S A V A P U G U

САВАПУ́ГА

"САВА" - це не "Са́ва" чи "Саве́лій".

В мультиплікаційному шедеврі про Вінні-Пуха сова називалась із російськомовною вимовою - "Сава́".

Людина говорить словами. А сова говорить як? - пугукає.

 

Звідси, - "пугач, пугукання".

"Сава́, що каже ПУ-ГУ́" - це як "Людина, що говорить."

Скорочено - "САВАПУ́ГА".

А воно брикається

Коли тобі цікаво, захоплююче, без остраху ПОЛІТно у цій кольоровій спіралі, --
з'являється воно :
-- ти куди розігнався?! а підітнемо-но тобі пір'ячки !
- брикається.
Навіть так? Хоросьо.
Тобі не цікаво, не захоплююче, боїшся польоту навіть в чорно-білому тунелі, --
з'являється воно :
-- тобі не цікаво?! ану розпрями крила !
- брикається.

Безінтимний город

Ну шо, дядя, ховаєм інтим в коробочку, сунемося далі і пишемо про город.
Спека, самі знаєте, скажена. О 8-ій у мене в тіні вже було 31,5. Тим не менше, як завжди, я проявляю чудеса витривалості на очах у вмираючого від заздрощів чужого мені села.
Косарка торохтить півдня на палючому сонці. Потім відбувається зачистка території - теж кілька годин. І шедевр, від якого скриплять зубами ну_дуже_вельмишановні у своїй порядкості сусіди, - це прополювання городу у позі букви "ЛИ", - щодня при +30* з демонстративною усмішкою. От-так вам, пльоткарі паршиві!
Гм. От і все про мене, гарного і неповторного.
Попереду ще тиждень - і тритижнева садово-городня програма буде виконана.
Ура Мені.

P.S. Трагедія України як території - в її людях. Деколи здається, що якби раптом зникло все до одного її населення, то в скорому часі на лоні природи нізвідки би з'явилась зовсім нова істота, - і тоді би настав рай на цій землі.

Арбайтен, дєвочкі.

Робота, як завжди рятує. Але трохи навчився не робити нічого, а тупо дивитись на підлогу. Або на стіну. Або на полицю, хоча для цього вже треба змінити кут нахилу, себто, трохи попрацювати. Хі-хі.
Друг_по_партії лише зиркає, а мені не хочеться зиркнути на нього, бо я - Нічого_Не_Роблю. Тобто, я зайнятий. Затяжна депресія потроху відступає, - просто втомився від негативу, - і звідкісь з'явився позитив.
Це - випадково. Це - ненадовго. Це - тимчасово. Бо десь вже якась напасть обов'язково гострить на мене зубки , - це закон. Рочок розписаний наперед, буде над чим коптіти, якщо шафа на голову не впаде.
А поки що хіхікаю, бо жизня, взагалі-то, класна штука. Годую молоденьких ворон, - кидаю їм з п'ятого поверху щодня по пів-хлібини. Гвалт стоїть від досвіта.
Гарні пташки. Мудрі пташки. Ще би я таким був, - було би не зле.

Хочу Джип.

Хочу Джип. Можна, Черокі.
Хочу взагалі машину з високою посадкою. Щоби просто з хати - тай у ліс, чи на річку, чи на кудикіни гори Карпати.
Пива у нас - завалісь. Не хочу пива.
Я не ідіот, щоби хотіти фурдульот.
Не хочу навіть ДженніЛопес.
Не хочу Євроемігранток.
Не хочу вже ніц, але хочу Джип.
Але не хочу нічого робити, щоби його мати.Бо мати можу ДеоЗапорожець хоч вже, але не хочу.
У нормальній державі я хотів би трейлєр. Це взагалі - щось!.. Але вкрадуть, поб'ють і не пропишуть, - в смислі, - у трейлєрі.
З відомих причин, не хочу яхти навіть задурно, - бо втоплять, взірвуть, не вмію плавати, та й знову ж не пропишуть, - не Венеція ж бо.
А з Джипом все ясно, як Божий день:ціна нереальна; утримання нереальне; проблєми - абсолютно реальні. Тому можна легко хотіти, мріяти і тішитись, як дурний цьвочком.
Зате який кайф мати нескінченну у часі Мрію_ІдеюFIX, від котрої ні тепло, ні зимно, але котра надає всьому подальшому життю змісту і смислу !
Грандіозно і Весело. Ура!

P.S. Якийсь час стабільно не хочу осені та зими. Як подумаю про платіжки за газ у селі та опалення в місті...
Такі як я півроку живуть, а півроку журяться.
Одна тішить думка :
виходить, ми стали і вдвічі молодші ?..

Шлангую.

А чого це, власне кажучи, я вічно мушу щось робити?
Ітак вже дойшов до маразму - п'ять хвилин не можу посидіти спокійно,- як не одне, то вторе. Може, досить?..

Шланг у саду їм сі урвав. Себто, протікає. А з неба то вода, то інфрачервона навала, - якось воно буде.
Пройшло зо три роки від останнього прочитання Швейка, - знову тягне. Коли душа почина черствіти, треба знову перечитувати Швейка. Він десь тут,завжди біля нас.

Досить буде і двох днів: покошу траву і заліплю шланг.

Зварганив на скору руку мангальчик з шести цеглин, так після шашликів щоночі там щось спить. Цегли зрушені, і каки з вишневими кісточками, - куниця? на цей раз - Чорна Куниця з попелу Дівиця.

Вигрохали-таки коло нас у місті монстра-багатоповерхівку. Заслонила схід Сонця, сволота.
Де вони тих жильців беруть?

Як завжди мучить, що все добре.
Якось некомфортно, що все є.
Якось невдобно, що всі нормально на мене реагують.
Якось неприємно, що все вдається.
Відать, к дождю.

Саботаж

Це я питаю сам себе, бо інфи ніякої.
Чому мій Facebook висить мертвим грузом?
Чому дехто навіть не квікне? Невже аж так вже сказати нічого? А я-то думав, квікне.
Я-то все-таки троха шось квікнув. Троха ручкою помахав, язичком поляпав, очками поблискав.

"А в ответ - тишина.
Он вчера ... уклонился от боя."

Dziewczyna koloru blond

Якийсь дурень колись пустив першу мульку про блондинок. Всі інші дурні підхопили. А воно все не так.
Не буду випендрюватися, - знав я їх небагато. Пригод було ще менше. Результат - нульовий, бо одружився з ядрьоною брюнеткою. Але...
То не казка про біле волосся та сині очі. Як не казка, що це добрі, щирі, благенькі і вірні чи подруги, чи супутниці, чи просто присутні.
З ними легко, коли вони наважились перед тобою відкритися. На жаль, коли вони йдуть від тебе, то назавжди.
І при чім тут секретутки за кермом чи під столом у шефа? - кожен судить по собі.
Багато років, незалежно ні від чого, мене гріє спогад про таких милих білявок, як Сонечко серед Волошок, як Русич з Вікінгом.
Поєдналися в парі, - це про них.

P.S. На моє щастя, ще одне таке Сонечко нещодавно втекло в Іспанію. Ну, і правильно.

Ліпєнь_нє_Чєрвєнь

...А Чєрвєнь - нє Вєрєсєнь.
Він це знає, і не любить мене сильніше, аніж я його.
Мова йде про місяць липень, прости Господи.
Не те , щоби я його не любив завжди. Мені, в принципі, фіолєтово, що сєрпень - це не вєрєсєнь (і т.д. в тих же стильових закарлючках...). Просто, цей ліПЄНЬ (майже по-китайськи) сам постійно наривається з року так..N-ного. Я його не рухав ніколи, а він все норовив мене з'їсти. І то бажано, в перших числах. І по-можливості, з кінцями.
Він намагається це зробити зі мною із містичною періодичністю і з фанатизмом Самурая, щороку вигадуючи все новіші, все тонші, все підліші зачіпки. За його розрахунком, я би мав на них купитись, зірватись, самознищитись.
Щороку ми з ним готуємось до цього зіткнення. І треба віддати йому належне: для мене це завжди несподівано, - першу годину. Потім я бігом доганяю, o co hodzi, та поцьонг уже валить на повному ходу. Доба-дві нервотрьопок, - шлюзПараню,- alesKaput цьому їхньому ...?кому?, - ну, цій бяці паршивій,коротше,невідомого походження.
Після перших чисел можна повертатись до себе. Ще одне ...гімно скопиталось.
А нині, по тому всьому, прийшла цікава, взагалі-то, мисля : а може не варто було видудлювати півпляшки "Прикарпатського Бальзаму" у 35*-ну спеку? не надівати сонячні окуляри? іти пішки через усе місто у грубих штанях? майже не відривати від вуха мобілку? з'їдати за день кілограм буженоїНІНИ? заливатися кавою акі плотина у повінь? і ще купа всякого безстидства?
Мо-о-о-же і не варто.
Все одно він сволочь, цей ваш ліпєнь_нє_сєрпєнь...
Тьху.

Хочу в Мозамбік

Мені сподобалось хотіти. Благо, ніхто не заперечує, - і за те спасибі.
В Мозамбік, бо це - звучить.
Взагалі-то я з дитинства хочу на Цейлон. Чомусь саме туди. Точно коли-небудь поїду, хоч на тиждень.
Це не Лендровер, тут простіше. Хоча нас там уже хронічно не переварюють,- в Індостані як такому. Видно, занадто багато новоспечених любителів Шамбали сплутали Священні води ,припустимо,Гангу із яким-небудь Прутом, де за скидання сміття нікому нічого ніколи не буде. В Індостані - буде. І навіть дуже.
Я собі так ідеалістично думаю і надіюсь.
Ну,це не моє море.
В деяких пустинях життя вирує без оглядки на температуру.
Мені ліньки зараз дотримуватись географічної достовірності, але будемо вважати, що у Мозамбіку і на Цейлоні ну зовсім трошки жаркіше, аніж тепер у нас.
Я, власне, десь того і розлінився. Ліньки читати (навіть у ВікіВіціПєді), тому буду фантазувати.
Ну, так от. Земля потріскала. Поливаю довго і зовсім не нудно. І себе в тому числі. Щось там в ній копошиться, як ото в пустині.
Звичайно ж, ця помпа в черговий раз гавкнула саме тепер, - мене це навіть не здивувало. Ми з майстром бігом їй пояснили, хто в хаті хазяїн.
Пояснювати ж деяким сільським особям, хто хазяїн на моїй території , час від часу доводиться вже мені. Як не дивно, але мої пояснення доходять. В результаті, після десь дворічного захопленого блеяння на всі боки та розсипання компліментів, я нарешті повернув собі розум. А це означає, що я знову звично знаходжусь у стані переманентної війни з різного роду дебільними особями.
Це - добре. Тому тепер вже точно, - все буде і добре, і смачне, і корисне. Для мене та ближніх, - але не для дальніх.
Рудий сибірський кіт Васька уже свій. Це для мене. Для нього ж мене не існує взагалі. Він не реагує ні на електрокосарку, ні на бензопилу, ні на "КіцьКіць", - лише після чергових бульйонних кісточок, вже перелазячи через паркан, кидає на мене погляд своїх зелених очей. Це все,що я про нього знаю. Ну,все ж я не сам.
Кажуть, гривня їхня кудись впала. Ну, в мене вона точно далі продуктового чи будівельного маркєту не впаде.
А баночку трилітрову, незгораємуювшиюсю, з особистим БЛІН-кодом, я уже в стінку замурував : зярко до зярка - бендзє мярка.
Назбираю отого во, що кудись впало, і махну хоч на тиждень чи в Мозамбік, чи на Цейлон. Це вже - точно.

Чудо№1

ЗВЕРШИЛОСЬ :
вчора, 06.07.2012, перед заходом Сонця, до мене на балкон сіло Совинє.
Крізь марлю на вікні дивилось на мене, я на нього.
Потім розгорнуло свої метрові крила і беззвучно полетіло.
/ ... / .

Карпати-це де?

Метеопрогнози - це сатиричне шоу - free.
Я теж гадав, що у ХХІ столітті прогнози будуть фантастично точні , ба навіть ілюстровані.
В принципі, не дуже дивує, що, наприклад, в Індії Україну вважають як Раша (чесно: у переписці з одним індійцем на FB переконався!); але аби тутешні писаки не доганяли поняття Карпати - це щось із чимсь.
Купу років , як уже справжній обиватель, слухаю метеопрогнози : це справді цікаво, коли вростаєш у город і радіоголос сприймається як писк супертехніки.
Чую: "... у Карпатах - дощі", "...на крайньому Заході - зливи".
Взагалі-то, я не знав, що я "крайній Захід". Як і не сприймаю себе за єдиноутробне дитя Карпат. Ну, нехай.
Від мене до Карпат - в ясну погоду видно з балкону навіть Говерлу,якщо пошукати. Отже, дощ по-ідеї - це до мене. Дудкі. Ні фіга. Аж ніяк.
До крайнього Заходу - наліво по курсу кілометрів 100.
Отже, і злива десь тут, по-ідеї, пролітала. Ні хрєна. Доннерветтер. Курва мама.
Правда, як тільки у нас дійсно починається дощ, а поперередній прогноз казав про спеку, то вже у наступних новинах кажуть , що паде дощ. Пояснення одне: звідси позвонили на студію і сказали. Чесно: перевірено мільйон разів, іншого пояснення нема.
Між іншим, для них Закарпаття, Прикарпаття і Карпати - одне і те ж (!). Можна сміятись.
Шоу,шоу,шоу. Дошоулись.

P.S. А цікаво, чи де-небудь у Купальську Ніч, окрім плигання через вогнище, всі вперемішку кохаються у ріці?..
Як дотримуватись традицій, то дотримуватись.
Я би і сам заради історичної достовірності не проти разок согрішити...
Може.

Ну,нарешті

Ви гадаєте, я про дощ,град,ураган і потоп?
Нєа.
Я про пательню з керамічним покриттям.
Хто не любить жарити кабачок,той мене не зрозуміє.
Хто ж сам такий,я йому уже співчуваю,якщо він його смажить на люміньовій пательні.
Бо я тепер герой, - я купив не якусь там гнусну Тефаль, а останній писк Самсунгу із Самвисунгом разом взятим.
Останнім швидше в прямому смислі, - пательня виявилась останньою у маркєті. Дивно, але як тільки мені щось сподобалось, воно тут же виявляється останнім. У багатьох смислах... Це в мене льос такий.
Ще одна вибрика мого льосу полягає у тому, що як тільки мені щось ну-конче-гвалт-як-треба і я це бігом купляю, буквально на другий же день з'являється те саме,але вдвічі дешевше і краще. Так вийшло з косаркою (втричі!), із помпою (вдвічі!). І на тому ж місці,в тому ж маркєті. Я лише облизався, - дві штуки на запас за такі гроші мені на фіг треба. Плюшкін вже і так задовбав.
Я вже геть чисто із мандрівного філософа перетворився в жиріющого смардючого обивателя, - ганьба.
Сплавляю направо і наліво за безцінь речі, які просто набридли,розширюю життєвий простір. Бо одне діло, коли ти лавіровиваєш між всякими перешкодами, а інше, - коли ходиш по спустошеній хаті як по великому салюну. Зовсім інший ехвектс. Приємніше дивитися на пусту стінку, голу підлогу чи вікна без шторів, - розвиває дизайнерську уяву і створює віртуальні ландшафтні доповнення. Кайф.
А потім тут буде ...шось.
...У-А-Кабачок - це не тільки цінний продукт, це і дешево. А Цукіні - це багато зелених фалосів (це сорт такий). Я ж можу просидіти на одних кабачках в тісті усеньке літо. Ну,майже. Бо зима довга, мацька напхати ще встигну.
...З'явився і попелястий сибірський кіт Васька,й іще таке ж щось біле. Уже тріада: рудий,попелястий і білий. І всі від одної їхньої мами, котра десь там, через дорогу. Добре їм: не треба ні гарему,ні Купальської ночі,ні TopFace'у; все тут, - і місце, і на місці, і до місця. Якщо наші християнські язичники кажуть правду (що сумнівно), то аура на території чиста,-може і так.
Котики-то приходять на готовеньке. А хто очистив цю територію?.. Правильно.
...Не вірю тим,що мене хвалять,хоча і приємно.
Вірю тим,що мене хаять,хоча і неприємно.
У всіх жартах шукаю западла на свою адресу.
Байдужий до самого себе : ото ходить щось таке,щось там робить, - ну і ходи і роби собі.
...Комплекс на ім'я "Глухий Номер".
А мені подобається, бо інакше вже не буде.

P.S. Купіть собі тоту пательню, - будете смажити кабачок.

І моя Десятка

1. Помішаний на роботі трудоголік. П'ять хвилин (розуміти буквально!) не можу всидіти на місці. Хіба що в кафе, де не курять і де треба чекати бармена більше 5-ти хвилин. В церкві можу стояти 4 години на одному місці.
2. На виску під волоссям маю вроджену бородавку: кажуть, що в минулому житті я стрілявся. Схоже на правду, бо суїциду не боюсь.
3. Дуже легко захоплююсь людьми, котрі мені подобаються. Їм можу віддати останню сорочку. У 99-ти випадків із ста - помиляюсь у цьому.
4. Аскетична натура, крайній відлюдок. Якби була можливість, жив би у печері. Всі контакти із соціумом мають виключно вимушений характер.
5. Обходжусь мінімумом, але не гидую і розкошуванням, в залежності від ситуації. Мене не лякає ані бідність, ані багатство, однаково байдужий до них двох.
6. Найголовніше ціную в людині НЕфальшивість. Завжди сприйму чесно висказану протилежну позицію, аніж солодку толерантність.
7. Абсолютно не надаю значення соціальному статусу людини. Буває, Принцеси на базарі продають яблука.
8. Вмію робити своїми руками все. але якщо мені сі не хоче, то ніщо мене не заставить.
9. Мораліст і естет: активно намагаюсь задавити в собі ці риси.
10. Можу вислухати і розрадити будь-кого на будь-які теми. Але якщо розчаровуюсь в людині, то це назавжди.

...Можна і далі...

Безжурне Лямурне

Час від часу мене перемикає. Згадую свої 18 і тягне на лямур.
Не те, щоби буквально тягне, але побалакати можна, та і фантазії, прямо скажем, у ту ж "степь широкую"...
Ото цими днями вернулась з Італії моя стара, ностальгічна, нерозділена і нереалізована Лямура. Жуть, як давно це було, - те, чого не було.
Пройшовся би деякими вуличками,- точно би зустрів. І точно би не обійшлось без лямуру. Але, ясне діло, лямурив її хтось в тій Італії капітально, і не раз . Ай, мені того треба ?
А я чую тими днями, що мене наче хтось сканує, - аж нюх-нюх - знайомі хвильки валять. Не розучилась подружка вичисляти на відстані, - школа взаємна і приємна. Це вам не мерзотний віртуальний секс, це - "восторг".
В принципі, після цього все ясно і можна легко і просто або йти далі, або не йти. Класно.
Бо балакати-то про що ? Слова можуть все зіпсувати, та й казати нічого не хочеться, - а мусів би. Ото сиджу і, в принципі, не дуже-то і про неї мрію. Уже. Треба було тоді. Або не треба було. Бозінька, як завжди, все розклав по своїх місцях.
Намагаюсь пробудити у собі злорадство, - щось не дуже виходить. Видно, нарешті в мені з'явилась хоч якась терпимість. Чи байдужість ?
Купа несформульованих хвостів. Не знаю, як відношусь до багато чого. Багато чого обірвано на злеті, коли моє відношення до процесу ще не встигло сформуватись. Потім забувається, потім раптом вилазить аморфною хмаркою. І лише питання : ну і що ?
А дійсно, ну і що, що було чи не було? що є чи нема? що хочу чи не хочу? Все менше думок, все більше тихого смутку, все більше безжурної любові. Всередині, коли приховуєш від показухи.
А воно собі там знайде, кого треба : через хвильки , через хмарки, через "восторг".

Штрихкод : випередун.

Штрихкод : випередун.

Вчора чи то коли випадково почув по брехуньцю, що по якомусь там рейтингу культури та ввічливості Івано-Франківськ став на друге місце після ...когось-там, випередивши навіть Львів.
Най не переживають львів'яни , бо це вже брехня.
Був учора в Лємбергу власною персоною і все шукав собі гудза, аби мене обматюкали. Не найшов'їм навіть хлопської кривої хвізи. (У Франику не треба навіть шукати,- воно само тебе найде на голому місці.) Ну, хлопи ,певно, десь п'ют.
Но аби Франик, та на друге місце, та після Львова, та шей, курча ляга, по культурі, - ну це вже перебор.
Рейтенгонали, видко, були лишень у двох місцях: у касі залізничного вокзалу та в центральних пивних палатках. Що є, то є: там балакають гарно, особливо якщо їм підігравати.
Ну, я стабільно тут трошки утрірую для гарного настрою, так... зовсім трошки.
Но аби Франик,та на ..., - це в його - Франика - стилі.

Вихідний.

Взагалі-то у мене нині трапився несподіваний вмхідний.
Це помітно, бо не вилажу із НЕТУ як із нори якоїсь. Посмажив кабачок на скору руку і впєрьод,- себто унутрь.
А писати-то дрімуче нічого: ні тобі подій, ні тобі пригод, ні тобі шафи на голову. Об'єктивності ради в порядку самокритики у мене деколи складається враження, що мені її вже і не треба. Бо колись у незгадувані часи, таке враження, вона вже на мене падала. Ну,нічо,переживем.
А писати хочеться,аж пищу. Нормальні люди зараз щось-десь глобальне мусолять, а я на кілька днів мушу заробитися сторожем та охоронцем одночасно. Охоронцем, бо є що охороняти, а сторожем - бо постійно на струнці. Приперся нині додому пішки півшостої: ні тобі автобуса, ні тобі де попісяти по дорозі. Уявіть собі: нема неогородженого загашника! І гривень(один) нема кому дати, хіба що двірникам.Ганьба.
Зате завтра зірвусь з ланцюга і втечу в село до калини/малини, кабачків/огірків. А там теж, - і сторож, і охоронець. Але уже самого себе, рідного, від себе ж.
Тю, дурня якась виходить. Кому це треба, крім мене? Ішов би ти ,дядя, на ютуб чи ше куди... Перерва.

Прикимети.

Моє небосоноге, але безшкарпеточне дитинство пройшло на території забудованого багатоповерхівками бувшого жидівського гетто. Хто чув,той знає,що то було.
Коли тіко-но починав сходити сніг, але ще не було відомо, чи то вже весна чи ще зима, все наше дворове польсько-жидівсько-українсько-кагебістське подвір'я починало гудіти над вирішенням цього питання. Чомусь то всіх страшенно колихало, хоча пора роздачі дачних ділянок теж ще тільки починалась, і особливо якогось городнього досвіду не спостерігалось, щоби турбуватися за прихід чи неприхід весни. Але ,скажімо, мода була така: або про погоду. або ні про що. Це вважалось наявністю інтелекту та комунікабельності. Це так як тепер мода: хвалиться дєвочка єблями,- значить своя. Ну і флаг в руки.
Ну. так от. Вечоріло і всі почали суватися. А тоді це був величезний. галасливий мурашник. Найголосніше балакали жиди: це дійсно було унікально розкуте середовище, де кожен знав про всіх все, - і це було і добре і смертельно небезпечно воодночас. І тут з під'їзду виходить польська жидівка, мама мого друга дитинства, - авторитет, яких було мало. Вся увага закономірно відразу на неї. І вона однією фразочкою вирішує метеопрогнозну проблему на наступні три місяці: "Srali muhi - bendzie viesna". Оскільки перші мухи вже дійсно какали, логіка була желізна.
От і вся історія з багатьох фрагментарних спогадів.
Тому коли вам замість хліба дадуть камінь, знайте : це прикмета того,що ви - Живете, і чужого хліба вам просто не потрібно.
Логіка ще та, жидівська.

ФантазіїНаТеми

Діждався я і Їжаків у джунглях.
На городі, у садочку, коло хати та між ними всіма - джунглі.
Гладіолус Оскара - в мій ріст. Став у любистках - і вони як я , - тобто , я в їх ріст. Соняхи - майже триметрові, долоня стовбур вже не охоплює.
Траса гуде, пси по ночах гавкають, коники день і ніч стрекочуть так, що аж у вухах дзвенить.
П'яний від повітря, хоча від траси і валить соляркою.
Настала пора, коли частина рослин завершила плодоносити і росте в своє задоволення.
І птахи, і пташки, і пташенята, і пуцьвірки ...

***

Не люблю Карпати. Радше, не мав можливості їх полюбити. Свою лепту до цього додали і гуцули, - це окремішні враження юності.
Та мушу завтра туди пертися в якості кур'єра/вантажника/носія особливо нетранспортабельних речей. Зазвичай, це і є найголовніша моя робота. Я - шерп. Я це люблю. Ходячий триярусний клунок завтра полізе вгору на базу, - сто років там не був, аж страшно. Та кажуть, нічо там не змінилось. Десь і мій каміньчик в потічку так і лежить, - знайду?
З ночі почалась злива, - надовго.

***

Чукабадра чи як її там уже на околицях міста. За одну ніч акуратно поклала цілий табун нутрій. Це не кролики, - нутрій так просто не взяти. І пса покусала, і сліди залишила. Я здогадуюсь, відки вона прийшла. А людей гризе? - шось і вночі надвір не хочеться з хати виходити. Зробив собі нічну вазу, - так, на всякий випадок. Пішли дощі з ураганами. І тут же знов парілка. Яблук, грушок,горіхів нема, - померзло все ще весною. Соковарка радіє, і я з нею.

***

Урочисто пообіцяв другу_по_партії зробити в квартирі ремонт. Загрузка планів капітальна на рік вперед. А по гриби ще й не збирався. Щось тримає, - надто стресовий цей Чорний Ліс. А Білого тут споконвіку не було.

***

Сидів вночі на пеньочку,курив. Чую тупіт по саду. Біжить щось просто на мене, сопе. Їжак.
Стало, дивиться, я присвітив мобілкою, - відвернувся.
Колючка колючкою. Посиділи разом, помовчали. Розвернувся, пошурував далі, - потупотів. Зробив коло, чую знов до мене тупотить, але з іншого боку. Цямкає,щось жує, - коники,жуки - все його. Щоби їжак цямкав, - я того ще не чув. Сиджу далі, при зоряному світлі визираю, де яка рослина ворухнеться. І він десь собі жде якого коника. Сюрчання; не чути здалека, чи він сопе, чи цямкає.
Згадав чукадабру, - пішов на телєнвізор:
зубна паста із унітазом під акомпанемент пивно-горілочного патріотизму.
А, - байдуже. Най гуде.

***

Макарєвіч в Києві : везе ж ... всяким.
А тут - галицькі бали, ситі голодування, мовні протести з перервою на обід, - теж проплачений?
П'ю каву на території Синагоги: чорна кава із соєвим молоком. Дівчисько-бармен, - жидівочка-казка. Головний Равві пройшов мимо . Ні патоки, ні гламуру. Йти не хочеться, а треба. Християни тут чужі, - це відчувається. Такого настрою , як тут, християнські храми не дають. Тут зовсім щось інше.
Дякую і за каву, і за атмосферу. По-очах бачу, що не повірила. Нічо. Все правильно.

***

Буковель робить добре діло : відтягує орду туристів на себе. Купа інших місць тепер буде збережена. А то вже пахло кіосками у лісі. Під лісом контейнер для сміття вже поклали, - здогадались. Так дешевше : потім тихцем це сміття закопають тут же біля річки, - і вашим, і нашим, - порнуха.

***

Хтось про мене забув. Це відчувається. Ні снів, ні картинок, ні бажань. А що то було, взагалі? чи не мої маразми?
Еміграція засмоктує з кінцями. Звідти не повертаються.

***

Мухомор Цезаря навряд чи має відношення до полководця. Або ж Цезарь не той. Так як і Оскара гладіолус, - теж явно не той банальний Оскар.
Хіба що алегорично, бо він (м.Цезаря) один такий. Ще є з десяток його майже близнюків, де різниця між ними - майже на клітинному рівні. Або з лупою у лісі. Ціна помилки - життя.
Я його не стрічав, або не знав, що то він. З нашого лісу надто далеко бігти до лікарні, - тому краще збирати сирі та не сирі котрі їжки.
Бо полководець - він всюди один, а його майже близнюки - не полководці. Тому і отруйні, тому і смертельні.

***

У всякого села свої забобони і маразми. Не буду їх озвучувати, бо,як відомо, дурня осідає в голові миттєво і з кінцями, на відміну від чогось розумного.
Набір цих маразмів досить обмежений, бо багато що повторюється з іншим формулюванням. Якщо зібрати докупи все зі всіх галузь життя, вийде небагато. Тим не менше.
Моє дачне село не є ані оригінальним, ані чимось винятковим по лінії забобонів. Тобто, якщо ви скажете в церкві, що розділяти паству по статях і поміщати в різних місцях під час літургії - так не можна, то вас зроблять післанцем нечистої сили на все життя. Але якщо ви демонстративно перейдете комусь дорогу із повним відром води, то - навпаки - ви станете мудрим і порядним, бо ніц нікому, виявляється, не бажаєте зла.
Упаси Боже, якщо ваш прогноз, перед тим активно обговорюваний із найріднішим сусідом, виявився точним і таким,що збувся. Якщо це повторилось два-три рази, все : ви назавжди під підозрою у чаклунстві. І т.д. , і т.п. Кінця цьому переліку нема. Але я не про те.
Недавно вмер сусід. Молодий чоловік, інфаркт. І пригадався мені аж тепер випадок, що стався із ним десь за рік перед смертю.
Тоді було таке літо, дощове і парке водночас, що навіть змії і вужі повзали по городах. Ну, які там змії в міській зоні? - мідянки, гадючки сірі. В крайньому випадку, це не так страшно, як лісова чорна гадюка,хоч налякатись можна капітально. Так отой чоловік серед білого дня забив біля свої хати маленьку гадючку і повісив її на сітку біля траси. Всі, хто їхав чи йшов, то бачили. Аргумент був озвучений так: щоби вона не налякала його діточок.
Вона, як не важко здогадатися, більше і не лякала.
От оце вже - не маразм. Це - передання і думи: про тварин священних і людей мерзенних.
Не пригадую, щоби цю подію хто згадував у контексті причини його смерті. Називали все : і курив забагато, і забагато цегли поклав , і тато в нього був сердечник, і жінка - крокодил, і роботи не мав , і переживав за все по доброті своїй...
А про змійку, - ні. Ні звука.
А та,що зняла її з сітки, після того пережила рак груді, операцію на кишечнику, і у свої майже 90 сапає город у полі та спить по 5 годин на добу. А коли йде попри мене до свої хати, голосно співає українських пісень позаминулого століття.
Я ховаюсь за грушкою, і слухаю.

***

Я раніше писав про свою коротку переписку з індійцем на Фейсбуці і про те, за кого вони мають українців. Тобто мають вони там Раша, а українців не мають взагалі, бо не знають. Забув дописати ще один епізод цього так званого спілкування.
Питає він якось, звідкіля я. Пишу, Юкрейн. І на всякий випадок : Do you know where it's? Пауза : Yes, відписує, Россія (кирилицею!). Я і Облом Іванович сміємось: буває ж таке на свті! No, пишу, і так культурно посилаю дядю на GoogleMaps: типу, look please, де то я є. Тишина, п'ять хвилин,десять.
Тим часом думаю,давай зроблю чоловіку приємність в порядку культурного обміну. Викопав цілу галерею зображень на тему Буддизму,повісив йому на стіну по-дружньому. Хвилина пройшла, - і тут дядя зникає зі списку друзів. Тобто, і я теж. Облом Іванович де'жавю. Потім до мене доходить.
Дядя виявився Крішнаїтом. Це чудово, - різні Гіти і все таке дотичне. Але із Буддою вони як пес з котом.
Хто ж знав,- тих кланів у них більше, аніж регіональних мов у нас. І кожен теж за щось бореться мирними методами протесту, - наприклад, виходом із кола друзів соцмережі.
А чоловік-то по статусу - туз інтелекту і майже star. Тому йому простимо не знати якусь там околорашівську Україну. Подумаєш, дрібниця яка.
А от плутати Крішну з Буддою, - по-нашому, по-українськи справді гріх.
Каюсь.

Карпати, - дякую.

Я не знав, що вже довго-довго набираю якийсь код.
Рік за роком, символ за символом, слово за словом, погляд за поглядом, картинка за картинкою, - аж поки тепер там щось не клацнуло.
Так, як набираєш останній символ, і раптом відкривається якесь віконечко, хоча сам ти поняття не мав, що взагалі щось набираєш і що на даному етапі , для цього віконечка цей символ є останнім з набору необхідних.
Я не кажу, що я полюбив Карпати. Я їх десь трошки зрозумів. Вперше у житті. Аж тепер, аж після цієї поїздки.
Взагалі-то , в мої обов'язки входив один пункт : загрузитись у Франківську, довезти поїздом до N., занести на базу, розвернутись і поїхати назад у Франківськ порожняком. Вийшло зовсім інакше.
Замість чотирьох годин, я пробув там дві доби. Я не зміг повернутись, як не зміг толком поспати чи поїсти у наступні дві доби. Я - ходив по горах.
Саме - ходив : не лазив, не штурмував вершини, не підкоряв піки, не визирав голодними очима гриби, не напихався афинами, не об'їдався малиною, не клацав Кеноном, не смажив шашлик, не їв банош, не пив горівку.
Зате пив молоко з-під корови, гладив котика на полонині , мив ноги у потічку, - і ходив : із 48-ми годин - спалося 6-7, - все інше - вверх, вниз, просто,- і знов - вверх, вниз, просто.
І в якийсь момент, серед рівних смерек, в тишині, під калатання дзвіночка на конику чи бицях, - я щось зрозумів. Не гуцулів, а гори. Хоча вони і не мої, і асоціацій теж нема.
Від них не треба нічого хотіти. В них треба просто робити свою роботу. Вони не потребують твоєї любові. Їм байдужі твої бажання. Від тебе вимагається одне - не спішити. Зрештою, не вимагається нічого.
Я вертався не порожняком, а з якимось смутком. Що аж тепер щось зрозумів, і що коли ще там буду.
Коли поїзд домчав додому, і я вже яко-тако обмістився, зрозумів, що у мене в житті з'явились гори Карпати.
Дякую.

***

Чомусь там, де я був, не співали пташки. Щось лишень фурне, як стріла, - і вже в іншій чащі копошиться. Ні комарів, ні гедзів, лише величезні нічні метелики, - на ранок двері ними обліплені. Хотілось і ні - дощу, бо спека і там настала несподівано. А я - в чім приїхав без наміру лишитись, в тім і ходив дві доби.
Вчасно втік від студенської ватри, - нашо їм мене там треба було ?..

***

Вже зависав і на третю добу.
Кажу їй: ти мене або відправляй вже, або я лишусь тут на два тижні.
Повела на вокзал, заставила взяти білет. Я кажу : то нічого не значить, що є білет, а що нема.
Поїзд спізнився на 20 хвилин (!). Я вже думав: приїхали. Нє, каже, такого бути не може, аби поїзда не було.
Приїхав. Цьом-цьом-папа.
Сів у вагон, з вікна бачу її. Вона цілує долоньку - посилає мені. Я встидаюсь, тому лише махаю ручкою.
Поїзд ще стоїть : вона дзвонить на мобілку. Балакаємо через вікно : ну шо,тобі там добре? ага! піди у інший вагон! ай, не рухай мене...
Ту-ту-у-у-у! Покотилась гусениця.

***

А візьму тепер, і приїду.
Бо зі мною вночі по горах лазила, а тепер дзвонить, каже , що спить. Вдень.
А видите...

***

Нині - телефон не замовкає.
У горах - дощ. Потім - недощ. Потічок як ніагара. Там селі нема, бо скали.
А я рєзко за ремонт взявся. Мучу кухню, а вона (кухня) мене.
Каже не приїзжати, - прошу дуже, кілько завгодно. Каже, що сама приїде, - це інтересно...
Плитка на стіну сі не клеїть, і цей Інтернет мені сьогодні - як корові сідло.
Кава з пивом, - це щось новеньке в моїй практиці.
Тіко повиносив з кухні на балькон, відразу ж закапало, - так завжди.
Мдас,...це дуже інтересно...

Вошінь, приходь!

Як ми сі здибали з тобов надворі була вошінь,
З дерев опавшая листва лежала на земли..."
(Б.Гадюкіни).

Те, що я егоїст, відомо всім, хто коли-небудь хотів це знати. Але я потаємний егоїст : егоїстичусь втіхаря, нікому нічого не кажу, але хочу лиш те, що хочу лише я і більше ніхто. Тоді, як правило, мої підступні егоїСТСЬКІ плани збуваються.
Тепер так само: щоби вони збулися, я егоїстично про них не скажу нікому нізащо. Але великодушно оприлюдню одне жутко егоїстичне бажання, - із егоїстичної цікавості, чи воно збудеться : мені надоїло (а не набридло) літо, і я вже хочу осені. От-так от.
Моєму егоїстичному єству надоїли шорти, котрі чомусь почали з мене спадати. Надоїли сандалі, котрі мені лінь зашивати, бо відірвалась ця дурацька липучка, котру не бере швейна машинка. Надоїла чомусь відсутність комарів,хоча я давно готувався до війни із ними. Надоїло, що не варю бульйон, бо є безкінечні салати. Надоїло, що сплю як дитя, чого не було вже купу років (це теж літо винне!). Надоїло щодня міняти шкарпетки,- я шо,брудний? Надоїло те,що мені ніколи не було так файно, як цього літа.
Оттака я паця. Алік егоїстичний, - пацє звичайне.
А хтось же десь і відпочити хоче. І подихати цілющим гірським повітрям. Чи похляпатись у морській каналізації. Мене то не обходить, звичайно.
Мені привиджується сніг, неіснуючі поки що зимові капці, багаторічна мрія - суперкруті рукавиці типу "дай_шуфлю", мінімум народу і максимум кислороду.
А ще-е-е-е...
А як я сі з кємось такі здибаю, га?...

Live_the_Dream

Живу мрією - так кажуть мрійники.
Не бійтесь мріяти - так звучить всім знайома і часто вживана фраза, - настільки часто, що рідко хто віддає собі справу, чого насправді вартує жити мрією в реальному житті.
Мрійники - це категорія, котрій найлегше приліпити весь набір цинічного негативу. Циніки пасуться на мрійниках, як вампіри на теплій крові. Не маючи власного тепла і будучи по своїй природі жорстокими і безсердечними, вони вводять в оману сльозливістю та істеричністю, котрі подаються в гіршому випадку як надмірна емоційність.
Мрійники ж - це світла каста недоторканих і невразливих для зла, цинізму та ненависті людей. Помиляється той, хто вважає їх за слабких. Сила мрійників у їхній стабільності : коли виснажується будь-яке море цинізму чи ненависті, - Білий Океан Мрій залишається повноводним, бо живиться з тих космічних джерел, котрим нема ні кінця, ні краю, і котрі апріорі недосяжні для часто пухнастих зовні, та глибоко підлих і мерзенних чорнушних циніків та реалістів.
Не боятися мріяти - це означає бути мужнім та справедливим. Це означає незрадливість справжнім вічним ідеалам, а не швидкозмінність під ситуацію на зразок підстілки.
Не боятись мріяти - це означає народитись таким. Хто спробує знищити вроджене? - це не під силу нікому.
Це - наявність фундаменту, - не завжди помітного чи яскраво-крикливого, але такого, котрий у потрібну мить підставить свою опору та підтримку.
Не бійтесь мріяти, - це не так страшно, як може здатись.
Треба всього-навсього бути Людиною.

 

Вчора.Вночі.Вдосвіта.Тепер.

Вчора був ураган. Якщо те, що перед моїми вікнами на 5-ому поверсі я часто називаю ураганом, то вчорашнє - це всім ураганам Ураган.
Франківськ якось раптом притих: коли перевертає хлібні кіоски, валить бетонні палі,зносить дахи,збиває і несе тебе як пір'їнку куди хоче,тормозить на місці авто різних габаритів, - тут вже не поспіваєш. Хоча би тому,що стіна дощу і граду не дає дихнути.
Звичайно, побило все,що було погано заховане. Але це виявилось вдосвіта. А ще було вночі.
Вночі не було нічого. Видалась можливість побути ніч самому, а,отже, і не спати. Це буває надзвичайно рідко в місті, часто - в селі, ніколи - в інші пори року. Я колись уже був втішився, що можу тупо нічого не робити. Може,для кого це легко, а мене так вічно щось крутить мусолити. Вночі я потішився : вдається! Переставляти щось з місця на місце, аби лишень не спати. Бо так краще думається. Є про що. З'явилась категорія питань, яких я ніколи собі не задавав. Незвичне заняття - думати про те, чого ти не знаєш. Не "нерозумієш", а не знаєш: ні на запах, ні на вигляд,ні на щось взагалі. Дотягнув до шостої.
Удосвіта кава вже не бодрить. Поки доїхав до села, відрубався раз-другий. Звичайно,тут же якась напасть мене розбудила,щоби спитати, чи в селі теж був ураган. Кажу, був, але я був у місті. Вона то хотіла почути? Але мети досягнула: розбудила. Доїхав уже несплячим.
На паркані висить моя вишня у розколеному геть чисто стані. Сон накрився. Беру бензопилу,- нема вишні. Фасолі теж нема,- на її місці зелена кучугура. Грушки/яблука/сливки наче хто сіяв щедрою рукою, - накрився і сік. Хата мокра, народєц за парканом - в обломі, зате гладіолусу Оскара - хоть би що. І жасмінчик-улюбленець, куколка дядіна.
Порадила мені добра людина поспати дві годинки: поспав, помогло, подякував.
Кава знов не бере. Зібрав манатки - тепер їду назад до міста.
Пру туди-сюди, суваю те-се. Башка варить не дуже. Але рукам-ногам розуму не треба. Зробив з квартири бункер: роблю ремонт. Стежки, лабіринти, кубатура відкритих стін, лази і перелази: заробився еквілібристом.
Дня ще не було. День не те, щоби пропав, але для Інтернету з перервами на роботу - зійде.

Дороги_в_обхід

1.

ПАМ'ЯТЛИВІСТЬ.

Є на світі місця, котрі я ненавиджу до глибини душі. Є і люди, на котрі така ж реакція. Ці дві речі я завжди пам'ятаю лише з однією метою: щоби не забути; так тримають в полі зору підступного звіра ,щоби він несподівано на тебе не кинувся, поки ще живий. В цій постійній пам'ятливості нема нічого приємного. Тим паче чогось романтичного чи ностальгійного, хоча те, що мається на увазі і стосується не найгіршого періоду мого життя. Це зараз багато що виглядає майже мило і смішно. Я ніколи нічого не забуваю, - в цьому велика перевага, котра не дає повторювати те, від чого колись сам же і відрікся. Планку треба тримати, - а для цього треба все пам'ятати. Ну,хоча би загальну ідею. Чомусь пам'ять про заподіяне тобі зло називають злопам'ятливістю. Чомусь нема антоніму - пам'яті про добро. Бо зло - стрес? Для мене заподіяне мені добро - точно такий же стрес. І точно так само завжди пам'ятається. Всі події життя від першого крику насправді пам'ятаються, на якомусь там рівні всі вони фіксуються, і пишуться на якійсь вселенській флешці. Ця пам'ять, як кажуть екстрасенси, є Космічне Інформаційне Поле. На протязі життя відбуваються різні трансформації стану цієї пам'яті : сни, картинки, аналогії подій та обличч. Тому і варто вірити своїм словам та оцінкам. Проблема ж полягає в тому, що трансформація пам'яті може збити з толку і породити комплекси. Наприклад: була в дитинстві подія, коли тобі перебігла дорогу кішка. А через 20 років цей епізод уві сні виглядає так: крупним планом копошаться комахи у чорних джунглях,над котрими ти повільно летиш. Насправді космічна програма видала з опціями вигляд котячої шерсті з комашками, коли кішка рухалась,а ти її проводжав поглядом. Щоби не довести себе до маразму,треба завжди робити скидку на ці опції. За рідкісними випадками, вчасно і правильно це зрозуміти неможливо. Звідси - безглуздість психології та псевдофілософії типу фрейдизму, - оці два дійсно маразми світові краще міцно і назавжди забути.

КТО ТВУЙ ОЙТЄЦ.

Є на світі слова, котрі я запам'ятав як музику з уст тих одиночних людей, котрі були для мене дійсно дорогими. Підвожу я власне до епізоду, котрий стався в тому ж дворі,де пройшло моє небосоноге безшкарпеткове дитинство . Я ненавиджу цей двір колись лютою, а тепер - моторошно байдужою ненавистю. Як і більшість його дійових осіб, дуже багатьох котрих із них вже давно нема. До такої міри, що обходжу його десятою дорогою та сотнею обхідних. Головна дійова особа - та ж,що видавала метеопрогноз. Це - у замітці "Штрихкод:випередун>Прикимети". Трошки вступу. Я ціную покоління мого року народження. Рік назад,рік вперед - це вже зовсім інша психологія, і далеко не завжди причина в астрології. Від свого року я завжди знаю чого чекати, і в принципі ніколи особливо не розчаровувався. Поміж інших рис, мій рік має в собі сентиментальність та легко захоплюється красивими жінками. Мій друг дитинства - з мого року. Дівки за ним не гинули, бо відчували там мощу, котру вони не змогли би прибрати до рук. А він собі з того не робив ніц. Але , як це часто буває з моїм поколінням, час від часу на нього находив бзік і він втріскувався до згину, до фанатизму Ромео та Отелло разом взятими. Тоді йому було краще на дорозі не стояти і нічого не радити. Аж поки чергова історія не завершувалась однаково - завершенням. Його мамі, вищеназваній головній особі двору, це набридало вже аж на кінцевій стадії його романів: коли її любвеобільний синочок взагалі дурів і казився зі свою дамою в прохідній кімнаті хрущівки ,танцюючи голими під ДіПьорпіл чи Квін на повну катушку, і розмахуючи в такт музики він - піською,а вона - ціцьками. А мама в той час сиділа в кухні і читала "Коб'єта і жицє",бо він її туди вигнав. Що було,те було. Він гарний хлопець, і я люблю його більше за рідного брата, котрого,на щастя,в мене нема. Десь тоді, після фразочки "ти єстесь такій як твуй ойтєц" і народилась ще одна, вже класична фраза (або просто польський фольклор) : "Вшисткі рибкі майонц пипкі, а карасік ма кутасік". Перекладу цієї фрази не знайти ніде. Я спеціально перед цим заклав у GTr, - але переклад не той і смислу не передає. Культурно це виглядає так: всі рибки мають cіськи, а карасік має піську. Інакше не скажеш, - кожен може для себе уточнити термінологію. Варто уявити собі антураж цієї фрази,звукове оформлення, знати характери цих екзотичних польсько-жидівсько-українських типажів та те,що сказано це було вголос їм обом тут же, - це було еффектно. З двома "ф". Реакція була характерною для мого року Бика, - тобто не було ніякої реакції. Бо то був не карасік, - то був Бицьо. Дай Боже йому здоров'я і ще довгих-довгих років...

БЕЗПАМ'ЯТСТВО.

Пам'ять рогом чи наріжним каменем впирається в місця, з котрими вона зв'язана. Аж тепер для себе зрозумів: щоби пам'ять не обтяжувала, треба просто не бачити подієво зв'язаних з нею географічних місць. Це максимум, який можна зробити. Тоді ці події, перед тим ненависні та однако незабутні, постають у спогадах романтичними, ностальгійними, смішними, солодкими. І хоча це ілюзія, але дуже часто я погоджуюсь із такою трактовкою. Десяті дороги є завжди. Обхідних шляхів є безліч. І на кожному з них пам'ять може влаштувати своє перехрестя, свій безпечний перехід з однієї ілюзії в іншу. Треба лише трішки їй допомогти: пам'ятати і зло, і добро, і шляхи втечі.

2.

"Oh, Galicia! Sie - meine Schmerzen!.."
(звідкісь)

...На краю міста чомусь стає незвично тихо. Вже півроку чутно лише дзенькіт кранів, деколи ричання бульдозера і щироукраїнські матюки в перемішку з "майнами та вірами". Тяжко сказати, за яке із них відповідає чия мать, та ніяк не звикну, хоч і сам не подарунок, коли дістануть...
...Дрімучий напівхутір став майже мінішвейцарією. Оберненопропорційно зменшились стежки-доріжки, збільшилось сміття, зменшилась дружелюбність, заховався десь углиб сакрал, та поменшало скажених корів, - бували і такі на уже забудованих нині пасовиськах. Тут я злорадствую, бо ще зовсім недавно дві з них чомусь захотіли мене чи то понюхати, чи то побуцяти. "Небійтисі, пане, - ано обійдіт бочком, -ану, скотино проклята(...потік матюків...)," - бабця-дрибця обдарувала дозволом-інструкцією в чистім полі. З її слів, - ще трохи, і я би був винен, що поле замале, аби розминутися з її скаженою коровою. Добре пам'ятаю, що у думках міцно побажав їй більше не журитися ані пасовищем, ані коровою. Збулось? чи просто збіг?.. Збулося.
...Козя - це із наголосом на "КО". Кульгавому на ліву ногу пастуху сільських козів нігди не було мало ні поля, ні лісу. Перше водив він з десяток різнокаліберних козів, - два цапи, матка та виводок мацьосів. А радше, - вони його водили, бо то ж не покірні корівки, а все суціль - лідери, і йдеться за ними, куди їм заманеться. Манеться ж їм у хащі, на кручі, в тернові колючки та урвище над рікою. Не чув від нього ніколи злого слова на адресу козів: мовчки шкутильгає за ними, під пахвою - чи то Біблія, чи Марініна, чи Райнхарт з Біггерсом разом взяті, - в кольоровій обкладинці. Перше - в кирзаках та фуфайці, тепер - як швейцарський бюргер, та однаково на козів не кричить, звіром не дивиться. Перекинувся я словами із ним лише раз: коли вже було ніяк обійти одне одного, хоча і поле безмежне, і дорога не в болоті, і хащів навколо як тамтешного океану. Та і про що балакати з нормальною-то людиною? - ось воно - поле, ося вони - козі, ося воно - життя : і так все ясно...Козів тепер побільшало, і всі такі ж цікаві, - кожне хоче поштуркати рогами, а цап ще й пожувати який лах чи тасьми від наплечника. Сміємось обоє, - а най вас з вашими панами...Завше пробую лапнути яку козю і поцьомати в писок (то в мені генетична пам'ять-любов до козів), - ая, тікає, та ще й штуркне на повороті. Раз ,зовсім в іншому місці, одній козі щось зайшло, штуркнула підступно знизу на всю красу довгеньких уже рогів. Добре, що був у брезенті та в куртці, - не пробила. То як зі псом: який хазяїн, такий і пес. З кульгавим же, - один сміх посеред поля.
...Дощ випав аж під ранок, через міцний сон його і не вчулося, а наранок і не занюхалося. А перед тим я бадьоро ледве пересував розпарені за день лаби, спотикаючись по котелевинах дворічної давності, коли потоки урагану творили тут щось неймовірне. І це ще мус дивитись під ноги, і нагору, і вбік, бо мало шо, - то ліс...
Усі дороги чомусь люблять букву "S", навіть якщо вона потім вертається на саму себе. Як виявилось, ластівки теж її люблять. На черговому повороті заділа мене крилом як лезом одна з них, і полетіла далі по S-маршруту. Хоча навколо - чисте поле. Містика.
Спека скажена, дощем і не пахло, а воно - літа. Бо дощ випав аж під ранок, і я його не чув.
...Вже при спуску вдалині видко інший ліс, інший світ, інші дороги.
Наступного разу мені - туди.

3.

"Хто боїться пафосу, най не читає".
(Савапуга)

Вважається, що обхідна дорога - це обов'язково гак, зазвичай некомфортний та гнітючий. Коли ти відчуваєш свою ілюзорну неіснуючу провину перед самим собою за слабкодухість, котру всіма силами логічного мислення прикрашаєш фантомами раціональності чи аж-хто-би-казав якогось абстрактного розуму. Потім до цього звикаєш - до слабкодухості, і вона видається вершиною тактичної майстерності у ситуації, котра до того мізерна на повірку, що ці гігантські викрутаси думок набридають самому тобі ж із-за своєї втомлюваності. І тоді ти спльовуєш, сунеш руки в кишені і йдеш просто, не в обхід.
...Цей відрізок - зовсім короткий, не більше 200 метрів, і аби його пройти забагато 10-ти хвилин. У нім же не лише історія створення мене самого, а і ганьба падіння здавалося би всесильного монстра, цього вселенського зла, членом виводку котрого я мав щастя народитися. Саме щастя, бо хто би зумів сказати злу що воно зло, а сволоті - що вона сволота. Йду я ці 200 метрів вперто просто, хоча всі тут знають про мене все що треба і не треба ; та я їх уже не знаю, - це набагато гірше.
Я ішов цю двохсотку як Голгофу тоді, коли мені зубоскалили в очі і у спину. Потім тоді, коли вже просто їли осволоченими поглядами, але уже мовчки. Йшов, коли уже дивилися вбік, наче не помічаючи. І тоді, коли звертали здаля у найперший магазин чи підворотню. Йду і тепер, коли попереду нема нікого, хоча є всі ті ж самі, - але я переможець : я витерпів, вимовчав і не зреагував.
Це - найголовніше з мистецтв : не реагувати на провокації. І хоча кінця їм нема, поки людина живе, фантоми цих перемог йдуть попереду переможця. Бо він переміг тихо, покірно і з вірою у свою правоту.
...Заради власного задоволення я обходжу ці 200 метрів по огинаючій траекторії у 2 кілометри. Зайду в маркєт, просунусь захаращеними дворами, перейду легендарний залізнодорожній міст. А перейшовши вокзальну площу попадаю у те ж середовище, але уже не 200-метрове, а подовше, і зустрічних тут теж побільше буде. Ховають погляди, колись здивовані що я ще живий, -як так?..потім - спантеличені, тепер - упершись у мою квадратну морду - відскакують самі ну чисто як горох.
...Місто Неживих. Місто, котре не дотягнуло до честі назватися Містом Мертвих. Місто вурдалак, феномен ситої рекреації, майже бенкет майже під час майже чуми.

4.

За купу часу, у здавалось би нескінченних переїздах з однієї квартири на іншу, зі мною подорожувало багато цікавих штучок, речей та предметів, до який мене прив'язала якась ностальгічна туга і без котрих , я думав, і прожити-то неможливо.
Постійно собі казав, що от-от нарешті осядемо на одному, своєму, місці, де буде багато простору і для цих всіх штучок. Там було майже все : від поодиноких дитячих забавок, коли я ще і ходити-то не вмів, до сучасної і не дуже електроніки. Не було хіба що зброї чи розібраного на деталі автомобіля. Не сумніваюсь, що при деякому продовженні цих тинянь з'явилися б і ці недостаючі технічні елементи.
І от настав у принципі не надто очікуваний час розширення території, і дуже скоро виявилось, що цього всього мені просто не треба. Все те, з чого я здував пилинки і упаковував у продуктову плівку плюс коробочки/баночки/футлярчики, було звалене у хоч і дуже просторому, але зовсім не прилаштованому для зберігання гаражі.
Гараж, правду сказати, успішно перейняв естафету накопичення атрибутів чергової конче потрібної ідеї, і чемно чекає свого власного наповнення по прямому призначенню. Але де теє чотириколісне чудо, котре захоче тут поселитися? - питання інтересне, на засипку. Певно, такє ше сі не вродило.
Йшли місяці, роки, а я все чекав повернення відчуття крайньої, ну кров з носа, життєво важливої потреби у цих всіх штучках. Поступово вони перепливли у категорію предметів естетичного споглядання (малих архітектурних форм), потім по крапельці , між ділом, перепливали у сміттєвий мішок, котрий моя зовсім не плюшкінська натура завбачливо притулила якраз впритул до цих екзотекспонатів. А потім одним не надто легким рухом летіли у сміттєвоз, котрий має здатність з'являтися саме тоді, коли ти ще не впевнений остаточно, чи треба то все в нього кидати. Але черговий мішок все ж летів у цюю прірву глобального засмічення залісненої території де-небудь на периферії села, чи міста, чи річки,чи заповідника.
Перевірено, що як тільки-но ти щось викидаєш, то буквально наступного дня тобі ця річ стає конче аж як потрібною. І усіх попередніх кочових переміщень виявляється недостатньо, аби передбачити хоч якусь ймовірність того, що саме ця річ тобі ще знадобиться.
Серед усього того добра були, зокрема, і кілька протигазів совкового зразка. Не такі гориллоподібні, а просто фільтри для рота на шлейках. Ну вже що-що, а саме їх мені буде треба, - того я собі не уявляв. Або ж просто перемогла відраза до совкоподібних атрибутів, і ці дітигорилли полетіли у сміття, що називається, нє глядя.
...Є у нас тут лісок. Ліс. Лісище. Називається "Чорний ліс", - біда для всіх різномасних зайд всіх часів і поколінь, котрі думають на тій мові, котру цей ліс розуміти не хоче. Їм сюди краще не йти. Ні, нічого не станеться: їх не заріжуть бандери, не розіпнуть між двох беріз фашистські прихвостні і не застрелять сучасні націоналісти. Їх навіть не з'їдять з потрохами теперішні вічно голодні і спраглі щироукраїнські газди. Не станеться нічого видимого. А невидиме.., - хі-хі...прости Господи.
Відомо також, що теперішні европезовані вуйки мають десь ту гілку, на котрій сидять. Як також, пісяють у криницю, з котрої тут же п'ють. Чи запивають. Ну ментальність у них така, що зробиш, - тому давайте будемо толерантні одне до другого, бо ми того варті, як також "прощайте одне одному" і так далі в тому ж брєдовому руслі.
І є у цієї...субстанції не те що цікава, а просто шокуюча своєю закономірністю здатність загаджувати найчистіші місця , коли майже поруч набагато брудніші. Ви бачили коли-небудь як людина стоїть в парку, а за два метри - урна, але кидає щось у цвітучі кущі, котрі від неї за півтора метри?.. Оце ж бо я про таке ж. Хай мене тепер хтось спробує переконати,що цей нарід не лінивий.
Так от. Споконвіків одна із найстаріших доріг до цього лісу йшла попри територію, котру тепер займає така собі фабрика. І попри дорогу на протязі доброго кілометра у чудовому полі з родючим грунтом цистернами вивозять хімвідходи з цієї фабрики. Оскільки фабрика з продуктовим профілем, то начебто нічого страшного. Суть в тім, що цей кілометр вписується у мій улюблений багаторічний маршрут по гриби/ягоди. І ясно тепер, о цо ходзі : респіраторів/протигазів-то вже нема. А де? Правильно : тут же, в цьому ж лісі, лишень в глибині, де влаштоване ну просто казкове міське сміттєзвалище у не менш казковому ще донедавна лісоозерному раю. Крапка.
Я не кажу нічого про те, що отой кілометр ще треба пройти. Краще перебігти. Ще краще обійти ну далеко в обхід. А потім вдома помучитись головними болями та промивання очей. А на ранок - однаково все минеться. А от сволочність... вона, блін, з кінцями. І ти тут хоч змішуй всі національності в одній українській пробірці, хоч раком лізь на анвон щонеділі у церкві, - це гаплик. А ви кажете : наш народ...наша мова...наша держава... Тьфу.
...Це - чорна сторона діла. А білу кожен легко собі уявить сам. Для цього треба просто мати одну, насправді життєво необхідну штучку : тре в серці мати Те, Що Не Вмирає.
Побігайте по горах у сандалях, пошуруйте полями босоніж, - може де і надибаєте.

5.

Є місця, котрі обходиш десятою дорогою.
Є й самі дороги, на котрі краще не ступати, щоби потім не довелося вертатися, - часто, досить здалеку.
А вертатись доведеться.

***

Дороги до людей - річ підступна. Навіть коли чітко бачиш перед собою і саму дорогу, і горизонт, у який вона начебто впирається.
Візуально така дорога нічим не відрізняється від будь-якої іншої : ті ж кольори, те ж покриття, то й же декор по узбіччю, ті ж звуки. Ступивши перший крок на незнайому дорогу, найперше треба слухати свого серця. Воно не обдурить ніколи, і на момент першого кроку скаже святу правду.
А потім... - потім починаються траплятися зигзаги, незалежні від тебе перешкоди, - експромтом, нашвидкоруч, бездумно (чи з розрахунком) створені кимось поперед тебе і саме для тебе. І саме тоді, коли ти вирішив для себе ступити на цю дорогу, ідучи навіть не посередині нею, а просто збоку. Навіть не по живій траві, а вузенькою запиленою стрічкою скраю. Але йти. Не стояти. Не шарпатись. І найважливіше - знати, для чого ти йдеш, для кого, і чи це дійсно комусь потрібно : і тобі, і дорозі.
Та часто бува не так.
...Зверхність людини вбиває усе живе і ще ненароджене на цій дорозі. Холодкровні, спокійно-врівноважені люди з чіткими установками - це найстрашніше серед людських різноманіть. Це там, де нема місця щирості, емоціям, відвертості, милим серцю дурничкам. Де все - холоднокровний розрахунок : це - так, це - ні, це - без відповіді. Таких не носять на руках, не беруть в розвідку, не їдять з одної миски. Бо такі цим всім гидують.
Щоби побачити людину, по Сократу, достатньо почути її слова. На нині цей постулат дістав своє розширення : за одним явним форматом є ще один-два-сто форматів прихованих. Треба бути роботом, процесором, щоби відкрити всі ці формати. Але - не треба. Треба лишитись первинною людиною. Тією, котра ще не ступила на цю дорогу.
Або ж вернутись назад.
Далеко? та не дуже. Безперспективність - вона дальше, за наступним поворотом, але вже видна. Не йтиму до неї, хоча і манить, деколи нестримно.
Бо посередині цієї дороги, в найживописнішому її місці, де найсолодше співатимуть майже райські майже пташки, раптом виникне абсолютно непереборна перешкода : зпаралізує, зупинить на одному місці, на півкроці, на півслові, - не даючи ні горизонту , ні можливості повернення.
...Назад, на попередню розвилку, на висхідний шлях.
Там ще три дороги і ще три горизонти : для людей, для людського, і для справді живого.

6.

Дороги не бувають тяжкими. Бо намічені воно колись тим, хто хоч раз ними пройшов. Тому пройти можна ще раз, - а це вже легко.
Самому йти по них легко, куди б вони не вели. Тяжко стає тоді, коли мусиш пояснювати своєму супутнику кожен свій крок.
Тоді зникає дорога і з'являються червоні прапорці вовчих загарод, - зачароване коло мисливця і жертви в одному загоні.
І все : є лише одна дорога для них обох, - в Нікуди.
...Я ніколи не вмів думати що називається, розумом. Його мені скільки себе пам'ятаю замінювали відчуття, кольори, інтонації, інтуіція зрештою.
Правду сказати, відшліфовані роками, вони в комплексі майже не помиляються. Це не тому, що я такий вундеркінд, - все набагато банальніше і має чисто земну причину.
Люди з поганим зором і проблемами абсолютної координації рухів знають, про що я. Наприклад, якщо мені кинути тенісний м'ячик - я його не зловлю з причини затороможеної реакції зорових рецепторів. Зате ще в його польоті я безпомилково визначу, що думає про мене той, хто кинув цей м'ячик. От оце воно і є, - коли один недолік породжує іншу перевагу.
Як це не смішно, але коли мені кинути сокиру знизу тай на гребінь хати під час ремонту даху - я її зловлю...
Тому мені ніколи нема смислу пояснювати будь-кому, чому я зробив це і так. Сказав це, так і тепер. Або ж не - зробив/сказав. Бо це довго, і навіть якщо мене начебто зрозуміють/повірять, це завжди буде запізно. Нема претензій до поїзда, котрий пішов, - але нереально повірити поїзду, котрий повернувся.
...Аще кажуть : краще з мудрим загубити, ніж з дурним знайти.
Аще : краще мати сильного ворога, аніж слабого друга.
Бо з ворогом ти станеш сильнішим, навіть якщо і програєш.
...Я завжди всюди ходжу сам : і реально, і віртуально.
Або ж просто не ходжу нікуди, - якщо супутник не той, не паралельний. На дорозі ж як ? - коли це дорога то дві паралельні стрічки, коли стежка - то одна самопаралель. Інакше не буває, тай бути не може. ...Паралельні перетинаються, - якщо вони паралельні.

 

"Je t'aime... moi non plus"

"Я тебе люблю...я теж ні"
(Серж Генсбур, шансон'є, Париж).

...Шансон - це відвертість, промовлена звуками.
Це найкоротший шлях до любові.
Це живий струмочок емоцій, котрий розуміє кожне любляче серце.
Шансон говорить за тих, хто сам сказати не може.
Це - коли говорять не слова, а вібрації.
...Говорити про любов легко тому, хто когось чи хоч щось любить.
Признаватись в коханні - справа тяжка. Хоча би тому,що ніколи не впевнений в тому,що ти кажеш правду, що це знайде відгук. Дуже часто саме друге стримує кожного від початку тяжкого процесу признань. Ніде не є такою неприємною помилка, як тоді, коли ти помиляєшся у своїх оцінках, і об'єкт признань ні сном ні духом і близько нічого до тебе не мав.
В юності - це майже катастрофа, в зрілості - це дуже прикро, в середньоріччі - це встидно.
В юності признаютья відразу вголос, - у разі відмови - довгі сльози і стреси.
В зрілості обережними словами, - у разі відмови - уникання зустрічей.
В середньоріччі безсловесно, зрідка натякаючи поглядом на рівні інтуїції, - в разі відмови - демонстративне ігнорування.
Звичайно, можлива корекція варіантів.
Тому присядеш,залізеш в себе, - і розумієш,що впевненості нема. І бути в принципі, очевидно, не може.
На цей стан залюбленості, якщо бути чесним перед собою, можна знайти десяток нічим не гірших причин та пояснень:
від фізіології до естетичної насолоди, від радості спілкування до чисто людської жертовності в певних межах, від розуміння партнера до благородного жалю.
Таких причин для любові є дуже багато: абсолютно рівноцінних, нормальних, чисто людських, зрозумілих і однаково прийнятних.
Самі ж терміни "любов" та "кохання" дані людству згори. І сприймати їх потрібно як даність, що не піддається поясненню чи опреділенню. Я , у всякому випадку, не берусь визначити їх значення хоча би тому, що це - Божественна категорія, а категорії в силу своєї абстрактності не мають визначення.
Щоби взнати, що таке любов, треба вийти за її межі. А як це зробити, якщо ти знаходишся всередині Божественної любові-даності? Неможливо, навіть після смерті, бо - безумовно - Любов є і там.
Якось саме це мене просто вбило у книзі Мілана Кундели "Незносна легкість буття".
Треба сказати, що сам твір чеського класика є незносно тяжким у своїй легкості, - якщо вникати у все написане.
Так от, вже у кінці твору, коли виясняються поняття безмежної любові, випливає просто вбивча істина:
якщо твоя любов безмежна, то ти і не знаєш, чи насправді любиш. Бо щоби це знати, треба вийти за межі цієї своєї безмежної любові. Тобто померти, тобто померти з коханою людиною, тобто - в один день. Що, зрештою, і відбувається з героями книги.
Істина - правдива до моторошності, до істерики, до захвату.
...Шансон - це моя багаторічна слабість. Як і моє сердечне і незабутнє диско. Кафе, коньяк, тепер-ще КриваваМері, кава, цигарка, музика, - це те, без чого я прожити би не зміг. Навіть тепер мене не дуже короблять ціни, і хоч раз в тиждень, але я мушу там посидіти. Ще донедавна це було щодня, з перервами на офіційну роботу. Але той первинний кайф-пієтет ніде не дівся і не дінеться, незважаючи на ідіотську заборону куріння у кафешках, - чергова дурня хлопа, котрий захотів стати паном.
"Рождённый ползать летать не может", - це, мабуть, єдина фразочка російського класика, котра вартує, щоби її пам'яталось.
Самі розумієте, шансон у нас ближче за Прагу і не валявся. Деколи трапляється почути рок із диско, але це тільки там, де розумний власник кафешки, - таке буває.
Тоді є весь любовний джентельмено-ледійський набір : кава, цигарка, музика і самі носії любові.
Беріться одне одного, і може статися, що у відповідь на ваше "Je t'aime...", хтось бажаний раптом і відповість : "...et moi plus... je t'aime".

Брат Трьохосний

Робив я колись у лісі.
На той час це був повноцінний ліс. Зараз же - не без моєї грішної участі - це вже ,скажемо так, структура. Але не дуже каюсь, бо виходу іншого не було, та ще й гроші платили.
Не буду уточнювати, де і що, аби мене хто випадково не ідентифікував. Хоча і боятись нічого, але нащо мені зайві пльотки всіляких циніків.
Розкажу лишень про відносини нашої бригади із монстром совкового військового транспорту - триосною вантажівкою ЗИЛ.
Кому першому прийшло на язик назвати його "братом", - невідомо. Це була, швидше всього, іскорка натхнення, коли завидівши його якось на горизонті, в хмарах дорожньої пилюки, хтось із нас вигукнув: "О ! БРАТ їде!!!ги-ги-ги!!!".
Перед тим ми всі його чекали зрання, бо він щось там мав до лісу привезти чи то вивезти. А була спека типу теперішньої, до найближчої кірниці - 2 кілометри, фляги,звичайно ж,не було, канапки всі вже поїли, мухи гудуть, гадюки шарудять, начальство невидимим тираном висить над душею, як завжди злий сторож сувається кущами і ярами, нікого із нас вдома нічого доброго не чекає,всі - "счастливые отверженные", - і от їде іще один,- ізгой трудового народа на техніці окупантів і завойовників ідеологічного фронту.
Звали його російським ім'ям, бо якийсь вітер заніс його із Сибіру до нас у Галицькі Дєбрі, і ім'я тому вітру було Галя, сільська чорноброва не дуже і красунечка.
Ми всі були настільки різні, що при інших умовах ніколи би не пересіклись. Об'єднала нас ота-от спільна "отверженность" ще зовсім недавніми часами, котрі нівелювали штучні нашарування і оголили ті риси характеру, які власне і з'єднують непоєднувальне. Висоцький колись співав, що якщо хочеш пізнати людину, піди з нею в гори. Якщо хочеш пізнати людину, - переночуй з нею в лісі, я додам від себе.
Відразу все стає на свої місця. Замість багатьох років сумнівного взаємопізнання достатньо однієї доби. Ще краще, в дощ а чи сніг, - і все. 100%-на гарантія правди. Так було в мене на цій роботі, так було, врешті, і з дружиною. Раджу.
...БРАТ приїхав, як завжди, із шиком: крутий віраж, хмара пилюки, скрегіт щебеню, вереск трьох пар тормозних колодок, - і усміхнена вусата мордяка цього худого, із зовнішністю художника, москалика :"Ну,чё, сто грамм есть?". Пашукаєм. За 5 кілометрів. Нам спішити нікуди, бо нас насправді майже нема, ми - майже біля пляма на карті у своєму рідному лісі, забуті майже всіма, окрім тих, кому було у ранг про нас пам'ятати.
...Пройшли роки.
Де москалик - не знаю.
Де бригадир - не знаю.
Де сторож - не знаю.
Коли йду по лісі, і на узбіччі стоїть ЗИЛ - плачу.
Чесне слово.

Від Оріона до Ліри - і назад

Віртуальній подружці
erija(http://erija.blox.ua)
із вдячністю за колишню вірність

присвячується

***

Від Оріона до Ліри - шлях неблизький.
Незалежно від початку, - чи в Оріоні, чи в Лірі пройти мусиш Північний Полюс Світу.
Від цього залежить лише настрій, з котрим виходиш в дальню путь.
Або ти готовий до боротьби, - і тоді, дійшовши до Ліри, ти відпочиваєш і душею, і тілом в обіймах Андромеди, котра заради тебе подолала теж некороткий шлях.
Або ж ти, відпочилий і насичений, мчиш до Оріона, - і тоді не потрібно особливо напружуватись, бо можна на спині доброго Лебедя перелетіти через цей Північний Вир, а там друзі Жираф та Візничий перевезуть через Екліптику.
І от на Небі - зустріч мужності та краси, воїна та його музи, для котрої, зрештою, він теж - Муза.
Екліптика - це міраж на зоряному небі.
Оріон взагалі не здогадується, що з позиції Землі щось таке начебто проектується на небозвід у безпосередній близькості від його сузірного дому. Його увага більше направлена на Північний Полюс, - це , звичайно, не чорна і не біла діра, квазарами там і не пахне, та й пульсари блимають собі десь збоку, чи то глибше, чи то взагалі в іншому вимірі.
Коли ідеш від Ліри - Полюс безсилий. Він полює лише на сильніших від себе. Але Ліра недоторканна саме тому, що вона ні з ким не бореться : це ігнорування будь-якого натяку на це поняття відкриває для неї гравітаційні ворота будь-якого виміру, через котрі вона проходить, навіть не помітивши, що її хтось пропустив.
Ліра - великий естет. Вона лінується йти пішки, тому її друзі-перевізники завжди біля неї. Або ж Оріон пришле Великого Пса - звичайно ж, симпатягу спанієля, - і дорога стане просто веселою.
Та є у Оріона резервне військо, невидимі непереможні редути, про котрі не знає Полюс.
Дві зірочки-сестрички заховались від людського ока, і бачать лиш Небесним Оком.
Міцар і Алькор їм ім'я. Стоять собі вони наче в сторонці від Полюсу, але ручка ковшика - у їх віданні.
Летить Оріон чи пливе Ліра, - сигнал ручкою.
І безсилий Північний Полюс від цієї навігації, хоча і не злоститься, бо Розумний, бо ж не людина .
...Ці зірочки сестрички чи братчики знаходяться у сузір'ї Великої Ведмедиці. Це друга по порядку зірка у ручці ковша.
Насправді в астрономії - це подвійна зоряна система, простіше - подвійна зоря, котра обертається навколо спільного центру гравітації.
Хто має добрий зір, може побачити цей дует на чистому безхмарному небі.
В старовину було повір'я:
хто може побачити якісь певні зірки (там був цілий список цих магічних зірок), той володіє не тільки добрим зором, а і всілякими людськими чеснотами.
Спробуйте цей тест :
якщо побачите , - це вас потішить.
Не побачите, - для зірок це немає абсолютно ніякого значення.

***

А в протилежному напрямі, - Південне Око,
де під віковими льодовиками ще дотепер палає вічне багаття жертовника останнього Великого Інки.
Воно не засмоктує подорожуючого, не огортає льодом спочиваючого, не морить голодом шукача скарбів ніби зниклої імперії.
Воно відштовхує сонною паутиною ілюзій та азарту, і от -здавалося б, - переможець уже біля жертовної скарбниці. Але подих часу, - і переможець вже на жертовнику, і Великий Інка звертає очі до Південного Ока. Може звідти мали прийти Білі Боги, котрі не прийшли? ...бо мали прилетіти?
Не звідти ж приплили Білі Боги, не Боги, не Білі.
Не знайшлось місця для перепочинку на такому великому небі для тих, кому зірочки-сестрички мали показати ручкою вектор руху.
Закрутились рукави галактики чомусь швидше, а нестримне Сонце зі своїм сонмом неслухняних різношерстних дітей не дало собі ради, - і збилися траекторії, сплутались ексцентрики, схибились паралакси.
Для Великого Вічного Інки - це вічне чекання біля Священного Жертовника.
Для Оріона з Лірою - траверси курсів, умитих Молочними Шляхами, втертих Волоссям Вероніки, освячених Південним Хрестом...

***

А на Землі, у великій-великій країні, у країні фейєрверків, стіни та теракотових воїнів раз у рік влаштовують піднебесний салют, приховано чи ні надіючись, що його буде видно на небі, а чи то він досягне неба чи то звуком, чи то димом, чи то амбіціями.
І у інших, - вже зовсім не великих-великих, країнах часто надіються на щось схоже. А чи то і не надіючись, а так просто , - бо інші так роблять, котрі великі.
І все-таки десь, - може у зовсім невідомому племені, - це вдається : досягнути Неба чи то щирістю надії, чи то чистотою ритмозвуків, чи то теплом душевного вогню.
Бо як тоді пояснити, що раз у рік, після чергової подорожі, Оріон з Лірою потрапляють під зоряний дощ Персеїд , що спалахує на екліптичних стежках-доріжках чи тільки цього дуету ?
Одна щира іскорка на Землі так часто , по немислимій логіці Всесвіту здатна окропити вогняним щасливим дощем того Фенікса, хто хоче спалахнути його вогнем, не боячись згоріти.

Кавун_01_02_03_04

Перший кавун

Як це не смішно, але нині я перший раз цього року з'їв кавуна.
Увертюра до цього була довгою, потім двокілометрова подорож на потопаючий під дощем базар.
Закутані у светри одесити сиротливо зігрівались у вантажівці з кавунами, і рідкісний покупець був для них майже у щастя.
Зовсім несподіване похолодання після скаженої спеки, - таке може бути лише у нас, у Франківську, - бо ми - між горами та ще й у ямі.
Я, правда, ще не остиг від тих 40-ка градусів, і вийшов з короткими рукавами, зате під величезною паньською парасольою. Умило мене і покропило.
Кавун як кавун: зелений в полосочку.
Це 10-ти кілограмове пацє , - в зворотньому , двокілометровому, порядку.
Через півгодини - вже нема. І що далі?
...Ллє і ллє. На городі - повний завал. Ремонт продовжується. Цегла не накрита.
...Я - Кухонний. Клацаю і , як завжди , чекаю.
...It's a wonderful word - life.
Майже - Блюз.

Другий кавун.

У селі хочеться солодкого. Всі дари саду разом із міхом цукру чомусь не замінюють елементарних пряників. Мід теж не дуже лізе. Розбуржуїнився я вже геть чисто, - меду не хочу.
Пряників і меду нема, зате прибув своїм ходом кавун. Просто із Херсона, та ще й з Скадовського району: пам'ятного ще з часів студенських пленерів, - чомусь - на кавунах із солодкими перцями разом. Не до акварелів, звичайно, було.
" Я: Хочу солодкий...
Херсонець: Цей солодкий.
На рідкість спокійний херсонець,між іншим.
Я: А оцей,що я вибрав?
Херсонець: Цей солодкий, а оцей - дуже солодкий.
Я: Ага. "
Покотилось 10-тикілограмове пацє у браму.
Дуже солодке. Садочок позирає на мене скоса, - благо, цього року в нас неврожай. Відпочивай, садочок.

Третій кавун.

Міський базар - це і лотерея, і лохотрон водночас.
Знову пригріло сонечко, і вилізли з вантажівок ті кавуни, котрі затопили недавні дощі. Я собі так думаю.
Третій був ніякий, зате чомусь соковитий.
Не хотілось мені чогось кавуна з Ізмаїлу
(хто воно зна, шо то таке, цей чомусь Ізмаїл?ну би ще татарин продавав, а то слов'янин та ще й україномовний - не вірю),
не взяв із принципу, пішов знов до херсонських. Якісь вони гарні, ці херсонці. Щось в них є, крім перців, помідорів і кавунів. Язичок, певно. Підо мною живуть херсонці-переселенці, - крики і гвалти, як ото в степах.
Купив того, що дали, бо повірив. Напився з 10 літрів соку із м'якіттю, нічо - і то треба.
Але бджоли із осами чогось мене ігнорували.
Це насторожує.

Четвертий кавун.

--- ще висить віртуально, бо має бути нині.
За зеброю, - має бути знов дуже солодкий.
Розминка для лінивців: їхати в пижику з кінця міста на центральний ринок, і відти нести це хвостате чудо пішки.
Це коли вже дуже гарний настрій.
Таке буває чомусь все частіше. Звикаю.

Фрагменти Львова

Серія перша

Коли раз у рік досвітній поцьонг завозить мене з Франківська у Левів, щоби увечері знову прийняти у своє зворотнє єство, - щоразу за пероном починається одне і те ж кіно: фрагменти, кавалки,осколки. Заходжу у цю заховану в нетрях часу галерею пошматованих кадрів, запилених скульптур, запліснявілих полотен, - не закриваючи за собою риплячу браму, щоби вчасно могти звідти вийти. А вийти треба, щоби не зостатись.
...Зі Львовом треба народитися. Мати у собі хоча б якусь вроджену міточку, котра десь на часово-генетичному рівні пов'язує тебе із ним. Тоді стають зайвими слова і характеристики: ви живете один в одному так гармонійно, якою буває гармонія між розуміючими одне одного людьми. Ви наче і не помічаєте одне одного, робите кожен свою роботу, але знаєте, що ви міцно і назавжди разом.
Тому Львів неможливо визубрити. Ви можете розмовляти ідельною українською/польською/німецькою/ідіш, але якщо у вас всередині нема частки його душі, Львів акуратно обійде вас боком так,що ви цього і не помітите, оскільки апріорі його не відчуваєте, - і ви покинете це місто в статусі захопленого туриста. Він вас і не кликатиме, і ваші подальші цілеспрямовані набіги не справлятимуть на нього ніякого враження.
...Мій Львів - це моя бабця, а ще далі - прабабця,одружена монашка і прадідо, австрійський вояк. Це польщизна із запахом івриту, - чомусь вперто прихованим від мене, - і мінімум українства в його хлопському брехливо-злодійському ракурсі. Це темінь у минувщині 20-ого століття, - чи то від небажання згадувати, чи то від стресів операції "Visla". Як би то не було, пізно малювати родинне дерево родини, котрої не було : лиш хаос і фрагменти. І я - Біла Ворона, котра знайшла собі інше дерево.
...Станіславів - це як дача по відношенню до Львова. Хоча спочатку був Галич. Потім - хан Батий. Потім - шлях у Хелм, - чомусь король Данило зробив цей гак в сторону од прямої лінії. Чомусь - білий лев, котрий привідився чи ні при заході Сонця Великого Князівства.
Нічого вже не могла змінити ця нова столиця. Як не довго тішило Потоцьких власне самоврядування. Зійшла дача на пси, перетворившись на псевдоісторичну забавку для невігласів та дилетантів, перетворилась на пункт збору мзди із орди, що рветься у соснові карпатські хащі.
Львів же встояв, бо був Лємбергом, і ще пучиться зостатись яко Львув място польськє.
Але марно Гузар відти пішов.
...Мій Львів - це приміські села, коли їдеш автобусом через Стрий , Самбір, Дрогобич. Це лелеки над полями, палюче сонце, тополі на горизонті, ховання небіжчиків ногами до хреста, чотиригодинний шлях з однаковими картинками, після чого ти виходиш в своєму ж домі, лише з іншою назвою. Це переправа через Дністер у хмарах вранішнього туману та криваве Сонце. Це закута під театром річка, в котрій уже ніколи не буде рибалки, - лише тіні монахів, мольфарів, тамплієрів. Це сплюндрована Замкова Гора. Це архітектурний маразм несумісності пам'ятника перших книгодрукарів там, де йому не місце. Це кафе-зброярня, в котрій на вхідних дверях дзвенить не дзвіночок, а звук трамвайної лінії.
...Між мною і Львовом - вокзали та лімітований плин часу...

Серія друга.

...Потім була Галя, Леська і Оля.
Галя була станіславівська, вчилась у Львові, куди до неї я чомусь їздив,бо мені сі хтіло романтики. Галя мене хотіла, але мені вона не подобалась, бо з нею би все було розписано до останнього дня без кроку вліво/вправо, та й хотів я красуні-принцеси.
Леська хтіла всіх. Навіть - чи бо - маючи двох дітей, красеня-чоловіка та повний безбідний побут. То була погибель. Яку роль вона відводила мені, уже ніколи не взнати. Я довго думав. Мене врятувала її еміграція в Італію.
Оля хотіла нормальну людину, а я був бунтар. Це не обіцяло гармонії нам обом навіть при тогочасній пристрасті. Відходив довго і тяжко. Коли вона вийшла заміж за знайомого кавуна (кавун,кавопивця,кавоман(гал.) - зрозуміло що в кав'ярні чи на кухні), я відчув себе вільним.
...Кава у Львові - це не штамп і не банально. Це - сакрал навіть біля автомату на вокзалі з одноразовими формочками. Була ціла традиція щоденного ходіння з однієї кав'ярні в іншу: годинами, роками. І гроші невідомо відки бралися, - ставало і зафондувати , в кого їх чомусь на той час не було. Писком цього процесу для Франківця було поїхати до Львова на каву: от-так-от просто, туди і назад. Ну і Личаківка, - куди ж без неї?.. Сльозливість, котра зовсім скоро виявилась звичайними крокодилячими слізьми. Бо : молодець серед овець, а для молодця - і сам вівця. А там, біля гробівців, зрідка бував і кон'ячок для вибраних. Я до них не належав, тому зі мною обмежувались кавою та не надто відвертими розмовами. Дивно, але пройшов час, і ми з ними помінялись ролями.
...Львівські ролі були одноманітно багатогранні, але завжди зо всякими табу, за котрі не пускалось тих, хто на їх думку, не викликав довір'я. Ще раз дивно, але пройшов час, і виявилось. що все було якраз навпаки, і всі були зовсім не такі, а якраз наоборот. Чи наоборіт.
Львівський гонор у його природньому стані - це катастрофа, жах і безвихідь для простодушного провінціала. Правда, в інших столицях буває набагато гірше. Добре чи ні, але він майже зник. Мабуть. добре.
...А потім я ходив по Львову вже сам.
Ще вчорашнє "товариство" різко зникло з горизонту майже у повному складі. Їм стало не до мене, бо наставали часи, коли треба було переметнутися куди-небудь де-інде, не роблячи уже ніякого вибору, аби самими бути вибраними: чи у Рух, чи у Приват, чи у ГрінКард. Я сувався уже один, зрідка стрічаючи колєгу із приміського львівського села, котрого гонорова станіславівсько-львівська еліта сплавила садити бульбу на батьківському городі, де він одного спекотного літнього дня, під курликання пари лелек дістав інсульт, і так і поліг тут же, під плотом, під дзюрчання струмочка в низині, води котрого він напитися так і не встиг. Його поховали ногами до хреста, і це було схоже більше на сакральний обряд. І знайома дівчина, після ридань на церковній відправі, повернулась раптом до мене, і сказала:
- А яка ж прекрасна смерть...
І тільки я їй і відповів поглядом на це безмежне синє небо, під котрим і померти - за щастя.
... І це теж Львів.

Серія третя

...Я не ходжу по цьому місту із гордо піднятою головою, не видивляю мистецькі шедеври. Мій суфлер - всередині мене, і моє кіно - теж там.
...Панянка у довгій голубій сукні з капелюшком і без...
...Галантний есесівець з когорти рятівників Бруно Шульца у білих рукавичках...
...Мойша на присінку біля ринку спостерігає за голубами...
...Монетка, що закотилась між бруківками, по котрій калатає тачка пана Зденека...
...Млинівка із розбитим мостиком, біля котрого стоять замурзані дітиська у дорослих кашкетах...
...Сіре-сіре захмарене небо, - чомусь ніколи не сонячне...
...Натовпи австріяк на тлі порозвішаної білизни...
...Гори цегли та мармуру, що котяться по схилах Високого Замку...
...Вірмени і караїми, котрі чомусь завжди всім мішали, - от їх уже і нема...
...Похмурі монаші балахони, - не стільки чорні, скільки коричнево-червоні...
...Річка у чорному тунелі, напівкруглому та слизькому...
...Місток через цю річку, коли ще не було гламуру...
...Цісар власною персоною, Швейк зі своїм чайником для кип'ятку на станційній колії...
...Втомлений Данило, ще мало що розуміючий Лев, радіюча перед своїм кінцем Галицька знать, - бо за церквою Пантелеймона уже готують дзвін, котрий заплаче за ними всіма...
...Орда, що вже перейшла Дністер, заболотівські твані, і готує останню різню...
...Сигнальне полум'я із Високого Замку, котре вже не мало кому сигналити...
...Яничари, їх діти, їх онуки, їх правнуки, - і нема їм числа, і число їх - легіон...
...Скелети вперемішку з яблуками, руїни соборів - на будівництво свинарників, неопалима купина - на розпалку...
...Мій Львів - це більше, аніж місто.
Це шлях від часу і до часу, лісова дорога від яру і до сосен, крик сови і сопіння їжака.
Сюди я обов'яково повернусь, після останнього дзвону, перед першим криком, для наступної , такої ж довгої, Пісні.