ей ти", а я на "Savapugu www.savapugu.jimdo.com" кажу - "друг_по_партії". Абстрактній, вселенській партії чєловєків, якщо хочете.
І про змішувач. Як відомо, синє зліва - це на холодну воду, червоне справа - на гарячу.
Пішли далі.
... Хоча моєму другу_по_партії явно малося бутись блондинкою з голубими/зеленими очима, я вочевидь далеко від неї не втік.
Проходить іще пару днів. Змішувач на наших старих трубах забився і взявся я його розбирати і чистити. І тут мене пробило...
- Слухай, - кажу, - ану давай перевіримо твоє АйКью на тесті. Тай моє теж, - уточнюю, знаючи її обідчівість.
Тести вона обожнює.
- От є змішувач із цими кольорами. Шо треба зробити, аби синє було зліва, а червоне - справа? Вгадай з трьох разів.
- Вжє! - бадьоренько так відповідає. - Треба поміняти ці штучки місцями.
- Соня, лапочка, - сюсюкаю майже по-жидівськи в дусі мого ностальгійного прадіда, австрійського жида-вояка. - Ти по свому IQ пішла від мене недалеко... Я ці всі дні такі думав так само. Фтарая папитка, дєточка...
- Ну... відкрутити крани і поміняти їх місцями... - не любить вона признавати свою неправоту ні у яких питаннях.
- Нєа... - я уже не витримую і починаю ржати майже істерично.- Змішувач-то, блін, симетричний. Тому при монтуванні його достатньо обернути на 180*.
... Як ми сміялись, це треба було чути.
А позаспокоївшись, на спокійну голову, питаю :
- Cонічка, це шо вже старість чи перемкнуло, бо спека?.. Ну добре ж ти, але ж я !.. то ж моя робота, як би не було, ці крани... я ж за то ще і гроші заробляю...
Ну а що вона мені відповіла, хай залишиться за кадром. Внутріпартійною, так би мовити, таємницею.

Прощай, молодость.

Час летить, і з кожним роком капці стають все дорожчі, а їхня якість разом із нашим таким же кліматом - усе ненадійніша. Або ж мої ноги просто не долазять до тих бутіків, які треба. Бо які треба - я не знаю.
Тому вирішив піти старим перевіреним шляхом і переходити цю зиму у старих надійно-безвідмовних, хоча і фатально промокаючих на дощі капцях торгової марки ПрощайМолодость.
Реакція публіки на такий уже аж аховий біля-пенсіонерський випад мене в принципі не хвилює. По офісах я не лазяю, по великосвітських зборищах не тусуюсь, а у моїх містах-селах ці капці носять ну майже через один чи кожен п'ятий.
Оскільки мої ровесниці мене не цікавлять так само (мене не цікавлять навіть молодші від мене на 5-10 років жіночкє), а 25-літки зиркають на мене лише втіхаря, уникаючи прямого погляду, то ... то будемо прощатися з молодістю.
Типу.
Най гадають, що це воно так уже і є.

Чиєсь там літо.

Взагалі-то, це літо було на рідкість моє. І ніколи не вгадаєте, чому.
Дурь поки ще остаточно не покинула наші з Савапугою сіро-сиві шерсті... - на рідкість моє, бо залюбився я літом лише раз, хоча й моцно, але й не надовго. Бо мус, аби то було якнайскорше по тормозам, бо то на фіг кому було нужно. Засвітило було наче й вдруге, але це щістічко було проявилось із категорії "чокнутих баб" з "бабиного" же літа.
...Коли я чую вираз "бабине літо", у мене зходу виринають стійкі асоціації : така якась груба баба, котра з якоїсь речі претендує ще й на світленьке і струнке у всіх іпостасях таке собі літо-літечко...
І хоча сама по собі ця пора - фантастична, ці мерзенні асоціації примушують обходити сотими дорогами неприємні і бридкі мені фляко-салові типажі, котрі щей апріорі ширші від мене, і не раз. Бо ця пора, аби не святотатствувати, тут ні при чім до моїх персональних, іще з дитинства травматичних асоціацій.
...І вперемішку - дощі з ураганами, сліпучою Зорею та білими крапочками вночі над головою. І холодіючі ранки, і підступаючий спокійний осінній смуток під назвою "що там далі?.."
Усе як завжди.
Усе як поки що.

Обіймай, як сі не бридиш.

Був тими днями у місті експромтом проведений такий собі міні-флешмобчик : з десяток дівчат проводили акцію "Обійми перехожого" чи шось такого.
Як це завжди відбувається, найбільш цікаві міроприємства у цьому краю наперед не анонсуються (концерт Тіни Кароль не вшчот), а висвічуються заднім числом як апріорі успішно проведені.
А шкода. Але мабуть, що так задумано.
От уявіть собі ситуацію : проанонсували масові обіймання красивими-more&more-дівчатами будь-якого зустрічного перехожого на конкретно заданому відрізку вулиці і в конкретно заданий час. Ну і незалежно від погоди, - для нашого краю уточнення суттєве.
Хто збіжиться на таку акцію? - правильно, до- і за- 50. Будуть дівочки таких цьомати, наражаючись на ризик зараження яким старчеським вірусом? Та якщо це буде проанонсовано наперед, то будут мусіли, хтять чи нє.
От де псюк заритий. Тому ж нічого такого лобизатєльного як правило і не анонсується, хоча й проводиться досить часто. Але лишень у день акції і у спецпідібраній тусовці. Бережеться чистоту генофонду нації, так сказать.
...Мені то в принципі фіолєтово, бо культу обіймання-цілювання-*бання я особливо фанатично ніколи й не дотримуюсь.
Мені оно чисто просто цікаво було б, чисто егоїстично інтересно, як би вони зреагували на мене, будь я в потрібний момент у потрібному місці?.. Обійняла б вона дядю чи вдала б, що мене нема?..так як вони то вміют?..
Ну ви розумієте... Є така амбіційна жаба у хлопів, і ніде від цього дітися.
Відповідь для себе я, звісно ж, знаю, хоча й є така штука "а раптом".
Але "не присутній - не цільований".
...Із днем чомусь дівчаток, Гьорли.
Я все іще вас ЛавьЮ : майже усіх, хоча й часом та місцями, і переважно, - в снах брєдОвих.

Пісьоцьом

Куннілінгус : ніколи не думав, що те чим я люблю займатися, називається таким складним словом.

7 пунктів самоповаги

Не озирайся, коли тобі здається що тебе кличуть :
той хто тебе справді цінує, обов'язково дожене на повороті.

Не озирайся, коли тебе справді кличуть :
є ризик, що хтось просто хоче самоствердитись за рахунок тебе;
якщо виявиться що так, буде вже пізно, - зкам'янієш.

Не озирайся, коли тобі дивляться в спину :
це завжди краще, аніж погляд в очі.

Не озирайся, коли щось загубив на перехресті :
шукатимеш у всіх чотирьох сторонах світу,
аж поки не згубиш і самого себе.

Не озирайся, коли до тебе волають про допомогу :
дуже часто потопельник сильніший за рятівника.

Не озирайся, коли тобі у спину кинули ножа :
твій птаха Фенікс поруч, на плечі.

Не озирайся, коли твій вірний друг спіткнувся на важкому шляху :
розвернись, підійди, і дай йому руку;
а там далі - буде як буде.

Курсиви-9

***

Цієї зими ми жили як звірі в клітці,

в зоопарку під відкритим небом.

І було холодно.

 

***

Весна що настала

засліплює очі неприродньо білим сонцем.

Арктичний холод зі знаком плюс.

 

***

Коли б я тебе колись не знав,

то якісь свої уявлення сприйняв би за твої мрії.

Таки хочу тебе не знати.

 

***

За минулі півроку я легко надолужив згаяне :

постарів років на двадцять...

Усе треба робити вчасно.

 

***

Ця зима, здавалось, буде нескінченною.

Але уже в квітні стало ясно,

що це мені не здавалось.

 

***

 

Дика нарциска

Романтичні часи, коли ти їдеш по трасі і бачиш бідну блондинку біля стоячого джипа, в котрого шось там поломилось і вона просить тебе як благородного лицяря усе то справити, а потім - лала/романтична пригода, - так от такі часи давним-давно минулися, і навряд чи таку ситуацію де ще можна надибати.

Бо жінки, а особливо котрі за кермом, суціль ну майже усі вже начисто зіпсовані фемі, а вседозволеність і безнаказаність легко дасть їй їхати на тому шо є, як-будь, і навіть коли воно в упор їхати не хоче чи не може. Тобто, усі на всьо специ.

У велосипедистів та сама історія : зустріти кого-небудь з поламаним яким ланцом, почути від когось прохання про допомогу, - справа марна. І не тому, що ровери тупо поголовно надійні як рускій луноход, а просто : бо попросити язик не повертається у теперішнього народу. Ну от нє, і все : хоть стріляйся, а не попросить.

Ну добре, то їхні проблєми - стояти в лісі із пробитою камерою і видзвонювати 911, чи що там ще. А потому чекати дві години, пояснюючи по мобілці усі загогуліни лісових стежок, дерево-кущових орієнтирів, та частину власної біографії. І все тому, що у цього нововипарханого, але не менш дрімучого жлобсько-совкового постпокоління язик для прохань тупо і глобально не повертається. Не закладена у них така програмка, і вже.

...З деяких пір я нарешті став повноцінним велосипедистом. Повноцінним, бо їзджу не на важкій і неповороткій "Україні", котра і так була в мене фактично завжди, а на сучгірському Ардісі, з котрим зжився з першої ж хвилини як одне ціле, як зо справжнім другом.

Отож більшість своїх пересувань в мене тепер на двох колесах, і спостерігаю я тепер набагато більше, аніж пішодрала чи з маршрутки.

...Сучасні молоді дівчата (а Савапугу класично цікавлять лише вони), якими б феміністками чи пофігістками не були, самі у лісові хащі все ж таки на роверах не їздять. Ну манія у них всіх така інтернетна, всюди ввижаються ман'яки, звісно ж мого віку, котрі нічого не роблять лише вичисляють їх бідолашних по лісах аби згвалтувати. Зрештою, не конче по лісах. Та сама манія у них в центрі міста, на церковній літургії, у багатолюдних кафешках серед білого дня та за монітором на віддаленому сервері. Минули ті чудові часи, коли красивою дівчино можна було милуватися відкрито, не приховуючи своєї приязні. Тепер будь-який відкритий, довший за три секунди погляд розцінюється як збоченський. Тай іще одну заразу підчепили останнім часом : сексизм називається. Ну це майже те саме, що і попереднє, суть та ж. Вайфай та кабель зробили із цим поколінням свою справу, дружелюбністю в нього не дуже вже і пахне, і схоже на то що це черговий різновид чергової безнадії.

Зрештою, я не про вай із фаєм. Я про лицарську допомогу ближньому, котрий потрапив у скрутну ситуацію.

Ото для показовості розповім один такий приклад, до яких абсурдів доходить ситуація із цим

"комплексом непрохання".

Пішли якось зимою дві старшокласниці у ліс на околиці міста. Не дуже вже й діти, раз пішли самі, хоч і вдень. А ліс там на сміх ріденький, усе проглядається на кілометр, заблукати там - то треба дуже захотіти. Але, як було потім уравідрапортовано у пості місцевого МЧС, - "діти заблукали". Ок.

І що ж вони,значить, роблять у цій ситуації? правильно, дзвонять з лісу на 911, п'ять годин ті спасітєлі їх шукають, мало не уночі приводять додому. А вдома бідних змерзлих дівочок батьки й питають, чого ж ви дві дурепи не кричали на все горло, село ж внизу за 300м, мо' хтось би й почув тай врятував вас, ідійоток. І оно їхня відповідь : "бо боялися сексуальних ман'яків".

Якби сам то не прочитав і не знав тих місць, не повірив би що таке може бути. Але було.

...Отож нам, немолоденьким уже здебільшого сивим старомодним лицарям серед цьої всьої неприродньої атмосфери робити вже якби й нічого. Ніхто, відев, не попросить нас ані колесо залатати, ані додому привести. Пічалька і капут усьому святому.

...Я ні разу не бачив дівчину, котра би на ровері балакала по мобілці, хоча у фемі на джипах це суціль і всюди. Зате бачив, як одна роверистка сиділа на березі річки, милувалася собою у стрімкому дзеркалі зеленого потоку, - і ровер у неї, судячи по всьому, ламатися зовсім навіть і не збирався. Та як завжди, побачивши сивого дядю, нехай і на Ардісі, у себе за спиною, заторможено-байдуже як це тепер модно встала і поїхала у бік протилежний.

Мене це зовсім не здивувало. Мене здивувало б, якби було шо привітніше.

Але, виявляється, вони ще мають якесь відчуття краси : нехай себе гарної у водяному дзеркалі, нехай і тільки себе а навіть й не річки як такої, - але  щось там у цих суціль прагматичних і байдужих субстанціях ще ворушиться. Може. А може то мені, старомодному лицарю, просто здалося.

Ще пам'ятаю ті часи, коли туристи стрічаючись на одній стежці, пропонували одне одному воду чи канапки, цигарки чи стограм. Іще пізніше, - просто віталися, уступаючи дорогу.

Особисто я вітаюся і тепер.

А свій фейс я чудово знаю по дзеркалі у ванній.

І не було випадку, аби на моє вітання не було відповіді. 

Блядський ланц або Господарське мило

Була колись в мене знайома інтернет-блогерша, котра написала якось одноіменну замітку під назвою "Господарське мило". Там були перераховані усі переваги цього чудового продукту. Зараз це легко можна прочитати у павутині, але так було не завжди, тай заміточка була файна. Пройшло кілька років, її блогу вже давно нема в природі, але господарське мило з тих пір міцно асоціюється в мене із цим на той час чорнооко-чорноволосим дівчам. І коли я чую ці два слова, завжди тієї ж миті згадую її, блогершу тобто.
То не буде злодійством, що я взяв ці два слова у титул замітки, тим паче що тут не стільки про мило, скільки про ланц до гірськороверного Ардіса. Про бевешний, роздовбаний, як не підступись блядський ланц.
...Купляти бевешну (бувшу у вжитку - S.) техніку може винятково той, хто на ній розуміється. Бо якщо воно якийсь час і пропрацює більш-менш без фокусів, то обов'язково настане пора, коли одне за одним почнуть ламатися усі її вузли, складові та шестірьонки. Тоді ти береш і міняєш на ній детальки фігові на детальки нові нефігові. Усе ніби чудово, - поміняв, і тішся. Але є одне маленьке основоположне западло : стара деталька починає гробити нову (а не нова витягувати стару, як це здається неспеціалісту), і от ми знову маємо наших старих баранів, тобто міняємо чергову фігову стару на нову нефігову, котру у подальшому житті стара фігова норовить в свою чергу угробити як її така ж попередниця.
Кінця цьому процесу може і не бути, хоча якщо ти шурупаєш шо до чого, то рано чи пізно ти цей паскудний ланцюг ієрархій такі завершиш.
Так от, ланц - це фіговина паскудна особливо.
Поміняв я заднє колесо. Усі знають, що там є новенька зірочка. Ну і не тільки вона, ясне діло.
Окей, - їзджу місяць, два, десять, по бетонці, по гравію, по болоті. Усюди машина-звєрь, проїде і не пікне.
І от однієї чудової днини рванув я покататися на наше міське озеро, згадати дитинство, подивитися на качок та каруселі. Рушив із свого п'ятого поверху на самому краєчку міста, відкіля до того озера перти і перти, і усе поміж мерси та іншу колесну худобу. І не завжди по смузі першій, бо я хоч і на ровері, але замашки у мене ще ті, авто-мото-мобіліста.
А по дорозі мені треба проїхати один відрізочок траси, котрий я аж ніяк об'їхати не можу , бо просто нема куди, а те де є - ну вже аж дуже великий об'їзд виходить.
От навіть намалював тут схемку, шоби було ясно, як виглядає цей відрізок самогубчої для будь-якого ровера і не тільки траси.

Спочатку ти здалека розганяєшся по ідеальній бетонці, бадьоренько так спускаєшся вниз і переходиш на підйом...
Це так як скочити з третього поверху. Від гладенької швидкості до скаженої трясогузки на , звичайно ж, криво покладеній бруківці.
Але підйомчик невеликий, - на швидкості ти його проскакуєш секунд за 15, і знову вилітаєш на таку ж рівненьку бетонку. Проскочив я цей перехід і тепер, і прокрутив перші десять метрів.

І тут в мене злітає ланц. Блядський ланц.
Шо таке "злетів ланц", на котрому зав'язаний тормоз на трасі поміж купи транспорту роверисти знають, інші ж можуть собі уявити. Дітись нікуди, тормозу нема, бордюри високі, і тобі не залишається нічого іншого, як припертися до того ж самого бордюру і однією ногою проштовхнутися в якусь ущелину.
Оце і називається "одна фігова деталька угробила детальку нефігову". Бо такий підлий фокус як елементарна деформація старого бевешного ланцу, - це коли він розтягується по довжині, провисає і спадає від невеличкої вібрації, - таку фіговину я , чесно, шось навіть і не зміг додути. Іще тоді, коли поміняв колесо, тормоз, каретку, але не поміняв оцей самий, так би мовити, ланц.
...Окей. Через годинку у мене всі руки в шмірі. Шмір теж якийсь такий цікавий : пригадую дрімучі шміри, котрі відмивалися бензиною і тільки нею. Тут одразу видно - шмір фірмовий. І відмив я цілком чорні лаби за три рази намилення у холодній проточній воді цим самим , абсолютно чудово незамінним господарським милом, вкотре згадавши колишню дівчинку-блогершу, котра уже давно не блогерша, і взагалі, але це не моє діло.
...А шо ж отой ланц? А нічо : робити нічого, - зняв і викинув на брухтівку, купивши за ненормальні гроші новенький. Вклав, усе крутить чудесно.
Але я вже знаю, що буде наступною фіговиною, котра буде норовити цей новенький ланц угробити. Якщо ви думаєте, що я цю фіговину тут же отако взяв і купив, то ви жорстоко помиляєтесь.

Бо купляти бевешну техніку це не лише хобі, - це процес свідомого мазохізму. Технярі - вони знають, такіда.

Просто Марта

Неділя, 10-та ранку.  Дзвінок у двері, сектанти.
- Хто?!
- Це Марта...
Відкриваю і питаю у красуні :
- Скільки Ви, Марта, коштуєте за годину?

 

...Все, більше не приходять.

Курсиви - 10

***
Рік по тому як минув рік
прийшло твоє привітання.
Воно й зараз там, непрочитане.

***
Коли про тебе забувають усі,
зникає бажання нагадувати про себе,
й лякає навіть думка, що згадають.

***
З вікна маршрутки ми зустрілися очима.
Але ж твоя рука за кермом як цей твій погляд -
байдужа і впевнена.

***
"Мрії збуваються, варто лише перехотіти."
Мені залишилось вже зовсім трішки -
ще якось про них забути.

***
В кінці червня в горах випав сніг.
Все правильно - сонце повернуло на зиму,
й саме тепер ти згадала про мене.

***
Я все ще потрібен саме там,
де мене знищити найлегше .
Найтяжче ж на це не погодитись.

***
Шомісяця числа вночі двадцять третього,
так гірко озираючись на усі сторони,
крізь сітей твоїх приторно-солодкеє сплетиво
я протискую своє яке є двадцять сьомеє.

***

The dreams come true, yes

 

Хто сказав, що мрії не збуваються?..
Все життя мріяв ходити повільно, спокійно і уважно оглядаючи все навкруги : не літати, не вганяти як вар'ят, не бігти вічно так ніби мене хтось ззаду в шию жене.
Домріявся : болять - хронічно вже так болять, надійно - перестуджені іще колись в юності у зимовому лісі ноги.
Болять від пішохідності, від ровера, від роботи в селі, від сидіння за монітором, - болять просто по факту своєї присутності.
І ходжу я тепер чи вганяю на ровері, значить, повільно, спокійно і уважно оглядаючи все навкруг, бо знаю що ходити швидко я хоча і можу, але увечері мені то все вилізе боком. І крижами теж.
Збуваються мрії, збуваються... Тільки-от думати бажано вчасно, про що воно потім мріяти.

Курсиви-11

 

***
Багато років ти мені снилась, і я підло про тебе мріяв.
Аж зустрівши вдруге - заспокоївся :
чужа людина.

***
Твоя зрада - то нічо.
Гірше, що я тепер визираю
усіх схожих на тебе.

***
Це у тебе не зрада, ні, -
це просто синиця в руках.
Доступні ж хижаки, коли голодні.

***
Коли довго мучать сумніви,
часом потрібно повернутись на спалені мости,
аби переконатись, що спалені вони не марно.

***
Нині із мого лексикону
назавжди зникло ім'я "Леся".
Шкода, - я так його любив.

***

Бірюльки

 

***

***

Я читаю тебе...

Я читаю тебе як прочитану книгу :
біле тло, чорний шрифт, епілог.
Ані кроку вбік на затуманену кригу,
ні стрибка у задимлений смог.

Ти розумна така як завершена повість,
кожне речення - формула слів.
Хтось же, мабуть, і любить тебе отакою?..
ну а я вже б ніяк не зумів.

Я дивлюся у тебе - твій погляд не спраглий,
і його як тебе не спіймать.
...Гарна книжка була, шелестіла як справжня,
як усі, що у шафі лежать.

Разом з Миколайчиком

Всі свята - на одне лице : у самотності і майже повній тиші.
Всі свята - в суцільнім богохульстві, коли насправді працювати на свята не можна.
Я працюю і на свята.
Робота рятує : від думок, від спогадів, від уже безглуздих заднім числом покаянь.
Пройшло усе що було, і часом здається - пройшло навіть те, чому бути і не судилося.
...Миколайчик щороку приходить задовго до 19-го.
Він може прийти серед білого дня, будь-якої миті і під будь-який настрій, чи ту ж саму роботу.
Приходить так, ніби поруч стає тепліше і веселіше.
Один час я пробував співставити цю теплу хвилю з якоюсь чисто матеріальною причиною, але нічого з того не вийшло. Він сам знає, коли приходити, і ти тоді теж розумієш, що саме тепер і саме тут це і було найбільш вчасно.
Я ніколи нічого у нього не прошу, і нічого не чекаю. Не тому, що у мене все є, а тому що хочу я водночас і дуже багато, і зовсім абсолютно нічого мені ні від кого не треба.
Не тому що не вірю у його присутність, а тому що втомився розчаровуватись.
... Цими днями самотності стає ніби менше, світ стає ніби правдивішим, а майбутнє хоч і мізерно але бажаним.
Цими днями мені здається, що він поруч, і що мені справді вдалося прикинутись чемною дитиною.
Тоді я жеру мандарини і запиваю яблучний пляцок шипшиновим чаєм.
Тоді мені здається, що це і є свято.
...Звичайно, йому теж треба повертатися кудись до свого дому. Нащо йому такі як я? як ми, зрештою?
Настане ранок, і я вип'ю трохи більше аніж завжди чорної кави.
Прийде той самий настрій, уже без календарного Миколайчика, і та сама облуда : що він був, що свята бувають теж, і що це усе мені не здалося.
Так просто.
Веселих свят.

Фей

Во ! шо правда то правда. Фей я, фей.

Міждення

Повнолуння, і через день-другий Сонце поверне на весну.
Чи не вперше захотілося підвести підсумок року, що минає. І хоча не люблю робити якісь такі звіти навіть перед самим собою, але чомусь захотілося. Може так треба.
...Ще вчора -10, нині +5, на подвір'ї 30см мокроснігового пласту, і перший же його кидок лопатою під паркан зламав пластмасову ручку держака.
"Ага, починається, Володя припер в село і взявся за роботу..."
Так завжди : тільки-но з'являється свіжий ентузіазм до якої роботи, так одразу ж перешкоди, на голому місці, з нічого, де їх за логікою бути й не могло б. Але є.
Це розізлило. Тримаюсь уже за патик, рукавиці ясне діло далеко за кучугурами снігу в літній кухні, до котрої не пройти.
Так, якщо я зараз не тормознусь, то ці дві сотки снігу я хоч і викидаю за 15 хвилин, але увечері моїм крижам буде так файно, аж жуть.
Тормознутись таким фанатам як я - це означає кинути все шо є просто тут, і піти у бік протилежний до об'єкту тормозіння. Тобто, - до хати на каву, в клюзет попісяти, чи за ріг до криниці де купа всяких слідів.
...Ну зо слідами котячими все давно ясно.
Є тут Принцеса Біла вічно вагітна сусідська майже сибірська, є тут Просто Васька рудий і Просто теж Васька сірий.
Принцеса мене шугається, обидва Васьки підкреслено ігнорують, - це на моєму-то подвір'ї, - але це буде потім, коли потепліє.
Є тут іще чиєсь загадкове чорно-біле чудо невідомої локації, котре приходить із городів за садом, - це його сліди йдуть просто по діагоналі аж до горіха, де воно собі шось там вічно вишуковує. Є і ця діагональ на снігу.
З криниці звисає довга бурулька. Труба всередині замерзла, помпу включати вже не можна, привожу з собою мінералку на чай-каву, від чого стає веселіше : не розжирію, значить, і не скурвлюсь від понтів, як тутешні.
Два сліди заячі, - від траси до саду. До траси три метри мінімум, - відки тут зайці у цьому люмпен-пролетарському неселі-немісті?.. не всіх вистріляли ше, відев, жлоби-жлобихи та жлобики їхні.
Блін, в ноги стає зимно : сирість воно хріново...
Лізу під самий конвектор, запарюю чорнезний чай сумнівого походження із міського АТБ, набиваю люльку. Чим добра в селі зима, - що ніхто тобі до тебе не суне носа. Хоча...три рази по столі стук. Чи по пню грушевому, що під снігом.
...Того року зимою налетів ураганчик, загасив котел через комин, труби дружно замерзли і взірвалися, в результаті чого маємо ми півтонни ржавого металобрухту від того, що називалось газо-водо-чавунне опалення. Клас, - друг_по_партії щаслива, бо ненавиділа цю оп-систему іще з тих пір, коли мною на сільському горизонті й не маячило.
Мені в принципі від того фіолєтово : закрили ми дружньо еру газову і урочисто проголосили еру ліпотрики та економних дуже високих технологій по мірі можливості...yes.
А, - іще заткнули нашим рідним комунальникам приписаними ними зі стелі кількома тисячками їхні корупційно-смардючі пащеки, і на тім - шлюз Параню, аби вашої ноги ту більше не було. Три рази блін.
...Добрався я до літньої кухні, де рукавиці лежать, щастя-то яке, Бозє-Бозє.
"Ви самі кидаєте?" - сусід на фіртці розказує, що такі сніг кидав на подвір'ї церковному...
"А чо самі? тажеж усі такі страшно віруючі кругом..."
"Ая, - махнув рукою завжди світло усміхнений, - балачки одні."
Ну та, знаю, понюхав вже теж тих балачок і пльоток, - і в інтернеті теж, шоб він згорів.
За хвилину його сніг літає поруч, - не сніг а мокроснігові брили, легко відриваються, натужно злітають, і важко падають.
Ламатись уже як би й нічому, крім патиків до рискаля чи кувалди над головою. Надіюсь, що усе можливе булося уже благополучненько зломлено.
Ламатись нам просто тупо заборонено. Бо хто ж як не я, не ми і не сусід з церковного подвір'я кидатиме цей чистий і мокрий як кринична вода поруч передріздв'яний сніг? Сакраменто просто якесь...
...Але відвертаюсь, коли хто проходить повз, і визираю льодинки під ногами. Не хочу вітатись, не хочу дивитись в очі, не хочу відчувати нічиї думки про себе, - бо ж відчувається як не ховай.
"Володя, йой, таже Слава Ісусу Христу, тут вам лист рекомендований з пошти передали..."
"Дєкую-дєкую, пані, але то вже давно. Пізно уже. Ага."
...Як ті зайці зайшли на подвір'я по таких снігах-то?..
Пташиних слідів-то не видно й...
Холодне місто, злі погляди, байдужа заторможеність...
Мокрий сніг воно ліпше, навіть з поламаним патиком і без рукавиць.

Жовте Пацє 2019

Пацє - воно не свиня. Свиня - це коли хтось, котрий по природі не пацє а наприклад двоноге, насправді є свиня.
Пацє це наївність і добродушність. Хто це використовує у своїх інтересах - той свиня.
Жовтий колір у цьому ракурсі - це продажність. ну як проститутка. І вашим і нашим, усе по барабану, аби лишень пошльондратись по костях.
Бідне пацє... Воно жиє, аби дати корисні речовини як своїм убивцям_в_очікуванні, так і землі по котрій воно побігає мало не кілька разів за усе життя.
І все.
Жовтизна - це як жовч, котра роз'їдає усе наївне, добре та правдиве.
Звичайно ж, для кращого травлення тих самих корисних пацєчих речовин. Не було б пацєти, - скільки хворіб би наплодили двоногі свині... жах просто. ...Зрештою, усе не так трагічно.
Справжній початок року Жовтої Свині за китайським місячним календарем настане набагато пізніше шляхом астрономічних вирахувань паралаксів, прецесій та місячних циклів з точністю до секунди. Тому скільки насправді проживе наше добре пацє відомо тільки самому Будді.
Хоч і будуть у всесвітньому 2019-у році і жовті шоу, і наївні обмануті самим життям пацєта.
Ну і свині, - куди ж без них.

Чотири Нові Роки

Щороку одне і те ж саме :
щороку я святкую Новий рік чотири рази.
Це класно і цікаво.
Перший раз 22 грудня, коли Сонце повертає на весну. Це як висхідна, з мінусу через нуль-координат до плюсу синусоїда. Енергетично найпотужніша, і цю зміну на позитив можна легко відчути іще з українського Миколайчика від 19-ого числа. Ці відчуття іще встигають підсилитися Різдвом 24-ого грудня, змінити твій стан, - і далі ти вже живеш інакше, не так як до 22-ого.
Другий раз - це чиста формальність. Вважається у світі Новим роком, - то й нехай собі. Відчуттів ніяких, що воно є, що його нема.
Третій раз, 14 січня, відчути складніше, аніж перший. Але вдається, якщо відмежуватися від попередніх двох, від християнства і офіціозу, і спробувати пробудити в собі древні язическі істини. Наскільки це вдається, настільки ж стане сумно.
І Новий рік четвертий, без котрого теж нікуди : той, що за китайським календарем. Теж язичество, тому теж - вічне і правдиве, незалежно ні від яких наступних релігій. Відчути його фактично неможливо, якщо не знати точної дати приходу і, звичайно ж, лише орієнтуючись у гороскопах. Межа переходу майже непомітна, але часом саме на цьому зламі і відбуваються характерні для відповідних знаків вибрики та фокуси.
...Є речі вічні, і завжди будуть, і змінити це людина не здатна.
На щастя.

Поточне-19

 

***

 

Це як заходжу я в Епіцентр, і питаю у клєрка :
"Яка потужність цьої штуки?"
"Двісті двадцять вольт", - каже.
Це сьомий клас школи, здається : шо вати, шо вольти, шо кілоджоулі - фіолєтово.
Без різниці.

 

 

***

 

Їм торічний мід з Тернопільщини, і думаю про той, котрий колись знайшли у гробниці якогось фараона...
І якщо нашого я їм небагато, то фараонський би з'їв увесь, із принципу.
Аще :
Так там же ж і рослини були інші...
А який він на смак, мід тропічний?...
А який австралійський чи де із мису Горн?...
Бджоли вони ж по ідеї усюди жужжать?...
Цікаво... аж меду й перехотілося.

 

 

***

 

Дружно пожинаємо плоди традиційної зневаги до інтелігентності.
Толі єщьо будєт. Ойойой.

 

 

***

 

Моржам на Водохреща.

 

***

 

 

Вони не тусувались в соцмережах і не мали сторінок у Фейсбуці. Це зовсім інше покоління, і краще воно однозначно.
"Цьоця штату Меріленд" пишеться завдяки світлій пам'яті саме про них.
Десь цієї пори кілька років назад їх не стало.
Хоч так... - вічная пам'ять.

 

 

***

 

Цей шедевр - від БджолікСв, моєї колишньої незабутної фейсдрузі.
Час від часу заходжу на один далекий сайт, і перечитую єдиний якимись чудами збережений ІНЕТом мій діалог із Бджоліком. Це була яскрава друзя, красива і розумна жінка.

Від іще однієї друзі, Anka_007, у мене не залишилось ані діалогів, ані картинок, - одна лиш пам'ять про кожну хвилину разом.

Таких друзів доля дарує рідко, але тільки з роками ти починаєш розуміти, що залишились вони у твоєму серці назавжди.
Вони зникли з поля зору і - як мінімум для мене - з інтернету.
Я не зміг їх знайти, як колись не зміг дати їм те, чого вони хотіли.
А шкода.

 

 

***

 

Збирався по хліб (один пункт у списку), вперше у нових темно-жовтих зимових капцях.
Це глибоко символічно.
Поки шукав шкарпетки, друг_по_партії написала кілометровий список покупок.
Символічно, теж глибоко, але уже як завжди.
Навмисно чалапаю по глибокому мокрому снігу : ногам сухо, тепло, капці не протікають, - дивно і незвично.
Гарна штука зима, виявляється...

Die Arbeiten sind vorbei

Усе. По роботах, по наймах, по заробітчанству. Попри моє бажання, попри цікавість до нових місць та класних загалом людей, попри звичку випробовувати себе у різних ситуаціях, попри аутотренінг на тему "а на що я здатний іще".
Я собою задоволений. Не факт що мною задоволені ті, в кого я кілька років щодня з 9-ої до 5-6-7-8-ої працював із півгодинною перервою на одних канапках з мінералкою, у всі погоди які тільки були - від дощу зі снігом у -1* до спеки у +35*, але... мене то вже не хвилює.
Зате болять ще дотепер ноги, часом нагадує спина, і мертвим грузом валяються в гаражі вкінець розбиті бензокосарка, болгарка, ланцюгові пили і купа заліза, котре іще так недавно було пристойним інструментом.
Давно зникли в невідомості непогані на той час зароблені гроші, котрих по суті вистачало якраз для компенсації дороги на роботу і ціни продуктів.
Правда, якби я тоді краще орієнтувався на ринку і мав втричі більше нахабства, їх вистачило б на невеличкий мерседес.
Але "якби" не рахується.
Я з вдячністю згадую усіх, з ким був тоді знайомий, незалежно від того як ми розійшлися. Пам'ятаю до найменших подробиць, хоча й не все згадувати приємно. Але це було, це уже моя історія, а свою історію минулого треба якщо не любити, то поважати обов'язково.
Тоді життя скаже тобі : "Ну добре, ти був такий як був, на тобі за твою повагу іще один шанс."
Із такою ж вдячністю я його прийму і поступлю так само як було до цього. Або не поступлю уже ніяк.
Цей вибір - мій.
Навколишні села Франківська, - я Вас люблю.

Goodbye, I'm sorry

 

Це була гарна соцмережа, затишна і домашня.
Як у кожному домі тут було все необхідне для прожиття, - і умови, і можливості, і аудиторія.
І червоно-білий колір лого, котрий завжди тримав тебе в тонусі...
Та прийшов монстр іншого кольору і гатунку - Фейсбук, - і дружелюбний ізпочатку G+ якось почав змінюватись просто з кожним днем у гірший бік.
Йому за лічені роки довелось марафоном пройти увесь негативізм соцмереж, якраз усе те, що зараз буйним цвітом розквітає у Фейсбуці.
Мабуть, того ж він і став непотрібним, що мав шанси на переродження?.. і така думка приходить в голову теж.
Особисто я не встиг ним насолодитися, надіючись на майбутнє його вдосконалення ачи навпаки на занепад Фейсбуку.
Раніше Blox.ua, тепер GooglePlus, - відходять ті що найрідніші : чи реально, чи віртуально, чи поза усім розумовим.
Прощавай, інтернет-любимка. Мені справді шкода.

І пригадалось мені...

 

...Останні кілька років у Фейсбуці.
І френдочки, котрі з гордістю декларували себе як пофігісток і приколісток. Іще - як таких що крокують до стервозності як кінцевої мети. Бо так чи легше жити, чи приємніше.
Саме так самі себе не криючись і декларували.
Я їх переконував, відмовляв, потім сам напоровся на результати їх прагнень, будучи мало не тренажером для тренувань у пофігізмі, приколізмі та стервозності.
Врешті-решт я видалився із френдів, що із протилежної сторони, звичайно ж, виглядало як видалення їх, красівих і дуже далеко просунутих зі свого горизонту.
Їм це само собою ж було пофіг.
...Але часом зазираю на їхні акаунти, і дивуюсь :
практично усі пофігістки-приколістки-стєрвочкі голосували зі сльозами на очах і з надривом у соплях-воплях не по приколу, не за пофігізм, і вже точно не за публічне блядство, а зовсім таки навіть навпаки. Ну це вони теж самі так само свою громпозицію і задекларували.
... Якийсь певний час я себе справді почував як тренажер, котрий використали, відлупили, обпісяли на прощання - і пішли собі у другу залу на тренажери вже зовсім іншого штибу. Там історія повториться, і не факт що з деклараціями іншими.
Лицедійство-лицемірство, як воно є, - це вибір пожиттєвий.

Котячка

 

 Сільське перехрестя : траса через все село, наліво грунтівка у внутрішній двір сектантів, направо - майже непомітна стежка углиб, - нею зручно ходити на цвинтар. Або ж навпаки: спершу направо, потім наліво, - залежно з котрого боку їхати.
На самому куті із боку сектантів лежить мертвий чорний кіт. Чи яка сільська п'янь забила, чи автівка, ачи бродячі псюки із полів шо коло штрики. Ну, я не бачив що він там лежить, - але зате чув. І не раз.
...Вівторок, іще за тиждень перед Великоднем.
Копаю город коло хати де ще не скопано, і сію де ще що не посаджено. Не те щоби це вже запізно, а радше по чисто своєму, аби не по-тутешньому, графіку.
Помічено : як тільки я виходжу щось робити на городі, уся околиця за чотирма сторонами-парканами , де перед тим нікого не було видно на кілометр, одразу випливає на публічний простір і саме тепер також починає шось робити.
Різниця між мною і цим сільнаселенням лише в тім, що я це роблю мовчки, в той час як про їхню появу на городі мають чути всі у радіусі того ж самого кілометра.
Така їхня манера мене бісила до того часу, доки я не зрозумів : це просто примітивний інстинкт самореалізації. Або комплекс неповноцінності. Або тупий вроджений дебілізм. Тому тепер я це сприймаю більш-менш спокійно. Ну майже.
..."Марусю, то там коло вас кіт лежит під парканом на куті... та я знаю шо не ваш... а може хто знає чий... а може тамтої Гані чи Галі?..." - саме тепер, коли я копаю грядку поруч із сусідським парканом, до них забрела баба в чорній квітчастій хустці і нелогічно теплому, як на кінець квітня, пальто із коміром.
О, починається...
Слухаю далі цей не до місця довгий прогресуючий спершу монолог, потім і діалог на тему вмерлого на куті під парканом невідомо чийого - але ясно шо свого, тобто тутешнього сільського - кота.
Пройшло кілька годин. Я уже на грядці іншій, але дрімучий мат з вулиці до мене таки долетів і тепер.
Чиюсь мать, ясне діло, мовою якогось п'яного хлопа, котрий по дорозі з магазину до хати уздрів-таки бідного мертвого чорного кота.
Якщо я правильно зрозумів, цього дня усі їхні переживання з приводу сисьої події чисто для моїх вух цим і скінчилися. Першу порцію публічної інформації з категорії "знай наших" я отримав.
...В середу я не поїхав, бо був дощ.
Четвер, і я знову копаю чергову грядку. Земля важка, копається довго, а угноюється іще довше.
Програма спрацювала желізно.
Та сама баба у чорній квітчастій хустці і тому ж пальто, - але до Марусі вже не заходила. Зате пройшла повз мене за парканом, говорячи до перехожих : "І чий то кіт, не знаєте?.. а може тої тамтої чи нє?.. бо так газди і не взнают, агій..."
Ще півгодини, - і знову згадали чиюсь матір у дещо зміненому формулюванні, хоча суть та ж.
Потім були ще якісь балачки за другим парканом від мене, але аж там мені вже не чути. Ну і Слава Богу.
...На бідного кота я не дивився навмисно.
Хоча би того, що чорних котів, як і змій, їжаків та сов ображати просто не можна. Наслідки будуть обов'язково, рано чи пізно, у будь-якому поколінні.
І потім... після Свят чи ще напередодні в суботу треба буде їхати поливати усе насаджене і насіяне.
І мені просто цікаво, чи пролежить до тих пір бідний мертвий чорний кіт на перехресті, одна з доріг котрого веде звивистою стежкою на сільський цвинтар, друга - у псевдорелігійну каламуть, - і лише бита запорошена траса так гарно однозначно вже стільки років возить мене із дому тай додому?..
Веселих Свят.

Два зразки приколістів

 Перший випадок мені розповіли, другий стався зі мною.
... Маршрутка, день, людей небагато.
Ззаду зайшла і сіла жінка середнього віку. За кілька секунд попросила закрити вікно, з котрого йшов протяг.
Молоденька красива дівчинка поруч відкритого вікна, років 20-ти, зразок наших красивих діточок :
"А вам хіба аж туди дує?"
"Мені задуває, аж сюди, не на пряму, але йде прогят..."
Пауза.
"А ви що, хворі, тепло ж надворі?" - красунечка...
"Та я тільки-но з лікарні йду..."
Знову пауза і відповідь дівчинки:
"Ну то закрийте самі, бо я тримаюсь".
За спинку крісла однією рукою, тобто, а другою - за смартфон.
Жінка мовчки стає, проходить кілька метрів до вікна, зачиняє його над голівкою красуні, мовчки повертається на своє місце.
В маршрутці гробова тиша.
Наступної зупинки ця жінка так само мовчки виходить.
Це - майбутнє України, котре і вродилося схоже по-приколу.
...Повертаюсь я з супермаркету з двома торбами. Передо мною у під'їзд заходить чиясь дитина-першокласник. Разом заходимо в ліфт, але він першим.
"Вам на який?" - питає.
"П'ятий," - кажу з обома сумками в руках.
"Окей," - киває, - "тисніть."
Мовчки беру дві сумки в одну руку, тисну кнопку 5.
Так само мовчки, без тіні здивування виходжу на свому п'ятому.
Я люблю своє місто і свою багатоповерхівку.
Просто за те, що вони є.
... Іще торік був випадок, коли за онлайн-признання у коханні мені відповіли, що я або приколююсь, або ж це маразм, після чого заблокували мою уже неіснуючу сторінку.
Я перше хотів було образитись на цю реально знайому мені людину, але дуже скоро зрозумів, що бути тут маразматиком незрівнянно краще аніж приколістом. Приколюватись у коханні - це вже перебір.
Так що це тоді був маразм, дівочко, маразм чистої води.

Загадка

 

 Неділя рано, 7-ма година, курю на балконі, стрічаю сонце.
Околиця міста, де часом бігають бігуни-марафонці-спортсмени іже з ними. І всі по проїзджій частині під гавкіт тутешніх старожилів - собацюр майже в метр висотою, - але це неважно.
Врешті біжить черговий бігун. В білих шортиках, легких кросовочках на босу ногу, майочці і - у білому ж невелосипедному шоломі.
В задачі питається : що би це означало?..
P.S. Моя відповідь була, що це на випадок падіння від утоми на особливо довгих дистанціях.
Але, - Ваш варіант.
Да, - призу не буде.

Курсиви - 12

***
Через двадцять років мене не впізнав однокласник.
Аж тепер ми з ним помирились -
із знову Моїм Містом.

***
"Ета не гнілоє, ета родімка" -
вказав грузин на продані мені помідори.
Я ж вибачився перед Селянином.

***
Коли жасмін виріс вище вікон
а з троянд сплелася кольорова стіна -
наш другий поверх залишивсь лиш на папері.

***
Іще недавно я дивився на них
уявно насолоджуючись красою під одягом.
Тепер же одна думка - "приколістки".

***
"Синочку, ото дядя тебе зараз забере,
якщо не будеш мене слухати.., блять."
Так і сказала, яжемать.

***
Зовсім близько під горою біля річки
вмирає безнадійно хворий чоловік.
Це тому що він жив у моєму Раю.

***
Наостанок видзвонив майстрів -
зламали браму й обдурили на третину грошей.
Зате більше мені їх не треба.

***
Хата Графині, кам'яна стайня, кам'яна криниця
продається разом із духом сибірських таборів
та березою-свідком тих часів, - за безцінь.

***
Якісь довгохвості горобці невідомої породи
як чорно-коричневі літаючі мурахи.
Кислотні дощі, мабуть.

***

Cон в літню ніч

 Спати при відкритому вікні у сільській хаті страшно.
Навіть коли в тебе двометровий глухий паркан, метровий пес і зачинена на замок хвіртка.
Навіть коли вікна заслонені і ніде ні шпаринки.
Бо гіпотетично, якби щось дуже захотіло, то могло б залізти, залетіти чи просто зашарудіти впритул, - а вночі ж навіть шурхіт падаючого листя як гарматний постріл.
Тому яка би не була спека, але максимум що дозволяють мої вже далеко не залізні нерви - це відкрита квартирка десь угорі, аж під стелею, і котра завжди знаходиться в полі мого засинаючого зору.
...Спати при відкритому балконі у міській квартирі страшно теж.
Навіть коли ти посередині багатоповерхівки і ці самі двері теж заслонені, хоча зашторюватись на такій висоті майже безглуздо.
Бо гіпотетично, якби щось дуже захотіло, то залетіло б точно, але аби вилетіти воно би мало усіх нас нагло розбудити і налякати на півсонну голову майже до півсмерті.
Мої нерви не витримують навіть зальотних комарів, котрі в міській квартирі чомусь набагато агресивніші за комарів сільських.
Отож я у будь-яку спеку зі спокійною душею зачиняю все що тільки можливо і у повній задусі намагаюсь заснути.
Рано чи пізно це стається, і уже при сході сонця я зачумлено виходжу на балкон чи сільське подвір'я, вмиротворений тим, що зберіг якщо не сон, то своє тіло від звукових стресів чи комариних укусів.
Проходить кілька годин, і після багатьох кав я почуваюся майже щасливо.
Потім це все повторюється щороку, стабільно як той самий схід чи захід сонця, чи порухи фіранок на відкритому вікні під час нічної зливи.
Відкрите вікно, чи балкон, чи двері, чи уся душенька вкупі з серцем під час нічної зливи в літню спекотну ніч, - це вже стан інший, особливий, перманентно живучий.
Але чим далі, тим він закритіший від світу, - як двері за рулетами, вікна за жалюзями, хвіртка за кодовим замком.
Аби лишень щоб туди щось не залетіло, не налякало, і найголовніше, - вчасно вилетіло, якщо вже якось так і станеться.
...Я не знаю, де правда : чи сон це життя, чи навпаки - реальність є сном із паралельного простору.
Так само я не знаю, де ми живемо: бо якщо правда те що хмарки по небу пливуть, то земля з морем це там де хмари, а там де ми - це, виходить, що небо.
Літня спекотна ніч - це стан, коли до перших кавів лише кілька спекотних годин, котрі треба отак собі якось просто переспати.
Чи пережити. Це суттєво?..

Курсиви-13

***
Відео про природу, голос за кадром :
"Oh my Got... oh my fucking Got..."
Худоба би такого не сказала.

***
Примирився зі своїм минулим
змінивши налаштування меню "View"
з "жах" на "так мало бути"

***
З кожним роком навколо хати все більше мальвів -
чорні, червоні, рожеві, білі, будуть і сині.
А бульбу купляю у Василя.

***
На річницю шлюбу ми їли городні черешні :
ледь червоні, терпкі, тверді і незрілі
як ми обоє, усе-таки.

***
Коли ти нікому не потрібен -
тебе ні в чому не звинуватять.
Найперше - що ще живеш.

***
Птахи ходять за нами -
залітають в сіни, зазирають в очі.
Але у снах я падаю в пропасть.

***
Цього літа вона не подзвонила
бо змінила номер телефону.
Але я цього не знав.

***
Якщо тебе не називають на ім'я
це так ніби тебе не існує.
Тобто й ті не існують для неіснуючого.

***
Дивлячись просто в очі сонцю над горою
здивувався що насправді вона чорна
у вогнених спіралях і паралелях веселки.

***

До E.М.

 Назавтра пише що цілий день - дощ,
що ти скучатимеш в змокренім лісі,
і може навіть за мною. То що ж?
між нами більше немає завіси?..

Воно напише й що під час дощу
ти просто пальчик свій втиснеш у дзвоник.
Аби не я лиш хотів тебе всю,
а що й тобі зашуміло у скронях.

На післязавтра ж напише урешт,
про ясність й зорей літаючих зливу...
Я надто близько торкнувся тих меж,
де твоє "так" й прочитать неможливо.

Два кроки вбік

...Друга щітка на тримері стерлась так само несподівано, як і рік тому перша.
Рівно того літа я полінувався замінити їх дві, замінивши лише першу, бо друга мені здалася цілком іще довгою разом із контактною пружинкою.
І саме цієї пори, на майже півметровій траві, під палючим сонцем +35* на останньому буквально метрі косіння ця сама вугільна щіточка - як рівно рік назад щіточка перша - стерлась наніц, відключивши бідного роботягу-тріммера від електрики, а не менш бідного у суцільній скошеній траві з ніг до голови, у розтрасканих центрифугою із мурашників кусючих мурахах у кождій шпарі комбінезону мене від цього колись улюбленого, а тепер чисто із потреби заняття.
Фисьо, зате тютєлька у тютєльку докосив до сантиметра.
"Ти чоловік, молодець" - сказала друг_по_партії Соня Лапочка, і цей молодець, яко-тако вмившись під криничною помпою втік із цього давно нелюбого села до міста у зовсім маленьку, зате на диво комфортну і затишну квартирку. Зміну здав - зміну прийняла, єсть-піть-спать.
...Просто так, у своє задоволення виїхати із цього села вдається нечасто.
Приїхати, зрештою, теж. Як правило цей переїзд супроводжується кількакілоограмовим грузом на плечах і нерідко таким самим добре якщо ще в одній руці. Бо у двох - то так було раніше, але на даний момент крижі мої навіть кілограм двадцять уже не витримують. Ну, то таке.
Везти звідси доводиться всяке : закручені тут баньки з варенням, бульбу - молоду чи стару, овочі чи заморожене у пивниці сало, - але завжди до цього всього плюсується стабільний груз залізяк-інструментів, котрих один комплект, і котрі звичайно ж мені кров з носа потрібні на кожному кроці навіть якщо це просто катання на ровері. Бо ровер тоже... - хрін його знає, де і коли шо в ньому зламається. А так зо п'ять кіля інструментів - і хоч якийсь спокій нервам. Ну не тілу ж, ясне діло...
...На вокзалі пересідаю на маршрутку, котрі скорочує мені шлях метрів на 300. Для такого грузу який я несу полегшення це відчутне. Аще ж хліба по дорозі купити в будці... фуххх...
Плачу за проїзд. аби не думали що раз сивий то вже пенсіонерський пердун, і чемно стаю десь посередині салону.
"Сідайте, будь ласка," - майже одразу, ще шофер й не рушив.
Повертаю голову наліво : красива дівчинка-дитина, із явно благополучних, вихована і привітна. У мене дітей нема, тому я не страждаю упередженнями і штампами, і з першого ж погляду бачу, що дитина класна, добра і майже золота.
Але я тупо дивлюсь на неї і мовчу.
"Сідайте, будь ласка, " - повторює ще раз, вказуючи на аж два вільних місця біля себе. Але я помічаю не лише ці два вільних місця, одне з котрих вона звільнила для мене, а і якесь жіноче усміхнене обличчя на задньому плані за цією дівчинкою. І коли я в житті бачу дві речі - усміхнений жіночий погляд на себе і вільне спеціально для мене місце в маршрутці, - в мені спрацьовує тумблєр, я згруповуюсь як десантник за півтори секунди, і готовий до бою. Незалежно від кількості кілограм у руках і брудну щетину, позеленену не стільки утомою, скільки соком свіжоскошених трав.
"Чого?.." - крізь гул маршрутки, що нарешті рушає з місця, дитина мене не чує. Я ж ледве ворушу губами насправді.
"Що?.." - якось криво усміхається, бо зовсім ж не та реакція у цього вже давно зовсім не красивого дяді. Не шаблонна якась реакція, не така яку її батьки навчили отримати у відповідь.
Їдемо по бруківці, все торохтить, кидає у різні боки по діравих вулицях, і я майже уже кричу іще раз :
"Чого, питаю?.."
Мабуть, ця дитина, зійшовши на зупинку раніше від мене біля супермаркету в котрий я ходжу роками мало не щодня, - мабуть вона десь у туалеті собі й заплакала. Від образи на свій добрий порух і від грізного майже хамського дядькового "Чого, питаю?!.."
"Просто... сідайте..." - і я, не витримавши цього чистого враз посмутнілого дитячого погляду, гаркнув уже кудись вбік, у бічне відчинене вікно :
"А я хочу стояти." - І жорстоко так, привселюдно скривишись, демонстративно знизив плечима.
Дві зупинки два вільні місця залишались вільними. Коли дитина зібралась виходити, я сів на інше вільне місце просто перед нею, котре звільнилось поруч, узявши на коліна цей свій коханий залізний наплечник.
Наостанок шофер примусив мене виплигнути майже на ходу і майже з підніжки, хоча свої шість грош я чемно заплатив.
Але це вже звично і нормально, бо інакше вже аж ніяк.

...

Випадок з дитиною призабувся, тим паче що для когось це абсолютна банальна річ - погодитись на суспільне підкреслення свого віку і підозри у нестачі здоров'я.
Для когось, але не для мене.
Я вже не кажу про таку елементарну істину, відому усім нормальним націям, як те що НЕ вступається місця жінками будь-якого віку чоловікам теж будь-якого віку. Хіба що калікам чи сліпим. Це відомо нормальним націям, наприклад грузинам, але хронічно і уже точно безнадійно - не українцям.
...Супермаркет біля котрого тоді вийшла ця дитина тепер спеціалізується на дитячих чи сімейних розвагах, тому туди дуже часто як на свято їздять зі всього міста, - бо іншого такого в цьому місті нема.
Я ж пам'ятаю і люблю його іще з тих пір, коли він був дуже далекий від торгівлі, і дорогий він мені саме тією пам'яттю про далеко не сите продуктово, але затишне і оптимістичне - що колись обов'язково буде краще - життя.
Так врешті-решт і сталося. І я мало не щодня ходжу туди дотепер : не тому що вічно голоден чи не маю що робити у своїй мацьопкій багатоповерхівці, а тому що для мене це теж маленьке свято, як для тих золотих діточок розважальні тусівки на другому чи якому там не знаю вже поверсі. Та і продукти там, в принципі, поза конкуренцією. Ну і нормальний, в принципі, персонал : увесь із тутешніх, давно і до болю знайомих із ще з далеких і сумбурних 90-тих. Хтось може і занадто на жаль знайомий, але з часом гострі кути стираються, а спогади самознищуються за непотрібністю.
...Пройшовши касу я рушив до дальнього виходу, але чийсь дотик до руки примусив обернутися і подивитись вниз, сантиметрів так на 70.
Та сама дитина. з тим самим добрим і відкритим поглядом.
"Вибачте, будь ласка, можна вас щось спитати?"
У мені задзвенів дзвіночок. Пригадуєте, як в Арчі Гудвіна спрацьовувала внутрішня червона лампочка небезпеки? ну от в мене теж таке є.
"Прошу дуже, слухаю вас, дівчинко."
Я до нашої молоді винятково на "Ви" : так мене навчила рідна жінка, котра цих діточок вчить не один рік. Хай знають що вони рівноправні люди, а не пацанки під командами мамів-маразматичок.
"Чому ви тоді так..." - і дитина починає плакати.
Просто тут, посеред супермаркету, біля кас і готових до нападу охоронців, фанатичних матерів із колясками - яжематів, гламурних хлопчиків з борідками аля ШамільБасаєв, і скажених від власної безпорадності іще тих вічно живих безмертних совкових ходячих давно трупів.
Дитина плаче, а я стою мовчки, нічого не відповідаю, і вже знаю що буде далі.
Мені цікаво пересвідчитись, що все буде саме так, - і я вирішую нікому нічого не пояснювати до останнього.
"Чого ти плачеш, дитинко?.." - перша поборниця справедливості вже тут. Товста ропуха років під 40, із тих в котрих чоловіки з горя п'ють, і котрі у кожному мужчині бачать такого самого як їхній власний. Це у них вже генетично за промовчанням.
"Що, дядя тебе образив?.. ну скажи що сталось?.."
Дитина потрошки заспокоюється, хоче щось сказати і пояснити, але вже пізно : лавина пішла.
А я стою і мовчу.
"Мужчина, це ваша внучка? що ви їй таке сказали, що вона плаче?.. чому не заспокоєте дитину?.."
З'являється іще одна яжемать, красивіша але іще тупіша за попередню. Натовп потроху росте, я це бачу і кайфую, - бо мені цікаво до якого ступеню маразму це може дійти.
Погодьтесь, це виглядає дивно : дитина плаче, громадськість обурюється а винуватець - аякже - стоїть, не тікає і ні пари з вуст.
Краєм вуха чую :
"То не його дитина... може мань'як якийсь - такі в інтернеті дітей гвалтують... поліцію треба..."
О, - починається, внутрішньо шкірюсь сам до себе, але думаю, аби лишень саме тепер жінка не подзвонила що мене так довго нема, бо переб'є весь кайф із спектаклю.
Прийшли охоронці, котрі до того сувалися вздовж касових апаратів, намагаючись зазирнути у чужу сумку чи гаманець.
Правди ради мушу сказати, що охоронці в цьому супермаркеті уже нормальні. Ненормальних дуже швидко обтесали ті хто кришує це місце, і власники поставили цілком адекватних немолодих і приємних дядьків.
Ой-йоой, мені стає смішно, та не позорься ти Вася, Господи, йди на свою касу до чеків...
Приїхала поліція, - саме так. Ніколи б не повірив, що таке можливо, але селфіки вони зможуть, якщо захочуть, мда...
Я так само мовчки стою і на це все дивлюсь. Захотілось і пісяти, і курити, але таке трапляється нечасто, потерплю.
Дитина стоїть не тому що плаче, а тому що її так просто вже ніхто не відпустить, - свідок же. Схоже, що той випадок у маршрутці для неї вже аж тепер став зовсім безневинним жартом, судячи по тому що дитина явно шокована усім цим дійством. А дітись нікуди, - що їй, що мені. Тре буде спитати як звуть цю вуйкову внучку.
Селфіки як завжди не вітаються, по ходу слухають версії усіх яжематів і одразу до моїх рук і ліктів, аби взяти, аби - шо? -у наручник мабуть, нє?.. піздєц... Пора з цим кінчати, блін, то вже перебір.
...Ситуцію я розрулив двома словами - своїми і дівчиськовими.
Якщо яжематі зникли з горизонту миттєво, то селфіки якусь хвилину натужно думали до чого б причепитися, - шо їх таких красівих відірвали від справ громади і все таке теде і тепе.
"В чому справа, шановні? " - питаю із вбивчою ввічливістю. - "Я тут поруч живу, у вас до мене якісь претензії? Пройдемо 300 метрів до мого дому, буде вам і паспорт і все що забажаєте."
Покрутились, повертіли головами, проте начальству за порадами не дзвонять. І на прощання "ну то пішов на хуй звідси" не сказали теж.
А могли б, я б і це проковтнув і пішов собі, як було почуто не раз у таких чи схожих ситуаціях. Ну і Слава Богу.
..."Шо так довго, Володька? їда застигла, канапки ще робити..." - друг_по_партії, жінка за сумісництвом : вона бачила зо мною всяке, і десь таке як тут описано теж.
Ну і відповідно, як справжній друг і справжня дитина -

не та брехлива із аж із двома вільними місцями, бо половині маршрутки можна було тоді вступити місце але чомусь воно видибало саме мене,

і зовсім не "Просто..." а тому що старий сивий типу хворий або буде ним куди ж він дінеться пердун...

- так ото вона як і я то все десь таке саме має якраз саме і десь.
Або ж просто двома словами - "не діждетесь".
...Як дитину ту звали? А хрін її знає.

P.S.
Після цієї замітки якимось містичним чином в цьому магазині було нашвидкоруч зроблено косметичний ремонт, змінено власника і звільнено абсолютно весь персонал.
Звичайно, замітка тут ні при чім, такого розвитку подій я їм не бажав навіть в думках, і ця перетрубація нав'язливо анонсувалась ще задовго до описаного.
Те приміщення котре я побачив після цих змін вразило своєю гнітючістю і повною відсутністю колишньої життєрадісності та відчуття невеличкого побутового свята.
Більше я туди не ходжу.
Так вийшло, що ця замітка була для нього прощальною.

Листи мимо цілі

***
"Ти весь час тремтиш, поки ми тут... Що таке?.."
Ми йшли по денному, як на мене, уже зовсім не тому Львову, котрий я знав колись, і котрий якби не вона, - корінна львів'янка,- я за Лємберґ би й не сприйняв. Зрештою, Лємберґом тут вже й не пахне : це Львів, дєточка, просто місто Львів.
"Я не знаю, що це таке," - вона взяла мене під руку як чи то давнього друга, чи то майбутнього от-от коханця. Це їй так здавалось.
"Це в тебе з дитинства?" - "Так..."
Це було дивно : людина постійно тремтить, у даному випадку - зовсім не із пристрасті до протилежної статі, але ані причини ані відколи це у неї - не знає. Бо про дитинство це була моя версія, котру вона просто прийняла.
Ну, тремтиш - нічого страшного, буває, може коли й пройде...
Ми змінили тему розмови, і про це тремтіння я згадав набагато пізніше, коли змінювати хоч щось у наших відносинах уже не було потреби, бо й відносин не стало не в останню чергу із-за цього загадкового, на ту мить екзотичного такого тремтіння молодої красуні біля твого бедра, до котрого вона притиснулась усім своїм тендітним тілом.
...У коридорі вона відвертим поглядом подивилась мені просто в очі. Вона це вміла, - зануритись поглядом так глибоко, що по тобі аж проходить якась вібруюча хвиля знизу і догори.
Вона не ховала ані погляду, ані розтулених губ, ані розстебнутого верхнього гудзика на літньому сарафанчику.
Я й не помітив, коли його розстебнув : мабуть саме під час того погляду-хвилі.
"Твій чоловік - мій друг... Я не можу."
Ніколи пізніше я не шкодував, що саме тієї миті сказав ці слова, бо справа ж була не у її далеко не ідеальному чоловікові чи у псевдосвятих канонах якоїсь так дружби. Просто щось в глибині мене, там куди не зміг дістатись її палючий погляд, - оте моє вірне "щось" сказало "ні".
До спальні було три кроки, і вона, котра мала себе за Королеву світських тусівок кількох Галичанських міст, - я це бачив - була готова просити.
"Я гину за тобою..."
"Я теж," - після довгих завмерлих секунд я зміг видавити з себе оцю загалом-то правду.
Та правдою це було один раз, і тільки тоді.
...Але поїзд свій я втратив.
Мені довелось проситися до неї ж на нічліг, зі своїми брудними шкарпетками, аби не нидіти у не надто безпечній привокзальній нічліжній залі.
Коли я намагався заснути у чужій мені тій самій спальні, на окремішній канапі, прийшли її батьки.
Це мало бути ефектно, якби було те, чого так ніколи між нами й не було.

***
Коли нова поштарка в моєму-не-моєму селі не принесла мого рекомендованого листа, я списав це на адаптацію до нового для неї місця роботи.
Наступного листа вона принесла сусідам зліва, хоча я просто сидів в хаті за зачиненою на замок фірткою.
Коли ж іще два листи були віддані на ознайомлення сусідам через дорогу, терпець мені увірвався.
"Ти, звєзда плєнітєльнава сичасьт'я, блядь, всьому селу може порозносиш на прочитання, коза ти драна у всі діри!.."
Нє, їй в очі я такого не сказав. Але подумав десь приблизно м'яко кажучи саме так.
...Дівочка зайшла на веранду із черговим моїм листом, для чого я перед тим проробив величезну як для своєї замкнутості роботу : я окликнув її по дорозі на пошту, відкрив фіртку на всю ширину так, аби висячий поштовий ящик було видно зі всіх ракурсів на всі сторони цього дрімучого села і з дико привітним лукаво-блядським виглядом запросив зайти у мої недоторканні апартаменти.
Я був вражений : вона зайшла, без тіні сорому, просто як до себе додому.
"І шо? - питаю, - я оно ящик поштовий на фіртку причіпив спеціятільно для Вас іше років так сім назад.. Ви не помітили, лялю красива, га?.."
Ми стоїмо на веранді, за кілька метрів від вітальні, за котрою - спальня.
Дівчинка стоїть на половині відстані протягнутої руки, і я із жахом помічаю, що вона тремтить теж. Красиве молоде дівчє з відкритим поглядом, з долонями майже от-от в мене на грудях, - тільки це тремтіння своїм тілом я ще не відчуваю, - просто бачу впритул.
"Я... я так навмисне, аби Вас не бачити... бо..." Тремтять губи, вії і мабуть усе все інше чудове шо в неї лише де там є.
Ясно.
Я міг обійняти цю тремтячу постать, розстібнути верхній гудзик на літньому сарафанчику і зробити разом із нею кілька кроків через вітальню.
Але я надто добре знав, що буде потім. Аще я знав, що вона вітається до відомого на все село вгодованого йобаря, котрий живе поруч пошти, і котрого мабуть лише я один на дух не переношу.
І він їй не чоловік, а мені - не друг.
"Кидай листи в скриньку, дівочко... дякую."
Як перетиналися ми з нею на тротуарі мало не щодня, - так після цього як відрізало. Тепер вона всюди їздить на ровері по тому боці вулиці.

***
Пресингу я не витримав.
Проте зустрічаючи її на вокзалі, на залишках тверезого розуму зрозумів що так вже було.
Не у цьому житті, а десь колись не знаю чи саме з нею, але - було. І коли ти стикаєшся із такою непереборною містикою, ти мусиш пройти все, що тобі приготовлено. І це надто серйозно, аби цього боятись.
...Її я роздягнув одразу за порогом квартири, хоча нормальний господар би гостю як не нагодував з дороги, то хоча би побалакав про спільні духовні інтереси.
Але я був ненормальний. І раз я повинен пройти це випробовування - я пройду його так як мені сі хоче.
Усі наступні шість (!) діб я тільки те і робив, що виціловував її всю, лише дуже зрідка даючи одягнутись для екскурсій по місту.
Вона навмисне, на догоду сивому придурку, зробила зачіску котра зістарила її до віку як не моєї дочки то хоча би до молодшої подружки. Як справжній ідіот кризи зрілого віку обручку я тимчасово зняв, але витріщалось на нас усе місто все ж таки по повній.
Вона ж трималась за мою руку обома руками, міцно притискуючись до правого бедра і - тремтіла всім тілом.
"Чому ти тремтиш?.. Що це?" - просто цікавлюсь, а раптом почую нову яку версію.
"Не знаю, - каже, - це давно вже таке."
І теж з дитинства, аякже...
...Вона слухалась мене у всьому що я лише з нею не витворяв. Професійно так якось, аж занадто знаюче слухалась. До прикрості аж досвідчено так слухалась. Для повної гарантії, аби ніколи більше зо мною нічого схожого не ставалося я осоромився по доброму десятку діянь, котрих цей містичний фатум в принципі від мене й не вимагав.
І станься, наприклад, іще одна наша зустріч, - нічого новенького я вигадати не зміг би точно.
... Неприємно мені було довго, а деякі мої тодішні дії дістали статус жахіть_уві_сні і по нинішній день.
Я здригаюсь щоночі, встаю досвіта до роботи, і веду заднім числом діалоги із своїм рідним фатумом.

***
Епілог.

Звичайно, я знав про існування наркоманів. І не факт, що вони повинні бути суціль із звіриним оскалом на лиці.
Це можуть бути дуже красиві і приємні в спілкуванні люди.
Я, правда, не знаю як їх розрізнити від людей не пропащих, але в моєму випадку це саме отеє "солодких тіл поруч тремтіння."
Аще це називається "ломка". Це коли людина не може в твоїй присутності кілька днів нажлюкатись, але хоче аж пищить. Аж тремтить усім своїм чудовим молодим, безнадійно зіпсованим тілом.
...Я люблю цих своїх персонажів, бо вони є частинкою моєї життєвої історії. Єдине, що я зміг для них зробити у цій розповіді, так це сплутати до повної неідентифікації усі події і обличчя. Ну чи майже до повної.
Дякую фатуму що вони були.
Дякую собі, що більш ніколи не буду з ними поруч.

Залишилось їсти виноград

"Я Вам оплачу цей день, не переживайте. Маю для Вас іншу роботу, в хаті, ходіт..."
Моя нова, каже що на постійній основі, роботодавиця мене просто пожаліла. Я довго штуркав то ломом, то лопатою безнадійно суху від тримісячної +35*С температури вдень і +25*С вночі землю, хоча мокрий до нитки від струмочків що текли по мені був уже хвилин через 7 після просто виходу на те, що по ідеї при нормальних температурах називається городом.
А робити ж треба. Бо зголосився, тай приперся ж у таку далеч то...
"Ясно, в хаті... зараз пилососить заставить чи вішати мокру білизну, майтки, шкарпетки, знаю, було вже..." - подумалось, але йду за нею : через присінок, довгий коридор із якимись вазонками, статуетками, через дві спальні із пуфіками з рюшечками, по дерев'янних сходах кудись уверх із невиясненою локацією якщо уявити собі це все з вулиці, - ага... тут іще якесь горище типу склад, о'мамамія, де вона то все повизбирувала стільки всього?.. Папа в неї був військовий, ще той, із тих, - трофеї мабуть, точно.
..."Я зовсім не груба", - це з розмови вчорашньої, - "От порівняйте свої руки і мої, такі самі, і фігура. Можемо зараз роздітись догола перед дзеркалом, побачите, що фігури у нас з Вами однакові..."
А мені це якось фіолєтово.
Ну старша за мене на купу років, ну дурне бабі в голові від самотності, але - не подобається вона мені і всьо. Яке там дзеркало.
"Я 25-тилітку хочу," - признаюсь прямим текстом, жуючи ту відбірну пищу, котрою вона мене відгодовує вже кілька тижнів, - "таку яку вже раз мав."
Єхидну усмішку вона встигає заховати на півдорозі, навіть пауза після моїх слів була зовсім коротенькою.
"Такі як Ви їм не потрібні," - замічає резонно, - "від Вас нема що взяти, а Вам нема що їм дати."
І то правда. Ні купюр, ні толкових гормонів, - у цьому вона права, але... - але старших за себе жінок я не переварюю взагалі, що поробиш.
Хотілось сказати їй просто зараз, що до кого до кого, а до мене шлях через шлунок не лежить точно, та промовчав. Досить поки що, - чую нюхом, що не буде вона на основі постійній, а я - на роботі легкій плюс чужі безкоштовні харчі.
Так воно, зрештою, і сталося.
Якогось дня після чергових розмов на вільні теми вона зірвалась на хамство, я відповів, - узяв свою денну плату, наступивши їй на прощання на ліву ногу у войлочних тапочках.
"Не треба ставати мені на ногу!.." - її останню фразу я почув уже за спиною. Та пішла ти.
... Після її харчів, після тої хатньої роботи мені дико захотілось елементарних бурачків з хроньом. Як засобу профілактики чи дезинфекції. Від її старечої злості ачи моєї огиди, може й до самого себе, не знаю.
Я довго колупав потріскану від +35*С землю в себе коло хати в селі, і ломом, і рискалем, - і так само тут у мене ніц абсолютно з того не виходило.
Але тут мене мокрого вже через 7 хвилин ніхто роздягатися перед дзеркалом не примушував : ані чудово-ніжна 25-тилітка, ані мало не втричі старша за той мій все ще улюблений дівочий вік.
...Чорний виноград, котрий я щороку ігнорував, - єдине що вродило так, як ніколи. Аще горіхи, аще хроні.
І я став спокійним як ніколи раніше : від спеки, від алергії на чужі харчі, і від того, що своє єдине дзеркальне трюмо після цього всього я розвернув зубами до стінки, і тепер кладу на нього всякі залізні зашміровані інструменти.
А хронів я усе ж таки накопав, запустивши воду з криниці просто на них, зелених та крислатих, гірких і ядучих.
Крім цьої гіркоти не лишилося ж по суті нічого : ані дармових харчів, ані цілунків 25-тилітки, ані плати за те, чого я аж ніяк нікому ніколи й не обіцяв.

Давно чи й тепер

Надворі похолодніло. Збираюсь в село, одягаюсь як цибуля. Від термобілизни - так, на всякий випадок, - стаю ще грубшим, ще неповороткішим, і як заявляє друг_по_партї - ще милішим. І хоча таке все життя говорити свому чоловікові, навіть якщо це не об'єктивно, може тільки справжня жінка, Рибам це чути не лише приємно, а й життєво необхідно. Усім, - і жінкам, і чоловікам.
Якщо я піду на пряму маршрутку, то ризикую заснути на усі 40 хвилин. Якщо з пересадками - швидко спітнію, і мене точно підставлять під протяг. Якщо піду пішки а потім троха під'їду, - ну оце в принципі підходить. Іду через свій любимий вокзал, він все ще такий як його і збудували, - у цьому місті вандалів це уже рідкість.
...Якийсь період після народження Савапуги у мені жив страх, що яка місцева нендза мене упізнає і почне цинічно приколюватись наді мною і над Савапугою. Хто веде особистий щоденник онлайн, той знає як це - жити з таким підленьким і смішним страшком. З роками цей страх пройшов, але на випадок такого упізнавання я виробив собі кілька варіантів реакції : від ігнору до костоломства. І як це завжди є в житті, - стається реакція саме та, котру ти не приготував.
...Цей голос я впізнав, навіть не повернувши голову, хоча чув лиш раз в житті і то по телефону.
"Савапуга-а-а..." - трішки грайливо, трішки із смішком, зовсім поруч, неголосно - якраз так, аби почув тільки я.
І як я маю реагувати?.. Підходжу два кроки, видавлюю з себе усмішку, але стримати себе щоб не обійняти цю колись культову інтернет-подругу сил і розуму вистачає.
"Ти..." - кажу, і німію.
"От і побачились все таки," - широко й невимушено усміхається, в очах ачи бісики ачи толерантно-артистичне розчарування, - не зрозуміть.
"Ну...та.., чудо якесь просто," - але незручність тане просто посекундно, і ми за якісь дві хвилини балакаєм так, як давно аж до байдужості знайомі люди.
Вона тут з чоловіком : ось він підходить, хлопчина котрого я пригадую по якихось емоційних онлайн-суперечках, дописах та фотках, котрі я тоді дико ненавидів. Ну але віртуал не рахується.
"Екскурсовод потрібен?" -запитую так просто на правах місцевого жителя, одночасно бачучи по її очах якою буде відповідь. Але він устиг швидше.
"Звичайно," - усміхнувся, підморгнувши, - "це було би супер."
Ну то пішли, раз так.
Будемо потіти разом.
... Це не була екскурсія містом. Це була приємно-щемлива, емоційна подорож минулим інтернетом.
Ми пригадали одне одному і взаємні образи, і грандіозні романтичні плани на майбутнє, і навіть інтимний чат між татом за віком і дочкою із недалекого гірського міста.
Ми реготали, ми виясняли усе сказане кілька років назад як зовсім іще наче вчорашні розмови, і майже ні слова про це місто по котрому ми блукали наче в броунівському русі.
Врешті якось одночасно ми втрьох наче загасли. Прийшла пора прощатись, це відчулось.
Стало якось понуро і смутно. Я потис руку цьому гарному нормальному чоловічкові, потис руку і їй.
"Ну... все, щастя вам..."
Задкую від них кудись убік, роблячи "па-па" двома долонями, і хочу вже розвертатись до них спиною.
"Володя,' - четвертий раз за вісім років вона назвала мене по імені.
А далі підбігла і обійняла обома руками за шию, а губами просто у вухо : "Я не знала, що ти такий класний..."
Зиркаю на її чоловіка, але він уважно вивчає найближчу низькорослу бульварну сакуру.
Насмілююсь притиснутись своєю бородавчатою щокою до її дівочо-ніжної : "Ти... ти не хотіла зо мною поїхати в гори... я того тобі не пробачу..."
Вона забрала руки з моєї шиї, не знаючи жартую я чи всерйоз. Я й сам того не знав, ні тоді ні тепер.
"А...ну то цьом."
...Транс в котрому я перебував у селі зі мною буває дуже нечасто, як нечасто бувають і такі стресові для мене ситуації, тим паче з такими аж до болю рідними мені людьми. Але вся сільська робота давно відшліфована до такого автоматизму, коли для її виконання можна не думати ні про що, або ж думати про все що завгодно.
Вдома я розказав усе другу_по_партії. Ну чи майже все.
"Ти любив її?.." - вона ж бо бачила мою колишню віртуальну активність так чи інакше, хоч чи не хоч.
"Я їх всіх любив. І її теж."
...Але це було давно.

Яблінка Савапуги

Ніколи не публікую на Савапузі чогось відверто особистого, але це - як виняток.
Купив я цю яблінку мацьопким саджанцем-патичком на базарі у дяді, котрий щей приліпив на нього фотку шикарного дерева із чудесними зимовими яблуками.
Ну нехай, подумалось, хто би вам вірив усім із вашою рекламою, але яблінки мені таки треба було сильно. Купив, закопав.
Першого ж року весь цвіт на ній померз, і вижило троє миршавеньких яблучат, одне з котрих впало само, друге зірвав я, а третє зогнило ще недозрілим.
До того всього, з усіх бруньок валом полізли уверх батоги, котрі обіцяли оформити шось такеє страшно високе і безплідне.
Наступного року на цих батогах зацвіло море цвіту, але - що вже стало системою у наших субтропіках - травневий мороз цю нову надію благополучно угробив, не залишивши ні єдиної навіть гнилички.
Все : вирок яблінці був підписаний.
Аж тут я згадав іще один метод, останній, котрим такого типу дурні порослі можна привести до тями. Це на свій страх і ризик, коли вже іншого не дано.
І от - результат : чудове фантастичне дерево, як по кількості, так і на смак.
Яблінка з великої букви, зимова, свіженька і чистенька як не знаю шо.
Сорту не знаю теж. Тай не тре. ♥

Шаурмічне

Я про продукт, котрий як усяка пища - поза політикою. ...Прогуглив, шо воно такеє шаурма, - новітня вочевидь культова жратва суч-українця. Сучасного, сірєчь, не сучого. Хоча... Незручна вона ця шаурма : береш її в лапу, котра одразу стає противно жирною, відгризаєш вхідний отвір, а далі воно все тобі само висипається на тарілку. Тарілка того мусить бути глибокою, аби не сипалось мимо неї на стіл, і аби мож було тото всьо пальцєма відти діставати і запихати назад у писок. Нє, таке не для мене, воно мене нервує. Мені подобається шось таке монолітне, котре можна зжерти за оден раз і без відходів : вареник, пєльмєнь, налисник, чи такий самий пиріжок а'ляШаурма але мацьопкий аби вліз у писок. І найголовніше, - аби ним не подавитись.

Дим люльки Савапуги

Ранчо в Меріленді. Фотка Джей в одну із подорожей по лісах.
Справа наліво: дим від люльки Савапуги, котра - Савапуга - прилягла відпочити 😁
Читайте : https://savapugu.jimdo.com/савапуга/цьоця-штату-меріленд/

Ми на вас нападемо о третій

Осінь, Львів, паде дощ.
Йде п'яний мужик по центру. Глип, - під каштаном стоїть дівчина без парасолі, чекає поки дощ скінчиться.
"Панєнко, - каже мужик, - завтра велике свєто, я Вас тутка завтра згвалтую на цім місці в третій пятнайцять. Готуйтесь, прошу."
І пішов собі далі, звичайно ж класично - по Вірменській.
...Останніми роками, коли я вичитую про заплановані акції протесту глибоко обуреного населення я пригадую саме цей анекдот, хоча були часи коли пригадувалась аналогія із серіалу про Мюнхаузена з Янковським, де барон складав план подвигів на кожен день. І щиро вірилось, що цей план він виконував.
Для теперішніх часів Мюнхаузен - це заскладно, подвиг - це іноземний термін котрий треба вишуковувати в Вікіпедії, а про те що оголошувати війну наперед могли лише щонайближче у середньовіччі - це взагалі знання недосяжні навіть для того субпродукту, котрий безпідставно називається ВікіЕнциклопедією.
...Мікромодель суспільства це не лише Інет, - це і будь-яке дрімуче село чи запльований під'їзд у панельці на околиці міста, не кажучи вже про центри усяких сіті.
І одного якогось разу, коли мені саме на велике свято, саме під час чергових масових протестів треба було пройти через увесь Станиславів аби виконати зовсім прозаїчну досить важку роботу, я спробував прослідкувати увесь ланцюжок цього протестно- богохульницького процесу із оголошенням наперед масово- соціального "фе".
Мої висновки мені не сподобались. Пізніше я не раз їх перевіряв просто з цікавості, аж поки не набридло, бо все елементарно повторювалось стабільно тупо, як дошка.
І виходило так, що перш аби йти про шось протестувати, абстрактний вуйко буде чогось чекати місяцями. Часом роками, коли об'єкт протестного пориву уже давно чи зник безслідно, чи навпаки благополучно прижився і процвітає поруч із такими самими абстрактними вуйками.
Потім вуйко довго чекає моменту, коли хто інший теж захоче про шось протестувати. Прислів'я "Молодець серед овець, а для молодця і сам вівця" - це саме цей випадок.
Але рано чи пізно час виходу настає. Тоді цей вуйко зрані сходить до клюзету, заставить жінку аби його нагодувала, заодно показуючи хто в хаті ґазда, потім усі разом сходять до церкви (велике свято ж), і вже аж звідти поверне туди де такі ж як він починають про шось протестувати.
Ага, забув : після церкви найчастіше ще є два варіанти, - кафе і чвертка або, якщо сусіди не увидят, скочити до хати і пальнути собі сто грам там.
Все, вуйко для протесту готовий. Ненадовго, але готовий. Ну не для захисту країни чи на передній фланг, але покричати-поматюкатись готовий. І можна сказати так само апріорі, що акція протесту відбулася успішно, як завжди успішно, і як завжди із тими самими ніякими результатами.
...Цинічно звучить і мерзенно, чи не так? Так, але мікромодель процесу саме така.
Я скажу іще цинішніше: нічого не змінилося б, навіть якби цього самого абстрактного вуйка збила машина голови сільради чи пристрілив Вася-сторож з цвинтаря, котрий служив у спецназі, а тепер підробляє на розгоні своїх же абстрактних односельчан.
...Коли настає велике свято, я зачиняюсь в хаті і не йду навіть по хліб до найближчої будки.
Я знаю, котрої години і якою дорогою будуть повертатися додому задоволені самими собою протестні маси.
Я знаю також і те, що сакральні релігійні події не мають до цього всього абсолютно ніякого відношення.
Я навіть точно знаю, що Україна тут взагалі ні при чім.
Але на жаль я знаю і те, що пані під каштаном, після першої хвилі глибокого протестного обурення, обов'язково ще до завтрашнього великого свята задумається над тим, що їй просто так бовкнула перша-ліпша щироукраїнська п'янь.
І мені зовсім прикро від того, що я зовсім не впевнений в тім, що вона не прийде завтра під каштан рівно в третій пятнайцять.
Навіть у тому випадку, якщо на Вірменській нема каштанів.

І вашим, і нашим

Помер мій дуже старий знайомий, хороша загалом людина, з котрим ми були не схожі й близько, але чиї деякі фрази чи життєві поступки я пам'ятатиму завжди.
...Колись був в нього в гостях, а він на прощання й каже : "Скажи нашим, што ми пашем". Руским був, не тутешнім. Я чемно кивнув головою, - "хорошо!..", - але коли придумав смішнішу відповідь "а наши у нас ізвіняюсь кто?.." - було вже далеченько від того місця.
Ким виявились насправді ці їхні "наши" до мене дійшло набагато пізніше. Але може це і на краще.
...Це тільки в єврейскому анекдоті масло на хліб треба мазати, а не класти кусками. В цього чоловіка масло треба було класти на хліб товщиною з палець, тобто добрий як мінімум сантиметр. А коли на величезний шмат халви я сказав що "дико люблю халву особенно ящиками", він сказав "ага" - і приніс десь згори зі стриху справжній картонний ящик тієї ж халви. Я ніяк й не зреагував, настільки це все було його.
...Українську мову він із хіхіканням називав польською, а старезного пса-бульдога кликав Тарасом Грігор'євічєм, за його великі булькаті очі, котрі вже на той час мало що й бачили. 23 -ого лютого на мій день народження ми з ними пили не за мене. Я відмовився пити і за красну армію теж, чий день тоді ще святкували. "Це наша територія," - казав я йому, - "а красна ваша армія то окупанти." Хорошо, Валодя, відповідав він наливаючи коньяк, - значит за окупантов? За окупантов, - відповідав я й після другої вже пляшки. Аж тепер мені часом видається, що ми з ним тоді жорстоко накаркали. Місце то було таке біля лісу, містичне таке собі місце.
...Він помер на руках у сина, котрий так само не любить цю землю, хоч на відміну від свого батька народився вже тут.
З ним ми точно не питимемо коньяк, і я нікому не передаватиму від нього таємничий пароль про чиюсь паханіну.
Я просто знатиму на все подальше життя, що не конче щось чи когось любити, бити себе в груди і рвати в екстазі на собі сорочку - достатньо не ненавидіти.
І що від ящика халви точно не відмовляться нічиї голодні окупанти, - ні ваші, ні наші.
...Помер він на Матки Бозки, 28 серпня. Для цього проросійського шовіністичного атеїста це стало найбільшим абсурдом.

В.Ш., - земля пухом +.

Знову про малину

Аж коли замість поливаних банєків я накупив для варки повидла отакі всякі бляшані, і коли цей процес став легким і швидким, - аж тоді я помирився із малиновим варенням.
І коли плантація малинових кущів щороку цвіте як дурна по три рази аж до листопада, мене це уже не дратує, і я не беру садові ножиці в руки, і не віддаю сусідам ці гори малинових саджанців.
Його, варення, я тепер навіть жеру.

Двадцять з плюсом

Купив нині ялиночку таку собі мацьопку за 40 гривень (бувають на базарі і такі чудесні ціни). Сорок, котре розкладається на 20+20.
Мабуть, це символічно, як і два по двадцять наступного мишиного року. Але оскільки це число ніяк не в'яжеться персонально зо мною ні в яких ракурсах, то на цім мої особисті придирки і підозри до сороківки як би й завершуються. Хоча якщо добре так поколупатись, то щось виколупати було би й мож.
...Мої відносини з числом 40 не те що складні, а якісь взаємно невловимі. Тобто, безпосередню його появу я як правило пропускаю, відволікаючись тієї миті на щось нібито значно важливіше. Так я колись прозівав свою сороківку від народження, - проте добре пам'ятаю річницю сорок першу. Число 40 втікає від мене постійно, і згадую я його рівно на одиницю виміру пізніше, - як от 41.
Мої банальні 40 хвилин маршруткою до села аналогічним чином вже давно не є рівнозавершеною сороківкою. І звісно ж, винні у цім чи корки на дорогах, чи інший графік руху, що завгодно, але - це теж уже давно не кратне 40.
Нарешті, чисто візуально мені це не подобається : 2020 число якесь підозріло незавершене; хочеться в кінці покласти три крапки, - і тоді це буде чергування двійки з нулем в періоді, якось так 20202020... це красиво виглядає, але смислу не помітно.
...Саме з таких позицій "подобається - неподобається" числа і я мирно співіснуємо все життя.
Я - бо завжди знаходжу для них перспективні додатки ( хоча б ті самі три крапки в періоді).
Вони ж - бо завжди знаходять виправдання для моїх арифметичних помилок.
Навіть тоді, коли проти всякої логіки період прямує в зворотньому напрямі.

Шерано, and With thanks

Китайський рік Миші починається, як виявилось, аж 25 січня о 00.03.
Тобто, до того часу хтось ще відсвяткує Новоріччя першосічневе, Старе новоріччя 14-ого числа, і аж потім вже, як сі дожиє до того часу, мо' згадає про рік за календарем східним. Нє, не так : з великої букви в знак справжньої поваги, - "за Східним календарем".
Давно вже для мене кожне новоріччя співпадає винятково із календарем Східним.
Я ігнорую або (формально заради друга_по_партії) роблю веселий чіз біля опівночі 31-ого грудня, якось сумно і мовчки констатую для себе новоріччя за Старим стилем, але справді тішусь дню, коли настає Новий рік для Сходу, Азії, та й Африки теж, чому ні.
Про українськість не буду, бо кілько там тої українськості де лишилось?..
Ну і, як задекларовано у титулі, особлива подяка саме і винятково українському Фейсбуку за видалений місяць назад первинний (від 2013-ого року) акаунт Савапуги на ФБ.
Видалений просто так за класичним національним поскарженням.
Згідно зі східною мудрістю я мовчки це проковтнув, але чиясь там карма, звісно ж, проковтне це саме іншим бочком. Колись.
А, - про релігію не треба теж. З тих же, далеко і уже фатально не Східних, причин.
Хеппі н'ю єаз, діа юзерс. That's, only January 25th.

220 вольт на метр квадратний

Коли я нині вичитав, що ТБ стає платним, я сказав собі "нарешті".
Нарешті тому, що ця справа прогнозувалась досить давно, років десь зо п'ять, і коли вже набридає чекати і мучать амбіції штибу "а чи не помилився я?... а може то маразм який а не прогнози?..." його - прогнозу - збування стрічаєш із саме таким от полегшеним "нарешті".
Бо логіка - штука невиправна.
Логіку не купиш, не підтасуєш, не обдуриш і не викоріниш з голови. Події, котрі як на конику сидять на цій логіці, спаплюжити справа марна також.
...Після Николи Тесли вся техніка пішла не туди.
Це катастрофа з категорії фатальних для всієї планети, і для тих хто на ній живе, - хіба би частина на ній живучих до класичних людей насправді не належали (попри зовнішню та внутрішню подібність), і тоді багато що стає моторошно зрозумілим.
Двома словами про суть справи :
якби винаходи Тесли розвивались у потрібному напрямі, якби самому генію не заважали працювати, якби врешті його фактично не знищили, - людство мало би дешеві і невичерпні джерела енергії, на тлі котрих про газ та нищення природи мови би й не було.
І одним із цих джерел могли стати радіохвилі та їх генератори на основі природніх процесів, як от магнетизм Землі чи гравітаційні взаємодії речей. Тобто, достатньо було навчитися цю енергію "збирати", і всі двоногі й не тільки жили б як у Раю.
Але, як відомо, зло усе ж таки сильніше за добро, як не крути. Як мінімум, у сучасну еру.
...Тесла не один був такий. Але скільки б їх геніїв коли не було, дуже швидко уся нечистоплотна нечисть починала розуміти, що на цьому багатства не зробиш, і влади над світом не отримаєш.
І тоді геніям перекривали кисень, робили їх ізгоями, а самі впроваджували чи газові розробки, чи пластикову упаковку, чи ще які біля смертельні для всього живого речі.
Так було і тоді : не знати для чого з'явились лампочки розжарення, потім - електроніка, потім абсурдно неефективні ракетні двигуни, - і останнім писком цього процесу фатального шкідництва як на мене став залишений на поверхні Місяця пластиковий мішок зі сміттям. Крапка, бо це уже за можливостями самозбереження власного розуму. Тому така дрібничка як сучасне платне ТБ (та ще й яке, і де) мене уже якось абсолютно не турбує.
Телевізор я перестав дивитися давно, - відколи зникли з продажу свіжі не прострочені батарейки, відколи замість нормального фільму я мусів дивитися зразки місцевого дебілізму котрий чомусь назвали рекламою, відколи наперекір власній природі зрештою вловив себе на тому, що спостерігати за по факту тілесними красунями на каналах мені стало невиносимо бридко.
І залишилося в мене від того часу місце розміром в 1 кв.м., на котрому до цих пір стоїть такого ж розміру пластиковий важкий як холєра телевізор. Стоїть як давно кастрований євнух, котрому аби не спокушав інших і самого себе я акуратно, за 10 сантиметрів від розетки, відрізав дріт з вилкою. Як виявилось, це теж був елемент пророцтва.
...Мені не шкода цього зайнятого квадратного метра. Мені, як фанатичному техняру, навіть не хочеться розібрати це одоробло на деталі. Мене не надто коробить його трапеційна форма по периметру, із-за котрої зверху на цей ящик неможливо толком щось надійно покласти.
Мені шкода лишень милих моєму мисленню радіохвиль не надто високого і вже точно нікому не шкідливого діапазону.
Хвиль, котрі хоча й природньо вічні та безцінні, але аж ніяк на котуються в грошовому еквіваленті, бо й самі могли б платити тому, хто з повагою їх би сприйняв.
Вони і надалі літатимуть ефірами та міжгравітаційними вузлами. Але самі по собі, і самодостатні.
Ну і я з ними теж.