S A V A P U G U

Я бачив те що бачив

Нарешті, слава тобі Господи, закінчилося ці два на рідкість тяжких тижні.

Нарешті ми із самшефом розпрощалися хоч і таким, але все ж - шляхом.

Це з самого початку була дурня із цими його примхами. Врешті-решт, коли я вже просто зайшов у тупик, - я просто його тупо і по-наглому кинув : лишив роботу недоробленою, зіслався на фізичну слабість, вислухав на протязі двох днів потоки усяких словечок на свою адресу, - але по факту із ним розійшовся. Іще якусь там нещасну копійку урвав. Як він якось викричав : "я вам доплачу ті якісь пару копійок, п'ятсот-сімсот гривень, але доробіть...бла-ла-ла ", - гарний народець, нє?  Хоч здохни, але дороби, тим більше за такі для них копійки...

Але у нашій роботі бувають - хоч і як виняток - ситуації, коли треба все лишити і піти, аби не було гірше. По-простому кажучи, - недооцінка складності роботи, плюс відсутність взаєморозуміння вже на початку роботи.  Такє всяке, одним словом...

...Врешті ми з другом_по_партії вчергове видудлили громадний коньяк - страшно сказати якої марки і скіко він коштує. Ну і ще купа всяких ізлішеств.

...Ці щоденні зміни погоди мене вже бісять. Не стільки зміни, скільки необхідність по два рази на день міняти що одіти. Блін вашу тую саму, котра ще не здохла. 

...Сниться чорті-зна-що.

...Ніяк не доберуся до села хоча би на день-два, хоча між краплями дощу ми умудрилися зробити купу всяких чудесних закруток.

...Я не змучений і не злий на це все що було на початку вересня :

я дико, некрасиво так, цинічно і холоднокровно спокійний. Це ще гірше.

 

Асорті

Втік-таки в село на кілька днів.

...Спека, суш, земля як камінь,зоряне небо, їжак в сухому листі - в нічній тиші це як грім,холодець в холодильнику, футбол в телевізорі.

...Раз смикнули на замовлення : півдня роботи - кілька сотень в кишені. Це копійки, - пачка кави і бульйон на два дні.

...Закрутки : аджичка, болгарський маринований перець, виноградний уже сік. По вечорах ломить ноги, - вилазить боком дворічна робота в лісі. Кладу ноги на стінку, заплітаю в лотос, допоки далеко за північ відключаюсь. Це вже система, - старієм таки, значить. Тай добре, - зникне остання дурь. Може.

...Савапуга все ще десь літа, - пишу наче від себе. Не думав, що ще коли буду вести щоденник. Але, - чому ні?..

То ще не вошінь

Таксіс, дуже дорогії браття і сьйостри, - то ше не лише не зима, а і не осінь. Тому із сніжинками я сильно дужо поспішив. Але вже.., пізно.., як пішли - то най падут...

...Коли спека вже було змінилась на дощопади, я грішним ділом уже втіхаря тішився що тіпа всьо по роботі і можна спокійно бавитись компіком аж до весни. Ага, дудкі : настали теплі гарні як завжди деньочки і мій телєфон мене знову почав лякати і нервувати своїми щоденними кількаразовими замовленнями. Раніше він у мене мав один-єдиний номер абонента, - моєї жінки, і у телефонній книзі ніяких сторонніх номерів не було, можна сказати. Тепер їх там - тьма : які хош, на всі смаки географій і роду занять. А чо лякають?.. бо нові люди - це завжди напряг. Бо вони бувають ох які різні... 

Але вони є - і це добре.

Я їм потрібен як рабсила, вони мені - як джерело грошей. Про якусь дружбу чи що там не будем, - брехня це все, і не нада ля-ля. Треба було мені це додути трошки скорше, - мав би ще кількох клієнтів. Но, - вже : є як є.  Леська О., - це я про тебе, про тебе. Тішсі.

...Купила мені жінка смішні капці : жовті (!)  осінні замшеві (??!)  43 розміру (я ношу 42). Правда, на них внизу написано 42, а правдиво - 43,5 . А підошва - як камінь на 2кг, як для позашляховика для їзди по скальних породах. І ця зволоч щей на коричневих шнурівках.

Євробуржуйський центральноафриканський секонд від сухого клімату для акселєратів по акційній ціні у супермаркеті в центрі міста. І куди мені тепер їх взувати?..і кого?..

Дві простуди

Добрався вірус і до нас. Оскільки, по слухах, він тепера всюди лазить і літає. Мабуть. що так.

Друг_по_партії захоріла в перший же день нового навчального року. 

Я умудрився простудитись аж учора, - і це не дивно.

Класика жанру : мокра майка після роботи, крижана мінералка і відкрите вікно джипу. Возили мене в ньому не раз і не десять цими днями : сидів там годинами в якості чекальщика замовника. Гарно це все.  А скільки ж мені платять, - майн Гот...

З того всього нині не пішов до ще одного замовника : сиджу за ноутом, бавлюсь файликами, балдію. 

Радію життю, - див. вище.

Зимно, і я розлюбив

Стало зимно і дощово, - дуже надіюсь що тимчасово. Бо є море гарних грошовитих замовлень, котрі шкода втрачати.

Аще я розлюбив поляків.

Аж тепер зрозумів причину історичної ненависті між поляками та українцями :

усе - польський гонор, хамство і зверхність. Такі ж як і москальські, але дуже культурно і милозвучно.

Найгірше в цій історії, що примусило мене до такого висновку хамство на польськомовній львівській фейсовській сторінці. Львів останнім часом вперто і фанатично робить собі антирекламу, хоча він і так ніколи не вирізнявся особливою щирістю чи людяністю. Це лише понти для туристів, а так-то...Те, що я спостерігаю зараз, - речі прикрі.

Більше ніколи не буду хвалитися своєю часткою польської крові та походженням своєї пра- та просто бабці.

Хто я тоді є?..українець?..теж маловтішно... теж не хочецьця аж такого ярлика...

Савапуга, коротше. І цим все сказано.

Розовий фламінго

Власне, нічого нового, окрім того шо всьо чотко.

Щодень - робота, один вихідний, котрого заледве стає аби викупатися і трохи оклигати від нових контактів і вражень. Навіть не відпочити фізично, а хоча би трошки  відключитися морально.  Бо як я вже не раз писав, - для мене тяжка не фізична робота, а контакти з людьми, особливо новими і незнайомими. Тепер дуже пригодився досвід роботи в лісі : легко вхожу у робочий ритм і легко знаходжу контакт з такими як я роботягами. Там - мінімум слів, а все на півнатяках. Контакт він або є відразу, або ж його вже й не буде.

...Свєтка якось пробудилась разом із мною та кугутами і почала співати : "Розовий фламі-інго-о-о, дітя зака-а-а-ата-а-а..." Спросонку наржалися як дурні.

Знайшов у Гуглі фотку цього як на мене бридкого птаха... - про цеє та шей пісню складати?..фу.

Ворона в сто раз ліпша і красивіша.

Я не шкодую

В минулому пості про це був комент.

Пост стосувався саме пісні, а не фільму, котрого я не бачив і не прагну побачити.

А тут - один з коментів YouTube в пості з Алёна Свиридова - Розовый фламинго" :

"Евген Танковед 1 тиждень тому:

90-е, время когда мы набирались сил и могли стать людьми, а стали холопами, бесправными, бессловесными холопами, которых имеют везде где только можно, в образовании, медицине, на работе с мизерными зарплатами и принудиловкой к голосованию за тех за кого нужно, на разбитых дорогах, в магазине с дикими ценами. Мне жаль что мы выживали в 90-е ради такого "блага"".

Мені не шкода, що ми виживали.

Я щасливий, що ми вижили.

Нульшосте-десяте число...

Накопичилось море текстів, котрі треба перенести відци на сайт...

Коли я то маю зробити?.. нема коли, нема як і не до того покищо... 

Аще світить начебто-буцімто стабільна робота на зиму... Може, звичайно, бо тепер нічого наперед не мож казати...

Запарився я цього сезону капітально. Наміряюсь зробити офіційний паперчик приватного підприємця : по всьому видко, без роботи я не залишусь... То вже теж, - зимою.

...Їмо мід-мед ложками і літрами. Для нас - це розкіш, котра нарешті стала доступною. Ситий голодного не пійме, тому ми дико щасливі...

Ненависний, просякнутий ненавистю Інтернет оминаю десятою дорогою : мій друг - комп'ютер. 

І - Природа.

Про лямпочку або Чому я?..

Живу я на п'ятому, праве крило від ліфту.

Тут нас у сумі шість штук плюс зо четверо приходящі. Слава Богу, що не до нас.  А навпроти нас живе така собі дрімуча  бабка-совок. Живе іще, карочє...

Є у неї син, приходящий в гості, на рік старший за мене, але видресируваний нею до непристойності в дусі традицій поваги до батьків та матерів. Хитрий, зрештою, не менше. 

І є у нього ідіотська звичка залишати в тамбурі лампочку взамін тої шо згоріла. Знаєте, - у старих багатоповерхівках вони згорають часто.

Купу років міняли їх лише ми і Олька з чоловіком збоку, а бабка брєзгувала, відать... Аж недавно шось їй перемкнуло і вона заставля свого синульку на правах третьої сторони (?) деколи поставляти лямпочки : не вкрутити, а саме поставляти.

Не знаю, яким чудом він вичисляє свою чергу на лямпочку, але якось вичисляє... Мамуня сигналить, мабуть. Це шестьорка ше та, зі стажем.

Ну, Олька з чоловіком хоть і дурні як ціпи, але так як і ми, свої лямпочки вкручують систематично і на бабку теж нуль уваги без крапочки.

На так от.

Сиджу я тими днями в кухні, зашпандьорився  як холєра, - бо простудився чорно, це вже схоже, сезонне..,- соплю за ноутом, аж у двері "дзінь..." Коротенько так, і без попередження. А попередження у нас - це звук дверей ліфту : вони гримлять і завжди попереджають про чийсь прихід. А тут - тиша.., або ж мені вуха заклало.

Я ні мур-мур, у глазок глип - нікого. А потім уже виявилось, що тотая його лямпочка, котру він лишив поруч на бабиному куфері з бульбою, уже по факту є такою що вкручена. Тобто, - цей бабулін синочок чогось мені дзенькнув одну секунду, але тута же, біднятко, вкрутило тую лямпочку в одне місце...

В задачі питається : шо за хірня?.. Ольці воно не дзенькнуло, - раз; хто йому сказав шо я дома, - два ; і взагалі : це хронічне липнення до мене все життя всіх і вся як  бджіл до меду а мух до гімна мене уже давно ой як дістало...

Але тішить те, що і на цей раз вийшло не по-їхньому. Не вкрутив я тую лямпочку, блін. Не зробив чергове добре діло. Не став від того ідіотом, - крайнім, добрєньким, харошенькім, абіженим.

Злим буду : всьо, досить вже.

Про ставлення до минулого.

Моє минуле - це частинка мене, частинка мого життя. Воно так само живе чи жило як і я. І ставлюсь я до нього так само як до живої істоти.

Я його не забуваю. Я його й не культивую. Не відрікаюсь від нього, і не зачиняю у куфер на замок.

Не заглядаю у нього щодня, але постійно тримаю його в полі зору.

Якимось подіям з минулого я пробую давати шанс на реанімацію : легенько і ненав'язливо. Одразу ж видно, чи хоче воно спробувати повторитись у теперішньому вже якось інакше, по-новому, ачи ні.

...Минуле - це як старий будинок : не треба його ні валити, ні відновлювати. Хай він собі просто стоїть біля тебе : час зробить з ним усе що потрібно і це буде насправді найправильніше рішення.

Я поважаю і люблю своє минуле.

Бо знаю : колись, у наступному житті, багато що із цього минулого і вже теперішнього воскресне в інших іпостасях. І тоді воно буде хоч краплинку, але краще, легше і кольоровіше.

ФСІҐДА!

Трошки новенького

Несподівано я отримав постійну роботу від одного з клієнтів.

Не виходить мені, таким чином, всю зиму кукурікати в інтернеті на жінчиній зарплаті, як я уже був готовий це робити.

Робота не ах-яка : проста, взаємовигідна , сезонна. Це при тому, що я і надалі залишаюсь вільним підприємцем і далі вибираю собі замовлення на виконання. Супер.

Тепер у нас постійно є гроші, і ми не дуже й рахуємось із ними. У всякому випадку, те що друг_по_партії має за місяць, я деколи маю за два-три дні роботи.

"Бо ти - хлоп", - каже.

"Ой... не треба : бо ти, яко художниця, у іншій державі за один свій шедевр жила би цілий рік на Багамах...", - либлюсь у відповідь.

А їх тут - десятки шедеврів... Але то у державі нормальній, де багато нормальних людей. Не тут.

... Скучно мені стало в інтернеті: старі контакти втрачені, взаємне довір'я - якщо воно й було - теж, з новими треба довго і нудно притісуватись, а чось не хочеться. Бо невідомо де й коли знову розчаруєшся, - а це буде обов'язково, бо так вже було.

Балакати нема з ким, фліртувати і дурачитись - теж. 

"Вам то нада?" - спитала колись одна симпатяга по Фейсу.

Та нє. Я не про це, що ти подумала. Я просто. Я - про зовсім інше. Розумій як хочеш.

Нічо нам не кажецьця. Йди в пєнь.

Я такий злий шо аж дим іде.

Паскудний ФБ спаскудив мені 4 (чотири!) мої сторінки, заблокував акаунти, котрі згідно із новим його лічним псіхозом, не відповідають новим його ж маразматичним правилам безпеки, бо - бачите - я там не всю свою нижню білизну всім показав аби мене мож було ідентифікувати із тим, шо я насправді є.

Фу... який я злий.

Тепер ця гадіна вимагає електронну копію паспорту для ідентифікації особи, і аж тоді - може!.. - воно соізволить мені надати доступ до мойого усього тамтешнього добра. Може, бо є купа випадків, коли у аналогічних ситуаціях ФБ не приймав електронні версії паспорту, - не я один там такий останніми тижнями. І тоді вже взагалі капєц : треба заново створювати правдиву сторінку із новим мобільним номером, копією паспорту і новими сертифікованими трусами в червону квіточку. JPEGфайли усього - обов'язкові.

ГрандМерсі, гер Марк Цукерберг.

...На фіга їм то все? Телефони, інфу, ще адреси захочуть... Дурня якась. Нова шпіономанія від ситого життя.

А дітися нікуди : зробити мус шо воно хоче бо пропаде і купа інфи, і купа френдів, та і просто, - екслюзивне право на говорільню. 

Дам я тє той аусвайс... жди, котік.

P.S.  Або не дам. Придумаю яку капость у відповідь.

Дві труби на мілководді

Вода вже ніби спала, знову літо - чи бабине чи дідине, - і можна певно йти напряму.

...Одна з моїх робіт є туто коло мене, чисто недалеко, якщо йти навпростець через річку.

На одній з ділянок траси треба пірнути у прирічні хащі і верболози, пройти добрий кавалок потенційно болотистої стежки-доріжки, і вийти на дві грубезні газові чи які там труби, котрі пролягають по дну ріки. 

Якщо йти таким чином, то на другий беріг ріки - тобто, на роботу, - я приходжу дуже швиденько. При умові, звичайно, що нема болота - раз, і труби незатоплені - два. Аби ж не послизнутись - раз, і не замочити ноги у тепер вже зимну воду - два.

Літом це все елементарно просто, тепер - складніше. Гумаки брати незручно, а вода поза трубами хоча і ніби неглибока (з півметра), але зимна і, найголовніше, всюди стирчать бетонні куски будівельного сміття, арматури, шиферу і взагалі всього чого тільки туди не насипали.

Але є ще й другий варіант аби попасти на роботу : маршрутка в коловий об'їзд півміста з околицями.

Якщо по трубі це від сили 3км і година часу (враховуючи будь-які грузи на собі і будь-яку погоду), то маршруткою це добрих 10 км, строго по графіку маршрутки котра ледве зі скрипом повзе на підйомах, плюс потім добрих метрів 500 пішки по польовій, - і якщо це все ще з рюкзаком на 20кг та в дощову слякотку, то це все стає весело і романтично. Але найбільше мені не подобається другий варіант тим, що незручно перед від'їздом випити каву у кафе : і графік не той, і одяг, і все на купу.

Але пройшов час, і я успішно випробував обидва варіанти. Хоча у перші дні як я петляв тими невідомими маршрутами.., як мене носило невідомими сільськими закапелками.., - завал просто...

...Мені там добре, на тотій одній з робіт : я собі там  сам, в тишині,  на природі, з кавою-чаєм-чим хочеш, і контроль зовсім не нав'язливий, і люди всякі красиві приходять час од часу...

...А нині-вчора при переводі годинника до 4:30 ночі дивися Ріддіка, але перевести годинник все-рівно забув. Не треба, значить, - інші переведуть.

Сава-партизан

Чого я справді не думав що прийдеться робити для замовника,  так це рити окопи в лісі.

Ну шо значить рити? - копати в смислі, і потім засипати. І не "отсіх і до абєда", а конкретні метри-кубометри.

...Коли у нашій фірмі було лише два основних працівники - я і моя безрозмірна сумка, - а інших яко-інструмент я носив у третій руці чи на другому горбі, - тоді всіх послуг у нас було з десяток. Хоча пунктик "інше" незримо маячив начебто апріорі, чим не раз користувалися не вельми щедрі клієнти.

Часи змінилися, і ціни змінилися разом із ними. Як і набір наших послуг, котрих тепер усяких є купа. Є такі, що я поняття не мав що воно комусь треба. Але клієнти - народ вибагливий і оригінальний : деколи хоче таких інтересних забаганок, що я просто тащусь...

Одна з них це якраз те, чим я займаюсь цими днями, - риття окопів у лісі.

...Дачі, як відомо, бувають різні. Є дачі-халабуди, є дачі-палаци. Але кожна з них потребує стабільного водопостачання. У нас на Галичині це не проблема : водоносні жили всюди та скрізь : якщо є гроші, або ж їх навіть нема, за деякої проведеної роботи ти можеш мати безкоштовне джерело води будь-де.

У даному випадку клієнти додумались брати воду з підземних потоків у лісі, де розташоване одне із тисяч невеличких дачних містечок. Для цього потрібно всього-навсього злокалізувати найпотужніший підземний водоносний потік, всунути туди трубу, і по ній живити в даному випадку з десяток дачних обійсть. Для цього, ясне діло, треба викопати траншею в лісі, покласти туди трубу і потому це все засипати.

...Клієнти - народ хитрий. Я би сказав, - дічайше хитрий. Якщо ви бачите перед собою здорового бугая, котрий вас наймає аби ви викопали таку собі траншейку метрів на 100, і платить за це скажені гроші, то перше що лізе мені в голову "а ти шо сам не годен?.."  Ясне діло, що я йому того не кажу, бо то мій заробіток. Але практика мене навчила, що у таких нелогічних ситуаціях обов'язково присутнє западло. Наприклад, якщо мене кличуть косити косогір, то це не тому що самі не годні, а тому що там є зміїні кубла. Ясне діло, що до мого життя і здоров'я їх пофіг, а самим наражатися на небезпеку не в масть. Ну, і нехай : ліс це мій другий дім, - там все рідне, не боюся я там нічого, хіба шо якого фріца з автоматом. Але до того ще не дійшло, поки що.

...Значить, і я отую траншею на водоносні труби якраз в лісі і викопую. Потім - засипаю разом з трубою. 

Западло у цьому випадку виявилось на другий день роботи : мокра глина на метровій глибині плюс дрімучі павутинові зарослі коренів усяких мислимих і не- розмірів та міцності.

Але дітись нікуди : аванс (харо-о-о-оший такий...) взято,і впірьйод зрані до заходу сонця. Потому на маршрутку на нічній трасі, і через 15км я вдома .

...Така в принципі маленька, як на мене, дуже чудесно-безмежно-фантастично мною любима лісова пісенька.

Якщо я , Бозя, маю нагло вмерти, - то най це буде в моєму лісі, біля моїх дерев, під моїм небом з орлиним чи совиним польотом над  верхівками веж цього  зеленого королівства.

Нині щось таке, велике і пухнасте, беззвучно пролетіло біля мене, а потім пішло між стовбурами колом уверх.

Савапуга яка, мабуть.

Чарівні слова.

Я купив новий тєлєфон з двома сімками, котрий має відеокамеру.

Зняв у лісі озвучене персонатєльним голосом відео своєї любимої траншеї, але якість вийшла така гнусна, шо показувати нічого.

Але тепер я буду сюди вивішувати всякі свої фотки, бо там є такий-сякий фотік.

То - потім.

На вихідні обіцяють дощі...

Може. 

 

P.S. 

Чарівні слова : "спати хочу". 

У Савапуги починається зимова сплячка. 

Кіна не буде

Те, шо я купив, це не телєфон.

Тобто, це телєфон провінції Китай, і більше там нічого нема.

Воно не здатне навіть на нормальні фотки, не кажучи вже про відео.

Диктофон, правда, шось пише, але звук і воно спотворює.

Коротше, всюди одні скажені спотворювання. Ото нижче для зразку, яким не має бути сучфотік. Отая пляма - це по ідеї дєбрі з того, де ДвіТруби, по котрим я ходжу на роботу...

Такшо не буде тут ніц : ні фоток, ні відео, ні навіть мого скрипучого голосу.

Тільки моя наївна Савапуга могла купити таке барахло.

Бальшой прівєт.

Шлях проти сонця

Кождого року оце теперішнє міжсезоння осінь-зима є різним і не таким, яке було раніше.

Нинішнє - воно якесь нереально , підозріло аж тривожно якесь тихе. 

Але є щоразу одна спільна річ саме для цієї пори.

Вона проста, побутова, і нічого там аж такого нема.

...Я живу у такому місці, що аби дійти будь-куди, треба після виходу з під'їзду повернути на південний ачи просто захід. Виходиться, зрозуміло, систематично і не раз. І тільки у цю пору листопадово-груднево-січневу сонце світить просто в очі. Чи в магазин, чи на маршрутку, чи до сміттєвого бака.

Є одна лазівка : можна повернути по діагоналі і піти на схід наче в обхід сонця, але реально це дасть довге блукання дворами, а потому все-рівно рано чи пізно прийдеться топати на той самий захід...

Дивлюсь собі під ноги мало не назад, - не помагає, бо сонце висить низько, майже на рівні очей. І світло якесь таке бліде, біле, несонячне якесь таке світло.

Ще можна перебігти сто метрів на схід і сісти на маршрутку, котра однаково поїде на захід, і сонце сліпитиме очі уже через її вікна. Хіба що дивитися не у вікно, а на пасажирів, котрі чомусь страшенно не люблять, коли на них дивишся.  Але це тому, що дивлюся саме я,  старий в принципі і сивий.

...Ця сліпучість досягне піку в січні, особливо - у лютому. Весь цей час я буду дивитися собі під ноги, ачи в сторону, чи просто на теє ж відверте і щире сонце.

Я теж не люблю коли на мене дивляться. Ті, на кого не дивлюся я.

So strange...

Так дивно... 

провалився на роботі у пожежний водозабірник... це підземний бетонний бункер 10х5х7 метрів...

це 7 метрів глибини... 

розбив півноги у кров але втримався на іржавому обручі відкритого зарослого колючою ожиною люка...

а внизу була водяна жижа глибиною 5 метрів, а до люку нагорі ще 2... ітого - 7...

внизу була Смерть...

і якби.., котре не рахується...

Другу-по_партії не розповів, бо то би був капєц. Колись ще розкажу.

Це таке не вперше, хто зна чи востаннє.

...Тай снігом би вже мало пахнути.

Зате другу_по_партії я за вихідні виклав на кухонний стіл дєньгу на зимові капці, і не тільки на них.

Я її вічний боржник : не тому що я такий поганий ; а  тому, що попри всі її старання деколи час од часу з-під сухої колючої ожини виринають от-такі-от відкриті люки. 

Насправді вони розставлені на неї, а попадаю туди завжди я.

І після цього я вкотре відчуваю, що мій борг перед нею ще крапельку став меншим.

Дивно це все...

При-Веди

Мені привиджується сніг 

В зелених травах - білий сніг

У мокрім листі - мокрий сніг

При сонці й при теплі

А потім  привид - світлий сніг

Ліхтар над ним як оберіг

Колоди-ноги і поріг

Високий уві млі

 

...Я осінь ще в собі люблю

Засніжу маревом - і сплю

Замислю далеч літніх злив

Де привид снігу нас зустрів

Де нас й розлучить у жалю...

 

Мені привиджується сніг

Він там де я пройти не зміг.

Дерева, котрі падуть

Те дерево що попри нього ми

З тобою ходимо уже не рік не два не десять

Воно вже впало нині після урагану

Чомусь трухляве все і водночас живе

Іще

Там поруч теж колись були дерева

При будівництві церкви їх спиляли просто

Лишились два великі пні

Живі

Вони стоять як дві мовчазні скрути

Лишень для кого?..

Може не для нас же?..

Так сумно це щоб не сказати - тяжко

Паде лиш сніг під завивання вітру

І день за днем іще стоять дерева

Не вірю більше в їх могутні крони

В міцні коріння і глибинну твердість

Вони як ми колись впадуть від вітру

Від урагану, від чийогось сміху, від святотатства

Й просто - від утоми

Антивірус

Під початок грудня пролунав дзвінок із ненависного МТС, і мені запропонували таку роботу, що я ахнув.

Не те щоби аж страшно приємна чи грошовита, хоча і тариф нормальний, і роботи як такої можна сказати кіт наплакав.

Є така собі сімейка, в котрої на утриманні - інвалід. Неходячий, руки-ноги не працюють, голова і розум в нормі, - одним словом, майже Паркінсон, і зовсім не майже прогресуючий. Ну там іще помити його, нагодувати, підтерти коли треба, - всього години три-чотири увечері, і безстроково. При тому всьому, я маю право виконувати всі свої поточні замовлення коли схочу. Варіант чисто заробітчанський : ці опікування над старими і немічними - джерело величезних прибутків наших західняків. На них і хати будують, і до хатів заїзжає все що тільки здатне туди влізти.

Мало що бракувало і мені понюхати того щастя.

Все починалося чудово : із господарями та інвалідом порозумілися, взаємна довіра і симпатія склалися майже миттєво, але...

Приходжу я додому увечері, а друг_по_партії питає : "А діагноз в нього - такий-то?.." Так, кажу, типу того. "Читай , каже, в Інтернеті що то є", - і фотку показує : викапаний мій інвалід...

...Не буду уточнювати що то є, бо некоректно.

Скажу лишень, що це є небезпечне вірусне захворювання, котре як лотерея - невідомо чи імунітет витримає ачи ні. Діагноз страшний і безнадійний.

Побув я там всього кілька годин один раз. Кілька годин вдома мився-драївся чим тільки можна було. 

А потому наступного дня відмовився від цієї чудесної, взагалі-то, роботи. Відмовився віч-на-віч, по-чесному, із щирим жалем.

...Я багато бачив чого схожого в житті, і  багато з чим стикався впритул, тому не боюся  ні різнородних інвалідів, ні мерців. І тут мені було дуже шкода і такої гарної роботи, і дуже вже теплого місця. Але...

Це вже трішки перебір. Це вже ризик, котрий не замінять ніякі гроші, хоча вони мені тепер ой-як дико потрібні, і то багато.

Мені шкода : і їх, котрі вже не бояться цього вірусу, і інваліда котрий може й не знає але підозрює про все.

Найбільше ж - свого майбутнього. Такі справи...

...Аще у мене мало не гавкнув наш коханий АкерЕспайре. Гарні у нас комп'ютерщики пішли, - профі, блін, аж сі світить. Якимись чудами сам втіхаря виправив деякі налаштування операційки, нічого нікому не кажучи. Мовчу як партизан, зате ноут запрацював поки що нормально. Там буде видно : купити новий при теперішніх цінах я зможу лише десь під весну-літо.

...Написала на фейс стара подружка по Блоксу : ностальгує за блогами, блогершами енд отхєрс...

Мені це вже байдуже : переболіло, перемерло, переродилось. Най живе і пасеться.

Ха.

Прийшла і моя черга на Blox.ua, коли я не можу увійти на свою сторінку. Логін і пароль у таких випадках відмовляє прийняти начебто із-за помилки авторизації.

Сумніваюсь, що мою сторінку яка нендза зламає і вивісить там рекламу чи шо, бо то вже аж надто явною би була така дурня.

Хоча... - всього мож чекати.

Відчуття таке, ніби ти через багато років вернувся у свою зруйновану хату, на дверях котрої висить чийсь заіржавілий замок.

І можна його ж і вирвати, - а не хочеться.

З Новою абізяною, юзерс.

Прагматики, прагматички...

У мене на фейссторінці як робота написано "приватний підприємець".

У принципі і формально - це правильно : працюю на замовлення, гроші за це дістаю, хоча на джипі не їзджу. Тобто, - такий собі простий чоловічок, без претензій, чорнороб (деколи дуже), - нічого цікавого та інтригуючого, одним словом. Не маю ілюзій, що 9 з 10-ти теперішніх моїх фейсфрендів є такими виключно з цих самих прагматичних побуджень, а не тому що я їм справді цікавий чи потрібен. Але вони є, і я їм за те дякую.

Але вчора відбулося шось для мене просто ахове.

Не буду конкретизувати, але прийшов запит на френдість від однієї ну дуже високопосадової особи, з якою ми аж ніяк не можемо не те що дружити, а й просто - десь перетинатися. Я - сірий напівселюх, і ця особа - котра  десь аж там, на поверхах.

Мене це не потішило, не пошкробало моє безумовне самолюбство, не затуманило розум і не спонукало це якось використати у своїх інтересах : мене це просто і тупо налякало.

Те що я сам по собі - в цім моя сила, і Боже упаси мене від друзів у владі чи бізнесі...

Найсмішніше - хоча це сумно а не смішно, - що саме ця шапка "приватного підприємця" і є причиною такого нереального для мого підтвердження  запиту.

Набрався сміливості (бо мало шо...), і наступного дня запит видалив. Надіюсь, що пронесе. Бо таких із такою ж шапкою у нашому місті - тьма, і всі - круті, і всі - колєгі, і всі усе  таке інше най не кажу шо.

Я тут  ні при чім.

Я копаю траншеї, викошую газони, копирсаюсь у гноївках, обходжую інвалідів.

Годує ж мене не корито, а друг_по_партії. Платять - люди, а не держава. Носять - вовчі ноги, а не хамери.

Я  Савапуга сама по собі.  Це мій вибір.

Шосьтакого...

"Не металопластик жиж..."

Аж нині шось схоже на зиму

Три дні як мав падати сніг

І нам ураган прорікали

Вустами що брешуть онлайн

На кухні я голубці з салом жую але слухаю гул

То бляха літає від вітру віддерта з чийогось балкону

Чого ж ти гримиш отак гучно ?

Бо бляха ж вона - то й гримит.

Скоро весна

Іще три дні, і піде на весну.

І то вже веселіше...

22+10

22 грудня, +10 градусів тепла.

Клас.

***

А завершення сезону відмінилось, і то давно.

Є усяка робота, окрім хіба що косіння трави.

Бо не росте, бо для неї то все-таки зазимно.

Або ж просто її ніхто не посіяв.

Бо зима нібито, бо Новий рік по-слов'янському правдивому, бо-бо-бо...

Клієнти пропонують гарячий чай (каву, кажу), пропонують каву з молоком (чорну, кажу), здивовано зирять на сивого невтомного зємлєкопа (і з цукром, кажу).

...Я не змінююсь. Це вам щось здається. Собі я подобаюсь, а іншим - не конче.

Іще раз про "НЄ"

Сніданок в ліжко - це вже занадто.

Аби бути худенькою і легонькою у ліжко піде максимум кава з цукорком.

Не завжди ж і дякується, бо - сонна жиж така уся...

Вставай, сонце, вставай : скоро вже зима і сніг.

По теплі, відев.

... Вдруге в житті писати щоденник я так і не навчився. Не мож, штопор : бар'єр замкнутості і тотальної недовіри, котрий вже не перейти.

І писав би все відкритим текстом, і не боюся нічиєї думки, але - не мож. Такє шось : п'яте через десяте, - жутко спотворене для невпізнання та прикрашене для сюжетності.

Писати є що. І хотілося б, але - не йде...

...Всякі роботи не припиняються, хоча і не круглотижнево.

Друг_по_партії з-за мольберту вилазить лише тоді, коли треба йти на роботу чи варити їсти.

Сніг обіцяють з середи : шкода, бо все дико дороге із цими опалюваннями хатів.

Місто дебилізується скаженими темпами : скоро тут будуть одні хами та  двонога худоба. Доводиться себе перевиховувати на ходу стресовим тренінгом, бо з'їдять.

Нічого особливого вже не хочеться : живемо спокійно - і те добре.

Папа римський сказав, що це Різдво може бути останнім, що може бути 3-тя світова.

Прикарпатський Бальзам зробили рідоньким, із-за чого він майже зрівнявся з коньяком. І по цінах - теж.

Перейшов на інший берег : новий, незвичний, поки що насторожуючий.

Роздивляюсь, прислухаюсь, приймаю все як є... 

З новою абізяною

Я, Савапуга, єдина і неповторна etc etc etc,

находячись у довготривалій перманентній творчій відпустці,

із своєї дзвінниці

вітаю абсолютно всіх - всіх - всіх своїх колишніх і теперішніх віртуальних знайомих

із черговим Новим - на цей раз Мавп'ячим - роком.

Всіх : хто нас  любить, хто ненавидить, кому ми з Савапугою глибоко по цимбалах, хто нас на дух не переносить, -

всіх-всіх  вас ми пам'ятаємо, періодично визираємо на Фейсбуці, думаємо про вас у вільний від роботи час.

Вас усіх забудеться не скоро,

а мене, найвреднішу в світі Савапугу, ви не забудете ніколи взагалі...

Такє не забувається.

Цьом.

Трошкі зими...

Трошки зими із -10.

...Чомусь здається що то не надовго, що от-от визирне сонечко і потечуть хоча б не ріки, а струмочки талого снігу. Це тому. що чекаю цієї весни іще з минулої осені. Чогось, - чого не знаю сам.

...Пікарди у нас вчергове заборонили, але вперше їх реально не чути. Забороняли і раніше, але аж тепер ми проводжали минулий рік у тиші та спокої. Навіть руска попса якщо і гриміла, то в нічних барах чи у глибинах автівок, - тобто там, де нормальна людина того не чує.

...У селі злегка підтримую вогонь, аби хата не замерзла. У місті - все як завжди : працюємо кожен за своїм столом і мольбертом. Ходжу по замовленнях на дому, у вихідні колупаюсь по техніці. 

...Ніхто зі старих знайомих не привітав Савапугу. Ніхто. 

На це є всього дві причини : 1) та 2).

Ок. Питань більше нема.

 

 

... І тепер ці всі свята знову будуть довго і нудно

... Завал.

Котікі-Удавчики

"Котики - это не только ценный мех", як колись казали класики. :)

Коти фотогенічні і завжди під рукою (ногами, ялинкою, - ваші варіанти), тому всюди в ІНЕТі суцільна зворушлива котоманія. )

Того року робив одному знайомому невеличкий басейник. Потім жартували : 

кажу, - ти тепер сюди крокодила запусти, благо і місця є вдосталь, і зі своїми рахунками прогодуєш.

А у цього мого знайомого є такий самий знайомий майже олігарх, котрий десь поруч в селі тримає удава в хаті...

Нащо, питаю? Бо хоче.., - це відповідь майже олігарха-аллігатора. )

Так до чого я веду : якби ж він та такі як він викладали фотки тутешніх Франківських удавів , - ото була би ця сама, котра, - удавоманія. :)

Зимна пауза

Писав-писав, бо було про шо і було тепло.

Не пишу ,бо теж є про шо, але зимно.

Ждьом весни як соловєй лєта.

:)

Ще разочок

Відсвяткували - радше, відмітили для себе - третій Новий Рік. Це зі вчора на нині.

Лишився іще один, китайський, із-за якого уся ця катавасія з мавпами та теоріями еволюції. Це 7-8 лютого.

Нічо, якось відмітимо і цей. Для себе.

...  Ходжу на домашню роботу до однієї старої жіночки, можна сказати - бабці.

Сама вона десь із Житомирщини.

Робота чисто хатня і навколо хатня : від копання городу і рубання дров до пилососення килимів та розвішування мокрої білизни. Плюс ще купа всього чисто домашнього, що зазвичай робиться по хаті.

Бабця з таким характером, котрий рідко де зустрінеш, а у нас тут - так взагалі. 

Постійно висить над душею, командує щохвилини, стежить за кожним жестом, коли що - верещить та матюкає.

Але найцікавіше, що ми з нею чудесно розуміємось. Якщо хто і мав колись бути моєю ріднею, так це точно вона, а не ті хто формально нею були.

Бо хоча ця бабця і заганює мене як мокрого коня до ручки, але обдаровує по-королівськи. Ні, - радше як рідного. Плюс плата за роботу.

"Ви, кажу, акі мать Тереза..."

Наче й не чує, - говорить своє, всякі історії, жаліється, свариться.

...Таких людей я у нас знав за життя двоє-троє, включно із цією.

Було би їх таких хоча би з 1000 у нашому місті, - це був би рай на землі.

Перші дзвінки

aaaНині, на само Свято, два рази заторохтіла тєлєфона. Уже мене забили на піввесни і усе літо на дачні роботи. Ура, - буде новий комп, ато і два...

...Якось помаленьку час іде, день за днем, морозець за відлигою, об'їдання за обсипанням. Чито, - висипанням. Не те щоби аж так багато, зате глибоко і продуктивно. Сниться класично чортізнащо, хоча сюжети та дійові особи відчутно проглядаються та деколи навіть прослуховуються.

...Ідіотами ми окружени завжди і хронічно, тому із самооцінкою у нас повний ажур.

...І якщо ми не бажаємо окружати когось іншого своєю самооцінкою (ідіотизмом?), то це лише тому що нам цього тупо не хочеться.

Це до того, що після Водохреща почне тепліти, і "вода змиє всі сліди"...

Такий фільм колись був чи що. Гарно так був. На щастя, - є далі.

Згорілий Лист

aaaAcer (клен - en.)
"Кленовый лист, - ты мне среди зими приснись..."
(з пісні)

 

Хоч тут сніг і далі паде, але мені ні до снігу, ні до сміху.

Помер наш багаторічний друг, - ноут AcerКлен...

Згоріла чито материнська плата, чито процесор, - але по факту лежить воно, біднятко, у своїй сумочці на журнальному столику, а ми на це все мусимо щодня дивитися, і ходити попри нього...

Трагізм ситуації не в тім, що у нас вже два тижні нема компа, і не в тім що треба купляти не вельми дешевий новий : його потужного ми купуємо вже цими днями. А в тім, що це було перше кохання, і рідна перша дитина нібито всемогутньо-надійної компьютерної техніки.

Але... : чито вірусна атака, чито магнітні бурі, - але почав зависати і не вмикатися, як і його братики-ноути, котрі одночасно із нашим попали в майстерню із аналогічними поломками. Тішить хоча б те, що це не лише у нас таке, і що ми тут не винні.

..."Місто, в якому хочеться бути невидимкою..." - після довгих недолугих пояснень чому я не люблю і не хочу ходити у наші кафешки, це був остаточний аргумент.

"Ооо, - її очі враз стали серйозними, - якщо це правда то треба шукати таке місто де ти зможеш бути самим собою."

"Де шукати?.. коли?.." - як то для неї все просто...

"Як де???..  Їздити всюди по різних містах і шукати своє!.."

Стримую усмішку аби її не образити :

"- Ти знаєш, все життя я живу саме у цьому місті всупереч його волі. Воно вічно хоче саме того що ти пропонуєш, - аби я з нього виїхав куди подальше. Але я не для того стільки часу тут переварив аби звідси втекти. Саме тому, що тепер це зробити просто як ніколи. Я живу тут із принципу, і так само вже якось і далі..."

"А мої кафешки...- якось обійдуться вже, і я без них. Хочеш кави просто тут, на кухні?... - отож."

Ти де?..

 

Все - по ходу

  *  По ходу працюю на чужому арендованому ноуті. Благо, що це по-коліжанськи задурно. Хоча вже давно було пора віддавати, але якось це все ще  висить із мовчазної згоди обох сторін. Нє, - не хочу я більше ніяких, нехай найпотужніших, ноутів : тільки ПК, і тільки мінімум двоядерний. Досить з мене цих дорогих забавок.

* Під теплу погоду почали звонити клієнти на дачні роботи. Це все ще явно заскоро : і свята ще не скінчилися, і це тепло явно передчасне. Але балакаю, працюю,  і складаю на комп. На Другий комп : друг_по-партії в цьому плані герой, - вона матиме свій персональний уже на днях. Капулька часу і мені перепаде з того всього. Але, каже, для чату на фейсі не дам...

* Нині в селі , як завжди, здивувало : як все лишив - таким і застав. Неможливо звикнути до цієї хронічної недоторканності всього що є на подвір'ю. Або ж просто Бозя береже.

* На зупинці в селі здалека зіткнувся з Нею. Здалека - це поглядом... Обпекла раз, потім вдруге, - але я уникнув і третього. Дивлюся в землю : досить морочити голову дівчатам. Воно зелене, дурне, - їй то пройде.

* Аще трошки капить, аще трошки сняться дитячі жахіття, аще трошки сумно, бо нема поруч ще когось чи чогось звичного і ностальгічного. Так зовсім трошки сумно, і теж - по ходу.

І - навздогін...

*** І, врешті-решт, таки прийшла пора віддавати арендований ноут. Бо хоч я Савапуга і супервредна, але остатки совісті іще таки зберегла. Будемо вважати, що.

Непоганий був ноут, хоча по дюймах невеличкий, без лупи працювати на ньому неможливо, а всі налаштування запаролені адміном. Але призвичаїтись можна, якщо припече.

Зрештою, Sansung все-таки не AcerEsp : працювати з ним якось легше. Acer якийсь жорсткий, з характером, чуть що не по його - верещить або впирається як ослик.   Samsung же, як і належить азіятам, культурненький  такий, усміхається і кланяється на кожен твій запит.

Рекомендую всім усякого роду азіятську техніку : вона все-рівно поступатиме так як їй того захочеться, але робитиме це увічливо і з нічого не значучою ніби до вас повагою.

Ну зовсім як людина : і так зрозуміло що ви їй пофіг, але солодка ілюзія залишається.

І за те - сенкс.

Наступного тижня моя Савапужка вийде в ехвір уже під новим номером ПК. 

В хаті у нас творчий,  очікувальний цієї події напівекстаз.

А мене уже чекають сади-городи-дерева.

Папась покишо.

Сніг паде, але вода незамерзла

І нарешті мої не дуже ясні очі увиділи перед собою новий, абсолютно інакший за сприйняттям самий справжній суперновітній ПК. 

Ура, шо"їм сі діждали...

А ще у нас було День Повидла, і вперше в житті ми його святкували.

Не сказати б, що аж не знати що : вогонь уже - зовсім трішки так - пригас, але дим ще йде. Деколи.

...Чекав реально, не маючи компа, на привітання зі своїми круглими уродинами від старих і колишніх соратніків по говорільнях-онлайн..,

але привітала лише одна-єдина стара Блогерша.

Собраніє оголошую відкритим.

Слово на новому компі має Я - Савапуга, єдина і неповторна. 

Синя квіточка для високосного Лютого

...А в мене нема сокири, бо стара сі зломила.

...Нема ланцу до пили, бо старий зарубився об каміння.

...Нема трьох роверів, а є лишень один громадний на котрому слона возити а не себе, красівого.

...Нема планшета  на підхваті а лишень один комп від розетки.

...Нема ніяких подружок, зате є класні нові окуляри в котрих мені всьо чудесно видно.

...Аще є нинішній останній день високосного лютого. Па-па, гарний Лютий. Приходь ще.

Чокнуті баби

Є у мене по роботі окремішня категорія замовниць, котра одразу ж, експромтом і як виявилось цілком заслужено, дістала саме таку-от назву, - чокнуті баби.

...Я і раніше одним вухом чув, що є такі-собі старі жіночки, років 50-80, котрим справді потрібна допомога по господарству (того ж і дзвонять із замовленнями), але поміж тим чи не головною їхньою метою є мати біля себе робітника у якості якщо не чоловіка, то вічно присутнього "хлопа на хазяйстві."

Без тіні цинізму признаю, що це жінки як правило одинокі, без чоловіка, побиті життям, але з маєтками , на котрих працювати вони не годні, а більше якби нікому.

Тоді вони дзвонять таким як я по оголошенню, дають фронт робіт, платять скільки скажу, а між тим мацають грунт на перспективу подальших відносин.

Все ніби зрозуміло і по-людськи, чи не так?..

Та є тут один маленький нюансик : у всіх них - жахливий характер. Як правило, це хамки, обділені як культурою, так і зовнішнім виглядом. Хоча, - який там вигляд у баби котрій за 60 із цілим набором хворіб типу діабет чи самі розумієте що ще...

...У своїй роботі я разів зо шість попадав у лапи до таких відчайдушних, ображених на весь світ жінок-бабусь. Що у них на умі - видко відразу, при першій же зустрічі. Але  скажу, що як тільки виявлялось що я давно і безнадійно одружений, усі їхні пориви зникали і ми розходились в принципі більш-менш культурно.

...Що мені противно у таких історіях ?.. я ж бо й сам далеко вже не хлопчик,так ?..

От є два різновиди немолодих людей  як я : перший вид покірно старіє, набирає хворіб як теля жиру, і помаленьку котиться до свого закономірного кінця, супроводжуючи весь світ і оточуючих своїми брюзжаннями, злістю і менторськими цинічними заморочками. Такі самі не живуть, і іншим жити заважають.

І є другий різновид, котрий я називаю "вічно молоді хіппі", до котрих належу і я. Ці на дух не переносять перший різновид. Не дають собі поблажки в русі, роботі чи якому-такому спорті. Дивляться не вперед у могильну яму, а назад у власну біологічну молодість. І, - так чи інакше підтримують певну моложавість тіла, не кажучи вже про душу та просто нормальний настрій.

А що ж роблять такі чокнуті баби?.. правильно, - тягнуть всіх за собою у світ хворіб, ненависті та всього неприйнятного для мене та таких як я. А нас таких  багато ще є на світі. Але ми не для смутку, - ми для Радості..ги-ги.

... Ну тай мож було би на цьому й завершити цю темку, якби тільки що не пролунав дзвінок із черговим замовленням від "бідної пенсіонерки"...

Мій Боже : невже красивим і молодим дівчатам-жінкам не потрібно допомагати на господарці?.. А діждусь таки колись.

Fermata ad libitum

Я тобі говорю звуки - ти не чуєш

Лиш вигадуєш суцвіття, неіснуючі сузір'я, -

час марнуєш.

 

В твоїх устах дуже милих - мила пиха

Во усмішках - мила втіха, із тобою - крок до лиха, -

те й цінуєш.

 

Ця безмежная невтомна невимовність

Я так змучився від тебе, не ступивши й крок до неба...

Це все та ж марна до болю, одномовно-атональна

послідовність.

Жовтий крокус без синього

В селі зацвів перший крокус.

Цей - жовтий, що росте перед вікнами біля модрини з боку Принцесиної хати.

Інший, - синій, котрий росте біля розочок, на Nokia не вийшов. Екран побілів, і не сфоткав. Але він - крокус - точнісінько такий самий як жовтий, іно лишень шо синій.

...Уже труджусь на замовленнях на городах і подвір'ях : якось одномоментно так і без підготовки. Нині приходжу додому ввечері, а друг_по_партії каже : " А ти чо такий червоний?..Чоловіка, - то перший загар !.."

Для мене мати червону пику - то з галузі чудес. Ан, - справді, червона, загоріла. Бо весь день працював лицем до Сонця : визначаю межі робочого дня по положенню Сонця над горизонтом, а не по годиннику. Ото ж цілий день зрані на нього й дивився.

...Помітив закономірність : в хатах де не люблять котів, вони - коти - відразу тягнуться до мене бо я їх гладжу. У цих хатах я як правило довго не затримуюсь. І щоразу потім ловлю себе на спогадах, що незадовго до остаточного прощання ці коти поглядом мені щось наче казали. І потім я туди вже не вертався... Дивна істотка - кіт...

Дзьобаний сир

"Який понт придумувати героїв, якщо навколо стільки ублюдків?"
Марла Фріксен(Ірена Карпа, "Фройд би плакав")

 

Кількість корів на сільську одиницю у нашому чудесному райському місці стрімко спадає. У деяких селах корів, по-моєму, нема взагалі. Ще років зо п'ять назад попри мою хату в селі йшли корови з пастухом, - хоч і небагато, але йшли. Тим не менше, сиру на базарах щодня і щоранку стільки, і за такими цінами, що... - не знаєш який брати.

Це все, звичайно, чудесно. Але, - як це виглядає : ну, зовсім не чудесно, а просто таки по-свинськи, най простят мене любимі мною пацєта.

Сир у кульочках (домашній, свіжий, смачний і все таке інше) розкладається на столах (якщо є), на підстилці на тротуарі біля ніг (якщо жіночки просто з поїзда), або ж тримається в руках. Кожен кульочок надірваний, або ж в ньому стирчить ложечка. Називається це : "Кушійте, пане (пані), кушійте, сир добрий. домашній і т.д.". Хто не розуміє нашого галицького діалекту, - "кушійте" - це "пробуйте, дегустуйте". Спільною для всіх ложечкою. Скільки ж народу перекушіє тотой сир, аж допоки котре не купить? га?..

Я такий кушіний сир не купую ніколи. а лишень якщо кульок ще не надірваний, тобто - сир іще ніхто до мене не кушів. І хоча ще не було випадків якогось натяку на отруєння чи інфекцію, їсти із аж  до такої міри спільного корита чось зовсім не хочеться.

...Мій друг_по_партії, людина винятково делікатна і толерантна, цей свинячий процес кушіння називає "дзьобання сиру". Це як пташки  дзьобають. Мила аналогія, того ж  і титул замітки такий.

Но, та вже.

Якщо ви думаєте що селяни не розуміють як це виглядає, то ви жорстоко помиляєтесь.

Це у них таке відношення до "міських панів". Можете мені повірити : зневага саме такого от штибу, - хоч би якась, але аби її показати.

І робиться це абсолютно свідомо і навмисне.

Вони такі є, мої любимі селюхи, і далеко не лише такі. 

Але це вже інша тема.

Потім шось напишу

Завтра шось напишу бо нема коли і спати хочу.

...Взагалі-то, САВА зараз не будівєльник, а городнік.

Довго це всьо розкачувалось, дощилось-сніжилось, одночасно по телєфонах дзвонилось, аж поки не стало ясно як білий сонячний день, чи то, - дні, а пишуть в прогнозі що і ночі.

...Найпершою музикою, почутою мною на щойно купленому колись ноуті, було  Enigma, котра за промовчанням сидить у Windows7. Пам'ятаю мікрошок чайника, під руками котрого вперше в житті після натискання клавіш відреагував монітор...  а потім  зазвучала і музика. Дотепер бережу віндовські аудіо-відео файли як раритет, а Enigma як була першою музичною віндоуз-любов'ю, так і залишилась. Тепер же, аби цей новий громадний ПК не заснув зі своїм запароленим другом_по_партії входом користувача, Enigma тихонько звучить на автоповторі. Запаролений же він від  кого?.. та від мене ж : аби я забагато не сидів у НЕТі і не займався всякою фігньою-говорільньою. Це я підкинув їй таку ідею, і - шо називається - наполіг на саме такому типі роботи. Не шкодую : пару слів за добу, годинка-друга, - і досить цього всього, онлайнового марнотратства часу і простору.

...Аще мому шефу обікрали дачу : саме ту, де я у нього часом додатково працюю яко Сава-городнік. Вкрали купу всього цінного, тисяч на 80 гривень, плюс дещо і мого, але поменше. Єдине, що він видав при вигляді цього розгрому раннім ранком : "Ну що ж.., приймаємо це як те що уже сталось". Да. Справді. Прийняли. Хі-хі.

...Так люблю цю свою роботу, що нема слів. Працював би по 72 години підряд, якби зміг. Роботи - неміряно і непролазно тьма-тьмуща. Але на три доби без сну мене уже не стає, заледве деколи стає на безсонну добу-півтори , - хоча у 80 років я собі планую зайнятися альпінізмом на висоти-тритисячники.

Але це буде потім : коли розживусь на спорядження і збудую всьо то шо маю збудувати. Або не збудую.

А зараз нема коли. Зараз мені день і ніч цеє самеє, - всєгда нєкогда. 

Будь-яка сова, - а САВАПУГА апріорі, - говорить чисту правду : всегда і бєзвозмездно.

P.S.Піврічний серіал

Перші квіточкє

Якось разом із появою бузьків у селі перед вікнами зацвів перший гіацинт. Взагалі-то їх там має бути декілька, але скільки точно буде видкося через тиждень. Бо уже від нині - теплО, Сонце і море роботи при землі, де росте ще багато всяких файних штучок.

Одна з найгарніших квіток планети -ірис.   Одні з найневибагливіших до грунтів, найрізноманітніших у своїй кольоровій гамі та вичурних по формі  квітОк. На відчуття - це навіть не квіти : це щось  набагато серйозніше...

Другі ягудкі

Мати гроші - це добре.

Мати великі гроші - це паршиво.

Чув про такє, але не вірив що воно саме так. 

А воно - саме так і є.

***

Ще тільки віскі нам із другом_по_партії і не хватало.

Хоча вона каже, що віскі і червоне вино їй найліпше пре. Іще наш місцевий Прикарпатський Бальзам.

Мені вино не пре, а Бальзаму я зрадив із Коньякою.

Алкоголь - це ще не задекларована паршивість :  це ще таке -сяке собі добро.

Хоча вже пару місяців алкоголю ми в принципі й не нюхали : якби ж понюхали, то не змогли б вродити стіко того самого, від чого людині паршиво, коли його забагато.

От, - пішли далі у свому словесному поносі.

Паршиво починається тоді, коли моя жінка сприймає мрію-фікс про відро пельменів буквально, - тобто, у прямому смислі йде на базар, купує море фаршу і варить таке собі середньостатистичне відерце вареників з м'ясом. І найпаршивіше у цьому процесі те, що їх маю з'їсти Я САМ : бо вона , ясне діло, береже залишки колись осиної дівочої хвігури (це я любя). І проти логіки цього процесу обжираловки не попреш : ти, чоловіка, тяжко працюєш, то мус багато їсти. Мус то мус : з нею спорити.., - любов цінніша за правду, як відомо.

... І от : поїхала вона нині в село, лишила кілограм пацячої печінки : посмаж собі, каже.

Посмажив : вийшла як камінь. Пишу оцево, і гризу цей камінь, який дуже гарно пахне але вгризти не мож.

А тре : бо як не я то хто?..

От прийшов би хто в гості із мєрзавчиком Коньяку, вгостив би пріходящєго.

Мені - коньяк, вамтобі - свинячий камінь.

Пліз.

...Зла я Савапуга. Тіпа депресняк від тяжкої роботи і загального авітамінозу.

Але це  нормально : я саме такий і є. Хто не знав - січіть.

Іногда биваєт

А ще я десь посіяв аж три в принципі корисні заміточки.

Перше вивісив їх якоїсь мами на Фейсі.

Потому їх відти приховав, бо не було ніякої реакції прогресивного гопщєства.

Потому під час чергової чистки сторінки видалив і їх, свято бувши впевненим що скопіював.

Ан, нє : нема ніде.

Дурак тай всьо.

Але то ІНЕТ такий : 

наплодили всяких спокус і соців, - от бідна пташка і плутається.

Нічьо.

Саме головне, що в село прилетів бузьок, поселився у своєму багаторічному гнізді, і стоїт на одній лабі.

Най живе і пасецьця.

Спляжа

Я чув що таке в ІНЕТі буває, але не думав, що це уже має аж такий характер суціль дебільної пошесті.

...Моя багатостраждальна сторінка на фейсбуці... Я не раз її видаляв та відновлював.

Передостаннього разу я її видалив із-за того, що якась чиновниця з моєї області написала мені приватне повідомлення з претензіями на те що ВОНА НЕ ЗРОЗУМІЛА  тону мого коменту щодо деяких районних подій. Я тоді гаркнув їй щось про вільний інтернет і від гріха подалі видалився.

Останнього разу я створив нову тематичну сторінку на основі відновленого попереднього акаунту, котрий протримався аж до вчорашнього дня.  

Бо : на цей раз київська високопоставлена чиновниця вклинилась у чисто гумористичну спільноту і порадила мені не жартувати на цю тему. От просто так зловісно, - порадила.

Глянув, хто така : так, це вже серйозно. Оскільки я не маю жодних ілюзій стосовно підлості українців взагалі і конкретно дебілізму чиновників , то учора видалив абсолютно все, що в інтернеті де було зв'язане з моїми реквізитами.

...Ну що ще сказати?... Хто тусується на фейсі знає спільноти типу "чорний гумор" чи "общєство мізантропов", де всі жартують наді всім. І уявіть собі до чого дійшло, якщо великий столичний чиновник сходить до того,  що не лише читає суціль вульгаризовані сторінки і сам їх коментить, а й вказує іншим як їм коментити.

Приїхали зі своєю псячою свободою слова. Звіздєц.

 

P.S.

З якихось пір у мене повний неконтакт із центрально-східними областями поки що України (що в принципі не дивно), із столичними (ну це класика...), і, - от що мене шокувало по-справжньому, - із Львів'янами. От оце останнє уже не зрозуміть, тут я - пас.

Ну а те що 'Нема Савапуги в родном атєчєствє', - це  якби дрєвность ще та (тут все норм). 

Два по 25

Нам із жінкою

(кодове ім'я - друг_по_партії) виповнюється 25 років спільного житія.

На двох це - два по 25. Реальне навантаження - усі 50 років.

Тобто, - два по двадцять п'ять.

Це як у кафе бармену : "Дві кави і два по 25 коньяку".

Ги-ги.

Хоча це зовсім не смішно.

Бо ці 25 років прошмигнули як 25 днів. Чи годин, чи навіть хвилин.

Про себе скажу, що до кінця я її ще так і не зрозумів : кожен раз звідкілясь виринає щось нове у її характері. Така природа, мабуть.

Сказати ж , що вона найкраща, - це не сказати нічого. А на ще якісь додаткові слова накладена непробивна печать таємниці. Ця таємниця - інтимніше за секс і за привселюдну оголеність. Є речі  інтимні настільки, що  людина не в стані сказати, навіть якби й хотіла.

...Тепер якось акуратно цю тему закриваємо і живемо далі.

Стільки, скільки там іще проживеться.

 

P.S.

Да : у кафешках до цих пір випитують скільки класти цукру до кави... я думав це уже в минулому, - це випрошування цукру.

Тому я туди більше не ходжу.

А іще тому , що наших з нею кафешок, - тих де "дві кави і два по двадцять п'ять", і де "Соня-лапочка" - уже нема.

На їх місці - склобетон, євростиль, і мертві душі.

Чокнуті баби - 2

"-Як робота? - запитав я поважно.
- Робота нормально, - пояснила вона. - Нервова робота. У клієнтів завжди проблеми. Як працювати з людьми, в яких проблеми? Їх лікувати треба. "      
                                                                   С.Жадан. "Ромео".

 

Ну, сезон усе-таки далеко не перший, але серія на RG-паровозіку точно ще та, - другашоста. Чи перве-вторе...філєтово.

 

...Дзвінок (задовбав цей МТС...). Вмикається командирський бабусин гучномовець, - і пішли команди і розпорядження : що, коли, як, де я маю зробити на її дачі. Відповідати не встигаю, бо потік команд продовжується. Мене ніхто не питає, хочу я там працювати чи ні, бо - відповісти не встигаю : перебудовуюсь на ходу і піддакую на все що звучить (потім розберусь у цьому всьому...). Хвилин шість команд, розпоряджень, - ДоПобачення, будете чекати мене там і там, заплачу скільки скажете, але стільки скільки зможу.

...Фуххх. 

А перебивати не хотілось бо тоді вже точно би клієнт пропав, ляпни я хоч слово так, як воно би мало ляпнутися. А ніззя, бо тре заробляти на ще один комп, - пам'ятаєте?.. от.

...Другий дзвінок. Тут пішов стиль зовсім інший : нюні, сюсі, соплі. Ну старі бабці, - вони такі...

Довго балакали як старі знайомі, - і наступного дощового дня теж. Але реально це нічого не значить : у моїй роботі особисті симпатії чи антипатії ні про що не говорять : ми можемо чудесно спілкуватися мало не в обцьомочку, - але якщо шось комусь не сподобається, то ніяких друзь і лавів нєма. Був час, що я цього не знав, але - навчили, дякую їм.

...Третій дзвінок на три доби (дощі, - сиджу дома і нікуди не потикаюсь...). Дідуля на цей раз : 73 роки, але голос як у 40-річного хлопчика. Ну, - побалакали : він не чокбаб, і якби тут не в масть.

...Іще було цими днями купа всяких чокнутих баб і бабців, хлопчиків і дідулів, дівочок і жіночок з голодними на чоловіків очима. Траплялися дуже мені симпатичні : все-таки наші українські дівчата - найкрасивіші, як не крути.

Правда, чомусь дуже часто... ну такі от, як у заголовку... але ми всі тут крейзі...

В цьому наша прєлєсть, якщо на теє пішло : вумні - вони нецікаві.

З вумно-порядними і скучно, і грусно, і спать нє хочєцца.