S A V A P U G U

Замітки по ходу
(page 3)

***

Juz wiosna?..
Дуже СтарийНовийРік...
Я'їм сі діждав...
Про Пташок.
Про Пташин.
В кучугурах.
Два...Дирки.
Із Синьою Попкою !
Лунь в перспективі.
"Дюшес" : подражаніє Машері.
Крижані люди крижаного лютого.
Про лютий і Дирка.
Якщо завтра - війна...
Па-па, лютий.
По цей бік зими.
Підсніжники.
1000км по прямій.
40хв закапелками.
Пошвидше би...
Липень...
Не хочу пива.
Нова замітка.
Пасмурка.
Серпень...
Музика трав.
Ворони відлетіли...
Реал-ізи.
Випадкова Сова.
Містеріоза.
Вітри, панімаєш.
Почало капати...
Забиті пижики.
По-строково.
Хіхоньки-2015.
Вівця - нє Лошадь.
Зарано,замокро та дєкую.
Знову зюзя...
Так ніби й по святах...
Замітка.
Status_DREAM
Чому?..
Дивна кава...
Півсвіту замало.
Сільський пленеррр.
День як день.
Передвесня...
Гнусний чай імбірний...
Завтра була весна.
Подалі.
Затишок.

***

Juz wiosna?..

Дванадцята дня. На термометрі +12*С. Середина січня 2014-ого.
Мож колупатися коло хати. Мож штуркатися на городі. Мож поглядати у бік річки. Мож перекладати туристичне причандалля.
Але не треба.
Бо я жук великий, і тому добре пам'ятаю що казав сусід Василь : що сніг буде у середині лютого.
Але штука навіть не в тім.
А в тім, що як тіко буде по всіх святах (це приблизно 21-е число), тоді випаде і сніг, і дощ, і все шо хоч.
І все тільки задля того, аби я ніц не міг робити на сільському поприщі.
Не вірите? - почекаємо 20 -21-ого...

***

Поки що все чудесно : ті ж дванадцять градусів. Те ж сліпуче сонечко, той же я, але вже майже в майці. Тобто, над нею ще дещо вивішене, але вже чисто для проформи.
І нарешті - без шапки. Так що мрії хоч і порційками, але збуваються.
Видивлявся туто за поворотом, чи вже які квіти не вилазять. Ще не видко, але якийсь рух бігме чується.
Пахне місяцем так травнем, - хоча досить сильний вітер, котрий пахне снігом. Вітер пахне снігом, - саме так...
А мої думки не пахнуть нічим : ані минулим, ані майбутнім, ані теперішнім. Ані теплом, ані холодом, - навіть ані вітром.
Вони пахнуть порожнечою та безмежністю, у яку їх не потрібно втискати як у Прокрустове ложе. Тоді ж і приходить розуміння, що вони зайві, як деколи зайвими є слова.
А деколи їх шалено обмаль. Деколи, та не тепер.
Коли спадає Облуда, тоді взимку настає літо.

...
Ми з тобою не любились, не кохались.
Ми з тобою не злітали в небеса.
Ми не упізнавшись розпрощались,
Як прощається із квіткою роса.

Дуже СтарийНовийРік...

В нас на Галичині його все ще святкують 14-ого січня. Праві, з 13-ого на 14-те. Тобто, через годину він і наступить, про що сповістить чомусь не годинниковий дзвін, не церковна літургія, а дурацькі вибухи батарей фейєрверків за 500м від мене у елітному сільському котеджному містечку, де за промовчанням мали би жити ті ж селюхи на території котрих воно власне й виросло, але насправді живе неймовірно різношерстна публіка, не в останню чергу з категорії тих, хто змінив форму з погонами різного штибу на плямисту аляфермерську, - ба навіть трапляються в колись нових зате костюмчиках. Таке всяке...

Ще донедавна там паслися коники, бігали зайці, і ми з другом_по_партії лазили хащами майже щодня та щоночі, аж поки рідний серцю простий запилений шлях не перетворився на вилизану до непристойності дорогу фор енд аляТойота. Ми й далі там лазимо, - і болючі спогади не дуже й заважають. А радше ми самі намагаємось в уяві поєднати пейзаж тодішній із щорічними його видозмінами, кількість яких чомусь лежить в обернено пропорційній залежності від росту цін на будівельні матеріали. Тобто, чим гіпотетично більша криза, тим більше там всього будується. Таке всяке...

Я так і не знаю, чому в нас його святкують саме в цих числах. Єдиним відносно достовірним джерелом же, як відомо, є лише ЛітописРуський, і то десь його десята частина від теперішньої громадно-гроссбухівської редакції, і написаний-то він був в угоду і під диктовку перших і останніх київських князів - тобто апріорі спотворений майже до невпізнання, - і то там лише описи подій, але ні слова про культуру, фольклор чи вірування, і про СтарийНовийРік там ні слова, і взагалі невідомо нічого, бо після року десь так 1350-ого абсолютно все що було чи правдиве чи спотворене було знищене - на попіл та на порох. А подальша історія - нескінченне джерело для кпинів, насмішок та приклад для ненаслідування. Нескінченна ж армія кабінетних істориків, звичайно ж, наштампувала всього і продовжуватиме очевидь ще й надалі, - бо зарплату треба ж відробляти, - але як казав мій горячо любімий шеф стоячи над розкопом скелетів наших Русичів, "це їхня особиста думка, не обов'язкова ні для кого". І астрономічно тут теж прив'язати нічого, - ані навіть астрологічно, при всьому свому бажанні, і ті ж григоріансько-юліанські здвиги не пояснюють абсолютно нічого, хоч ти вертай назад тиждень-другий, а хоч перенось його вперед. Таке всяке...

Але наш неіснуючий СтарийНовийРік я все ж люблю. Так як люблять своє дитинство, яким би воно не було, як хронічно люблять своє-не-чуже минуле, як люблять позаторішній дощ, - бо воно все було, а що було те апріорі краще за теперішнє, бо воно було і його вже не буде. Так хоча би запізнілим часом повертається йому його частку своєї запізнілої любові, невиправдано забутої тоді, коли йому це було дійсно необхідно.

Полюбіть те що є тепер, - бо дуже часто воно існує саме тому, що воно колись полюбило вас, які би ви тоді не були. Воно змогло полюбити вас майбутніх, а не тодішніх, не позаминулих. Віддайте йому його належне. З Новим все ж таки, ностальгічно милим, Старим Роком. Всім тільки-тільки Любові, - все інше додасться.

Я'їм сі діждав...

Таксіс, дуже дорогі брати і сьйостри, - ось цей день і прийшов.
20-те число, коли по умунепостежимій логіці мого села можна працювати по-крупному, а не просто бавитися в цюцю-бабки типу хатньої роботи та пересування речей з місця на місце.
І знову - як завжди - я виявився правий : бо вгадайте з трьох разів яка у нас погода. Сніг?мороз? - дудкі : в нас паде ДОЩ при плюсовій темперче, пліз.
От-так. Такшо ти, дядя, тепер можеш собі планувати будь-яку роботу котра влізе в голову, але вибирати доведеться між хатою і сараєм...Тобто між закритим від неба середовищем.
Най буде. Впірьйод у сарай/гараж/навіс, до пташок котрі не відлетіли у вирій бо я їм лишив калину/виноград, до сусідських курок котрі бродять відгодованими табунами у мене по садочку під керівництвом страшно гонорового кугута по согласію з Бодьом-сусідом, а також до телєнвізора котрого я сто років не бачив, чим дуже і дуже задоволений.
Жизня пливе, хмарки течуть, енергія буйая. Хай живе і пасеться. Ура.

PS. Ага, уже неура - тікишо пішов сніг. Кудись...І різко похолодало. А 21-ше ж тільки завтра, тобто якраз і буде все згідно закону подлості.
Я звичайно ж щасливий, що Сава така велика проводиця...зрештою, кілько тої зими...
Друг_по_партії сказав своє рішуче "ні" селу : знову мііісто, знову зииимно, знову інтернееет... Блін, надоїло.
Наїмся з горя вареників без сметани з квашеною капустою.

Про Пташок.

Виноград росте з одного боку. Калина - з протилежного. Це пташка-Деркач, котра взагалі-то відлітає в теплі краї. Ця не полетіла, бо є виноград і калина. Це - честь.
Звати його Дирк.
З цьою друзьою живуть ще горобці і синиці.
Зранку, на тлі нереальної різдв'яної тиші крізь двоє дверей і веранду чути як вони копошаться і пурхають одне попри одне.
Коли я виходжу надвір покурити, вони всі разом вилуплюютья на мене. А я на них. Але Деркач на мене вже майже не реагує, бо ситий і грубий. Синиці заглядають у вікно зранку і чомусь стукають дзьобами по віконній рамі.
Курю я і в хаті, але виходжу на ганок саме із-за цього взаємовилуплювання.
Мороз у місті чомусь набагато сильніший ніж в селі.
Дивно, - мало би бути навпаки.

Про Пташин.

Пташина це не те що пташка. Пташка - це менше за курку. Пташина - то вона сама і є. Курка тобто. Інакше кажучи, курка це Пташина-величина. З наголосом на "чи".
Бігати по морозі вони люблять не дуже. Хоча курка відрізняється від всіх інших птахів тим, що побігати хоча б трошки але мусить. Тому біга і в мороз, але трошки, і відразу тікає на бантину.
В садочку - льодова шкірка після мокрого дощу : багато не побігаєш, тай не цікаво. Видивляю які сліди - чи трипалі чи подушечки,- глухо, не видко нічого.
Фіртка має звичку мене не пускати на подвір'я. Приїхав пізнього вечора, - заклинило клямку, сама обледеніла геть чисто. Перелазив як альпініст - стаючи на головки болтів, тримаючись за покриту льодом її саму. Як в казці, де крім всього крижаного крижаною є щей фіртка.
"Згори вниз" Т.М. - сюжет як солодка мрія.
Монашка вродила малого Франциска.
На екрані - гонитва за втікаючим поїздом : улюблене заняття українців - пустити свиню під стіл ( з_будьмо! ), а потому героїчно виганяти її зі стола ( з_геть! ). Хто пустив - прощений, хто виганя - герой. Потому його ж вони ж розіпнуть.
П'ю ябосоки з цигаркою і плююсь на інтернет, - мені що п'ять машин ащо сімка на чотири з половиною друзя - рівнобедренно.
Може, нарешті цього року зацвіте позапозаторішній глід?..

В кучугурах.

Мене знову замело. І сніг так інтересно нападав, - одні місця зовсім голі, а поруч - півметрові кучугури сипучої білої крупи. А при самій землі - суцільний лід.
Лід тепер всюди, якимось дивом я ні разу не впав зі своїми баулами, хоча і місто і село в одних тільки ритвинах як після танкового поля бою, - легко можна проїхати по леду просто куди-небудь під колеса маршрутки...
Дирку явно не до мене. Зверху на винограді тепер щось схоже на льодовий дах, то ж він висить на бічних лозах, там де світла більше, де по-літньому ракурсу мало би світити сонце. А потому, вже ситий, піднімає дзьоба до неба як сурікат перед заходом дня, і дивиться наче на екліптику, а насправді - на мене ( бо ока ж збоку ). Ну і , звичайно ж, як завжди, я на нього.
За пару днів - китайський Новий рік, тобто того самого Синього коня. Гарний начебто колір - типу небо такеє все синє...
Але по-азійськи ( Азія велика, широка, багатоплеменна...) цей колір далеко не такий благенько-оптимістичний як у нас. Та воно, зрештою, вже і так видко. Росте взаємна ненависть не по днях а по годинах, взаємонедовіра - і так хронічно немала - зашкалює з першого ж погляду на пустому місці з нічого а просто так - бо інакше не мож, бо то звично, бо то в крові. А молодець серед овець і далі... як для молодця само вівця. Прокляття над Україною за людей її, котрі безпам'ятні, безхребетні, безсердечні і ще багатезно всяких без- .
І неймовірна тиша вже навіть в межах міста, котру і пригадати важко коли ще така була. Це як перед торнадо, як в центрі урагану, як всередині снігової лавини. І це все "перед", - не після і не за.
Замок на піску, замок із снігу, об'єднання при розстрілі, - це все не те. Коли перейде епіцентр уругану, зашаленіють його флангові вири, тоді оголяться віковічні риси крижаної байдужості, ненависті, підозріння, зневаги, заздрощів, нарікань, проклять, і ше багатезно всяких проти- , і анти- .
...Коли я приїзжаю в холодну хату, вмикаю опалення, то рахуй перша ніч пропала все рівно : реально хата нагрівається на другу добу, а комфорт з'являється лише на третю. І скільки б я не підкручував, на даній території інакше не вийде. Як би я не кутався - перемерзнути мушу. Так як не вийде одним махом всіх побивахом, не вийде вчора - сволота а нині - герой, не вийде вчора продажна тварюка а нині - бруківкометальник, не вийде вчора понтовий жлоб а нині - батьогетьман.
Сніги зійдуть і потечуть ріки бруду.
Це колись по комусь плакали дзвони, - бо дійсно було по кому. По кому було, тих вже нема, - а ніхто і не помітив. Не дивно.

Два...Дирки.

Вереск надворі закликав мене з кухні, - Дирк виганяв з винограду ще одного деркача.
Я бачив, шо воно шось там ганяє по засніженому подвір'ю якусь таку саму птаху, - ну, думаю, пара... Нє, а воно гнало іншого деркача зі свого власного виноградника.
Потому сіло в мене над головою, коли я чекав маршрутку, і ковтало мерзлі виноградини. Відновлювало затрачену енергію на гасання над засніженим садом/городом. Аж смішно: що попа, що груди - однаково тлусті.
Гляділи ми одне на одного в процесі глотання винограду, - потому йому набридло і фурнув на яблінку, а мені причалапав пижик.
Зюзя моцна, трапляється п'яний народ, всі ходять як в траурі...
Тролі охаміли наніц, - та руки короткі, у віртуалі їх не дістать, ато в натурі прибив би...
А, - зтрусив сніг з хрестика на воротях. Покидав сніг на території. Привіз до міста квасної капусти. Шопінгувався, ізвіняюсь за вираженіє. Вся робота : ще місяців зо два до тепла, - караул, чокнутись можна...

Із Синьою Попкою !

Ну що ти тут поробиш ? - блондинки моя слабість... Як також брюнетки, русяві та руді. Але не фарбовані, а натуральні. Вік значення не має, але подобатись вона мені мусить. Патаму как бєз любві ці діла не пляшуть. Потому как якщо вона мені не подобається, то будь-вона навіть як оця от безподобна прєлєсть, але жару сваєй душі я їй не дам. Жадний я .
Чи подобаюсь я - мене то не колише : так - добре, нє - друге добре.
Аще буває : вибач, я дурна, я не знаю, я ідіотка і т.д. Та ну: шо тут вибачати? - я ж не винен що ти дурна ідіотка...
Ну цій лялі , ясне діло, я не сподобаюсь : побачить - буде плюватися з третьої вишки без передишки. Тай на такі костюмчики для неї в мене бабок тупо не стане... Тай жінка приревнує по-чорному... Аж до такої - приревнує вже точно. На інші варіанти вона в мене глядить крізь пальці, а цю би не пропустила то точно. Мда...

Як її хоть звати, га? - вичислив би в астралі раді хохми. Ну і шо далі? За кермом я не їзджу - не вмію, плавати в океані на Багамах - теж, три рази в день мене для такої сексі вже не стане, презервативи в житті не пробував...Мда.., дожився, блін.

Вона шей співа, - по колонках видно. СуперСтар'и мені ще не ставало, - ну їх, із їхніми зоряними хворобами...
Точно, яка-небудь Хелен або Енн. Тіпа щось таке німецьке.

Ну, до : значиться, з Новим Роком Синього Коника (31.01.2014- 18.02.2015), Синьої - оттакої! - попки, Синього і під Синім всього що спереду, ззаду і з боків, зверху донизу і навпаки, по всіх завитушках , ложбинках і загогулінах. Цьом.

Лунь в перспективі.

...У моєму краєвиді тепер поповнення, - живу я тепер не лише з Дирком, але й двома стабільними воронами і однією вороною транзитною.
Транзитну ворону вони гонять на сусідську смереку, Дирка - на березу_через_дорогу, а одна одну - з лози на лозу. Допоки я не висуну носа з хати і не профланірую туди-сюди під виноградом.
Виноградинами же встелена і вся доріжка від фіртки до ганку, і разом із припорошеним сніжком вони складають НЗ на випадок, коли лози оголяться до патикоподібного вигляду, і всі подумають, що їсти вже нема шо.
Але тут так не буває : завжди щось тай є, коли нібито не ма зовсім нічого. Виколупаєш із землі який корінець, пережуєш на ходу, - і ситий. Розбурхаєш яке листя, - а там виш горіха завалялась. А під плотом - топінамбур в землі : на чорний день, на войну, на голодомор.
Дирк образився : видимого запасу висячих грон йому одному явно ставало ще місяців на два. Тепер же при каркаронах хто зна чи стане до кінця лютого.
Мені ж до кінця лютого ще кукурікати в чотирьох стінах : от де приходжується досвіт моїх безсонних охороняльницьких ноченьок. Сидиш як лунь, втупившись у перспективу, - і ждеш. Ждеш всього, що є, чого нема , чого бути не може, але буде обов'язково. Коли віриш в очікуване - чекати легко. Коли не віриш - ще легше. Коли не чекаєш нічого - очікування стає астральною насолодою пташки вільного польоту, котру нічого не сковує, крила не підрізає, зір не туманить. І котра нікому нічого ніколи не повинна, не мусить і мусіти не буде, - як мінімум в цій інкарнації.
...Аще приснився сон : сусід виліз на тамтую сосну і кричав птахою. По розкладах мого-не мого села це до похорону. Кандидатів чисто по віку зо четверо, а так-то Біг їх зна : шо тут тільки не робилося вже на моїй пам'яті... Дістали вже ці похорони, - за п'ять років добрий десяток фізичних родичів, не рахуючи вже просто симпатиків, котрі оттако собі ходили-ходили, а потім - кляп! - і шлюз, труп.
А тварин, а птахів, а рослин... - смерть на смерті й смертю поганя.
Про хати, архітектуру, надії я вже й не кажу : не країна, а суцільний цвинтар, благо гробарів достатньо.
...Минув нарешті, схоже, цей 12-13-ий рочок, - аж фізично відчувається, чесне слово. Ну і рочок був, я вам скажу, - хароооший такий був рочок, якщо захотіти поглянути назад. Мо' і хочеться, та не дуже. ...А зрештою, - нічого особливого, як на то пішло. Все знайоме до оскомини.
...Той сивий лунь, котрий колись виплив уві сні, - він з іншої казки. Колись розкажу.

"Дюшес" : подражаніє Машері .

ma_cherie "Дюшес"

Без бахвальства і награної скромності скажу, що у стані перманентного щастя я знаходжусь 24 години на добу, тобто завжди. Так було відколи себе пам'ятаю, і відрізняється ця пам'ять від теперішньої лише гостротою відчуття цього постійного живущого в мені щастя. Просто так, без причини, просто від процесу життя, - і від чого від чого, але від геополітичної ситуації в масштабах планети воно не залежить аж ніяк. Бо тоді треба було би аксіоматично прийняти за вихідне тезу, що я є Планета, - оскільки воно - щастя - живе всередині мене самойо сібья. В усі три новорічні ночі (1січня, 14січня, 31січня) до мене коли шось і приходило, то я не пам'ятаю, бо спав. А снилося всякє, - уже й не пригадаю шо воно там наплелося котрої ночі. Найсмішніше, що балакаючи на одному серві із Франківською блондинкою, і знаючи одне про одне лише спільний мікрорайон проживання, я сьогодні зустрів її отуто коло себе через дорогу...Де Гугла, де Інтернет, а туто по прямій - кілометр. І треба того Інтернету?.. Відпускати я вчуся ди цих пір : туго, тяжко, зі скрипом, зі стресами, з поверненнями та втечами, - але вчуся фанатично вперто...- раз не навчився до цих пір. Якщо ти зміг без людини місяць, то зможеш бути без неї завжди. Головне - мати сили піти. Як піти - це нюанси, котрі суті не міняють : іду як можу, безоглядно на естетику відходу. І неважливо, чи йду я, ачи мене гонять. Мета у цьому випадку виправдовує засоби. Тільки у цьому випадку.

Для мене історія... не закінчується ніколи. Я завжди готовий почати з чистого аркуша. Чого я не роблю ніколи, - не заповнюю цей аркуш лише своїми записами : або ми пишемо все разом, або аркуш і далі лишається чистим. І в цьому процесі я не притворяюсь і не лукавлю : краще пізнати відразу всі сторони людини, аніж би вони спливли потім. При взаємному бажанні взаємного заповнення аркуша - це надзвичайно цінний і важливий аспект, котрий -якщо...- потім робить це якщо-щастя незрінянно багатограннішим.

"Мені постійно хотілось випросити, вияснити, отримати відповіді, окреслити межі. Безкінечністю. І, бляха-муха, я зрозуміла, шо того хотілось тільки мені." Дві бляхи-мухи : мені того хочеться постійно, і я нічого не можу (і не хочу) з собою зробити...

Бозінька милував, - всі мої симпатії живуть не у Франеку, тому і напрягатися особливо нема потреби. А ті що тут, - табу, і про то знаю лише я. Справа принципу у великому селі, де всі всіх знають, всі всім куми, і всі одне з одним переспали. Окрім мене, хіба що.

P.S. Присвячується...чому? Дитячій наївності, хіба що. Ну так дитяча наївність - це ж чудово, це скарб, котрий треба берегти до смерті від всіх грозів і торнадів. Або ж навпаки і плюс : загартовувати її, кохану, у цих самих ураганах, туманах, торнадах, грозах, та інших не менш чудових щастях.

...Машера, - дівчинка, котру я обожнюю.

Крижані люди крижаного лютого.

Останнє десятиліття всіма руками і ногами я намагаюсь відхреститися від гороскопів. Хоча, правду сказати, тему цю дуже люблю, внутрішньо дуже до неї тягнусь, і якби не принципова домовленність з жінкою ще на зорі наших відносин про хрест на цій темі, так чи інакше варився би в ній і далі.
Причина цієї домовленості полягала зовсім не в тому, як це трактується християнством, і не в тім, що воно начебто має якийсь вплив на карму - свою чи іншу. Ці релігійні та обивательські табу ростуть від банального невігластва та неосвідченості, - ними лякають і без того нестійких людей без чіткої принципової життєвої позиції.
Причина ж - у підході до трактування символів як таких. Наприклад, беручи який-небудь символ, ви апріорі змушені розглядати всі його характеристики, приймаючи їх в комплексі, - і неможливо відтяти у символа хоч якусь притаманну йому рису, якщо вона вам не подобається чи не підходить. Власне цим символ відрізняється від реальної людини. Якщо ваша людина під символом А, вам доведеться приписати їй всі риси цього А-символу. А так не буває, як виявляється.
Вивчаючи А-людину, дуже швидко ви помічаєте, що їй притаманні риси всієї абетки і ще море чогось іншосистемного, як також, що деякі риси А-символу в неї начисто відсутні. І ситуація із апріорі розписаної по пунктиках, раптом стає непевною, нестійкою, насторожуючою, загрозливою. Дуже швидко ви починаєте розуміти, що від власного аналізу, безпосередніх позасимволових стосунків і досліджень вам дітись просто нікуди. Це змушує зробити вибір на користь звільнення від всіх шаблонів символів, і занурення з головою у дослідження сутності людини поза її символом-іпостасею.
...Так і є. Це дрімучий, багаторічний процес, - дослідження людини поза її символом. Сказати що він нелегкий,- не сказати нічого. Результат, зрештою, зовсім не обов'язково буде позитивним чи таким, який ви очікували. Співвідношення радше на користь протилежного : саме тому, що в людині виявляється море іншосимвольних рис, як також море у цьому ж символі відсутніх. Це лупить по мозгам, особливо напочатку, - а далі вже як Бог дасть , і хто чого хоче й на що здатний. Все можна збудувати якщо разом, - нічого неможливо створити нарізно. Зрештою, будувати чи створювати не конче : як кажуть художники, - як можеш не малювати, то не малюй.
...І все ж я цю тему дуже люблю, навіть при всій її частковості, - бо частка все ж присутня, і то все правда. Якщо акуратно , нефанатично відсіювати зерно від полови, вийдуть дуже навіть правдиві висновки.
...А коли настає мій улюблений лютий-місяць, часто переглядаю хронологію своїх життєвих контактів. І з року в рік результат цих переглядів мене засмучує. Ідеальних для мене знаків біля мене крайній мінімум, біляфатальних - одиниці але на зразок дамоклового меча, привабливих але нестійких і ненадійних - поголовна більшість, нейтральних і толерантних - непомічено взагалі, антиподів - майже нема бо я кусаюсь, таких як я але набагато кращих - лише друг_по_партії.
...Коли цей уже зовсім нелогічний сніг тими днями якось раптом потік і усюди утворилась суцільна крижана пустеля, то і виникла ця аналогія з крижаним лютим, з крижаними лютневими людьми, - лютий з котрого народився і я, - вже потому і пісочком посипаний, і крупною сіллю, і з гострими бурульками.
...Лютий - він особливий. Йому завжди чогось не стає : або дня до високосності, або вогню для криги. Або ж всього потрошку забагато : і Сонця, і Місяця, і Космосу як такого.
Любіть себе, - ви теж особливі. Від цього всім стане лише краще.

Про лютий і Дирка.

З лютим в принципі все ясно : це не лютий, це швидше березень.
З Дирком все ясно в принципі теж : виноград майже скінчився, - шо воно буде їсти далі? калини не хоче, хліба йому не можна, - завал.
...Коли злажу з маршрутки, то всі 50м до хати чути щебіт пуцьвірків, на тлі котрого виділяється деренчальний альт головного виноградаря : це горобці та синиці під керівництвом деркача цілимим днями співають, аж ззираються перехожі селяни. Їм - селянам - не зрозуміть : як це стільки чудесного винограду, з котрого би наробилося море вина чи самогону, і раптом - пташкам. Це я не злопихательствую, - це дійсно так є.
Я тута все роблю не так, як вони. Причина банальна, - я від них не залежу. Тобто взагалі. Ані до сільради, ані до чиєїсь комунікації я не маю абсолютно ніякого відношення чи залежності. Ото раз на місяць прийде яке перевіряло газових та електролічильників, - тай усі зв'язки із селом. Але саме це робить перебування у ньому майже як в раю. Беріть з мене приклад, хто має аналогічні варіанти : ніколи в житті не прописуйтесь в селі, маючи житло в місті, - бо тоді капець всьому і ніякого задоволення.
...Роблю набіги по дню, без ночівлі, - бо все ще трошки не те, ще чуть-чуть не так, і все ще не зовсім ясно.
...З'явилась дивна звичка - вставати після п'ятої ранку. А все вона, - правдива італійська кава. Забув смак алкоголю, - кілька місяців і не гягне. Всі Нові Роки - з соком калини, котру в селі Дирк не хоче їсти. І вже тутешній вранішній концерт із дирками околично-міськими. Мрію про повінь за 300м від своєї багатоповерхівки : тут це дуже красиво...

Якщо завтра - війна...

Якийсь час назад, коли ще не було й натяку на теперішні події, снилась мені нетривала серія снів, значення котрих я не хотів прийняти, - хоча про що йдеться зналося у процесі спання. Прокинувшись, також розумілося, що то снилось. Але не приймалося, не вірилося, бо вірити не хотілося.
...Снилися будинки мого міста, котрі зараз стоять неушкоджені, - як руїни. І я, проходячи мимо них, упізнаю що там було. І це все абсолютно реально : з кольорами, звуками, запахами.
Як таке сприйняти, коли цього нема, а причин для такого вигляду теж тоді не було видно? - не повірити. Або ж припустити, що це звичайні просторово-часові накладки, і руїни насправді належали будинку, котрий тут стояв на місці теперішнього. Це сприйняти легше, бо сни з минулого проходять із меншими зусиллями, аніж ті котрі класифікуються як пророчі.
...Ця серія мала небагато кадрів, але достатньо для повноти картини. Аж цими днями я собі пригадав їх усіх, разом із відчуттями місця, смислу, часу. Тепер я знаю - або гадаю шо знаю, - що буде, як буде і коли буде. Якщо, звісно ж , буде... Бо такі речі хиткі, непевні, і зовсім не фатальні , хоча в загальному принципі - віщі.
...Потому , зовсім уже недавно, була чергова серія аналогічних снів, - не конче військових, - різних.
І я їх запам'ятав : разом зі смислом, подіями і часом.
Відтоді моя риб'ячо-водолійна натура перебуває у стані в'ялотекучого кайфу від перспективи та від її альтернативи, котрий не притлюмлює навіть безальтернативна ретроспектива. От.

...А якщо буде війна, то шо?...
А нічо, - якщо буде. Буде - то буде. А якщо не буде, то шо?...

Па-па, лютий.

"Лютий-2014. Перший рік після КінцяСвіту-2012/13,
котрий нібито не настав на Землі, але - десь там то точно."
(Savapedia)

*) Чомусь цьогорічний Лютий був для мене на рідкість сентиментальним. Аще - ажурним, вуальним (гарне таке слово ), мереживним - о !..
*) Стоїть в коридорі зібрана торбега з новими гумаками та шкарпетками. Друг_по_партії випархався з бронхіту і теоретично дав добро на село : але коли це "добро" буде ратифіковане - один Бог знає...мо, через місяць, мо - завтра.
*) Зате в мене нарешті є нові джинси - ура, значиться. Аще - є новий зварювальний апарат за ахкакіє_дєньгі_слюшяй... Це добре.
*) Зате нема нових окулярів, янтарного муштука для цигарок, трекового ровера ціною в мамамія_сікокі , і приймача DRM-1 із синхронізацією СТЧ діапазону LW альбо тупо по GSM чи GPS. Це хріново, це непорядок.
Всі непорядкі виправим, кути пообтісуєм, баланс підіб'єм, маршрутний лист затвердим, - і впірьйод : у Березень, у жизню без хріновості.
Лютий-2014, па-па. Ти був просто чудесний. Люблю тебе.

По цей бік зими.

Одинока сусідська курка бродить по саду/городу, що проглядається наскрізь із останнього повороту маршрутки : ідилія, котра зустріла мене в селі. Де-не-де вже аж пробивається щось схоже на зелену траву. Общипаний Дирком виноград, майже недоторкана калина, нереальна тиша і сіре небо, котре ще не пахне ні грозою, ні сліпучим сонцем, ні гулом літаків. Зате моє життя пахне весною та мріями, чебрецем та полином, світло-тінями та нонакордами. А чим не пахне ,- того просто нема.
...Місто теж стало інше. Дуже поменшало народу, і чітко видно лише дві категорії населення : молодь і останнє старе совкове сміття. Аще багато старих веселих дядьків, - певно, їх тішить загальноукраїнська атсосфера : відчуття армійської мобілізації, замішаної на фантастичній гордості за свій народ, за Україну.
По такому місту мені хочеться, як колись, просто бродити, слухати, балакати, пити каву і їсти собачі пиріжки.
І це нереальне , призабуте, відчуття спорідненості : коли ти відчуваєш що вони - свої, і ти теж - свій. Давно такого не було, - але ж було завжди...
...По цей бік зими нема підлості, нема зрад і не буде розчарувань. Усе це залишилось по той бік зими/осені/літа, де я, колишній, зайшов у чужий монастир не розпитавши його віросповідання. Стало розуму не прийняти чужу віру, та не зрадити своєї : а так же деколи кортило...
...Ця курка має характер білої ворони. Вона всюди ходить сама і окремо від усього табуну. І такою була ще від пори свого цєпітства : коли воно губилося серед трави, то я деколи навіть мусів її відти направляти до шпариу паркані.
Тепер вона від мене драпає по саду до городу. Коли я вже от-от почну колупатися із будівництвом, вона стане коло мене і витріщиться на виколупану рискалем землю.
Хто не знає : курка - вона надзвичайно мудра птаха. Аж настільки, що може собі дозволити нескінченно поїдати свої клони та інкарнації.

...Тай усе.

Підсніжники.

Колись давно я приніс з лісу підсніжники і повтикав їх в садочку чисто хаотично, зовсім не надіючись що вони коли-небудь приймуться. Але вже на другий рік із здивуванням побачив білі купки дзвіночків по всьому садочку, і навіть там, де я точно їх садити не міг.
З тих пір з року в рік картина повторються, але щоразу їх стає все більше, виглядають вони щоразу крупнішими, а ореол розселення поступово досягнув усіх меж по периметру та діагоналях.
...Коли я приїхав цього разу в село, мій запал моментально був приглушений цими білосніжники дзвіночними купками : мої любимі зелені граблі були відставлені набік, несформована малина залишена в спокої, а білий виноград чекатиме своєї черги аж поки ці купки не відцвітуть, і мож буде лазити/гребсти/чистити/чімхати.
...Дирк, певно, полетів у теплі краї плодитись : нема, не видко, його друзів-воронів теж, лише якась вересклива сорока переліта з сосни на смереку і верещить, - бо весна.
...Не за горами приліт бузьків, одного з символів України.
Скільки їх було не врятовано через лінь і жадність торік...А рівно через дев'ять місяців погибло купа людей...От-так воно є.
...Любіть жінок - у них джерело Любові. Завжди любіть, а не лише у цей день.
І не даруйте їм зірваних підсніжників, бо це ні до чого доброго не приводить. Підсніжники хай ростуть у садочку, по котрому ходить жінка. О, - ідилія.

1000км по прямій.

Anka_007,із вдячністю за все,що було і не.

Мало не написав "шановні виборці"...
...Гані Слобожанська мені мішала думати про бур'яни.
Є такий різновид ліричних пісень, де козак (фолькстандарт) порівнює свою чорноброву (???) дівчину із всякими рослинами чи зірками, співаючи приблизно таке : "я тебе бачу в кожній квіточці, Мю Змієносця чи Ро Цефея..."
Я бачив Ганю Слобожанську в кожному бур'яні. Це вдень.
Увечері, замість перспективно-просторового бачення кілограмометрів бетону співвідносно до периметру майбутньої художньої майстерні, я бачив знову ж таки її чорноброво-кароокі інсинуації.
Вночі, правда, тимчасово я цього не бачив, зате бачив Ганю сплячою, хоча і дивився догори, на зоряне небо, а зовсім не у самоє сєбя астрально-інтуїтивне нутро.
Далі - більше.
Наступного дня згоріла моя легендарна електрокосарка, коли я, замість того аби дати їй - косарці, не Гані, - відпочити думав знову ж таки про тую самую Ганю.
Молот, котрим можна було розтрощити залізобетонний бункер, у моїх мужніх жилавих руках бадьоро зломився на стику товщини металу в три сантиметри над моєю головою, - мало не відучивши мене на все життя від думок як таких а не лише про Ганю, - під час того, як я забивав трубу під модрину, котра була похилена вітром, котрий наслала, звісно ж, тая самая Гані зі Слобожанщини.
Винна вона також у наступному :
• змерзли мої три улюблені саджанці - морва/сливка/черешня, з котрими я возився три роки;
• змерзло два із трьох стовбурів чорного винограду, котрим годувався усю зиму Дирк;
• змерзло два барбариси та три терени;
• змерз хміль лісовий та форзиції дводольні багрянолисті;
• присохли дві пихти та вчергове не розцвіли дика айва та чотирирічний глід...
І так далі. І всі ці капості так чи інакше пов'язані з думками про Слобожанську Ганю, до котрої страх як нереальних 1000 км по прямій. Що би було, якби їх - кілометрів - було менше хоча би на один порядок... - жах подумати.
Але то нічо. Техніки у мене ще завалісь, рослин і дерев також.
Думок про Ганю це все вартує?.. Там є над чим задуматись.

40хв закапелками.

На відміну од гіпотетичної відстані, описаної в попередній замітці, моя дорога в село - це 40 хвилин маршруткою по бічних і не дуже вуличках, із поворотами кожних 300 метрів з нескінченними зупинками та корками.
Врешті, в недільний дуже ранок я потрапляю у царство трускавок, агрусу і ще багато-багато чого солодкого та терпкого.
Перший врожай трускавок - це завжди свято. Як потому - перші ябка на траві, червоний агрус, котрий у нас чомусь ніхто не їсть, чорні пужички - вони тепер в пошані, давно очікувані, випещені та вгноєні.
Відродилось майже все, що померзло. І шипшина пустила нову зелень, і терен, і барбариси і ще багато-багато іншого. Можливо, відродиться й Дирковий виноград, - а раптом?...
А потому в нас було +30 в тіні. А через півгодини небо почорніло, і пішла тропічна злива : чорна стіна дощу з ураганом.
Ще через півгодини - сонце і +25 в тіні. А під вечір - знову торнадо.
Ми живемо в тропіках. В мене під вікном і рослина така росте, котру ми називаємо "тропікана" : це щось таке височенне з бутоном квітів і з листками як у пальми. Воно однорічне, і як називається я не знаю.
А найбільша таємниця, котру вже можна озвучити, так це те що чудом вижив мій білий виноград : він мерз три сезони, і ще два я його відроджував. І тепер там величезні зав'язі гронів...
Кажуть, що він росте лише на Закарпатті, а в нас не витримує. Витримав, бідака, аж на п'ятий рік.
Такі поточні новини садовода-любителя, по сумісництву Савапуги.

Пошвидше би...

...Дістає мене деколи це село по страшній силі.
Вчергове не приїхала машина по гору будівельного сміття...
Як би не старався ігнорувати поширену думку про українців як націю хитру і брехливу, як би не любив місця де живеш, - але цей народ час від часу примушує тебе переконатися у правдивості цих про-українських штампів.
Найбільше не переварюю людей з когорти "сам-себе-на-уме". Це не те ж що українське "говори до гори, а гора горою". Це не гора : це тупий, порослий будяками неродючий пагорб, наділений здатністю робити будь-якими шляхами виключно те що йому вигідно, і не маючи ні краплі не те що совісті, а елементарної об'єктивності. Він/вона/воно зробить лише те що вигідно, і то лише тоді коли то сі схоче зробити. І все : хоч кіл на голові теши, - поза цим нікуди.
...Потроху дозрівають усякі ягудки, фрукти та квіточки із літньоосінніх.
А над цим всім чергова незбагненна еманація погоди : колова, короткоперіодична зміна сонця, вітру, хмар... І наша лавочка під хатою, котра чекає нас з тобою, коли почнеться серпневий горіхопад.
І щодня, і щоночі, і всюди - ти. Найбільше - біля мене.
Найкраща поміч на світі - бути поруч.
Все дуже просто.
На це здатні лише Друзі.

Липень...

Цей червень якось надто довго вже тягнувся...
Ні спека, ні дощ, - хоча мені вже давно чомусь здавалось, що має бути якщо не +40, то +30 точно.
Щодня виходив у сад : поступово, по сантиметру земля ставала все жовтішою і сухішою, жуків та комарів ставало усе більше, на небі - все таж галерея хмарок - деколи хмар, деколи - грозових.
Деколи - ураган : налітав як і належить урагану несподівано, а через десять хвилин - знову якесь мокре Сонце, паруюча трава, розкислі думки, нереальні світлотіні.
І лишень аж тепер наче запахло справжньою спекою : лазікую по базарах та маркетах, - більше світоглядно, - жеру (не їм, не лижу) шоколадний пломбір чи лімо у стаканчику, - іще ніколи так ним не обжирався як цьогоріч. Причина проста : із всього кольорового асортименту у морозових скринях нарешті запам'ятав кілька ярличків. Тепер просто по них беру, не вчитуючись у рецепти та рекламні заклики. Прості речі - вони завжди найприємніші.
Після чергової проданої картини розігнався було обзирати нову косарку. Ая, - шкода паперчиків, шкода часу потраченого на здобуття цих паперчиків, шкода купляти по тім що правлять а не по тім чого воно дійсно вартує... Буду косити як справжній вуйко : поклепаю, погострю, помахаю. Хіба що десять картінок, - і то по собівартості, а не шось такого аж встид кому сказати...
Погледів на потяги, почитав розклади, послухав гудки машиніста.
Сигналить липень спекотним жаром. У кожній дівочій постаті впізнаю тебе.
Либлюсь сам до себе. Тепер це просто спека, - потому буде просто звичайне тепло, звичайна усмішка, звичайний цілунок.

***

"Пиво напрочуд холодне. Сонце пече нам у голови.І раптом, незважаючи на всю світову скорботу,для мене знов настає та мить, коли дивишся впритул у золотаво-зелені очі буття. Я побожно п'ю своє пиво. Мене зненацька охоплює таке почуття, ніби кожен мій м'яз прийняв сонячну купіль."
Е.М.Ремарк. Чорний обеліск.

Зранку розпочалися осінні концерти молодих ворон та вороненят, котрі лишень навчилися літати, а декотрі прилетіли з інших країв на заміну попереднім. Що для інших переліт восени, те для ворон - посеред літа : своєрідна осінь.
Чується, що поміж них завжди лишається кілька старожилів, котрі не відлітають, а живуть постійно чи то на отих височезних акаціях, чи то у лісі за річкою. Поодинокі сизо-чорні птахи ходять по ріллі, а погляд - як пронизує тебе наскрізь : "Я тебе знаю, я тут вже 347 років...Карр." Що їм перелетіти два кілометри, - у повітрі інші відстані, інше відчуття часу. Коли бачиш горизонт, відстані не відчуваєш. Хіба що втому крил чи затерпання лабів. А внизу ріка, поля, ліси. По дорозі - по летінню - бузьки, соколи, беркути. Міліони пуцьвірків пурхають по хащах кущів та різнотрав'я у пів людського зросту. Іще їхні ж браття-ворони. Ті самі котрим якщо знизу скажеш "Ворона, здоров", то вона відповість "Карр".
...Пиво мінімум наполовину всюди розбавлене водою. Надіюсь, хоча би криничною.
Звідки береться вітер, якщо на небі - ні хмаринки?..
Чому в історичному центрі міста п'янь продає новенький фірмовий садово-городній інвентар?...
Чому я не люблю ніяке своє варення? - ні малинове, ні агрусове, ні пужичкове?..Іще аличове - яко-тако, і сливове...
Два тижні назад втикнулося в землю патички троянд. Проросли, пустили молоденькі пагони. Скоро із-за квітів не буде городу : суцільний сад, виноград, а над ними - птичка.
Люби мене, мій хлопчику, бо я невеличка.
Люблю.

***

Хатки Графині ( десь тут ) вже нема.
Приїхав екскаватор, вантажівка, - знесли розібрану майстрами глинобитну хату мало не 19-того століття, розрівняли місце.
Це чоловік внучки Графині, бізнесмен, робить собі там забігайлівку. У кращому випадку, не тільки пивний бар. Це все - навпроти мене : вчергове мені "повезло" цього синього, втомлюючого і підступного року.
Графиня вже не співає. Все така ж живенька, хоча ракові метастази, очевидь, що роблять свою справу. Не боялась людина репресій, не боїться й смерті. Таких у тім селі якщо і є, то одиниці.
...Нарешті настала справжня, довгоочікувана спека.
Нині забрів у поля-ліси-трави...Потім - у річку та галявину. Довго плив униз по течії, потім - диво - легко майже біг по гравію назад : зазвичай вернутись по гравію на стоянку, самі розумієте, як... бо коле ноги.
Всі мої розбрелись хто куди : мобіла на горі і в лісі заледве їх всіх виловлює.
Я купаюсь в ріці, майже скачу через вогонь, - а всі разом ми купаємось у спільній ріці Любові.
Котра безмежна, і котрої нікому не забракне. Ніколи.

***

Опівдні в тіні +32. Післяобіду не хочеться нікуди виходити з хати. А коли треба - піт тече, сорочка/майка мокрі, писок загорілий як в мумби-юмби, а морозиво починає топитись іще при виході з маркету.
У нас підняли тарифи на проїзд. На 75 копійок, але незвично і нелогічно.
Це для того, аби я нарешті перестав лінуватися і ходив по місту пішки. Таке як два кілометри до центру спокійно можна протопати. Ато після зимово-весняного смальцю зі шкварками і животик, і підживотик, і надживотик...Ганьба.
Все частіше позираю на свій допотопний ровер : їздити ним до міста замість маршрутки? не їздити ним до міста замість маршрутки? питання на засипку...
Ровер тугий, перти довго, зате околицями - дуже цікаво.
Приміряюсь зо всіх боків :
друг_по_партії категорично проти, бо недооцінює мою велоасовість..
Потому до мене дійшло, про що вона.

***

Добу валить дождя...
Стихла на півгодинки, блимнуло Сонечко, - і з новою силою, нова стіна дощу.
Пахне повінню, пахне урожаєм, пахне теплою сухою осінню.
Пахне серпневим спокоєм, вересневим умиротворенням.
Іще чимось невпізнаванним, знайомо-загадковим.
Дощ завжди пахне не лише водою чи дощем. Він пахне життям і чистотою.
Аще - мокрими косами і кольоровими сльозами.

Не хочу пива.

"Хочу пива !.." (З пісні Сестрички Віки)

Те, що німці будуть чемпіоном я знав ще того самого 12 червня. Якби хто послухав Савапугу і зробив ставки, мабуть був би мільйонером.
Якби я не полінився цього де-небудь зробити, було би тепер за що зробити криницю і ванну з джакузьою разом взяті.
Але, - несудьба.
Німці - чемпійон, Україна - зеБест, а українські дівчата - найкращі в світі...
Отже, вип'ємо скопом за сисеє все , - але не того самого, котрого зовсім не хочеться, а відразу ж "Закарпатський", або "Грінвіч". І не "за", а "з" : будемо вважати в знак солідарності, - з горя.
...Коли мій друг_по_партії, по сумісництву -
дружина, дочка, сестра, матір, коханка, рівнодольний партнер по хронічно збитковому сімейному артбізнесу, геніальний художник, -
після дводенного варіння вишневого повидла, взаємного возліянія не дуже свіжого пива, кількаразового взаємного відвідування власного приватного сексодрому... - раптом одномоментно усвідомила потенційну можливість з мого боку того що традиційно чомусь вважається сімейною зрадою, - вона зробила ще більші за існуючі і так великі чорні ока, і дивлячись кудись у бічну перспективу, тоскливо ізрєкла : "Це приниження, взагалі-то..."
Не "Я тебе нікому не віддам", не "Ти тільки мій", не "Сивина у скроні - біс в ребро", а саме ось таку фразочку.
А, подумавши, задавила в зародку і так мертвонародженне дитя зрадливо-сімейного інтернет-кохання : "Якщо ти з нею переспиш, я з тобою розведусь."
Фраза, що називається, убойна, враховуючи абсолютну незамінність моєї Соні-лапочки допоки, як кажуть, серце б'ється.
...На мому другу_по_партії Природа зробила нелогічний віраж. По рівню логічних висновків їй - моїй жінці - треба було бути абсолютною блондинкою із синіми очима та габаритами фотомоделі. Лише у цьому випадку відсутність логіки гармонійно би скомпенсувалася її ангельською зовнішністю. Натомість вийшла кароока кучерява брюнетка, терпимо схильна до повноти, - неповторна у своїй безподобній алогічності.
Коли я лишень починав свої інтернет-подорожі, ми після стількох разом прожитих років вирішили дозволити собі невеличке попущення гайок, - домовились, що якщо хтось із нас закохається, то разів зо п'ять - можна. Але не шість : тоді можна буде сказати "НЕТ", і потусторонній, лівий секс припиняться за обопільною згодою. В нашому уже далеко не юнацькому віці робити проблему із коханок чи коханців не варто апріорі.
Така була домовленість. Років зо два я робив собі в НЕТі що хотів, без найменьших докорів сумління. Висхідна позиція була саме така : раз є така домовленість із законною дружиною, то можна спокійно собі спілкуватись у віртуалі із цілком можливим продовженням - реально.
І от цей час був настав... І тут ця фразочка. І тут цей ультиматум. І моя - єдиноможлива миттєва і остаточна реакція.
І аж тепер мої романтичні походеньки по соцах завершились насправді, - бо зникла фундаментальна домовлена страховка.
Аще - закон Мерфі для конкретно взятого випадку :
"Якщо Ви післали 1000 смс-ок своїй коханці через мобіоператора-А, то хоча б одна смс-ска прийде Вашій дружині, котра знаходиться на мобіоператорі-Б". Як пишеться, - неймовірно, але факт.
...Стреси погаснуть, любов мине, - і загалом чудова дівчинка обов'язково закохається в кого-небудь хай апріорі незрівнянно гіршого за Савапугу, але - надійно-неодруженого, молодо-перспективного, матеріально-незбиткового. Коню понятно, що це добре в першу чергу для неї та таких як вона найкращих у світі, найщиріших, найніжніших, найдобріших і ще море всіляких най-най-най Українських Дівчат. Дякую. що ви були із Савапугою, коли вона хотіла теє, чого уже більше не захочеться.
...А нині ми з другом_по_партії будемо дудлити коньяк.
Не "за", а "проти" : проти війни, проти напіврозведеного водою українського недобродженого пива, проти відсутності персонального нагальнонеобхідного Джипа, проти необ'єктивого суддівства на Чемпіонаті Світу, проти Золотої бутси для Мессі, проти пропадання телетрансляції в селі коли починає падати дощ, проти ще дико величезного числа всіляких "проти".
В селі зараз, власне кажучи, він і паде, - дощ тобто.
Осипається малина, котру ми вже їсти не можем. Осипаються червоні пужички, на котрі уже алергія. Прогинаються гіляки від майбутніх горіхів, котрі уже в печінках сидять, бо стільки їх з'їсти просто нереально.
Рік Синього Коня, як мінімум для мене, - пройшов.
Дойче - зеБест,
Україна - убер алєс,
Українські Дівчата - найкращі в світі.

Нова замітка.

Чергова злива чергового дня.
Пуста голова, нуль емоцій, старі тривоги.
Затяжна війна, огорнена суцільною брехнею невідомість, невизначене майбутнє для тих кому їхати нікуди, байдуже споглядання коли уже не чекаєш від життя нічого особливого.
Буденність, пересування та переїзди, засинання та вставання, кава, дуже багато кави, коньяк, розбиті чарки, взаємне дуття одне на одного, старі затаєнні та новітні безглузді образи.
Чергове взаємопрощення до нових нервів, що як струна, як жгути струн, чим далі тим більше.
Поступове знесилення від життєвих тинянь, просто втома - ні від чого, невідомо від чого, невідомо для чого, невідомо за які гріхи, невідомо чи прийняті покаяння, невідомо чи присутні взагалі, - бо ні, ніхто ні в чому не винен, бо винні всі але не я, не ми, але - інші.
Черговий вечір і далекий гул за темним вікном. Занадто тихо як для середини літа, занадто сумно як для пори сокоруху. Ми сидимо разом у тісній халупі і не розуміємо, що навколо нас робиться. Робиться же щось настільки велике і жахливе, що навіть не помітно. Ми ж бо - в епіцентрі, ми - око урагану, ми - жерло вулкану. Ми пливемо по розпеченій магмі і п'єм її пригоршнями щодня і щоночі, не здогадуючись що це не вода. Ми п'ємо вогонь, і всередині нас усе перетворюється на попіл. Ми не помічаємо цього, бо - ми уже попіл?..
Чергова ніч, напівніч, напівсон, напівдрімота із іншопаралельними картинками : хто в них? не ми, - а інших ми не знаємо. Що це? - зсув паралельних світів чи справжній кінець світу, коли паралельні таки перетнулися?.. Ще ж ні : вони пройшли одна над чи під одною, але ще не зіткнулись у сингуляції своїх моноенергій. Нехай це буде тоді, коли нас уже не буде : обох і одночасно.
А ранки неприродньо затишні, - чи так лише видається?.. Лише кілька фантастично прекрасних тенорових рулад, - і багатохвилинне хорування ворон.
Лише щоразу виплигує з нет ноута : "ваша база даних була успішно оновлена".
Нічого оновлювати : нема бази, нема даних, нема висхідних.
А скільки ж іще там попереду тих генетичних втомлюючих років?.. Глянути би хоч одним п'ятим оком секунди на дві хоча би рази зо три.
Але ми - в оці урагану, в спіралі торнадо. Побачити хоча б одне одного, - тут, поруч, на відстані руки, на відстані сльози, на відстані твойого серця.

Пасмурка.

Знову всюди дурна політика.
Вже кілька діб суцільні зливи. Лише кілька разів встиглось поплавати у ріці.
Пора шалених грибів, до котрих іще не долізлось.
Мокре село, до котрого ще не доїхалось.
Сонні вечори та ночі, в котрі нарешті окунулося.
Заповнені клопотами дні, нарешті мовчазний телефон, ранкова кава у постіль.
Місто як на долоні. Люди як в телевізорі. Я збоку, і мене їм не видно.
Транзитний коньяк на вокзалі. Нізвідки взяті море туристів : а здавалось, що цьогорічний сезон пропав.
Коліжанка, котрій єдиній знадобилась малина і червоні пужички. А агрус? - мовчить.
Сусідка, котрій я спромігся через шість років вперше сказати "Слава Ісусу Христу." Відповіла.
Воскресла електроніка : відриваюсь від паяльника коли уже дихати випарами неможливо. Тоді п'ю кави і курю, - міняю шило на швайку.
Останнє велике дерево під балконом, котре збираються спиляти. Що тільки всі навколо не вигадують, аби зіпсувати мені настрій.
По ночах заїдають комарі. Пробуджуюсь від нових серіалів. Вони про що? чи про кого? щось зовсім не з цієї опери.
Рік біжить попереду календаря : і там якісь темні плями на горизонті.
Все як завжди. Не вперше, не востаннє.

Серпень.

Це один із тих місяців у селі, котрі мені найбільше до душі.
Коли все що мало вирости виросло, все що мало дозріти фактично дозріло, а що малось вибрати з землі - фактично майже вибралось.
І тоді - залишаються лише горіхи та робота на території.
Люблю серпень саме за те, що в нім є весь набір різноманітних робіт : і копання, і прополювання, і косіння, і паління, і будівельництво, і хатня робота, і просто споглядання дощових вечорів на лавочці, і просто слухання тиші при моніторі ноута.
Горіхів у нас натепер п'ять. Якщо говорити про урожай, - цього більш аніж достатньо. Якщо говорити про гори чудового пахнющого листя, - це окремішнє задоволення - його згрібати. Якщо говорити про хрускіт під ногами від незбираних іще горіхів що падатимуть безперервно, - це якось так теж... цікаво.
А коли трапляються урагани, то горіхи-дерева схожі на потужних великих тварин, котрі махають лапами : ніколи не відаєш, чи воно не розколеться і не впаде куди вбік чи на хату. Бо ж вони - біля хати, впритул.
...Коли минає літо , вся трава стає встелена горіхами та запашним із них листям, що пахнутиме майже як твої коси, твої руки, твої губи.

***

Чомусь аж тепер відчув себе в селі як вдома. Майже по-справжньому.
Просто перестав надіятись і довіряти будь-кому із показово дружелюбних, а насправді у кращому випадку - байдужих нібито односелюшників.
Навіть коли дуже треба, навіть коли достатньо перейти дорогу чи через паркан попросити сусіда про поміч, - принципово ігнорую всіх і вся.
Подіяло.
Байдужість діє найбільше, аще - коли ти нікого ні про що не просиш.
Про існування міста згадую тоді, коли бачу його по ТБ : тю, і я тут народився.., у цьому гадючнику..,завал...
Десь якась нібито війна, а у мене самосогласіє і мир із самим собою.
...Аще я себе зауважав.
За те, що виявився непоганим будівельником, і що моя персональна майстерня росте з кожним днем цеглина за цеглиною.
За те, що навіть рідна жінка, зациклена на любові, починає розуміти хто в хаті газда, якщо не піддаватися на її сюсі-пусі і вигнути до кінця свою лінію. Це не так просто як здається.
За те, що я встаю в 5-тій ранку і кручуся на подвір'ї дотемна, а після темна - виходжу у темінь двору до третьої ночі.
За вмивання під зливовим дощем, котрий у нас стабільно раз на добу-дві.
І ще багато-багато за що інше.
...А ця нібито війна насправді перемінила майже все, що було в її силах перемінити.
Буквально, за лічені дні майже все стало іншим, нехай іще не до кінця усвідомленим і пояснимим.
Мир - у серцях і душах наших.
В кого вони є.

***

Він настав якось несподівано,днів зо десять назад,коли чергового досвітнього сільського ранку при відкритому поруч вікні я, ні з того ні з сього прокинувшись, почав спросонку шукати біля себе хоч якусь тряпчину аби накритися. Не знайшов, - воно все далеко, коло шафи, за три метри від мене сонного...
Тай не було ще такого до цих пір. Як лягав топлєс - так і вставав топлєс як тільки розвиднювалось.
Наступного пізнього вечора при черговому улюбленому jЧані&SСігалі захотілось накритись хоча би спальніком...
А наранок уже був заготовлений коц : колючий і кусючий, аби він не дав дрихнути далі за шосту годину, бо ж буде зима і ше сі виспимо всі... Особливо ж, якщо справді не буде газу, як ото обіцяють.
А потім я простудився. Два дні вручну косив садочок (бо нової косарки ще нема і цього року не буде) в одній хоча і зеленій але майці, при пронизливих хоча і теплих вітрах. І ніби й нічого, - але пройшло два дні і я ще встиг видудлити Прикарпатського Бальзаму, бо ж уже щось наче відчув що щось наче не те, іще спромігся на те-се, - і відключився від пообіду та аж до ранку. Ін літл темперчі ввіз сліпс бай СальвадорДалі енд тііз з наших рідних трав та корінців, - а зовсім не інглішбрекфест чьйорний крєпкій...
...Це зсув часів і просторів.
Може, хто помітив, що з часом і з календарем якісь нестиковки?.. Я помітив.
Це вже стало одним із моїх улюблених занять - вишуковувати не завжди оптимістичні асоціації чи розбіжності , в числах особливо. Заняття захоплююче, але - цо задужо то нє заздрово і чокнутись-не-чокнутись, але можна... Но нє нужно.
...Мій серпень завершується (чи продовжується?) дощами : на день України, на Матки, на початок навчального року.
Купу років назад цієї пори я мав здохнути в одному місці... Бозя милувала. Минулося.
Тай слава Богу. Тай те добре. Тай того - більш аніж буде.
Буде ж і вересень, - куди він дінеться, правда?..

***

"Я не люблю. когда мне лезут в душу, тем более - когда в нее плюют..." В.Высоцкий. "Я не люблю."

Останній день перед стартом навчального року.
Друг_по_партії, вчергове заморочивши голову своїми сімома п'ятницями на тиждень, мило усміхнувшись видала "добраніч" і пурхнула відсипатись перед завтрашнім стартом на довгу дистанцію довжиною у майже 10 місяців. Хоча, - цього року їх було 11. А те що називалося серпневою відпусткою було якимось згрібанням хвостів в одну кучу до кращих часів, коли їх може колись розкладеться по поличках ачи скопом викинеться на смітник.
...Я багато чого люблю і не люблю водночас.
Найбільше ж не люблю, коли мені не відповідать і не відкликуються.
Або ж відповідають не тим що би мали відповісти.
А максимально не люблю обломів.
Відкриватись аби неочікувано дістати замість хліба змію? - мені того уже не потрібно.
Ніколи нікому не вдавалося нав'язати мені комплекс вини чи власних маразмів. Не вдасться і надалі.
Я не потребую ні з ким нічим ділитися : у мене на душі комфорт, і знищити його нікому не під силу.
...Вже завтра вересень.
Вже починає падати горіхове листя.
Я п'ю каву і намагаюсь не думати про ту, котра своїми хронічними претензіями, звинуваченнями і підозрами знищила все тяжко вибудуване на протязі ох якого нелегкого року... Нема ні сили, ні бажання більше щось пояснювати, мріяти чи бажати. Оттак-от, - миттєво і односекундно.
Попливе вересень, - а я покурю в сторонці.

P.S. Мене стало щей до січня. Але це було вже поза кадром.

Музика трав.

Ага, вже , розігнались... Буду я писати про театри-філармонії, сюїти-кантати, ораторії та реквієми... Робити мені нічого...

...Шарпнув я за вірьовочку - і зазвучала музика вурчання новокупленої аж за 1200 грив на цей раз бензокосарки...
Ох, який кааайф... Почути цей милий вуху гул, побачити цю англійську новоскошену поверхню садочка.., та після того як сі полазилося по майже півметрових трав'яних зарослях.., - це треба зрозуміти...
...Що перше вересня, а що 47-ме - філєтово.
Але саме першого раптом розпогодилось, зависло чистесеньке синє небо, - і післяобіду пішлосі купатись на ріку...
Хто би подумав, - я в таке уже не вірив. Думав, - все, настав сезон дощів і пора зашпандьорувати усі діри і дур'ю маятися в Інтернеті.
Ан нє : по дорозі коло річки ні душі, на тому березі зо два ситих пенсіонери з вудочками для блізіра, - і тут ми, купальщікі. Це як чи то в Гогена, чи то у Ван Гога.., - вічно плутаю одного з іншим. Неважно.
Теплий вітерець, море трав, збирачі кукурудзи на полях, бродячі по хащах закохані туристи, сліпуче сонце - однак чомусь нема сонячної дороги на річковій течії, все ще колючий гравій особливо нелюбий мені саме цього року, - і шикарна перспектива косільницького кайфу, котрий тепер буде зі мною гадаю надовго.
Бо ж угробити бензинову косарку не так уже й просто. Це як мотоцикл,- це справді треба вміти.
Тут мало дощу, мало безперервної годинної роботи, мало поту- і посюсторонніх впливів.
Тут на шляху реально потрібен баобаб, бамбук або дерево чао-чао, котре росте виключно в Африці і виключно на території племені... не скажу якого, бо ще з'їдять.
...Я люблю свій садочок в будь-якому стані. У покошеному я люблю його особливо.
А про білий виноград у тому ж садочку я поки що промовчу...Бо кайфую.

Ворони відлетіли...

Ворони - мої друзі.
Птаха велична і проста. Підлаштовуюсь я до них тим, що деколи кидаю вниз на прибудову кульок з їдою.
Вони і звикають, і водночас - обходяться без цього, коли там кульок не лежить.
Тоді вони бродять по траві та вишуковують всяке насіння чи що іще їм підходить.
Ворона - птаха перелітна.
По якихось своїх графіках настає час зміни поколінь : старі ворони відлітають, а на їх місці з'являється ціла орава молоденьких і крикливих. І якась певна кількість цього пташцтва незмінно присутня всюди...
А нині перед моїм балконом завертівся вихор чорних каркаючих хрестиків.
Покружляли просто наді мною. Поступово ця крапкова спіраль піднімалась все вище, од неї на кожному виточку віділялось по декілька хрестиків, аж поки небо знову не зробилось одноманітно молочно-осіннє.
Це - одні відлетіли, а інші ... - закаркають уже завтра досвіта.
Чи біля кульочка, чи на траві, а чи просто, - бо їм так хочеться.
Птахи ж бо.

Реал-ізи.

"Ізя на ровері - 2" малюється вже майже рік...Чи то ровери вже не ті, чи то класичні Ізі з Франика де поділись?.. Мур-тло незмінний, лише комусь впав в око кований навіс під колією, - здерли і приварили щити з листової сталі товщиною зо два сантиметри. Це аби вода зверху від колій не капала. Щоразу там проходячи, тішусь що при всьому своєму бажанні неможливо знищити цю екзотичну уже пам'ятку старого Станиславова...Ну аж ніяк неможливо : зверху паровозікі їздять, знизу - машинки ганяють. Аж ніяк. А Ізя їздив якраз тут, повз, і на наступній картині їздитиме так само. Щоправда, цей варіант уже подарунковим не буде нікому.
...Ще весною купилося насіння нібито гарбуза, тикнулося поруч стежки тай забулося. І вийшло тепер щось такого : з одного стебла виросли круглий жовтозелений гарбуз з метр у діаметрі, довгі зелені смугасті гарбузи?кабачки?., жовті довгі конкретно кабачки, круглі зелені смугасті невідомошо знову ж?... Реаліз перший.
...А замість зруйнованої хатки Графині щодня зранку з'являється синій намет ВО"Свобода", котрий кладе сама Графиня з родичкою. Увечері зникає. В смислі, намет. Паперів на розпалку із агіток тепер навалом : якраз вчасно, якраз актуально, якраз дуже доречно. Реаліз черговий : міняю графський маєток на намет, називається. Не плутати із "рай в шалаше".
...Тиждень лазив по фірмах у пошуках тимчасової роботи, бо трохи припекло. Бо хочеться і в Грецію, і до Греції. І каву, і до кави, і понад теє все перераховане, аж дуже уже понад як хочеться.
Проїздив і пробалакав більше, аніж би заробив за той самий тиждень. Тож хочеться далі, бо :
ви такі, а ми інші;
ми собі говоримо що хочемо, а ви беріт шо дают;
а не дают нічого, бо вже нема а чи було й що задеклароване насправді - невідомо;
а сайти бірж праці для того і є, аби нам а не вам було де заробляти;
а волонтером у ту стєпь не хо? а пішла ти...
...Реалізи - це не релізи.
Задекларував свої дані і бізнес план : домурувати літню кухню, перекопати город, ще раз на зиму покосити садочок, поцьомати на ніч кого-небудь із тутешніх...
Мої реалізи прості : що можу, те й роблю. Життя - воно прекрасне.

Містеріоза.

Розмови в маршрутці - про долари.
Старі грубі баби - про курс на нинішній ранок. По принципу - хто більше. Дійшли до 18-ти нині ввечері і 25-ти з понеділка.
Для них то важливо.
На ринку купив курочку за курсом обіднім, - тобто в два рази дорожче від курочки тоготижневої.
Місцева ТЕЦ урочисто потішила тим, що вона забезпечується вугіллям із ПАР. Забули уточнити, що це був запис передачі до 11-ого числа. Радісно і по-людськи порадили купляти бойлєри.
В селі гаряча вода тече, хоча і коричнева. Встановити лічильник у криницю ще недопетрали. Не сумніваюсь, що давно ламають голову і над цим.
На вулицях міста різко поменшало народу. Прислухаюсь про що балакають : думаю, ну точно про АТО та журбу за Україною.
Ан-нє : хтось вклав вікна, хтось гарно вимурував камін, комусь заважає сусідське дерево, хтось заздрить чужій коханці. Ідилія.
Зранку в селі оркестр звуків : ревіння реактивних літаків над головою, дирчання двигуна газонокосарки, бамкання церковного дзвону. Це все разом і одночасно. Символічно і зловісно.
Нікуди ми не дінемось : ОТЕ і до нас коли-небудь докотиться.
Кожен сам по собі. Остатки дружелюбності розвіюються на очах.
Якщо тобі хто-небудь випадково скаже привітне слово чи - Боже упаси - зробить яке добре діло, це саме так і є, - випадково.
Самотні неприкаянні люди, котрі риють ямі самі собі.
Рятівники потопельників безсилі : потопельники стали сильними, чіпкими, без тормозів.
Ввечері байдуже спостерігаю за нашими тепер тимчасово від_біди класними міщанами, і гризу морозиво в шоколадному стаканчику зі чи то згущінкою, чи то згущонкою, чи то мурмулядою.
В хаті п'ю гарячі кави - а мав би пити у кафешках.
Пустіючих, безликих, безсердечних...

Вітри, панімаєш.

Це фотка з НЕТу, - таке собі Совенятко. Видно, що його тільки-но чи купили чи що, бо зв'язані лапки. Судячи по фотці, руки там добрі і ласкаві, так що Совенятку буде як мінімум не зле. Рідкісний випадок. Так-то народець насправді сов не те що не любить, а тупо ненавидить. І робить усе, аби не дати їм жити і годуватися. Але це його - народеця - проблєми.
...Нащупав для внутрішніх потреб непогану марку коньяку по нормальній ціні. Не скажу яка, бо відразу виросте в ціні по закону Підлості. Два дні підряд з другом_по_партії дудлимо пляшку за пляшкою, і в процесі дудління виясняємо усі загогуліни, проявляємо усі фейк-фрейми і обрізаємо усі фости та ріжки. Хай живе і пасеться, і - за Лося : щоби всім нам жиЛося, їЛося, спаЛося, *баЛося... Ваші варіанти.
...Влітку ту де я жию вітрів фактично нема. Був би конденціонер, - толку з нього було би небагато. Руху повітря ніякого - шо в хаті, шо надворі.
А тепер почалася пора саме вітрів-вітруганів-ураганів.
Будівлі біля мене утворили щось типу аеродинамічної труби, бо найменший вітерець примудряється закручуватись у спіраль, в різні стани доходячи до самого справжнього смерчу.
Тоді все навколо літає, у витяжці гуде і до хати залітають комарі і з підвалу, і з даху, - залежить в котрий бік направлене це турбореактивне повітряне явище.
Аще поруч, що називається, безмежнеє поле з лісами і вовками...
...В селі провели кабельний Інтернет по слупах, але підключають за абсолютно ідіотські лохотронні гроші. "Ви, Володя, не хочете собі провести?.." Я не втримався, розсміявся їм в лице : образяться-нє?.. Філєтово - одним ворожком більше, одним менше...Коли-то вони рахувались з моєю думкою?
...Всі козли, придурки та ідійоти. За Лося.

Почало капати...

Дожились'мо до передзимня, коли постійно згори шось капить, постійно десь гуляють якісь вітереці, але коли іше нема толком ні морозу, ні снігу, ні леду, ні взагалі шось такого, що би мало пахнути зимою.
Захотілося взяти шампанське і піти до центру міста всіх пригощати... Гейби на Рік новий чи на Різдво... Шо в тоту голову лишень не залазить : де ше тая зима, агііій?..
Під опівніч гуде голова і паде зір. По ночах сниться праві саме то, шо найменше сі хоче. По ранках очуміло випиваю по кілька кавів, аж поки даю си справи де і шо навколо сі творит.
Небо вже не в зірках, а в постійному молочному тумані. Сірий асфальт із сірими двоногими субстанціями з пильними, підозрілими, нищівними й ненависними поглядами.
Копаю землю із живими хробами і личинками чи то комарів чи то сарани якої : первертаю пласти яко плугатар який, попри кущі троянд та зогнилі стебла настурцій.
Воно розквітне усе наступної весни, - а де ж дінеться?..
Ну, най буде так. Поки що лишень капить. Ще зовсім трошки. Ще зовсім капельку. Оно лишень почало воно цей самий, - капати...

Забиті пижики.

"Пижик" (місцеве) - маршрутне пасажирське таксі марки Пежо.

На синоптикуЮей висіла картинка, іще зранку : з хмарки котяться бідні сльозливі дощинки і такі собі делікатні сором'язливі сніжиночки...
То всьо брехня : нічо сі не котить , і ніц ніде не лІтає. У всякому випадку тоді, коли я надів свою безрозмірну сумку і зібрався , ясне діло, в село, - куди ж іще?..

***

До вокзалу - пішки. Нарешті. Знову - улюбленим маршрутом.
Сніжинки літають, але хмарок нема. Є суцільне біле тло. Це ж не хмаринки, правда?..
По дорозі не стало і їх.
Нині Архістратига чогось Михаїла (чого Михаїла? а хто зна...). Це значить, що маршрутка в село може бути, може не бути, може бути але невідомо коли. Народ в нас суціль святобоязний, - мо шофер просто не захоче їхати. Скільки вже так бувало , є і буде, допоки це село не забудують багатоповерхівками, і тоді уже - нікуди : нормальне сполучення робити вже треба буде.
...Стою на вокзалі годину, півтори, дві. Сніжинок уже нема давно, зате маршрутка забита вщент. Ще 40 хвилин настоячи - і ось воно, моє по-осінньому мокре чудо природи, і шедевр ланшафтного дизайну. Прівєтік, я приїхав)
...Вертаюсь назад : стою на зупинці в селі. Півгодини, годину. Причалапує знову забита, як на сівозміну (тобто, одні виходять, другі заходять) пасажирами сільська, таж маршрутка. На цей раз демонстративно всівся, бо відро бульби, трилітрова банька помідорів та ще дечого дає, в принципі, на це право. Ще сорок хвилин і, -о щастя, - я знову на вокзалі.
...Тепер ще звідти : півгодини чекаю пересядки, знову стою - із принципу, - аж злажу не так далеко від дому. Забито так, що без третьої руки шоферу грошей не передаш. Не передаю : вперше за купу років їду по-наглому безоплатно, - аж незвично якось. Ще півгодини з ліфтом...фу, допер : "...кипяточку мені в чашку і ноги в мидницю !"...
...Залажу сюди : на синоптикуЮей з тієї ж хмарки котяться такі ж начебто-буцімто сором'язливі сніжинки.
Брехня : я там був, усе чув, усе бачив. Нема такого. Туман - є, сльозливість в процесі польоту до землі - хоч завалісь, але саме отого-во , про шо воно з вонами там ото шось такого верзе, - нєа.
Хто не вірить - най пройдеться. Але - аби змогли вернутись назад у минуле.
Бо ж туман, та щей у білих, блін, хмарках.

По-строково...

...+15 вдень. Середина грудня. Відкритий балькон, мухи в кімнаті.
...Капить з даху. Оріон ввечері перед очима. Замерзла земля. Непосаджений часник.
...Випите віскі, - не рівня 9-тизірочному коньяку. Півкімнати троянд, - апофеоз відкриття виставки. Хвали зо всіх сторін, - хваліть гаманцем.
...Малий ВВШ,- чи одружений,чи втік з села? ВМШ - зниклий з горизонту, - чи щось зрозумів? Друг_по_партії не вилазить з кафешок і презентацій. Я не встаю із-за ноута.
...Прострочена Авіра. Набридлий теплий сведр, - бо кусючий. Прокидання серед ночі, вставання ще засіро, сонячні флуктуації на стіні навпроти.
...Де ви купаєтесь,бабцю? - В ріці, синку. - А зимою? - Та кілько там тої зими.

Вівця - не Лошадь.

Сіняя, розливу 2013, Лошадь брикалась майже весь рік : спочатку долбанула копитами, сильно, жорстоко, надовго...
Потім притихла, лише косила червоними, кривавими від люті оками, дригала волохатими у вошах вухами...
Ще потому, коли її на якийсь час загналося в кут літньо-осіннього захаращеного загону, не знала де дітися : визирала лазівки... З тяжкими трудами, безсонними ночами вдалося її там потримати лічені дні...
Вже пізньої осені, коли гадалося що рік пройшов, розслабилося, вона брикнулась із майже останніх сил... Гарно так брикнулась, тижнів зо декілька нило від її брику...
Останній удар ще висить в повітрі : 1-ше січня це у нас нібито кінець року. Насправді це щороку по-різному : приблизно перше повнолуння, коли Сонце знаходиться в сузір'ї Водолія. А це ще - огого, добрих два місяці...
Що вони принесуть іще? Я втомлений ще не до кінця, сил іще достатньо, - але залежить чого чекати. Ще може бути такий брик, що хто-зна... Коби лишень не по вже поодиноких, дорогих мені людях...Тай себе шкода, теж не хотілося би чогось такого... Боже, спаси нас усіх.
...Вівця - це капризи, впертісь, вредність. Це терпимо : козів я люблю, хоча молоко їхнє не сприймаю, - бо нема. Було би - і доїв, і пас...
Колись біля лісу трапився табун козів : підбігло, тикалося писочком в руки. А одне візьми - тай буць мене знизу рогами під бік. Добре, штани були ще той брезент, і куртка така ж, - не проткнуло. Ато шукай швидку в лісі за містом...
...Щастя всім нам, кого любиться, і хто любимий. Не розслабляйтесь.

Зарано, замокро та дєкую.

Цілий день - як сонний мух : ще десь вчора було ой як зимно, а нині...
...Підходжу вдосвіта до фіртки, - сусідка, бабця Принцеси : "Ви нині так рано, Володя...", - чекає відповіді. Чогось коли я її питаю, де вона йде, то відмовчується. Чогось мене не цікавить, хто куди йде чи в 7-ій ранку, чи в 3-ій вночі. "Вітри, кажу, там були страшні. Чи котел де не загас...". "Ааа, каже". Пішла кудись, - в сьомій рано до міста на маршрутку. Куди? чого? - невідомо. А чого би мені такі того не знати?..
Зарано, бо доїзжаю. Це майже подія - коли не зрозуміть, коли я з'являюся попри всяку логіку. От : другий день по Новому Році, сиро, мокро, рано, а я чось тут. Чого, питається? дивно...
Сиро, холєра ще й до того всього. Ходиш по хаті туди-сюди, - а котел чось не загас, як виявилось, - і тако : ні вже назад вернутись, ні тутка ще покрутитись. Бо чого? воно горить, там сніг, там капить, там Дирк по калині скаче...
Замокро навіть для моїх суперкапців, в котрих можна лазити по фійордах. Лажу, власне кажучи...шось по такому, лише фійорди на україно-сільський манер...
Кажу тутешньому шоферу на прощання "Веселих свят". "Дєкую, відповідає". І всьо?.. А мені побажати?..Цирк на дроті.
Але діло йде до весни : бо Івашко матюгає на всю вулицю в свою шоферську мобілу, бо провели по слупах Wi-Fi-Inet, бо в сусіда лишилось лишень зо три волохаті, брудні курки.
Аще я дико хочу спати : пересплю на ходу всі свята і своє осоружне ДеньНародження, тай ото ж буде і весна...

Знову зюзя...

Як говорять уже тепер новоявлені єдиноукраїноси : "Адін старий друг лучше нових двух." Ато і п'яти чи семи, об'єктивно кажучи.
...Знову нас тут замітає. Налетіло з гори, - така собі величезна на усеньке небо біла хмара. Обліпило білими мухами все що мож, і де лишень що мож. Мене, правда, не обліпило : втік я. Закрив двері на балькон, і гонорово курю в хаті. Поки що, - аби мухи не загасили мого невгасимого , як само сакральноє воскурєніє, тютюнового вогню... Вах, як це сказано, - завал...
...Блукаю всякими господарськими маркетами, - чим ще займатись на свята?.. Під один вечір дисплей видав шедевральну, як на такого клієнгта як я, інфу :
"Власних коштів - 1 000 000 $.
Доступно для зняття - 13 грн 71 коп."
Це як це?.. Власні - недоступні для знімання, чи доступні котрі не власні?..
Треба спитати у новітніх єдиноукрносів : ці шуточки - їхній профіль.
Лазить їх тут, непроханих, зі своїм общєпанятним єдіноукрносскім язиком, як гною... Тьху.

Так ніби й по святах...

Шось засіріло все геть чисто...
І свята ще лишень почалися фактично, а того настрою стало тільки на пару днів до та після Різдва.
В нас небеса перемкнуло в бік чи ранньої весни : є і дощ, і вітер, і сльота, і лід, і сонце, і місяць, і навіть якісь такі птахи пролітають, котрі точно не зимувальні, - але ж зимують, на південь не полетівши. Символічно, мабуть : навіть їм не треба такого півдня.
...А мені треба того, чого нема. Що бути могло, але... - якби могло, то би було. Чогось нема, - чи ще, чи уже, чи просто. Так має бути - це найправдивіше.
Насправді неіснуючий ілюзорний світ, в котрому я вічний спостерігач, котрий легко перекидається в статус офірного цапа, варта мені хоч якось в нього - ілюзорного - втрутитись. Зрештою, - так все життя, чому тут дивуватись і чого ж чекати іншого?.. льос він усюди і завжди є льос.
...Деколи починаю гавкати : чи то від цигарок, ачи справді який заразний. Байдуже, - здохну-не-здохну. Друг_по_партії сам виживе, а мені це все давно набридло. Нюхав хто що то значить "втома від життя" ?.. ото шось такого.
...Але це настроєве. Від слякоті надворі, від крокодилячих сліз в Інтернеті, від бажання заволати благим матом на весь світ.
Котрий глухий, котрий підлий, котрий зрадливий. А як співає ж, - єлєй.
А як стелеться ж, - падай-підстелю. А як розкриває обійми ж, - прийди-задушу.
...А мене уві сні вкусила гадюка. Велика така, не змія навіть.
Стою я збоку кубла великих майже анаконд. І одна з них підіймає голову і кусає мене, залишаючись у кублі, - лише головою дістала аби мене вкусити.
А я стою далі там де стояв, ні болю, нічого. Весь сон.
Так воно ж насправді і було. І вкусила, і майже анаконда, і вистояв усе одно.
Щоправда, часто стаються в житті ситуації, коли ліпше аби тебе вкусила яка Гава, аніж би ти був членом отогово самого кубла. Про "блаженні принижені" я взагалі мовчу : це якби взагалі вищий пілотаж.
Якось воно буде і надалі.
"...бо ще такого не було, аби якось воно тай не було". Аллєс, і зовсім не капут.
Це я, Савапуга, знову - пташка Фенікс.

Замітка.

Довго пахло весною : ні снігу, ні дощу, - лише вітри, вітругани, урагани.
Шаленіли магнітні бурі - єдине, що на мене діє з погодніх умов.
Діє як коли : коли переходжую, коли купую коньяк, коли годину-півтори лежу колодою на тапчані, коли - кава, коли гаркну на весь світ, коли про них нагадає лише голос радіоведучого. Пройшло. Дивно, але чим далі тим легше їх переношу. Юнаком просто відключався...
З'їздив у село на цвинтар : там четверо. На міський ні ногою, хоча там троє (?) і ще зо два десятки "бувших, з котрими...", най не згадую що.
Домашня кутя, вареники з сиром, чорний міцний чай, цигарки та червоне вино, Служба в катедрі, нереально міцний без сновидінь сон, байдужість до всього світу з його Інтернетом, програмування Java, - і мрії, мрії, мрії.
Позавтрі почнуться майже офіційні будні, майже нереальні ціни, майже бутафорна війна...

Status_DREAM

• Мрії збуваються, - це аксіома. Коли ти їх виплекав, вимучив, забув про них, - тоді обов'язково настане час, коли вони збудуться. Найскладніше - забути про те, що ти вимріяв. А без цього вони не збудуться : мрії не терплять контролю, мрії потребують абсолютної довіри. Коли ж вони збуваються, ти як правило, до них уже байдужий. Ще прикріше, що тоді вони тобі вже якби й не потрібні. От хотілося/потребувалося ТОДІ, а ТЕПЕР-то нащо? бо ж "хороша ложка к обєду". Тут вибір за тобою : бери що хотів колись, або ж починай хотіти чого нового, котре - якщо-якщо-якщо... - теж колись вже не захочеш, - чи за пізністю, чи за непотрібністю, чи за байдужістю...
• Не буду далеко ходити : поверну голову наліво і погляну у вікно. Там сіре небо, мокра земля, 0 градусів було ще рано. Хочеться Сонця? аж ніяк. Снігу? а чим гірший дощ? Зими чи весни? вони й так настануть. Хочеться нормальних вікон без цих остогидлих штор. Хочеться нормального освітлення без цієї шестикутної жидівської зеленої лампи, - хоча чим вона винна? гарна лампа : вкотре помити, вкрутити всі енергозберігалки - і нормальна лампа. Не шукай собі гудза, Володька : при чім тут лампа, як сонця нема?..
• Друг_по_партії, геніальний художник, в нормальній державі був би мільйонером. І я біля нього теж. Картина на картині - що в селі,що тут, - весь час за роботою - бо просто любить, а оплата ... та ніяка оплата, якщо чесно. А Сотбіс за ними, за її картинами, плаче-то ревними сльозами. Чесно...
• Зійду вниз. Чого там хочеться-мріється?..Окремого тунелю хіба що : у маркЄт, у субмаркЄт, у гіпермаркЄт, у забігайлівку за рогом, де я вже купу років не купую нічого, окрім цигарок і мінералки. На другий бік траси теж окремого тунелю, - просто із п'ятого поверху : чито пурх, чито стриб - і вже там, по той бік траси, де лише гонорові ворони. Тут є така квартирка, де за рахунок прибудови можна спуститись на той бік будинку : просто виходиш з квартири і вже у якому-такому сквері по той бік траси. Класно, але мені не дано...
• Тим часом поверну голову направо : там кавники-мисочки-баночки. Хочу кави? та вже хотів, і не раз. І нині від досвіта теж. Чо її хотіти, раз вона і так є? поки що є так, що нема того аби її не було. А коли буде справжня війна, багато чого ж не буде, пра? тоді що будем робити, знаєте? Правильно : мріяти...

***

• Мрії збуваються - це аксіома... Одна бувша подружка якось казала : "Хочу напитися...ввечері певно не прийду...тоді завтра..." Ну це голосно сказано - напитися : такий собі фруктовий коктейлик із краплею червоного вина. Але треба було бачити, як це звучало із уст цієї тендітної слобожанської красуні : "напи-и-и-итися..." В друга_по_партії орієнтири-габарити інші. Вчора : "чоловіка, я була з Я. в кафе...пили Прикарпатський бальзам..." Нині : "чоловіка, ми з Л. пили вино..." І я хочу : і того, і іншого, і всього що де є. В хаті нема, в селі - не гонимо із принципу. Після святів класичний цейтнот, - але напитися цеє саме, по статусу, мрію.
• Неподалік від мене є якийсь закритий гараж, де поміж іншим зберігається самий справжній ще совковий бронетранспортер. Не знаю хто-що, але навколо нього у Франику колись ходили анекдоти, коли веселі, коли з категорії чорного гумору. Врешті-решт писаки лишили в спокої як його невідомого господаря, так і саму самохідку. Так-от : про бронік я не мрію. Я не мрію навіть про своє авто : бо шо його мріяти ? хотів би - купив би, просто не хочу. Ну його, - возні з ним та даїшниками... Мрію затим, аби всяким сердобольним діточкам ніколи і надалі не взбредало в голову вступати мені місце в маршрутці, і аби я до кінця своїх днів платив за проїзд, або ж ходив пішки коли раптом би не було чим платити. Йти куди є, їхати маршруткою настоячи - теж : ідеш/стоїш, і далі собі цеє саме, по статусу, мрієш...

***

• Мрії збуваються - це аксіома... Але аби вони збувалися ТАК - ну'йо'на...
Це був класичний лохотрон.
Прослідковував я його з першого і до останнього дня, і весь цей час не міг повірити сам собі. Буває ж таке...- це вже навіть не цинізм, це вже вищий пілотаж. Неважливо з чиєї подачі, хоча в принципі відомо і це, - важлива справжня мета цього всього. Тут теж якби все тупо банально і нічого оригінального. Та і вийшов я з нього в принципі без особливого збитку : ну потрачений рік часу, ну трошки пошарпаних нервів, ну чисто умовна трішки пошкоджена інтернет-репутація. Подумаєш, - бувало і гірше. Але ж буває таке, їдріть їхню в корєнь...
• Франик змінився...Стало набагато тихіше, настороженіше, але без класичної для східняків ненависті в очах і повальної підозріливості всіх і вся. Біженців у нас з'явилось багато, і всі якісь нормальні : селектують їх чи що?.. Одиночні явно виродки є, але видні вони за кілометр, та і воєнні патрулі тепер на кожному кроці, у кожному супермаркеті, у всіх людних місцях, - тому при тутешній явно чиїсь твердій руці це якби поки що терпимо. Наше велике галицьке село - Франківськ - завжди під контролем, але тепер це уже перевага. Люблю Галичину, яко УберАлєс...
• От... Так про мрії : шо би тут ще таке написати?.. А, - мрію про піввідра пельменів з чисто свинного неАсорті фаршу. Не того, що голоден, а теж, - чисто банально і прозаїчно : от друг_по_партії поїхав у село, колупається там із своїми картінками, а я колупаюсь тут зо всім гинчим. Ну, а надворі по-ідеї яка не є, але зима. Що робити зимою такому дрімучому відлюднику як я? - праильно : бавитись у НЕТі, спати і їсти від нічого робити. І ото воно має бути аляФастФут. Канапки теж добре, але їх треба щоразу варганити, та і сиплеться з них на підлогу, на стіл...замітай потім, а не хочеться. Інша справа, коли біля тебе стоїть відерко із пельменями : вилка, сільничка і одна хєнда. Правою хєндою з вилкою, значиться, їх жереш, а лівою хєндою - в НЕТі дурью маєшся...
Да, - ну і мрієш, прости Господи, про всяке...

P.S. Побічний ефект моїх персонатєльних мрій - читаю Шуру Марініну в оригіналі. Дожився...
P.P.S. Аще мені дико інтересно, коли я почну друкувати без помилок?.. Давай-бери, дядя, надалі друкуй грамотно. Ото і буде одна з нових забавок...

***

• Мрії збуваються - це аксіома...
Як це не смішно звучить при теперішньому моєму гнусному фінансовому положенні, але я все життя мрію бути благодійником.
Дико люблю дарувати подарунки, влаштовувати вечірки для друзів, водити у кафе всіх кого люблю, та просто - впхати насильно що-небудь кому-небудь якщо він/вона/воно того потребує.
Проблємка в тім, що цей процес вже довший час тормозиться, - більшою мірою з моєї вини, якщо подумати самокритично. Якщо ж думати нормально, то ця фінансова криза взялась ніби й нізвідки.
Завжди були клієнти на картини, завжди щось продавалось, завжди ми мали хоч і невелику але пристойну добавку до зарплати, - і до того й поступово та міцно звикли.
Так-от і з благодійністю би не було проблем : віддавати відсотків 20-30 при нормальних прибутках - не питання.
Минулий рік - це було щось особливе і в плані додаткового прибутку. Тобто, це був рік фінансових катастроф, неприпустимо-легковажних покупок і таких же марно потрачених зусиль та часу на абсолютно, як виявилось, непотрібні поступки та витрати.
Час втрачено, а з ним і багато гарних вакансій, котрі тепер мені надолужити неможливо, бо їх уже просто нема. Оббігав усе місто по всіх шпарах, - нема, тобто взагалі нічого, навіть вантажити ящики чи замітати вулицю. Брешу, - це є, але у двох варіантах - на ринку і біля ринку. Але це уже такий крайняк для мене, що аж немож...
Натомість вліз я жутко солідну приватну структуру, де вимагається не лише костюмчик, а і некуріння як мінімум в робочий час. Походив, прилаштувався, взяв найміцніші цигарки аби часто не хотілось, пригледів костюмчик, змінив окуляри, поведінку, розмовний стиль і, - пішло. Туго, незвично, громадний колектив і усі собі на умі, набір стандартних фраз безо всяких емоційних відхилень, обіцяні золоті гори і хамери в придачу майже вже або от-от, але...- мені це все дико подобається. Хоча і приходячи додому валюся з ніг з незвички від постійної напряжонки, раненько знову бігом, - і аби ні однієї щетинки на щоках чи рук що пахнуть тютюном... Красота просто, майже казарма. Кажуть, "хорошооплачиваемая". Ну, як мінімум не гірша, аніж тепер.
Тому я мрію про шо?..Та про теє що там обіцяють : про наступнорічні Мальдіви, про відпустку два рази в рік, про кар'єрний ріст, про Хамер із щоденними 1000грив на одну бензину, про щоденні кафешки, про гарну дівчинку-мого-керівника-ізпокищосубординацією, про паркан у селі, про екзотичний садочок із не лише Дирками а і Совами, і про всяке таке інше згідно із задекларованими цілями, намірами та зобов'язаннями.
Саме інтересне у цій новій історії, що я справді у все це вірю. Бо не все у наших руках, - але якщо ми хоча би потрудимось занурити свої руки у це ВСЕ, то хоч що-небудь на них тай залишиться.

Чому?..

З якихось пір, коли якось само по собі випливає це питання, я відмовляюсь на нього відповідати. Я не знаю, чому. Я перестаю розуміти, що твориться. Я не хочу розуміти. Тому кажу : значить, так треба.

...Кажу, звичайно ж, лише самому собі.
Якийсь час назад я просто фізично відчув, як у мені спрацював якийсь вимикач самозбереження, після котрого моя психіка відмовилась реагувати на всі потрясіння, котрі як супроводжували, так і надалі супруводжують життя кожного українця. Було їх аж надто багато, і аж надто тяжкі, аби варитися в них нескінченно. Було це уже і невиносимо, і подекуди просто небезпечно.
Стоп - сказав тумблєр, і я, як мені здається що "я", намагаюсь з тих пір не реагувати ні на що нице, підле, несправедливе ачи ще яке із того ж гатунку.
Вдається : чи мені, чи тому вимикачеві.
Але питання залишаються.
Чому?.. - гинуть, вмирають, хворіють найкращі люди?..
Чому?.. - позамежовий маразм - уже не просто сірість і дебілізм - бере гору?..
Чому?..- якийсь вселенський хаос навколо і скрізь?..
Чому?.. - світ наче зійшов з розуму?..наче й не було того розуму ніколи?..наче всі зроблені окремішньо із різних складових, бо повальне нерозуміння одне одного перейшло границі усякої примітивної хоча би логіки?..
Чому?.. - при таких розкладах Земля взагалі ще існує, а двоногі гоми по ній копошаться?..

...Бо так треба.
Чому?.. - для того, аби зрозуміти свою байдужість до НЕТу треба вчергове напоротися на вірус і перезавантажувати вінду?..
Чому?.. - не маючи компа в робочому стані, аж тоді доперти в центр міста і застигнути на годину ,слухаючи фантастичну гру вуличних музикантів із самого Інкського Перу?..
Чому?..- з цієї ж причини суватися по кафешках з другом_по_партії, пити кминівку і клацати безподобні фотки першого дня лютого?..
Чому лише тоді, коли щось йде не так як звично?..

...Тому ж бо.
О лютий... О зимненький, рідненький мій лютий...
Таже ж іше зовсім недавно був лютий, всього рік тому був лютий... Але сніжний, по-моєму. А тут випало лишень вчора, трохи нині, зате таке велике і біле літало теє що називається сніжинками, шо аж... і мокре ще й до того всього. І на носі ліпилося, і на шапці тулилося.
А приїхав у село, - все стопилося...О-на маєш...
...І одна з новітніх насолод : їхати в маршрутці, сидячи поруч із студентами-африканцями, слухати їхню нереально-загадкову мову. Якусь таку, із якогось племені. Гарні вони, добрі, між іншим.
...На небі бракує гарних людей? чи їм тут уже нічого робити і їх забирається, аби марно не мучились?...

+++...Чому, чому, чому?...
Чому Скрябін?..чому Кузьма?..чому Андрій?..+++

Дивна кава...

В моєї дорогуші Земфіри, здається, є "странный чай, не скучай"..?
В мене - дивна кава.
Я люблю робити кавові суміші : виходить щораз цікаво і неповторно.
Обов'язковим складовим є стандартний уже Fort.
Дуже класно виходить із різними Chibo.
Тепер шось таке додав найдешевше, по 30гр за середню пачку, - пише що кава чи шо віденське...
І цьогово п'ю тепер рівно вдвічі більше : виходить, що зовсім не конче вона мусит вийти дрімуча і термоядерна. Бо сисяво вийшла вдвічі легша...
Ура, значицця. )

Півсвіту замало.

Те, що люди давно заважають одне одному, уже як би й не дивно. Того ж одні одних стріляють, інші - тусують як колоду в азарті знайти джокера, ще інші зливаються з натовпом, танцюючи спільну оргію заради взаємного підвампірення.
Кожному - своє, і кожен сходить з розуму по-своєму.
Іще іншим все життя заважають птахи та дерева. Навіть там, де вони не заважають нікому, окрім якогось одного цибатого вуйка з папочкою.
...Дуже давно росли тут біля мене кілька величезних дерев, на котрих гніздилися ворони. Росли на відшибі, в стороні навіть від польової дороги, не кажучи вже про тротуар. І ворони там гніздилися так високо, що не дістать і не почуть аж ніяк.
Прийшла пора і на них : де лишень викопали таку потужну велику бензопилу?..дерева ж по діаметру як добре колесо від тракторця.
А навпроти мого балкону на дротах сиділи ворони і дивилися на це дійство... Мовчки дивилися, не каркали і не плакали. Бо розчулювати нема кого. Поїли свій-мій кульочок хліба, - хоч цього для них буде вдосталь, допоки я тут.
...В селі на горизонті за садочком теж росте ціла ширенга старезних тополь. По ракурсу - то ніби далеко, аж біля річки, на пустці. Кому воно заважа аж там?.. Але ж одну тополю, найбільшу, найстарішу, найміцнішу тими днями чиясь газдівська рука спиляла. Загадка : чого?.. Це ж як лісопосадка в полі, - там-то воно кому шпетило?..І дров не бракує - кожне подвір'я забито кобанами і штихетами на розпал.
...Півсвіту замало, цілого забагато. Але не може тут бути так, аби було добре. Як казала моя бабця : "вічно воно цей нарід шось тай юдить допукі жиє..."
Хоче любові - ненавидить ближніх, хоче спокою - верещить як недорізане, хоче миру - носить камінь за пазухою.
...А тиша навколо - нереальна, а сни - аля'СДалі, а братчики що зацвіли у лютому в селі на грядці - з іншої планети, де багато не лише дерев, а і людей. Надіюсь, справжніх.

Сільський пленеррр.

ІЄсс, льод тронулся, г.пр.зас., льод тронулся : моя художниця спромоглася мало не на перший зимовий своєрідний пленер у своєму ж селі, у своїй же хаті. Нарешті : а то все Париж та Париж...надоїло.
А скільки ж було розмов, скільки балачок, скільки комплексів : то освітлення не таке, то шафа заважає, то вода не так тече як хочеться, то дурний телєнвізор маячить і висить над душою довгими вечорами... Врешті каже : ну до, попробую на пару днів, але як шось не те, то приїду.
Окей. Пару днів обернулися тижнем із моїм довозом продуктів, вивозом ще чогось там, і при кінці тижня вона уже співала інчої : ууу, тут так класно, я би ше побула, але... - це значить, що буде уже пора їй до роботи. Скінчились оплачувані канікули, почалися телефонні дзвінки по роботі, скінчилось і моє кухонне усамітнення із усім НЕТом на пару.
Відзавтра піде інший графік. Якщо глянути на календар, то стає веселіше.
От дивіться самі : ще два стовпчики лютого, а потім таке приємне слово "березень..." Відразу тобі і берези, і Сонце, і - звичайно ж Дирк : він є, живий-здоровий, грубий, - різнокольоровий, як кожен шматочок палітри друга_по_партії.
...А я люблю чорно-білі варіанти, конкретні, недвозначні : як зле то зле, як добре то добре, як так то так, як ні то ні. Плутаюсь я в кольорах, грузять вони мене. Не Художник я.

***

Урааа... сільський пленеррр продовжено на невизначеий час !..
Покрутилась Лапочка вдома, пішла трохи туди-сюди, заявила на роботі що вона ще виходити на роботу не мусить, і поїхала в село на одній їй бажаний термін.
Відповідно, продовжено моє нічогонероблення здєся в місті.
Не буду робити взагалі нічого. Але що я вже точно робити не буду, так це варити собі зупу.
Канапки, на худий кінець - грінки, але няких варінь, жарінь, кипятінь.
Тре берегти фігуру, - в житті пригодиться.

День як день.

День такий собі, нічого особливого.
Трахнув грузовик збоку маршрутку, де пасажирські місця, - вмятина на півметра. А там спокійно міг сидіти я, і маршрутка по номеру доречна, - але я ж люблю стояти. А так - все окей.
Стара тіпа "френда" мене кинула на фейсі, видалилась, - і з пошти теж. Взнав про себе дещо новеньке. Балакати залишилось лише з одною друзьою. А так - все нічо.
Знайомих художників, котрі аж ніяк не пляшуть під вояк, примусово-алогічно мобілізують. Може лишитися 5-8-ро малих сиріт, по 2-3 в кожній сім'ї. А так - все норм.
... А в п'ятницю буде 13-те число. Іще , гляди, що нормальне де витвориться.

Передвесня...

Щороку кінець лютого - пора особлива. Нюанси відчуваються лише в лютого високосного в порівнянні із не-. Як мені видається : може б не знав, то б і не видавалося.
Застигла морозяна казка. Сліпуче, але уже тепле Сонце. Контрасти на кожному кроці : в звуках, в поглядах, в рухах. З'являються весняні усмішки, привітні постаті, підсніжники у тацях при дорозі, попса з динаміків легковиків, подорожуючі з наплечниками. І багато чого такого, що не передати.
Це як перед стартом : все застигло у напруженні, котре може бути дуже довгим, - деколи й до двох місяців.
А потім якось раптово настане Весна, коли її не чекається, бо вона - настала. Я ще сплю, вона мені іще не сниться, але вже десь там - відчутно тепліє.
Це відчутно у морозяному нічному небі, у нереально яскравому ще видному Оріоні, у майже камасутрових переплетіннях постатей-тіней, що проектуються на тротуар.
Одні пересуваються одночасно з тобою, нехай і хаотично. Інші ж звертають навсебіч : розчиняються у чужому ракурсі світлотіней, і зникають назавжди.
...А Весна прийде.

Гнусний чай імбірний...

Нарешті я встановив собі у місті WI-FI-інтернет, після трирічного сидіння на модемі.
Ну що сказати? тут нікого цим не здивуєш, то я один такий...хі-хі, шо називається :)  Але модемчик - то перше кохання, тай у селі він буде працювати, допоки там не підключиться до кабеля.
Красота, одним словом. Як дорвався, так цілий день не-їм-не-сплю-відірватись не можу. Ніяк не віриться, що зараз сторінку НЕвідкриє, вона зависне, редактор не працюватиме чи ще яка капость.
Не сказав би що це хоч якось відобразилось на суті перебування в НЕТі, але якшо шось, так відразу. )
Да, - тут знову всі про якогось Валіка тириндять...фі, надоїло це самодурство.
Але любити тре, тре, тре, - то правда. Тож спробуєм...
Кого любить-то?.. Аууу !..

***

Ну їх в баню : російськомовний за дефолтом Лавжорнал, напівхамський як і всі теперішні соцмережі ГуглПлюс, - все те саме. Я вже, виявляється, там колись був : акаунти висять (тобто уже - висіли), трохи покрутився і пригадав, чого я так колись не осів. Ото саме того, що описано вище.
Не знаю : російська для мене уже повний ступор, - примусити себе спілкуватися нею ні в яку, а мою демонстративну діалектно-галичанську подачу , за поодинокими винятками, сприймають вороже. Цих винятків занадто мало, аби тратити на то час.
Стара, найкраща коліжанка, привітала з Днем Повидла... Дико приємно і вдячно...Дякую, - сама знаєш Хто ;)

***

Десь я шось таке колись чув, що чай з імбиру - то шось таке ах і ох і взагалі дико що за цілющий напиток.
Крупно сумніваюсь : такої гадості я ще в житті не пив, - а був у мене колись улюблений чай з полину. Тому чаями мене здивувати тяжко.
Кинув туди лімону, додав не цукру а меду, - як книжка пише, - поклав біля себе півкіля ПташиногоМолока....
І шо? а нічо : три ковтки з тяжкими трудами, задерло в горлі.
З того всього взяв мінералку і доїв усі цукорки.

Кажу тій, котра купила сисево на базарі : я цево не п'ю.
Ну ще три ковточки, - просить, - то цілюще.
Вірю, кажу, що цілюще, але пити то не буду.
Ну ти даєш, чоловіка... - либиться, - колись і лімон терпіти не міг, а тепер оно кілько їх їж.

Колись я багато чого не любив :
і смажену цибулю, і сирий часник, і лімон, і денний секс при розслонених шторах та відкритому бальконі.
Але часи міняються :
штори вицвітають, лімони засипається цукром і заїдається канапкою з медом і часником.
Але без імбиру я обійдуся точно : надто це вже мені чуже, дрімучо-чуже, безнадійно так, - чуже...

***

Віртуальні інтернет "друзяки, дружбани, друзі" - і всі "назавжди" - осипаються як висохлі листочки слякотної осені : подув вітерець - і всіх їх порозлітало-порозвіяло по фосах ще не їзджених доріг та неходжених стежок.

Щодня - сюрпризи : сподівані, передбачувані, майже смішні.

Лишаються лише ті хто в серці :
                                    там весна-літо-осінь-холодна зима,
                                    там у душах зігрітих і зради нема.

Завтра була весна.

Коньяку на цей раз (на день народження і після) було багато. Пташиного молока - іще більше аніж просто багато. Напівбезсонних діб - з десяток. Вкінець мене раз перемкнуло.
"Чоловік, є ідея аби ти поїхав в село...." Гарна ідея, - я й сам так думав.

***

В котрійсь із заміток однією з ознак весни в селі є лишень зо три брудні волохаті курки в сусіда за парканом : в тому смислі, що за зиму більшість курей та когутів вони вже поїли.
Не знаю, як я рахував, але тих самих брудних волохатих курко-когутів на цей раз я нарахував п'ять... Мо, де з загашника витягнув чишо?..
...Ще за тиждень перед теперішним було сіро-мокро-зимно. А 27-ого числа вже сіро-мокро-неморозно. Ну а ото 28-ото хоч сіро-мокро, але вже майже погода для голопупенків. Це коли ти виходиш надвір вночі попісяти з голим пупом, в пантофлях на босу ногу, і тобі потім за те нічо не є. А 29-ого на цей раз нема... а шкода... воно якесь таке гинтиресне...
...Підсніжники-дзвіночки, сині фіалки чи то сині підсніжники?.. - на кожнім кроці, де не скопана земля. Згрібаю в садочку сухе листя, і дивлюсь аби не наступити. Всюди з інтервалом метр-півтора білі чи фіолетово-сині підсніжники-фіалки-дзвіночки чи ще поки - просто стирчики, котрі розкриються-розквітнуть як не цьої першо-весняної ж ночі, то з другої на третю мабуть безумовно та безперечно...
...А в нас, виявляється, ще є на збереженні проплачений з осені міх бульби...а я й забув...а ми купляли...а воно уже не втричі а вчетверо дорожче...а до кінця тижня і хліб може бути по 9.99...
...А воно так гарно звучить, оце "Завтра була весна". Це так, що вона і була, і буде, і є вічною : взаємозаперечення часових термінів створює такий собі неконкретний, як всі фантомчики, фантомчик.
...Поки мене не було, на подвір'ї хазяйнувала, як виявилось, біло-руда громадіна : білий громадний кіт Васька і його подруга руда ще більша громадіна кітка теж Васька. Так буває... І відкіля тільки воно таке громадне виросло, - на одних мишах далеко ж не заїдеш?.. хоча такої зими - чо ж... А я то думаю, чого прогнилі штихєти з паркану покособочились : один Васьк туди, другий Васьк за ним, і не раз, і не фланіровочно, і дуже навіть конкретно . І дуже навіть і по ділу : по-весняному, по затрашньому, і по вічному. Ля- чи не ля-, але муррному - точно.

Весна? весна...

Весна? весна, - по крапельці весна.
На Місяць-пиріжок дивлюсь крізь хмар тумани.
Кути забілені незгаслих ще екранів
Лиш видають, що попередньо лиш - весна :
У дальніх горах, у інакших снах,
У синіх пахощах, котрі іще незнані,
У мокрих травах, у ожинових цвітах,
У річкових флоярних півтонах,
У голках сосен, у сови зітханні.

Весна? невесна...

Казали нині що назавтра сніг
налипне на деревах та на дротах.
Не дивно - всякий сніг як мокрий
до чогось тай незмінно налипа
і моя сакура шо вироста під плотом
облипне ж теж мабуть
бо сніг же мокрий ?
А чи бува аби він був сухий ?...

***

Я другові сказав що він мені не друг
що я для нього тільки тимчасовість
після котрої він мене покине
бо цікавіш йому буде із іншим.

Мій друг образився коли я геть пішов
що я його порівнюю із тими
хто це зробив давно ще перед ним.

А я подумав - от же я пішов
а ти погодився із тим що я пішов
то хто ж правий у цьому діалозі?..

***

Сьогодні я паняночку зустрів
котра самотньо роздавала перехожим
листівочки рекламні кольорові
хоч міг пройти й не подивитись навіть
багато їх таких що заробляють
стояннями на людних перехрестях.

Я мимохіть чомусь притишив ходу
щоб взяти в неї той зовсім непотріб.

І от коли почув несміле "вдячна..."
то й зрозумів що все не так погано.

Весна? зима...

Що обіцялось вчора те збулось сьогодні :
із горизонту хмара темна небо заступила
пішов лапатий сніг бо на городі
назавтра я хотів траву повичищати
від змій торішніх і від всяких паразитів
котрі навколо пелюсток троянд би потім копошились.
Та замість того мій весняний розум
угледів діву сю у нетрях павутини
котру пісок ізнизу обціловує
а зверху
лише птахам оце видовище доступне :
ця гарна Блонд - мєчта моєї мрії.

Весна? точно весна...

- Мойша, откуда у вас такие красивые часы? - Это мне папа продал, когда умирал.

Подалі.

Дожились'мо до весни, до тепла, до сокорухів і нозьотопів :
вперід,
куди подалі від світу,
куди поглибше у себе,
куди побільше в голову думок,
а в рукі - рискаль/клевець/сапу,
під носа - Карпатську мапу,
назад - наплечник та нажопник,
на груди - ДжіПіЕс енд отхєрс,
під ручку - ту самую блонд,
у спальнік - ту самую блонд,
на шию - ту самую блонд.
Хай живе і пасеться. Урья.

Затишок.

За тим світом що десь ще тримає Тебе
Засвітило засвідчене сяйвом Твоїм
Заяскравлене Сонце в бджолиних медах
Віддзеркалене в краплі сльози на листку

Несподівана Ти - тільки музика слів
Поза ними слова занімілих часів
В насторожі - глибінь
Під повіками - тінь
Поцілую сльозу - хай зліта журавлем

Ти вже поруч отут де ще тільки зело
До літневого соняху лиш пророста
Ти вже зовсім моя
Майже поруч торкнусь
Майже дотик до губ
Майже через віки

Як наступить весна - ти сповістиш про це
Два летючі світи зникнуть в вирії мрій
Не мовчи - говори
Не кажи - промовчи
Світ у русих тонах соняхових медів