S A V A P U G U

Пузо, Дзеркало і Поцьонґі

Як це не прикро, але мушу констатувати маючийся у наявності факт того, що у мого ще донедавна спортивного тіла з'явилося пузо.

Не те щоби аж дуже потворне чи обрюзгле, але місяці поїдання смаженої свинини у довгі зимові вечори далися дуже навіть капітально взнаки.

Це хріново. Бо чогось файного тут , взагалі-то, малувато.

Але от ну люблю я свинячі відбивні, - і що тут поробиш?.. біда.

Із дзеркалом, в котрому я іноді бачу цеє пузо,  я і так все життя не дружу. Дивлюсь в нього лише тоді, коли голюсь. Це якийсь хронічний комплекс : ну не сприймаю я те, що відти на мене дивиться. Не те воно якесь, - тай усе.

Але маєм те, що маєм : пузо, дзеркало і пузо в дзеркалі.

З недавніх пір мушу їздити у приміських поїздах, хоча не їзджу там практично ніколи, - як і в тролейбусі.  Потреби не було, тай відвик уже. А світ же поїздів - то є зовсім інший світ. І світ тролейбусний теж. І контингент відповідний : у моєму випадку - дачний, бо мушу їздити на замовлення десь по полях, лісах, ярах чи нескінченних дачних містечках.  А пузо тут при тім, що воно тепер їздить щей по поцьонґах. Ну і нехай.

...Нарешті закінчилась довга дощова епопея.

Нинішній вранішній туман на польових коліях, жовте уже через годину  гаряче Сонце, одненький полоз в сухих травах котрі я палив на свій ризик мало не у лісі, пара орхідей-гіацинтів, дика втома у ногах - а до зворотнього поїзда ще йти і йти полями навпростець, дивні якісь телефонні дзвінки у зелених травах при співі птахів і пташок, - я не зможу все це описати. Це треба бачити, і там бути.

...Одне пузо у мене спереду, а друге - рюкзак - ззаду. Якось вони зживаються.

Не-птаха...

Не забутою пташкою ти

виринаєш між хвилями

Недоспіваним кольором ти 

відпливаєш у  ніч

Я не був би твоїм ані морем 

ні навіть краплиною

Бо душа ця твоя  

мала  сотні  зрадливих облич

 

Я шкодую не за твоїм дотиком чи поцілунками

Твоїх слів фальшмотив  упізнати я встиг на краю

Мені прикро лишень що я зжився з гіркотними трунками

А найбільше шкода, що хоч крапельку але -люблю

Бєлоє калєніє

Трапилось гарне грошовите замовлення : перекопати запущений 3-річний город за містом, під лісом, де багато древніх совкових пенсіонер-с... Але ця наша погода, - це таке велике ЩОСЬ, шо най не кажу.

...Сьома ранку. Вилажу з-під коца як справжнє іще нерозбуджене мурло. Друг_по_партії моментально на це реагує : майн Гот, - неможливо повернутися на другий бік аби вона це не відчула і не зреагувала.

Сунусь на кухню до кип'ятильника : півгодини аби прийти до тями, як мінімум.

...Піввосьма : пора вмиватися, як кіт, - однією лапою, бо другу мочити ще не хочеться.

Добре, що вже надворі плюс : мож вийти з кавою/цигаркою на балькон, в чім є, бо друг_по_партії тут як тут, - синхронізація називається.  Я ще не злий, "но это впереди".

...Восьма, блін, а поїзд по дев'ятій. Взуваю окуляри, і після третьої кави починаю пробуджуватись всерйоз. Знову громадний продпайок, знову жіноча суперопіка на дорогу : фуххх, -  з моїм характером це ще з дитинства в напряг.

Одіваюсь легонько (свято вірячи рідному прогнозу), але останньої миті встигаю сунути в сумку дощову пелярину і в'язану зимову шєпочку : Бозя надоумила перед самим виходом.

...Вокзал. Стадо напівмертвих совкових бридотних скажених пенсіонерів. І всі їдуть туди ж куди й я.  Пруть у вагони як сліпа худоба : я  - залажу останнім, від гріха подалі.

...Їхати недалеко, прекрасні поля, ліси, яри, річка. Зелено-сонячно, рай на Землі.

Та якщо при вокзалі було сонячно, в поїзді - починав крапати дощик, то в полі  уже пасмурка і сильний вітер. До мого місця роботи перти полями з півгодини. Вже зимно, через десять хвилин - жарко, на місці - вітер з дощем.

Рятує синя цирата від дощу : при +15-ти, при сонці, але вітер такий що спирає дихалку, і продуває наскрізь. Це квітень, дєтка. 

... Копаю півгодини. Посмурніло, знову дощик, знову вітер. Поки що це мене не рухає, хоча уже намокла земля, і це копання стає не дуже веселою справою. При глинистій землі, і сплутаній сухими травами цілині.

... Визирнуло сонце, стало жарко : знімай цирату, міняй шапку бо уже тепло. Одна лопата гнеться від такої землі, а поруч проповзла красива така степова гадюка. Мирні вони у нас, свят-свят-свят...

...Через хвилин двадцять знов те саме : вітер, потемніло, дощ, різко похолодніло... Так повторюється разів десять за півдня. І щоразу цюю цирату знімай-надівай, шапку міняй на козирьок від сонця, лопату і сокиру відчищай від багнюки, а мінералка-то крижана, іще кіт якийсь приперся і щось хоче саме від мене : не тутешній я, брись, холєро, - най тебе газди годують.

Після обіду мій терпець урвався : коли вчергове над сусіднім лісом нависло темно-сіре хмарове одоробло, мене прорвало на дрімучі матюки. Пожбурив я все шо мав у сумку як попало, зжер всі канапки з кобасою не запиваючи  цьою крижаною мінералкою, а заїдаючи солодкими пряниками, вкотре надів цирату від вітру і попер на стацію.

Совок уже тут : весь цвєт общєства. От де воно все поховалося від нормального цивілізованого світу, - у цих чудових зелених нетрях. Весь чотиривагонний приміський поїзд забитий ними вщент. Ото б їх тепер всім скопом і вивезти куди-небудь подалі... тьху. Жити не дають ні молодим , ні нормальним немолодим типу мене.  Яка там в сраці держава при такому контингенті?..

...Зійшов на вокзалі у зимовій шапочці. Бадьоро світить сонечко, ганяють привокзальні вітри, котрі в мене біля хати неплавно перескакують в ураганні (що давно уже звично і романтично), зашпандьорую в квартирі всі діри і шпари, лізу під два коци, і тупо засинаю під захоплені погляди друга_по_партії. 

 

P.S.

Є такий сайтик - "www.weather.com".  Так-от, правда про погоду саме  там, - і більше ніде. 

Знать би раніше, а не тоді коли з одного боку стадо совків, з другого - степові гадючки, з третього грьобаний чорно-білий кіт з чорним же польовим псом, з четвертого - дощовий вітер із сонячними блискітками циклічністю в тридцять хвилин. А посередині я, зі своїм білим калєнієм.

Неприродній шлях до Природи.

Львів квітневий

А нині був Львів. Після занадто вже вранішнього рахівського поїзда, із вражаюче дешевими літніми квитками, із протилежним до вчорашнього приміського поїзду пасажирським людом.

...Але зимно було так само і у Львові. Післяперонний холод, вітри і сонце, - усе своє і рідне. Лишень замість кількох галерей - сувернірні крамнички із мотлохом для невибагливих інородних зайд, та теж саме відчуття якоїсь пустки, котру ще не видно, але уже відчутно : як і тут, як і скрізь.

... Дико міцна кава у кафе на Вірменській, де як і раніше дзвенить трамвайчик. Гріюся не лише там, а і у домініканців на Службі Божій. Десь тут мав би бути й мій дім, чи квартира, чи що, - але чомусь за три години поцьонгом звідсіля. Гарна ця таємниця...

...Пообіді потепліло, коло п'ятої - зворотній квиток.

...На нашому меморіальному цвинтарі , котрому за 300 років, спилюють старезні дерева, котрі пам'ятають і німців, і до німців. Могили на випаленій сонцем траві, вперемішку із товстими пнями, котрі тепер гнитимуть там не один рік, - що може бути сумніше для колись славного міста?..

...Я знову тут, в цьому місті, звідкіля дороги нема.

Я не кінь або Великодня криниця

Не знаю, за кого мене мають в цьому місті, але такого замовлення я ще не мав.

Телефон я нині думав не вмикати : свято все-таки, - яка порядна людина у свято буде дзвонити до роботи. Але за звичкою таки включив, - і от дзвінок.

Двома словами : треба перевезти тачкою 20 тон розсипчатої після буріння криниці глини за 60 метрів. Крапка.

Добре, що хоч тачка є : бувало, що нема.

Добре, що за 60м, - реально слід розраховувати на всі 100м.

Добре що глина розсипчата, - у що віриться з трудом, бо якою крім як мокрою може бути глина , вийнята на межі водоносного шару?..

Ну, нехай.

Бувало, що за день я перевозив/переносив до 2-ох тон землі чи навіть гравійної суміші. Коштувало це відповідно, - файно коштувало як на день.

Припустімо (припустімо!), що я би взявся й за це, - якби не здох, то за 3-4 дні би помаленьку повозив. Коштувало би це теж відповідно, - так файно, що не просто аж, а аж дуже.

Але жити я все-таки ще хочу. Бо ті "аж дуже файно" цілком би могли піти мені на гробік, прости Господи.

...Умудрився за вчора-позавчора викопати в селі кірницю. Тобто, не я , а бригада. Навіть був спустився на дно, бо така можливість трапляється раз в житті. Пішло море грошей і дві напівбезсонні доби. Зате у садочку тепер стоїть ще одна маленька хатка : назвем її "хатка Води".

...Сезон у розпалі, але цього року я замовлення уже відсіюю і фільтрую, - нарешті можу собі то дозволити і не никатись будь-де і в будь-кого. Деколи навіть по телефону ясно, з ким спрацюємось, а з ким - ні. 

Пішли якісь зовсім інші люди-замовники, набагато цікавіші і просто розумніші за торічних. 

...Серед ночі в селі виліз надвір : їжаків не чув, зате такого зоряного нема не бачив давно: більше білого, аніж чорного.

Це добре?..  мабуть.

Літо, приходь

Мерзну, холєра. 

В лаби мерзну. Бо ніяк то теплО не настане і дощі сі не кінчАт.

А у Карпатах - сніги. Ніяк сі не стоплять. От.

На ніч одіваю штАні, кутаюсь у два коци.

Але лаби внизу, там де пальці з пазурами, мерзнуть все-рівно.

У горах - сніг. На Говерлах видко засніжені вершини : коли їду в село,  при чистому небі то видко здалека.

Того ж і зимно.

Не хочу у такі Карпати, в котрих зимно, і де треба лазити по снігу. В травні.

...У криниці - море води.

Але її ще треба облаштовувати довго і не нудно. А дуже навіть страшно інтересно.

...Старіємо.

Цьоріч це якось раптово побачив.

Не те щоби якось особливо відчув, але... - просто.

Пішло все уже трішки туди, - у той, значицьця, бік.

На тую, в смислі, сторону пішло.

Пашем

Думати нема коли.

Шось писати нема коли такі.

Бо аби шось писати, треба подумати, а думати нема коли.

Ба пашем.

Час рікою, звичайно ж, пливе...

Непомітно-непомітно, але вже травень місяць.

Життя - штука кольорова і неспокійна : цікава і вдень, і вночі.

Вдень, - бо цікава робота, люди. Вночі, - бо цікаві сни й астрали.

Багато чого перемінилося : таке враження, що сталося неможливе і перемінився власне я сам. Чи то весь світ, - й таке може ж бути, в принципі...а здається, що я.

Просто, мабуть, моя хронічна відлюдкуватість тимчасово відступила : бо щоденне спілкування до того спонукає, тай ніколи,  і нема смислу колупатися у всяких дєбрях...

Настане, безумовно, час, коли я знову замкнуся в собі...так було не раз, і ці відступи від себе і свого замкнутого Я також були не раз. Щоразу завершувалося черговим як не обломом, то розчаруванням : у чомусь, у комусь.

Мабуть, так буде і коли-небудь ще не раз.  Точно, - не мабуть. Колись буде. 

Бо саме то є я.

Нехай.

 

P.S.

Був час, дуже хотів із клієнтами бути на "ти". Мені це просто, їм як виявилось, - ні. 

У деяких випадках мені це було прикро, у деяких - виходило на краще, бо світило фамільярністю на грані хамства.

Так що мій внутрішній демократизм - моїм внутрішнім демократизмом, а поїзд - він, як не крути,  уже почухкав. Ту-ту, значить.

Ну тай всьо

Аж тепер Блокс зник остаточно з Інтернету.

Сторінки не існує, адреси - теж.

Помянімо його добрим словом, хто його любив, бо він того вартий.

Мені він дав надзвичайно багато доброго і корисного. Надибав я його чисто випадково, і вдячний долі, що надибав.

Тепер розумію, що крІм як доброго і позитивного у мене від нього не було нічого. Абсолютно все було гарним і позитивним. Абсолютно все, що було вийшло на добре. Там і народилась моя кохана дитина - Савапуга.

Ще й тепер у мене не раз виникає потяг всоте написати усім кого знав по Блоксу, але всоте й розумію, що поїзд усе-таки пішов. Далеко не всі відчували потребу у спілкуванні так, як це тоді відчував я, а ситий голодного, як відомо, не зрозуміє.

Дякую Блоксу, блогерам, блогершам, інтернету за такі чудові роки спілкування.

Прощавай, мій милий, незабутній HTTP://WWW.BLOX.UA  ...

Літня тиша

А що ж тут моя Савапужка?.. Оох...

...Єдине, до чого додумався, то об'єднати все в один сайт на основі http://savapugu.jimdo.com .

Коли-небудь...

Аще у прямому смислі слова воскресили мій Acer-Клен... І такі бувають чудеса на світі, виявляється, - чисто технічні.

Тай ж жизня все та сама : йожики, дирки, лазікування по роботах, та зоряні ночі. Все як і раніше.

...Зворотнього зв'язку нема, тишина і спокій у моїх монологах... 

Треба зменшити це все до одного сайту, - тай сунутися далі.

Трошки ніби сумно...

...І все-таки Акер-Клен протримався лише пару днів... А далі одна за другою сталося кілька помилок операційки, зависання, синій екран, - і все. На цей раз  це справді кінець ноуту.

...Незрозумілий рік незрозуміло продовжується. Роботи не те щоби ах як багато, але дивним чином грошей чомусь не бракує... Чином не дивним,  а яким - це неважно.

...Зате довгими ночами чого лише не передумаєш, - що було, чого - ні, а що могло би або ж ні якщо б... ауто-  і не зовсім тренінг. Простіше - безсоння. Штука не нова, а дрімуче так навіть знайома мало не з пелюшок, коли п'янь по імені "тато" прилазила із своєї сильноінтелектуальної на той час роботи... Отоді ж воно і народилось : хронічне, споглядальне безсоння, - і кіна не треба, і ютуба з теве.

...Ну раз штуркнув цю автобіографічну тему, то най буде, - якось продовжу.

Чокнуті баби - 3

Так є, і я нічого не вигадую : серія третя спілкувань із бідними, тіпа самотніми, прилипучими і помішаними на "чародійстві" бабами. Жінками, і дівочками під 30.

...А працювати треба. А кожен третій клієнт - саме от така ЧБ-3... і шо робити?..

Не балакати з ними взагалі не виходить : пропонують каву, те-се, слово за слово, і шлюз, - попливла. Куди, чого?.. з мене їм і так толку поза роботою ніякого, зате скільки всього нагрузять, наворожать... - аж противно, чесне слово.

...Друг_по_партії подарував горнятко з совами. Тілько що без напису "Всі Савапуги тут".  :)

Аще нарешті спека. Веселіше від цього не стало. :(

Так?..

Шось останнім часом всі мої замітки схожі на "отчьот о продєланой работє". Так, ніби звітуюсь перед кимось...

Воно мало бути як "щоденник одного читача", а вийшло як звіт перед німим Інтернетом.

Бо роботи справді стільки, що завал просто : останніми місяцями чую, що вже забагато для мене. І чим екстремальніші умови, тим більше замовлень. Такє як цілий день косити борщівники під 3 метри у 30-градусну спеку, чи їздити на ровері з косаркою і 10-тикілограмовим рюкзаком за 20-30 км у цюю ж спеку, - я вже й не кажу... А це ж ще не межа : я пам'ятаю часи, коли на грані сил відкривалося друге дихання, - цього ще не було. Але змучуюсь все-рівно капітально.

Є таке універсально-чарівне слово : "треба". Ото й всьо.

...Щось змінилось у моєму ставленні до цього міста. Не те щоби я його сприйняв у теперішньому вигляді, але якось несподівано зловив себе на тому, що ходжу по ньому СПОКІЙНО : нічого мене не дратує, особливо не цікавить, тай на мене уваги вже ніхто не звертає. Оце із-за останнього якраз мені і стало в ньому комфортно майже як колись. Ну зовсім так майже.

 ...А її справді звати Еля, Елька, по-моєму. Хоча насправді - вроді би інакше. Руска сибірячка із тутешнього райцентру, чомусь. Ескімоска. Чукча, коротше.

Вона явно не орієнтується в цих міських нетрях. Покірна і повільна  як тюлень, аж байдужа. Прямо як в тундрі, чи на льодовику. 

Але очі - як чорні гудзики. В них - застигле північне сайво.

Затавроване вино

Процес бродіння у зіпсованому вині -

це коли проминають ночі і дні

у звуках і галлюцинаціях, привидах і реінкарнаціях

того що було, чи бути могло, ачи - ні.

Це, коли ти проходиш, де цього бути не може,

очевидно називається шизухою.

Це, коли чую твій голос, де він звучати не може,

очевидно називається ідіотизмом.

Це, коли я це бачу і чую,

серед білого дня, опівночної дрімоти, вранішнього просинання,

очевидно називається розпинанням.

Це, коли мені це солодко і страшно водночас,

очевидно називається бажанням воскреснути,

хоча для когось це би виглядало коханням.

Це настільки усе неможливе і нереальне,

що я б очевидно не повірив,

навіть взаємно вклавши  перста у взаємно розіпнені рани,

якби навіть зіткнувся з тобою ніс в ніс, очі в очі, губи в губи.

В нас різні групи крові, різне тавро,

і про це я знав  весь цей час  з першого ж дня :

тільки

в мене - на руці, у тебе - на плечі.

Коли кохаєшся з ними серед білого дня чи уночі, - 

дуже голосно не стогни і не кричи,

очевидно що я й це побачу, почую.

Савапедія

"- Чоловіка, а зараз Рак чи Близнята?`
- Рак, кажись,глянь в гуглу.
- Не хочу включати комп, ти для мене гугла-два..."
(із розмови з другом_по_партії)

Все життя мій друг_по_партії видає такі перли, що якщо її слухати не серцем а вухами, то можна поїхати.

Я, зрештою, такий самий. Я відчуваю не лише ставлення до себе, а й думки про себе - добрі вони чи погані. 

...Не можу я писати в такому графіку : час від часу, експромтом. Ще коли був зворотній зв`язок у соцах, - це виходило, бо це було живе спілкування, де кожен підживлював одне одного. Тепер же, при писанні в німий стіл, мені треба час аби обдумати чергову замітку, - це хоча би день сидіння за компом. А такої можливості немає вже давно : весь час в русі, в поїздках, в роботах. А Савапуга цього не любить : вона, як найбільша в світі егоїстка, хоче аби їй приділяти якщо не весь час, то хоча би весь вільний. Того ж і гнівається, того ж часом і зникає чи йде у творчу відпустку...

..." Бачила Вас, Володя, з автобусу... Але Ви ж симпатичний, я Вам скажу...

- Я то знаю, пані...  Я завжди був симпатичний. Тай толку з того...

- Е, так не можна казати, не кажіт так...

- А чо?.. Ну ше би дівки сі до мене чіпали, то друге діло, а так - мені то байдуже, файний я чи нє...

- Вони би сі чіпали якби Ви того лишень захтіли...Але самі ж кажете, - а далі що?..

- Та так... залюбит сі, а потому відривай її від серця...кому то треба?..

- Та таа...

- Але дивитисі можна на таку красу,нє?.. тай криза віку ще не пройшла, не лишила мене, зволоч..."

 

Гава.

Боженьку, як я не хочу йти ні на яку роботу... хоть тиждень, хоть пару днііів...Яке щастя, що є на світі дощі-бурі-урагани-торнадо, коли я з чистою фінансовою совістю суваюсь по хаті, - і всьо!!!..

...Ми з другом_по_партії працюємо попарно-паралельно. Чи попарно-дзеркально.

Тобто, коли я сиджу в селі, вона сидить в місті, і навпаки. Але є один маленький нюансик : коли в селі нема сонечка а смурка чи дощі, вона принципово туди не їде. На відміну від неї, мені це діло фіолєтово, бо роботу я собі знайду на пустому місці, з нічого, і будь-яку.

Так мало би бути й цими днями. Коли я покосив такий крутий косогір, що не приведи Господи, у якусьтам-градусну спеку, друг_по_партії з довольною міною пофланірувала в село замість мене, - бідолашного, змученого, до компа дорвавшегося.

Хі-хі, таваріщі : наступного дня прийшли дощі. А десь там, - град як куряче яйце.

"Так нечесно!., - вислуховую я претензії по телєфону, - Хочу сонця...що за мана-мана, блін!.."

Ну, прівєтік, риба : а я тут при чім?..щастя жіноче - воно ж...тейто як його... різне буває...

В'язке літо

Ніхто й ніколи не вітав мене з іменинами. Тим несподіваніше це було...

...Дзвінок перший, - Еля, та сама... Навіть подумати про таке не міг.

...Дзвінок другий, - одна із ЧБ... Ну, все-таки не Чокнута_Баба, але трошки є. Ну, - це так, жарт по-доброму.

Два дзвінки під диринчання бензопили :

"Ви, Володя, дивіться, нині не працюйте багато, бо ж свято як-не-як... - Та троха запізно, кажу, вже шоста година, скорше треба було казати..."

... Спека, як медуза, - слизька і мокра.

Час, як грозові хмари на горизонті, з котрих дощ якщо і паде, то десь там, де нас нема.

Для когось ми - теж горизонт. Чи з життєдайною вологою, чи із всепоглинаючою паркою слиззю. Все впирається в мотиви.

...Аще про мене колись казали, що "на ньому де сядеш, там злізеш".

Кожен сходить з розуму по-своєму цього червньо-липня.

Кажуть, то ще не повний цей самий..., набір : іще буде серпень.

Старе нове

Чисто випадково, фактично задурно Савапужка заполучила новий ноут. От.

...Взагалі-то на даний момент я з села не вилажу. Бо робота поруч, їхати на неї треба зрані, приїзджати - увечері, тому про місто нема ні мови, ні просто часу.

Але коли треба цигарок мого сорту, то деколи сідаю в маршрутку і їду на базар. По дорозі якось і надибав оголошення на слупі (!) : "Купуємо ноутбуки в будь-якому стані".

Беру я значить нашого неробочого Акера (Царство йому небесне...) і несу бігом туди. Те-се, слово за слово, - але хлопчики пропонують за нього копійки. Давайте, кажу, в обмін на робочий ноут... А я тільки-но туди зайшов, то відразу собі сподобав отой, крайній, найдешевший...він мав бути мій.

Так врешті-решт і вийшло. Не знаю, надули вони мене чи ні, але я довольний : ноут паше надійно, хоча сам допотопний, мало не з тумблєрами і ричагами. Зате я тепер фурнув його собі в сумку, і все - є чим в селі бавитись.

...Куй шось там не відкладаючи, - це великий принцип. По собі знаю :  усе в мене виходить, якщо я довго не думаю, а тут же ж це і роблю. Тоді не лише я , а й інші не встигають додути, що ж я такого понавитворював. А потому вже поїзд якби пішов. Чи почухкав.

...Аще запахло осінню. Особливо по ночах і зранечку.

Гарний рочок : всесвіт сонця, море роботи, ріки грошей... Це би - та раніше... але - пізно уже.

Нийка

...Вечорами дико болять давно простуджені ноги.

Довго не можу заснути, лізу на стінку від постійного ниючого болю.

Аще - вона... Приходить коли вже темно, майже без слів, майже одразу починає обіймати, цілувати, роздягатися і кохати.

Віддається мовчки, з легкою посмішкою, майже не відриваючи погляду.

Йде після опівночі, з такою ж легкою посмішкою, відкритим щирим поглядом.

Я уже майже забув про її існування, - сталась подія, котра про неї нагадала.

"Але ж то мало щось інше статися, чи не так? - запитує значимо." Я знаю, кажу, мовчи, не треба аж так. Замовкає, більше про це не балакаємо.

Зачиняю за нею нічні двері, не проводячи до хвіртки. Аж тоді - не засинаю, а відключаюсь.

...Гроші накопичуються, але не тішать.

Вертаюсь з роботи у село після шостої, дико втомлений від спеки  і затяжкої усе ж таки для мене роботи. Але вона є і мене там треба. Заледве стає сил на приготування вечері, і зовсім їх нема для садочку чи подвір'я. Одна неділя на умовний відпочинок, котрого хронічно бракує і на символічний інтернет.

...Щоранку я знову мушу бути на поступово слабнучих ногах, - бадьоренький і зібраний.

"Нити не можна, - каже бригадир Міша, - не можна нити..."

Друг_по_партії каже, що і можна, і треба, бо більше нІкому...

Ясно, кого я послухаю : 

бо це - друг, а то - просто... Міша, одним словом.

Савапуга і її сутність

 

>/div>

25 центів або Жадна Савапуга

Взагалі-то я не жадіна, а швидше дуже навіть непомірно щедра. Якщо є що давати, звичайно.

...Передісторія цього посту наступна.

Колись прислали мені на пошту факсимілє старої газети українських емігрантів початку 20-ого століття. Особлива подяка джерелу за такий безцінний матеріал.

Десь воно вже було зникло в мене із загашників, і я вже думав що все, пропало.

Але недавно у якомусь далекому свому акаунті типу Yahoo надибав архівчик із чот ирма фотками. 

Аби багато не розмусолювати скажу, що це містика чистої води.

Судіть самі : Савапуга офіційно народилась році в 2011-12-ому, і це ім'я-логін я вигадав експромтом за одну ніч. Тобто, плагіату ніякого.

А у цій газеті - прямим текстом ім'я емігранта : Сава Пуга. Він дав на коляду 25 центів, на той час гроші середні.

А по всій газеті я найшов з добрий десяток просто лякаючих аналогій до мого теперішнього життя...

Перед показом фоток додам :  я не жадіна, але на коляду тепер не те що доляр не даю, а гашу світло на свята і закриваю всі фортки від цього напівп'яного дебільного кодла. Це не ті люди, не ті українці, котрим тота Сава Пуга пожертвувала аж 25 центів.

Я худобі грошей не даю. Ба навіть бриджусь її пасти.

...

фото1 - назва газети

фото2,3,4 - продовження

фото3-1 - тут помічено червоним.

---

Такі ми із Савапужкою...

Файні ми...

Ще тоди, в тому житті були файними...

 

Ага...вже біжу...

Ну от так зараз всьо брошу і побіжу шукати таємничих анонімів тире начебто-буцімто коментуючих мою Савапугу десь у дєбрях неіснуючих спілкувальних соцмереж...

...Прийшло мені на пошту :

йой гвалт Савапуга перевірте свій акаунт Вам прийшли і чекають на відповідь три (!!!...) коментарі...

Вах, яка щедрість. Вах, яке щастя, - аж три апріорі анонімні пісюлькі... І то де : не за моїми відомими цілому світу уерелями, а на кудикіних горах того, що колись було сервісом для, прости Господи/ізвіняюсь за вираженіє, спілкування.

А Савапуга-то в гуглі-пошук одним кліком - во всєй красє, бєрінєхачю...

...Коротше : не вірю я цим всіх провокаціям. Є моя одна-єдина пошта, - і нє фіг фігньою займатися.

Їстівні Сови

 

>/div>

Конкретна Осінь.

Два місяці маразмів

Знов нема коли писати, а того часу котрий вільний є замало аби зосередитись.

Але хоч якось описати минулий місяць-два треба. Спробую...

...Маразм перший. На тему: "Так не могло бути, але клянусь шо було, бо могло бути і таке". Або ж у мене конкретні галюніки. Коротше: пройшла в селі попри фіртку одна ну дуже географічно далека колись знайома одна особа во всєй красє, - дивилась на мене і йшла. Брр... я лиш раз зиркнув, і відвернувся. Бо не могло такого бути... але бігме було. Або це з мене ще до цих пір вилазить образ тієї самої жутко далекої по всіх уже параметрах особи.

...Маразм другий. З серіалу "Чокнуті баби". Дійшло до того, що я просто сидів у квартирі замовниці кілька годин сам, з повним доступом до всього включно з холодильником та інтернетом. І за це щей платять гроші. Вся робота. Здогадатися про справжні наміри самотньої замовниці було нескладно. 

...Маразм третій. Із старого заїзженого серіалу про Принцесу-блондінку. Є ще така на світі, хоча й заміжня за європейцем і з подвійною хвамілією через дефіс. Далі те саме і ті самі заморочки, най не кажу які, бо вона мене дістала. Зробила собі тут нові штучні зуби і поїхала у свою Європу. Я того не видів коли, - вночі відев. Аби я того не увидів. Вона така, вона і так може. Ха, - вона просто не в курсі шо мене справді дістала.

...Маразм четвертий. Це не зовсім маразм, а швидше маразм-2013 був причиною теперішнього ситого життя Сави-работніка. Коротше, десь тепер сповнюється три роки моєї трудової паханіни на всяких багатінькіх буратінів. І шо особливо гордісно : працюю я виключно сам, і дуже часто есклюзивно. Тобто, роблю те, за шо інші й не беруться. А в мене це виходить. Ура мені, такому файному .

...Зе некст маразм : п'ятий. Той, що продовжують мені тупо  і нав'язливо вступати місце в маршрутці. Не дочекаєтесь.

...І, -уже не маразм, а колінопреклоненне прохання :

"Аби пошвидше скінчився цей блядський мавп'ячий рік".

Amen.

Reboot

Чорний екран, екран білий, і синій. Три кольори існують на світі. Більше? таке враження. і нема : всі інші - то перехідні сектори, котрі перепливають одне крізь одне добре що плавно. Але ж - плавно, от що добре.

І всюди чомусь тільки білі тексти, на всіх трьох екранах. Читати їх не хочеться : не читаю, пробігаю по діагоналі - гора, - мені досить кольорів, аби просканувати що й до чого, де що світить чи пахне, чи вишуковує те, чим мене уже не здивуєш.

Я незворушний, я кам'янію уже зсередини, посекторно, створюю в собі кілька ліній оборони як стратегію нападу ізсередини, як тактику пасивного нереагування.

Вони на це не мають нічого : для них це слизько, оманливо й незрозуміло. Їхні штампи роблять мене невразливим, а їх безпомічними : нема потреби захищатися, якщо вони усе для себе вирішили.

Це те, що влаштовує обидві сторони. І я навіть не розвертаюсь у протилежний від них бік.

Я просто проходжу крізь них, як крізь туман, - коли чорний, коли білий, коли синій.

Безсловесно, безнадійно, безкорисливо : пройшов крізь них, і - reboot.

...Найлегше починати із слова "Я" : я це, я так, я туди. Але "Я" - це початок сповіді, а сповідь - це завжди погляд у минуле, пережовування своєї історії. Це треба? - ні, звичайно, бо свою історію треба любити і поважати, а не сповідати, не смикати архіватор, ризикуючи занести іншочасові віруси-коректори.  Тоді з'явиться не "Я", а "А", - і саме воно є справжній початок. Починати треба із іскорки-А, бо скам'яніле внутрішнє "Я" уже заархівоване і запаролене часами минулого.

Я роблю із цього Я-архіву виконуваний файл у папці  "А", - він ще мені знадобиться не раз, - і reboot.

...По моєму синьому екрані блукають отари чорно-білих зебр із своїми текстами, котрі я не читаю. Вписую свій синій текст, не завжди видимий навіть для мене, не завжди розуміючи про що я. Але то попервах, коли перед очима самі лишень мигаючі чорно-біло-сині курсори.

А потому між чорно-білими хаотичними закарлючками у потрібний момент зблискують мої чи не мої сині пташки чи лапки чи мневмоніки.

Ото  вже і є "Я". Котре уже не "А", і аж ніяк - не чорне і не біле.

Reboot.

От.

Довга зима, ніяка

О, вже сімнадцять. І якось воно ніяк. Зате капітально відпочив і зажили руки-ноги після шістнадцятого року. З'явились нові-інші роботи, і не дуже-то й в напряг. Благо є на світі замовники й нормальні.

 

***

До С.В.

 

Коли збіжиш сходинками до неба, -

це лиш тобі здаватись так могло, -

як дивно стало : зникло, що було,

і зруйнувалося що треба і не треба.

 

Тобі так краще? -  в гаморі облич,

серед солодких співів лицедіїв?

Тобі хтось винен? - знову я ? - облиш.

Ти маєш все, я - свою  безнадію.

 

Бракує сил  сказать тобі хоч щось,

топтати знову стежку на облуді.

Ти вже не сонце.

Може ти хоч дощ,

котрий колись в пустелі де і буде?

 

Між нами зовсім непомітна межова, -

між мною й просто жінкою із плоті.

Ти це хотіла?..

Добре, - я САВА.

Я не з тобою.

Я тут - на роботі. 

 

***

 

Кілька років підряд, два-три рази на рік, в один і той самий час дзвонить один і той самий ідіот із однією і тою ж самою пропозицією "роботи".

Діалог із ним теж завжди приблизно однаковий :

- Добрий день. Ви ще шукаєте роботу? а скільки Вам років?

- Стоп. Почнемо з того що Ви пропонуєте, а не з допитів.

- Та в мене робота така, що не всякий зможе. Треба розносити візитки, оголошення...

- Де в мене в об'яві про це написано?!

- Написано, що різні роботи.

- Там є посилання на сайт, де написані види робіт.

- Та може воно і так, я не читав.

- Прочитайте.

Відключаюсь, бо вже киплю.

Мана-мана.

>

Місто-гетто

В будь-якого жителя будь-якого міста чи села, вочевидь існують якісь почуття до місця свого народження. І певні якісь асоціації - теж.

Моя асоціація до мого рідного міста : це місто-гетто.

От чомусь так. І не останню роль тут зіграло те, що все моє дитинство пройшло на території колишнього єврейського гетто, звідки 1942-ого року їх тисяч 150 і вивезли на розстріл тут же, за якийсь кілометр від того двору, де я жив і де жили діти тих ростріляних, і за 200м від дачі, де їхні ж діти спеціально купили дачі, аби бути близько до поховання  і де пройшла та пора мого дитинства, котру інші діти проводили у дитсадочку.

Я у дитсадочку майже не був. Зате крізь зарослі малин і яблунь я мало не щодня бачив те місце. 

Я ще застав відголосок тих часів у ранньому дитинстві, котрий сниться мені до цих пір у страшних і не дуже снах, в кінці яких я надзусиллям примушую себе прокинутись, щоби не бачити їх кінцівку.

Але завжди здогадуюсь про те, що я не додивився.

Здогадуюсь уже наяву, вдень, - коли не так страшно.

 

***

 

 Гетто нікуди не ділося.

Я стикаюся з ним щоразу, варта мені зійти зі свого п'ятого поверху і перейти вокзально-колійову межу.

Біля колій воно не так гостро відчутне, що й не дивно: від колій завжди очікується приїзду чогось нового, а отже й кращого. Не завжди й від'їзду того ж самого, хоча й таке, кажуть, буває.

Мабуть що ті, котрі жили у ще тому, справжньому гетто нікуди виїхати все ж таки не змогли.

Тому й смак вокзального гетто якийсь інакший : чи то бажання трансу в очікуванні якої невідомості, чи підсвідома захищеність у прямій як рейки перспективі - а отже ясності всього минулого (приїзд) і майбутнього (від'їзд),  чи просто, - гарний і приємний для мене запах шпал, особливо влітку, коли вони пахнуть самим життя, - самим часом пахнуть.

Тут мені ще більш-менш комфортно, хоча напруження уже відчутне. Це його початок, котрий приїхав по цих рейках і шпалах, але котрий не матиме кінця для мене ніколи, допоки я ще живу, допоки у цьому місті, допоки ще живу саме у цьому місті, бо іншого не буде тай бути не може.

Навіть любов до жінки не змогло свого часу перевищити цю жорстоку внутрішню любов до цього свого гетто народження.

А жорстоке воно не на жарт.

 

***

"От чомусь так".

Не тому, що я не знаю причини. А тому, що я не хочу її казати : нікому, ніколи, ні при яких умовах.

Щоби не сказати суті - мовиться "чомусь".

"Чого - того", "Чому - чомусь", аще новітнєє "чому- патамушта".

Для жителів цього міста у мене, по можливості, лишень такі відповіді.

Жителі та місто ж - абсолютно різні, немислимо просторово чи як різні, не пояснити наскільки аж.

Коли не приймається ні правда ні брехня, - кажу "чомусь, тому", чи христосівське "не знаю" навіть часом коли й знаю ; брешу таким вимушеним чином, але це краще аніж сказати правду.

Хто хитріший, каже "А Бог знає" : ця вічна, споконвіків фарисейська відмовка від правди в очі, цей генетичний інстинкт валити усе чи на слабшого, чи на чеснішого, чи на те до чого вони аж ніяк не повернуті, - абстрактного Бога, себто.

Із містом ми розуміємось ідеально на рівні якоїсь суперпідсвідомості. Із його жителями розуміння не було, схоже, від хвилини моєї появи на світ.

Не відпускає мене від себе саме воно, місто. Хоча жителі ніби змовилися, і все життя намагаються створити такі умови, щоби я звідси втік, пішов, повіявся, щез.

Не виходить. Коріння мої тут виявились міцніші, аніж я міг собі уявити аж у зрілому навіть віці, щось переживши, осмисливши і зрозумівши.

Якби це для мене було просто місто, цілком можливо, що я би вже куди і повіявся.

Але для мене це місто - гетто, місто - спрут. І з цих щупалець вириватися ніколи й не хотілося, бо...

Бо коли тобі дітися нікуди, ти мусиш вивчати те що є.

Це - йога чистої води : нема нічого, пустка, пустка довго, а потім кадрик за кадриком починається кіно. Спершу проблисками -  потім по кілька рухів, німе - потім озвучене, стороннє - потім помічають і тебе як присутність.

От-тоді вже  пора прокидатись : коли тебе у твоїх медитаціях сприймають як присутність, - це вже трошки задалеко, трошки занадто мені знайомо.

Мені цього чомусь не дуже хочеться. Бо таке вже було не раз, і я знаю що буде за цим сприйманням  мене як присутність там. Мене-звідси як присутність-там.

Не хочу. 

Я виходжу відти як тільки мене помітять, - і переходжу в інше місце, котрих у місті-гетто безліч.

 

***

Аще сни про любов у цьому місті. Не сексуальні фантазії чоловіка в потенції, а картинки з минулого, бо в реалі якщо таке де раз і було, то зовсім не так.

Чомусь - одні білявки чи русявки. Набагато від мене нижчі, з довгим розпущеним волоссям. Раз чи два - мого росту. Майже ніколи - брюнетки. Але одна із них стала моїм другом_по_партії.

Романтична любов з ними в місті, в кафе, у кімнатах, у полях, на річці, у лісі, невідомо де, але відчувається що була.

І ніколи не завершений сюжет, котрий обривається на півдорозі. Ностальгія по невідомо чому і кому. Але якщо вона є , ця ностальгія, то були колись і ці всі сюжети.

Аще сни суміжні.

Два рази я тікав із концтабору якимись хащами. Один раз у військовій формі керував триколісним мотоциклом. Ще раз у тій же формі їхав у вантажівці із такими ж як я сам вояками. Бачив навіть, якими вулицями їхав. Вони ще є, - і ті вулиці, і деякі будинки теж.

Одного сну мене вразила крізь кольчугу ворожа стріла у груди :  з тих пір в тому місці мене постійно ниє на холоди чи тяжку фізичну роботу.

Наступного сну я вхопив правою рукою за лезо багнета чи меча : з тих пір я мушу щось тримати в правій руці, - чи цигарку, чи телефон, чи сумку, а вночі стискаю нею подушку.

В одному сні я вночі вибирався із міста-фортеці через підземний хід. Те місце де я вибрався на поверхню потім стало східним кордоном гетто. Але це було вже через 400 років.

Одного сну я тікав від облави і в мене стріляли. Поцілили : останній кадр був наближення бруківки перед очима, на котру я впав. Це місце є дотепер, і майже не зіпсуте. Проходячи повз навмисне торможусь на ньому на секунду-другу. Бо все що було - моє.

Аще був стрибок із четвертого десь поверху, не знаю причини. Зате знаю з якого будинку. Ходжу попри нього часом, і тішусь, що не знищили новітні варвари.

Як знищили 500-річні пам'ятки заради скло-бетону, як мають череп засновника міста для вивчення анатомії студентами-медиками, як не злічити всього іншого, чого не витримують ніякі нерви.

Мої витримують, бо мусять. 

 

***

Я про місто, котре втомлює, як тільки ти до нього виходиш зі своєї берлоги.

Втомлює непевністю, лукавством, підозрами, осудом, злістю, фальшивими усмішками, суперечками з нічого, напастями на пустому місці, байдужістю та безмірним цинізмом.

Місто ситих безсердечних зайд, де правдивих міщан - одиниці. Місто вампірів, котрі випивають кров з усякого, хто не співатиме на їхній манір.

Місто кочуючих племен-гвалтівників самого тіла Міста. Це завдяки їм воно стало містом-гетто, і це ще не найгірша його доля.

Дуже скоро, може навіть ще при мені, це місто просто помре. Замість нього маячітиме щось дуже сучасне і наворочене, де бракуватиме хіба що печеного леду та нічних екскурсій на орбіту.

Амбіції цих жителів безмежні, як і беззмістовність їхнього існування саме тут, між двома ріками, чотирьма горами, де мав бути Рай, але не збулося й Пекло.

...Втомлює і писання про те, що описати знову не вдається, бо надто багато переживань у мене із цим абсолютно моїм містом, нехай і гетто.

Це друга спроба, і знову невдала. 

Далі колись буде далі.

Лаптєвих-23

...Здогадуюсь, як ви реготали з мене пізніше, після того чого не сталось.
Звичайно, - їхати в таку далеч, щоби не отримати хоча б щось із замисленого...це облом, це сарказм, це зневага. Нехай.
Ми лукавили обоє, із самого початку цією гвалтівної інтернет-пригоди, із самого початку приреченої на непродовження. Але я казав, але ти не вірила. Але тобі треба було зовсім іншого. Мужика тобі треба було, справжнього сірєчь мужчину.
...Здогадуюсь, як ви обоє потім перемивали мої костамашки. Здогадуюсь уже довгі місяці, - бо маячиш, холєра, мало не щоночі як степовий привид. ...Маячила, уже ніби нє. Надіюсь.
...Але тебе не видно не чути ніде у цій безмежній павутині, в котрій насправді дуже мало місця. Тут стало тісно, чи не так? Заради цікавості перешукав твої-ваші гіпотетичні ореоли перебування, - нема, глухо. Аж повірити тяжко, що тебе ніде нема, - після такого-то пресингу.
...Твоя конспірація мене зовсім не смішить : ти ось тут, через тоненьку площину соцмереж. Я тебе впізнав і за трьома логінами та п'ятьма неіснуючими адресами. Бо ти - біля нього. Це найкращий орієнтир.
...Це чудово. Я триматиму тебе на гумовому жгуті іще не один рочок. Я розтягуватиму цей жгут крізь усі мислимі і не- простори-часи так довго, як мені цього захочеться. А потім - відпущу цей гумовий жгут за місцем призначення. Бери, любове моя, повертаю тобі твоє.
Це буде моя помста : не тобі-вам за твоє лукавство, а самому собі за свою слабкість. ...Коли ви з ним реготали в тебе на кухні над моєю несуразністю, я відчув себе вільним. Я тішився навіть тоді, коли в мене на кухні, там де тобі не сподобалась моя зупа, потім ще довго розбивалися тарілки і горнятка. Не тому, що ти їх не любила, а тому що вони так і не стали твоїми.
Часто приниження породжує звільнення, чи не так? Мій хрест далі зо мною, але уже без тебе. Чи то - без вас. Смійтесь далі.

Світла Анна

Один знайомий недавно візьми і ляпни до Свєтки : "Світла Анна". Я його терпіти не можу, цього знайомого, - відвернувся і пішов. І Свєтка теж його терпіти не може, але їй варто просто так саркатично усміхнутись, що йдуть вони, - і то дуже далеко.  Але це її колега по роботі, - окей.

А я собі потім задумався : а дійсно, слухай... він же правду ляпнув по великому рахунку. І почав я згадувати усіх Анн, котрі мені на свою голову попадалися по дорозі. Я їм всім, бігме, чесно співчуваю.

...Першу русяву Анічку я знав 10 років як свою однокласницю. Це була симпатична, тендітна піаністка. Гарна була дівчинка.

Десь є, і комусь з нею повезло.

...Друга (теж русява...) спливла уже як подружка по кафешках, коли мені було років так під 30. Дивлячись тепер на цю необ'ятну постать (що в ширину, що у висоту), я часом думаю, яке щастя що я тоді її оминув. Бо була вона суперкласна, але язиката, зараза. Не люблю базарних баб, навіть якщо воно - художник.

...Іще пригадав одну малюську Аню з дитинства, коли мене на літні канікули сплавляли у далеке село до родичів. То щось дуже тепле і світле, але як вона виглядала  уже не пам'ятаю.

...Потім пішли одні Свєти, штук зо 5. Що вони хотіли від мене я так був і не поняв. Але всі як не чорні, то шатенки. Ну, тут все ніби ясно...друг_по_партії тіпа по ходу. І Свєтатени і Свєтапредставление не в останню чергу.

...Нещодавно в мене із Фейсбуку зникла остання фактично дуже близька друзя, -русява така собі Свєта. Теж якби Анна, але я би не сказав що аж так дуже світла. Але все-одно десь шкода.

...І була іще одна світла Аня. Котра й тепер десь із кимось-там мабуть що є.

Її я теж ніколи не забуду.

Сава - Лаві

Тримай мене в курсі...

Тримай мене в курсі і повідомляй,
що я вже для тебе - байдуже минуле,
що ти перейшла через мій небокрай,
аби сотворить скопійований Рай,
тому кого там навіть й близько не було.
Мене ж ти не чуй, не обходь, і не знай,
але про це все - зможеш?.. - повідомляй.

Тоді я тобі розповім у віршах
про те що тебе я вже бачить не можу,
про майже відсутність твою в моїх снах,
про майже інакші обличчя дівчат,
котрі так умисно на тебе всі схожі.

Іще намалюй свої нові мости,
щоби упритул я їх міг не впізнати,
на тебе й не глянути мовби не знати.
Бо ж так беззусильно, так підло продати
могла тільки ти, тільки ти, тільки ти.

Тримай мене в курсі і повідомляй
про пекло зі мною й про з ним псевдорай...

До A.Z.

Думав я що забув всю тебе до глибин :
я стирав номери, викидав подарунки,
я забути зумів навіть те що ти з ним,
лиш одного не зміг - твоїх губ поцілунки.

Я забув мережу привселюдних образ,
свою грубість забув, - там ховалось кохання.
Лиш покірні вуста виринають щораз,
як тоді коли ми зустрічали світання.

Я казав що як ти - так цілують в морях
теплі губи рибин - безсловесно і ніжно,
що рефреном щоночі вертаються в снах...
Мені дуже шкода, і шкода мені пізно.

Так як ти цілувала - цілують вітри,
напливають на берег шовковисті хвилі.
...От ти й знаєш тепер ким для мене є ти :
ти - мій втомлений жаль
і цілунки безсилі.

Свєта-чорнушниця

С.В.

Ти, Свєта, мене розчаровуєш.
Це, зрештою, моветон, -
свої тридцять грош засовувати
в Енколпіон.

Він вмістить калитку і більшую,
не раз і не два по сім,
весь світ просканує й розвіншає
хто, де й по чім.

Бо ж твоя Спіралька промічена,
Тунельчик ж твій протіка.
Та й ти - потічочок засмічений,
а не Ріка.

І що ж? Лиш себе ізпоганила.
Не факт що і Вій спасе.
...Я думав - ти дівчинка гарная...
Та де ж там...
Все.

Обнулення

Час зупинився на позначці "двадцять три".
Твоє "двадцять п'ять"  змінити  він  неспроможний.
Тобі зараз скільки?.. пусте, - не мені говори
про старість в душі і про совість мою порожню.

Я так акуратно провів твій зі сходу експрес
на інші путі що й помітить він того не в змозі.
Подякуй мені : я без тебе вже майже воскрес.
Колійна вина, не моя, майже воля небес,
що наша зупинка для нього є не по дорозі.

З віконечка може й помітиш мій сірий садок,
куди я тобі перекрив всі шляхи і дороги.
Тобі то не треба. Там сирість пройма до кісток,

там гноями пахне, там надто високі пороги.

Промчить східний потяг крізь роки забравши тебе,
лічильники збити на "нуль" - це простіше простого.
З віконечка хочеш то визирни , може і де
проскочить замулений яр, -
то до мене дорога.

САВА - поет

...І мерзне по мірі можливості.

Аще щодень штампує вірші. Прорвало, пробачте. 

Щодня здається - усе, тема вичерпана. Але найменша зачіпка - і понесло знову.

Аще висять у загашнику дві приховані вебсторінки текстів, чекають свого спокійнішого якого часу.

Надибав сервіс, котрий майже 1 до 1-ого старий добрий Блокс. Тому і поперли вірші про все без розбору. Когось туди агітувати смислу нема, бо нема кого й агітувати, але мені там так само комфортно, як колись на Блоксі. Дуже бракувало саме такого, - там навіть дизайн чимось схожий, і атмосфера нормальна.

У Савапуги, таким чином, відросла нова шерсть, і воскресло відчуття комусь потрібності. 

Ато сиди у дурному Фейсбуці, в цьому ворожому середовищі, серед невідомо за що зневажаючих тебе "друзів", розпинайся перед ними, а толку - як горохом об стіну... Не прошибіть, - народ явно поїхав на грунті  урапатрійотичних соплів-воплів. Всьо таке стало українолюбне, шо Боже спаси... Брехня лукавством поганяє, хоч толку все-одно ніякого. Де вони раніше були зі своїми чоловіколюбними замашками, інтересно? Але скажеш шо не по-їхньому, то вбити готові за те, що вони Україну  більше люблять. Крокодили зі своїми слізьми сховалися, одним словом.

 Адекватні тверезі чєловєкі стають жуткім дифіцитом. Зрештою, так було завжди.

Сіруха

Виговорилося, й під фальцет
пауза-фермата увімкнулася.
Не читала ти або оце,
або ж ми серйозно розминулися.

Я прийму довільний варіант :
не гнітить мене мета нав'язлива.
Лиш повию на ворожий стан, -
і втечу до лісу перелазами.

У сумній барлозі тішусь я,
що любов фатальна оминула нас.
...Це красиво. Іграшка моя
вперше на мій свист не відгукнулася.

П'ята річниця

Савапужка вчергове типу святкує уже 5-ту свою річницю.
Десь приблизно такої пори одної безсонної ночі вилізло шось таке як логін най-най-першого блогу, від чого потім багато кому не було спокою, а найперше мені самому, бо то - моя кохана дитина, і все що я тут пишу хоч-не-хоч сприймається за чисту монету, хоча насправді відсотків на 40 є стьоб і вигадка. Останніми роками це взагалі трансформувалося у майже 100%-вий театр одного артиста і глядача.
Но, але - є те що є.
На нинішній день вона достатньо запірилась, дістала зубки та пазурі, і більш-менш нормально працює на благо і воім'я. Самої себе, звичайно.
Любіть Савапужку, бо вона того варта. Чесно.

Гасло цього, 2017-ого року

Кафкасскій мудраздь,слюшяй..

Відсутність

Зловив себе на тому
що проходячи старими маршрутами міста
почав уникати тих закапелків де ще дотепер пахне Тобою
а найперше - де Тебе побачив вперше
Це праве крило вокзалу де як покірні телята
понуро стоять різногабаритні парноколісні
- голова сама повертається в інший бік аж поки не пройду це місце
Я підозрюю що був і другий Твій східний експрес
про який я не знаю - спробуй довести що це не так
мені сказали про це ті шматки простору
де ми з Тобою не були точно - як мінімум в цьому житті
- такого раніше не було

А далі визираючи мідного Франка
по котрому із його драмтеатром я зазвичай лише пробігав поглядом
- тепер я дивлюсь убік на невідомо чию -не мою - Надію
- бо в тому печальному сквері ми цілувалися
на очах поодиноких могильних плит
майже не існуючого справжнього Міста
передостаннього вечора до останньої маршрутки

І ті ненависні мені засмерджені озера
- я спізнився на острів кохання на кілька століть
- а де була Ти в той час?

Ми не йшли по сотці - це єдине місце
куди я можу спокійно-байдуже прочалапати
не зустрівши Твого фантому із русими косами
- а так то він завжди йде поруч мене або назустріч

Місто котре стає чужим на очах
створює тепер іще чорні діри Твоєї присутності
- не здивуюсь
якщо несподіваної миті почую Твоє
"привіт я вже тут"

Облуда

Обіцяють зимовії віхоли
й замерзання, - наш вічний прогноз.
Ці не зовсім зимові канікули
більш нагадують анабіоз.

Цей непевний процес перетворення
не пари - не крижин - не буття,
заморожених ран незагоєння
і повернення в теє ж життя.

Не придумали ще хоч для втіхи би
сон у плазмі, - колайдер же згас.
...Вони прийдуть, які хочеш, - віхоли,
тільки ти не прийдеш.
Мо', не час.

Лютий - він не спитає…

Лютий прийшов до саду, позамітав сліди
листями винограду промалював ряди
де у горбочках снігу шишки сміючись сплять
й схрони птахів з горіхів - весну щоб зустрічать

Подарували гори жадані морози
я не топчу ці твори чоботами з кирзи
Лютий мене спиняє на хатньому куті
він краще мене знає що треба у житті

Треба себе зустріти там де пала кизил
у незворушних вітах порозпитати сил
у їжаків сопіння спокою попросить
і якщо стане вміння далі потроху жить

Лютий мене рятує кожного року знов
щось я якщо й баную - то аби він прийшов
хочу ж не так багато - сніговий зорепад
Лютий, мій друже-брате, завжди приходь у сад...

Селяві

Крок вліво, крок вправо, пустеля, бар'єрний режим,
задушливий смоґ, толерантний цинізм у фаворі,
черствий прагматизм й власна вигода - байдуже з ким,
потік пустослів'я, відсотки за фальш у офшорі,
зіщулені цербери збоку, слина із зубів,
у чіпах прописано "фас" - й не врахований ребут,
і ночі без зір, й дні без сонця, і мова без слів,
сховавсь Вавілон бо звучить новошабашний регіт,
насильництво душ - лиш бракує повітря зігнуть,
концерн ярликів - це найкраще укладення миру.

...Мій шанс - нульовий перевтілитись в цю каламуть,
та я і не тужуся.
Втриматись вистачить сили.

Зломлена яблінка.

Зломлена з осені яблінка снігом пригорнена.
Очі не хочуть і бачити бензопилу,
бо ця картина з минулої пам'яті створена :
з вихухольових пірнань і стіни ковилу,
свисту синиць як стріли що й на цей раз минулася,
з шурхоту змій, із здивованих заячих вух.
Це до весни моя яблінка так пригорнулася,
може й простивши мені цей бензиновий дух...

Ехо

Ехо не захотіло битися об стіну ані серцем ані головою
воно пройшло крізь неї
обійнявши молекулярні решітки
від чого ні один із нечутливих атомів навіть не поворухнувся
а котрий ще зберіг залишки первинного подразнення
лише здригнувся у чвертьфазі і подумав "приснилось"
якщо був ще здатен думати
а ні - то здригнувся просто

Ехо розвіялось за стіною
підморгнуло мені тим органом котрий знали лише я і воно
і стіна розвіялась ніби й не було зі всіма її решітками і нечутливими атомами
"ти хочеш іти сюди?" - "не хочу йти туди"
бо для чого
нема стіни - нема межі через котру хочеться переступити

Моє ехо не захотіло битися об стіну ані серцем ані головою
воно пройшло крізь неї
а могло й не проходити, могло і не пробувати
вкотре в тую ж стіну
котра вже не стіна і не мала такої честі
бо бути стіною - це привілегія
це тестова спокуса для тих хто має ехо
своє
із серцем
з головою

Нецікаво...

Замовк в мені твій голос. Як цікаво...
Про світ співа Зима, про тебе - Тиша тиш.
Чи так тебе було у мені мало,
що вистачило і десятка віршів лиш?

Останні дрова відтріщали в комині,
два роки із думок зчищаю капості.
Не дочекалась хвіртка твого дотику,
і голі плечики - твойого одягу,
а кіт рудий - нової в хаті напасті.

Перед опівніччю ніяк не можу звикнути
спокійно якось так, по кроках, засинати.
Усе б нічого. Ще вдалося б не кохати.
Ато ж не так.
Цікаво, аж до гидкості...

Не поїду.

Сніг як рис цейлонський з'їстись просить,
Вверх жбурну, - Сізіфом сипле вниз.
Знову ти мені сказала "досить"
на цейлонський мій мультикаприз.

Бо щодня я мрію про Шрі-Ланку,
про тунелі в джунглях і каяк,
і - куди ж без цього? - про горянку,
що коха чужинця просто так.
Про банальні речі - апельсини,
котрі там - як наша алича.
Я б там жив не злазячи з перини,
й називався б гречно так - "Паша".

...Та у нас надвечір позимніло.
Ганок твій на вітрі - чисто лід.
Ти сказала "Знаєш, надоїло.
Нині я горянка, - лиш не їдь".

Стрітень.

Вчора на ніч при заході Сонце зблимнуло на мить
От і Стрітень у Природі... діждались'мо щастя жить
Перехрестями узлісся нам з тобою далі йти
Зовсім байдуже що прісно, - навіть й краще без мети

Нас приймуть на перевалі скельних хащ монастирі
Наша Шамбала в заплаві - лиш хвилину на зорі
Вступить місце Сонцю з Збручу - на всі боки уклонюсь
Й нам обом із рідних кручів я майбутньо усміхнусь