S A V A P U G U

Замітки по ходу
(page 2)

***

З Новим роком!
Грибна дорога
Пісня про сало
Вісюлька
Соня-лапочка
Сикатива
Синя Пташка - ультрамарин
Сезон: доба перша, друга, третя,четверта .
Булі-булі, Рибці.
Дежавю, нібито.
Про образу гонору.
Бузьок на лабі.
Зе_топлєс.
Що кому куди везе.
Adieu, мармиза.
Про ДаліБуде.
Ух ти...
Аншлюз або Гірки в тумані.
ПодражанієНьютону.
Коротке літо 13-ого року...
Досвітні Вогні.
Жді мєня, Вася.
Ги-ги, дєточка.
Сава - будівєльнік.
Полянка посередині Раю.
Впірйод, - іто бігом!..
Сезон дощів.
Вада-вада...
Під мокрим Сонцем.
Міцик-бандіт.
Франківськ: to love without comments.
Такі Жінки у Савапуги.
З Днем Художника !!!
Горіхові дощі.
Рудий кіт Васька - вернувся !
Круасановий абсурд.
Дивина звичайна.
Останній теплий день.
Відкриття.
Садок зимовий коло хати.
शेरपा/шерпа.
Мандраж.
Біло. Коричнево. Чорно.
Тепло.
Збивання мєчт - це просто.
Пора свят нескінченних...
Проліт Валькірії.
Мій друг - Член.
Як завжди.
Щас спаю...

***

З Новим Роком !

До 13-ого століття Новий Рік на нашій території наставав 14 вересня, на останній Новий Місяць, коли завершувався збір урожаю, і землі давався повний спокій до весни. У євреїв це збережено дотепер, - може і ще десь теж.
Випадково так вийшло, що навколишні селяни саме тепер добирали з городів те, що лишилось. Випадково, бо звинуватити їх у надмірному знанні власної історії і традицій було би з мого боку наївністю на грані святотатства. Випадково, бо тєлєнвізор пригрозив дощем і похолоданням, - от і вся причина.
...Моє Пригороддя на Захатті ще цвіте і пахне. Цього року це не стільки город, скільки царство квітів. Так вийшло, що якось було байдуже до урожаю, і всі сили йшли на естетику і ланшафтний дизайн. Це добре, коли людина не голодна, і бачить не лише кого би з'їсти, а й землю з квіточками теж. І жуків всяких, котрі самі чогось бульби не дуже хотіли, - ну і чудесно. Навіть равликам був спокій, бо ніхто особливо їх ніде не перевертав, та й і їжак в принципі був ситий і без них. Ворони теж поки що не дуже закопують горіхи, тобто поки що взагалі ще не закопують. Може, потім.
Тишина і спокій висять в повітрі. Чи надовго? не віриться - кар-каррр...
...Народєц слєгка потух : після пляшки Прикарпатського бальзаму з Тарасом я заявив їм прямим текстом, що я думаю про їхню показушну християнськість на основі фактів, від яких їм дітись було нікуди. Байдуже, най сі гнівают до опупєнія. Після того, як одна дурепа під час літургії (!) мені вказувала, де я маю стояти, мені їхні сільські традиції більше не писані. Шо хтіли, то мают. Вялотєкущая взаємносаботажна війна триває у всій своїй красі, що мене дуже тішить і розважає. Тобто, ефект прямопротилежний від очікуваного ними : замість мого перевиховання (?хі-хі-хі!) найшла коса на камінь. А мій друг_по_партії взагалі сміється з мене (типу, чим ти журишся?). Вона-то їх знає що називається, акі рентген, від народження, і ні на що не звертає уваги, ще й мене взуває, аби не брав дурного в голову. Приїде раз на тиждень, лише позиркає їм у очка своїм скептичним поглядом, і все : ні в кого більше нема ніяких питань. Навіть я не дуже-то рвусь затримуватись у полі цього погляду, - через стіко-то років :) ...В садочку - мальви. Я вже був писав: ще цвітуть, - червоні, рожеві, білі. Соняхи-топінамбури теж тужаться зацвісти аж тепер, - не встигнуть. Чорна горобина пустила нові пагони, а на ренеті висять останні ябка. Стіни з малини по всьому саду. Ожину люблю, малину - ні. Буде персик, абрикос, - побачимо,що з того вийде : розхвалений сусідом персик потух, як простий горіх на морозі.
...Поміж бульби - айстри. Це моя перша любов, як і чорнобривці (котрі нічия мати не насіяла, - ненавиджу цю пісню). Модрина перегнала мене, - майже двометрова. Шкода, що не вічнозелене. І майори всюди (це квіти). І фасоля цвіте, - улюблене місце спання для їжака. Окреме питання, як назвати їжака? певно, - Їжак.
...Ну і бур'яни теж цвітуть час від часу. Для того я там є, аби обірвати цей цвіт на взлеті. Сію гірчицю з ріпаком, - один цвіт глушить інший. Вид красивий : жовтий килим півметрової товщини. Так і буде стояти до весни, під снігом: жовтий цвіт під снігом.
...Так що , був і Новий Рік, і Бальзам, і чорні очка як терен.

Грибна дорога.

Вона майже як Хресна...
Починається все о пів на п'яту ранку. Незалежно від попереднього дня, а залежно від стану грунту. Гм...
Смажимо канапки (сірий хліб з яйками), робимо літру кави з собою, а пів літри п'ємо вже. Як тіко все зібрано, о шостій виходимо. Як тільки я замкну двері на замок, виявиться, що Місячок забув покласти у наплічник :1,..2,..3,.. Я псіхую. В ліфті починаю читати менторську лекцію, - вона сміється. Я дуюсь метрів 50, потім проходить.
Ця інтродукція повторюється з року в рік, систематично і скурпульозно.
Сідаємо в те, що їде в сторону Чорного Лісу. А таке чудо в нас лише одне, то ж його треба конкретно штурмувати, захищаючи собою від безсонних і безсмертних пенсіонних совків.
Ця практика глухої оборони є репетицією перед штурмом глибоченних ровів, ярів та шанців, котрі люблять ховати у собі підпеньки, лисички, зонтики, гранати, міни, колючий дріт та чумні цвинтарі, - і котрі ще попереду.
Дорога починається там, куди більшість народу вже давно не ходить. А нащо? Печериці - в маркеті, ноги - в пантофлях, природа - в ящику, зуби - в стакані.
Прем. Перти кілометрів 15 туди і 15 назад. Щоби встигнути на останній автобус треба перти конкретно, ну не напролом, а по чисто гіпотетичних польово-лісових дорогах. З котелевинами, змійками,їжаками,лелеками, совами, жабками, гадючками та оводами.
Підеш в поле - загубишся у квітах. Підеш в хащі - зіллєшся з деревами. Зійдеш у яр - і вийти не хочеш, наче магнітом притягують каміння та коріння. Звідси тяжче вийти, аніж сюди добратися.
Тут ми в себе дома, в котрому нам ніхто не дасть жити. Тут ми серед собі рідних, з котрими нас розлучили, розірвавши навпіл.
Тут сова відкликається на голос, а ворона каркає сама, пролітаючи низько над головами.
Тут дика кізонька зупиняється за 20 метрів, і ми дивимось одне на одне, і ніхто не хоче піти першим.
Тут куниця робить ПА посередині галявини, блимаючи очками і вигинаючи спинку.
Тут зонтики показуються самі, знімаючи капелюха так далеко, як би ніколи сам їх не побачив.
Тут козарі самі кажуть, котрого з них брати, а котрий не хоче.
Тут трави співають, а земля плаче за тими. хто в ній.
Тут - не ми, а ті, що були мільйон років до нас , коли Галицький Дракончик ще бігав і грався на цих схилах.
А потім ми класично подрімаєм в соснах: я просто посеред дороги, вона - під ожиною.
Розморить так, що не знаєш, чи встанеш. Бува, плюс тридцять, бува - злива до ночі.
А потім в квартирі - чищення грибочків до середини ночі. Місячок, як правило, о другій йде спати, а я сиджу, бува і до ранку.
Такий фінал , що повторюється з року в рік, систематично і скурпульозно.
Лише собі я все частіше признаюся, що як маю десь скінчитись, то хай це буде там, - у травах, у ярах, у котелевинах...

Пісня про сало.

Коли настають які-такі морози - більше -1*, - я купую пацьове сало, само або з м'ясом. Взагалі-то, го купується коли сі схоче, але зимою - то особливий процес. Бо тоді прилітають друзяки-співуни, синиці-цвіркуни.
На дроті на бальконі, перед кухонним вікном (шоби їх потому бачити/чути) чіпаю на дроті файненький такий кавалок - аби стало хоча б на два тижні. І чекаю.
Це не значить, що вони тут же миттєво прилетять: як правило, проходить з тиждень, поки котресь із старожилів прилетить на провірку минулорічного салового місця, а потім перекаже малим пуцьвіркам, що там такево висить і що боятися нічого.
Тоді - сезон відкрито. Їдять пуцьвірки щодня сало з апетитом - буде мороз. Без апетиту врядигоди - от воно, потепління. Гарантія погодоміру повна.
Еквілібристи з них - це щось. Це треба бачити.
Бува, що одне на салі зверху, друге знизу. І балакають на мові щебету-свисту : цілком як люди. Це не передати, - треба чути.
А декотрі сядуть перед вікном, витріщаться на мене своїми чорними оками, а я на них : хто кого передивиться. Чомусь першим не витримую я.
Коли вже лютий/березень, і сало висить днів зо три-п'ять, - все, вже Весна.
А в селі коло хати спеціально для пташок відведений величезний вже не кущ, а дерево калини. Там не лише синиці, а і ворони, сороки, горобці, якісь куріпки, і ще купа всяких невідомих сірих та різнокольорових. А доростуть глід з горобиною, то буде ше ліпше, бо не кожне любить калину.
Отак і живемо, під пташиний щебіт та польськє радіо: це інша легендарна друзя, про то треба окремо.

Вісюлька.

Альбо час'їм завис, люб мені то сі здає... Хрін його знає, товариш майор.
Оскільки мій персональний авантюризм безнадійно відстав од зимових видів спорту, то, значить, відповідно січень/лютий - то тяжолий случай. Ні тобі злетіти з гори, ні вилізти на сОсну. Ну посидиш в дуплі тиждень-другий, ні з'їж таку-сяку ще живність, ну пропугукаєш туди-сюди разок-другий...Ну оп'ять-ошість подрихнеш у гнізді яко хищник на стрьомі...- то все не те, то так собі - забавки.
Зівсюди лишень чую: ах, як час біжить (куди?..), ах, я нічого не встигаю (чОго не встигаєш?..), ах, скільки роботи, ах мана-мана...
Часто для всіх ліпше, аби якась конкретна особь не робила взагалі нічого. Це як з друзями, од котрих упаси, а з ворогами... - і далі по тексту. Дєятєлів розвелось - с ума сойті. Це - тіпа жизня начебто-буцімто кипить, мета життя начебто зовьйот яго/яї вперьйод (чи куди там ще в яке місце). Хохма...Дивлюсь на тото все з висоти свого солом'яного кубла, пихчу і хіхікаю. Толі ішо будіт,йой-йо-йой. Но..,але поки мишки унизу копошаться, Савапуга нігди голодна не буде, і яка-така робота найдесі.
...Любима загадка Савапуги: висит груша, да не скушать.
Відповідь: тьотя Груша повесилась.
Або кажан на сталактиті.
Або СаваФенікс, вазраждающавившаяся...блін...із пєпла.

Соня-лапочка.

...Вона мала довге волосся. Природнє, без випендрьожу, без втручання Мойші з Бельведеру з його салюном та вічно маючих про що балакати жидівок старшого віку, котрі всякого клієнта, що тільки-но сів у крісло цирюльні, моментально приводили в стан пієтетного оцепеніння від нескінченного потоку російських-українських із вкрапленнями івриту слів, - ріки слів. Вони вічно мали про що говорити.
...Її волосся, звичайно ж, спадало на плечі. Це класика жанру.
Але воно було чорне. Тобто - як смола. Тобто, - ну взагалі чорне як смола.
...Є волосся довге і чорне. Звичайно ж, гарне і хвилююче спадаюче на плечі. Звичайно ж, пахне лавандою, чебрецем, шампунем чи дустом, - все рівно, воно - просто гарне і чорне.
Це ж було - смоляне до непристойності, чорне до такої міри, що вона повинна була бути моєю. Інакше бути не могло, бо на це волосся більш ніхто і не дивився, очевидно розуміючи повну відсутність шансів на взаємність.
Я про шанси не думав. Я не думав ні про що. Я бачив лише це волосся, потім уже - очі, потім - все інше. І добре, що не думав.
...Вперше ми зустрілись у кафе. У дивному кафе. Це був якийсь колаж сидячих столиків з кріслами, високих стоячих столиків без крісел, а між цим рельєфом ще й танцювалося. За першим разом - з обох сторін нуль емоцій.
...Вдруге ми зустрілись у цьому ж кафе через пару днів. І все : торнадо накрило зверху, океан затягнув углиб, світ зник - тобто ну майже взагалі. Це був танець, котрий бачили тільки ми, очі в очі. Так було довго, чи коротко, чи завжди...
...Потім мусілося трошки піти по колу пекла. Роки такі були гарні, веселі були роки. Потім вернулося у вже тільки у пам'яті те ж саме кафе, бо мудра голова вандала і там подумала, як плюнула.
...Я її там не стрів. Я зустрів її трошки збоку. Зустрічаю дотепер. І хоча волосся вже не настільки аж смоляне, та - така вся самостійна геть чисто, ну просто - недотрога...
Ми хіхікаєм одне з одного, ставимо одне одному козьолкі, хляпаєм каву в писок під час суперечок, - тако аби ніхто не видів...
Лапочка, що була сюсічкою, слєгка стала злюцьоцькою, - це вона тіпа мене наслідує.
Але і тоді - очка блистять, пазурі готові до бою, а смоляне море от-от закипить. Як мінімум, мене воно приклеїло назавжди.

Сикатива

По крапельці сходить сніголід.
Не вилажу з п'ятого поверху четверту добу.
Щетина зробилась з рудої сивуватою, - жінка каже, що - мурло, і що я псую їй естетичне сприйняття навколишньої ретроспективи. А ця сама спектива псує мені сприйняття близької і далекої перспективи. Хоча я намагаюсь її корегувати, виходячи з концепції всеосяжності нефіксованого задньопланового ракурсу. От так і живем.
А я ще й не чешусь, - в результаті по хаті ходить довговолосе сиве неголене неестетичне те ж саме мурло в зеленому халаті, як паранжа Деміса Русоса. Або Фіделя Кастро. Деколи з фляшкою тьйомного цьвьєта з корком.
Мені так подобається. Я не люблю дзеркало і стараюсь в нього ніколи не дивитися, бо нема на що : приємного там нема, а неприємне про себе я і так знаю.
Зате готуюсь до весняно-непольових, а городньо-сарайних робіт. Готуюсь уже три тижні, - того і сьогодні злий, як справжнє мурло : скільки ж можна чекати того потепління?!..

Синя Пташка - ультрамарин.

"Синей Птице" з Макаревічем - 30.
Це свято для тих , хто вірить у Синю Пташку не від випадку до випадку, а всерйоз. Вірить не для гламурного угодництва загальній думці, не для власного самопотішення, і не з глупої ахової емоційності.
Бо вона дійсно є, ця пташка. І вона дійсно синя, кольору сріблястий ультрамарин. І йти за нею треба не те щоби далеко, - вона цілком може бути й на сусідньому дереві, - а просто безцільно.
Бо коли знаєш, що хочеш, це рідко стається. А коли хочеш того, що не знаєш, - ось воно, крильми маха і на плече сіда.
І браконьєри з людськими обличчями її так і не замітять ніколи, бо надто добре знають, чого хочуть.
Рівно, як і показні правдивці, котрі на повірку виявляються двоствольними бракон'єрами, поженуться за власними міражами. Синя Пташка це вміє, - заплутувати сліди лабіринтами привидів.
Я бачив цю Синю Пташку.
Це сталось, коли в одному з райських кутків Галичини не хотілось залазити в задушливий намет, а натомість поклав коло себе запас цигарок та кави на ніч, і вмостився на березі річки на льодовикових каміннях. Чумацький шлях аж ломив шийні хребці, а шум ріки це все огортав майже буддистським ритмофоном. Так і пройшла ніч, коли із-за гори одна за одною випливали зорі, сузір'я, скупчення, туманності.
Пташка з'явилась під ранок, коли за горою може вже і сіріло, але передо мною все ще шуміла темна вода, а на протилежному березі так само темнів на диво тихий, як для літа, майже первісний ліс.
Тоді спалахнуло синім кольором навпротишне дерево : спалахнуло непорушним чіткоовальним ультрамарином, і на вершині цієї симетрії увінчалась сріблом Синя Пташка, вічний і незнищенний Фенікс. Аж допоки не посвітліло, цей осяянний сріблом овал тихо і непорушно жив перед моїм поглядом.
Потім тихонько зник.
І сказав він дуже багато, навіть попри те, що я його ні про що не питав.
Синя Пташка все сама знає. Її не треба шукати, їй не треба задавати питань у власних фантазійних примарах. Вона сама знайде того, хто в стані її почути. З цим треба змиритися.
...И только Небо тебя поманет синим взмахом её Крыла...
Рефрен.

Сезон: доби.

Доба перша.

І настав день перший, день Весни-Красни, - якої там до біса (де тая Віка?...- бракує її ой як...)?..
І були дві торби в сумі такі як я : по об'єму, не по вазі.
І було в них нібито все, аби стало на тиждень, - та стало на днів чотири. І ночей - теж на чотири. Кусать надо мєньсе, работать надо больсе.
І їхав я туди замість сорока хвилин дві години, бо приспічило мені молока у хлопа з-під корови на базарі, - а це гак. Гачок. В результаті пижик втік. Але нема худа без добра - приїхав наступний.
І дули вітри, і сіявся сніжок, і відкрився сезон в селі : настав день перший.
І приніс я води з кірниці, відрів зо два. Тобто, точно два - я рахував. І вимив я посуду в хаті, і підкрутив обігрів до 18 градусів, і перевдів лахи на робочі, і поправ лахи брудні ще з того сезону, і заварив банєк "Курземе", і зварив зупи на потім, і посмажив сало на підливку. І взяв я інструмент і виперся надвір : бо не жерти я сюди приїхав, а працювати.
І підійшов я до заваленого ледом винограду, і глянув на нього управдомським оком (чотирма оками), і розібрав геть чисто усе, - тіко лежала лоза на траві, енд арматура на бетоні. І витріщились перехожі, вимучені власною безнадійною заздрістю. І махав вітер тією лозою, і норовила арматура трахнути мене по башці. І не вдалосі їй то, але сусідній саджанець зломила при корені, як шаблею махнула. І заматулькав я саджанець тугим жгутом, і сказав йому: "Рости!". І зростесі він все рівно, бо інакше я його викину і посаджу другий такий самий. І сідало Сонце, коли такий самий каркас стояв на тому ж місці, і той самий вітер махав тими самими сніжинками.
І минув день перший, і настав перший вечір. І взяв я підливку на салі,а зупу не взяв, і включив телєнвізор, і відпочив од трудів своїх, а вони од мене.
І був футбол, і був рашенблокбастер, і було українодебіло, і був Голівуд. І не було ноута з Інтернетом.
І скінчився вечір with Holywood, і прийшла ніч перша with Holywood, і тривала ніч перша with Holywood чорті-зна доки.
І зімкнув я зіниці свої (дві штуки), і упокоїв члени свої натруджені передо прийдешнім днем-вечіром-ніччю акі грядущемивися.

Доба друга.

А другий день був день суботній, що по-галичанськи значит "працюють всі".
А по сході Сонця почув я крізь сон Голос біля себе. І сказав мені цей Голос струнно-фортепіанним мобільно-будіковим октетом Nokia, же прийшла моя пора приймати належне часу сему вертикальне положення і покірно понести свою брєнну субстанцію до кухні на каву. І зволив я встати, і звершив омовеніє членів своїх та очищеніє від біологічної грязі недосконалого тіло-створіння своєго, яко же усякоє творєніє совіршающєє тако же єсть насущно. І торкнула персть моя радіобуттона, і промовило сіє ісчад'є ада диско літ моїх чудесних 80-90-их.
І пив я сей божественний напиток, аж поки не наситився. І коли розум мій почав сканувати навколишні флюїдовипромінюючі птахи та дерева, усвідомив я своє місце в дні сисім, - і зрозумів я, що прокинувся, ура Мені.
І пішов я знову до свого винограду, і став коло нього і глянув на нього. А потому зайшов з іншого боку і, вставши, теж глянув. І обійшовши боком, знову став, глянувши та оцінивши. А на довершення процесу, глянувши зі всіх попередніх сторін, зазирнув на остатній бік.
І побачив я, що це хріново, ібо криве єсть сисе творіння перст моїх і очей моїх, хай буде їм вік довгий.
І згадав я про ближнього сусіда свого, є інструмент потрібний мені у кого, і пішов я до нього, і не було дома його, а тільки жона його. Та не возжелал я жени ближнього свого, бо мені треба було токмо інструмент, а не шось тоте гинче. І вернувся я во обитель свою, і глянувши на виноград, перед тим ставши дуже далі нього, соблаговоліл лишити у доброму прєбиванії його до наступного сезону, ібо пора сокоруху близька.
І робив я роботу всяку, і позаяку теж, і було мені благолєпно.
І знов настав час вечірній зі всіма звідси витікаючими нюансами. Та огорнув мене смуток немалий, бо скінчилося сало, і підливка теж, і хліб свіжий похолов, і цукорки я ще по дорозі підло зжер.
І лише поцілунки Джулії Робертс скрасили мою нічну скоромну духовну пищу, плавно перетікшу у злорадство, що нема поруч НЕТу.
І заснув я, упокойонний.

Доба третя,четверта.

А коли настав день недільний, то потягнулись вервечки книжників та фарисеїв оскверняти храми своїм лицемірством.
І включив я в піку їм "Радіо Ватікан" на 41-ому метрі, а опісля того - літургію з правдивої Станиславівської Катедри. І звершав я возкурєніє в кавовому ароматі,підспівуючи всі партії підряд, безперешкодно діапазону голоса своєго, доколя не преситився, ура Мені.
А як настала пора обідня, то чрєвоугодіє моє мусіло змиритися із зупою попервах, а потому із вівсянкоюсер, а потому дойшла черга і до кулеші. Ібо якщо ви читаєте ці уривки з літопису, то це значить, що продукти скінчились і я приперся в місто на дозаправку.
Але це буде в понеділок, коли настане доба четверта.
А поки що: Маркевич програв футбол, бо шо один суддя в полі а шо шість - філєтово.
Аpollo.com набирає кандидатів в космос - треба післати заявку.
Порошок Тайд - найкращий : я перу Галою.
Всі підряд граблять банки - жуть які цікаві фільми : уболіваю за грабіжників.
Потому лямур,порнуха і стриптиз : блаженство дивитися на таку голу красу, - слов'янки зе бест !
Скрутив градус до 5-ти в цілях економії : шось зимно...заліз в спальнік, - о, спати можна.
...І прийшлв понеділок, бо прийти мусів.
Прелюдія - стандартна і вже описувалась.
О мій город! о прєдєл воздиханій усюю цюю драконячу осінь і зиму! - радуйся і веселися, бо я прийшов.
Шо ми і робим : розклав усе, розпланував усе, почав підрізати дерева.
Мене замітили : на стороні Принцеси синхронно почався рух, - так завжди. Це style of live. Пройде ще день-два і ми привітаємось одне з другим.
Яке щастя, що її нема : можна дивитися в кінець саду і не натикатися на очі...усякі там.
Розкочегарився. Дзвонить жінка : " А може би ти приїхав?...А у мене ченахи тута є свіжі...".
А чому би ні?..Лишаю все як є, лишень заношу драбину в гараж.
Через півгодини мчу в пижику, - сезон відкрито, чого ж ще хтіти?
І на цім повєствованіє завершаю. Бо коли б хтів описати все, що я там витворяю, то не стало би ні паперу, ні флешпам'яті, ні часу, ні бажання.
Пісьмєньнік я, шолі?..

Чіба-Rіба: дана.

От чого я не сподівався, так це того, що мій дорогий Acer згорить сінім пламєнєм. Правда, поки що лиш жорсткий диск.
Провели хлопці з сервісу перед моїми очима показове гвалтування того, що ще вчора здавалося оплотом надійності і об'єктом захопленого, майже сакрального поклоніння.
Витягнули на світ зелененьку плату, підняли очка на відеокамеру на стелі і почали читати довгу лекцію про піратів і неліцензійовану вінду. Можна подумати, що то я її створив. Шо мені запхали, то і взяв.
А потому винесли вердикт : 600 грив. І то, кажуть, вам ще повезло, що він у вас тіпа машіназвєрьслюшяй, ато би гавкнуло все.
Звичайно, мені ще й повезло, виявляється. У всіх не горить, а мені щей повезло. Дуже гарно.
Я вже не кажу про те, що в жінки сперли гаманець з пачкою дєньги і кредитками. Що гонорари гнусним чином затримують вже майже рік, із-за чого я ніяк не куплю фотік, щоби вивісити на ФБ нормальну свою мармизу у зарослях винограду в садочку. Що нові джинси в магазині верещать до мене як скажені, чого я їх не купляю. І що врешті-решт не зацвіла яблінка третя справа, котру сі посадило в дощ, а вона - виш - ще хтіла, аби її піділляти.
Що колишня Принцеса мене зрадила - набрид.
Що в лісі море грибів, а до нього - як до зірок, і поки й не світить.
Що всі грандіозні цьогорічні плани, схоже, накрилися діравою балією, в котру я від нічого робити скидую каменюки зі всього городу.
Ех, жизня моя у бульках...

Дежавю,нібито.

" Ізраїльські вчені після багаторічних досліджень вcтановили, що куріння не лише шкідливе, а і корисне" (з Інтернету).
Я встановив те саме, навіть не будучи ізраїльським вченим. І результати наших незалежних досліджень переважною мірою збіглись. Це говорить про правильність нашого спільного курсу і наукової співпраці на цьому глобальному по суті терені досліджень.
***
Карпатифест, Карпатибест, Карпатидежавю.
Повторюється історія минулорічного літа. Сумкє, дівочкє, грибочкє і ноут на веранді.
Ан не зовсім. Не поїду я на цей раз, - бо мені сі не хоче. Мене чекають яблучні сокі та ше купа всякої приємної морокі.
...Повтори в житті - це в принципі, не дуже і безобідно. В мене це не повтори, а цикли. Незалежно від мого відношення воно сі мусит відбути - і допобачення. Повтори ж треба постійно контролювати, як би чого не сталось.
Ну і хорє. Буду циклитись далі, бо з повторами я вже навчився віддавати собі справу.
...Ще вчорашня волога задуха нині плавно перейшла у спеку і набирає обертів.
Тріпотить кульок від вітру на дереві в мене під балконом. Два чорні голуби залетіли на балкон і починали кохатись аж поки я їх не вигнав. Коли поїли всі вчорашні трускавки, дїйшло - що мож було зварити щей вареники з трускавками.
Вумная мисля пріходіт опосля.

Про образу гонору.

Був тута вчора камінь в мій город ("Буль,- сказала Чіба-Rіба")...
Оскільки Савапуга колекціонує каменюки, то, значиться, дорогії браття і сьйостри, щас шось скажу.
Як каже одна моя безцінна колєжанка, "не можна образити те, чого нема". Тим паче того, кого не знаєш (я про Гістя).
Але я же добрая, СаваПугушная ("Буль,- сказала Чіба-Rіба")...

...Кожна сім'я чи село мають свій побутовий фольклор. У музакадеміях навіть є спеціалізація з одноіменною назвою. Суть цього явища аналогічна сленгу чи тому ж суржику, ба навіть жаргонізму. Це цілий підрозділ філології, котрий зайняв свою нішу. Наприклад, в сім'ї виникає набір слів чи фраз, зрозумілих лише її членам. В селі - аналогічно. І адекватною реакція на цей сленг є лише серед кола членів цієї спільноти. Кожен сторонній не зрозуміє, а то і образиться.
Це як у закарпатців. Були зо мною на пленері кияни. Пішли ми якось в село по молоко, а баби назустріч :"Уткі ви, уткі?". Ну російськомовні кияни знітились, але на всякий випадок кивають головою і хіхікають, бо хто'йо зна - бендери ж... Уткі-уткі, - кажуть. А баба налива молока тай далі своєї з тотими утками. Господи, як тоті кияни потім реготали, аж пісяли.
От-так і побутовим сленгом. В пору моєї юності окрім Г-А "Запорожця за Дунаєм" та дум про Байду з Наливайком укркласмузики чути не було. І тому отой "Тепе-е-ер я турокнекозак вже пу-у-у-руруруру-уру-у" був пропуском у світ гурманів-естетів.
В кожній сім'ї , коли дитина приносила додому трійку, її сварили : "Ти, турку дурний, ти чого то не вивчив?", "Та же розумієш ти ,турку, що факторіал по модулю це функція змінної регресії ?!! " і в такому ж дусі.
Тобто - Увага! :
це характеристика не дурості чи дебілізму, а того, що дитина не розуміє цього ТАК, як турок не розуміє українську МОВУ, а не інфу як таку. Усікаєте нюансик, Гістя?..
Я часто вживаю звороти типу "Я блін, турок, яблінку не піділляв..." Це значить, що з цього процесу (підливання яблінки) у мене була інша ментальність на той час, а не те, що я такий поганий. Не сумніваюсь, що якби я написав про себе "Я блін, придурок, яблінку не піділляв..." ніяких претенцій на образу гонору би не виникало. Це би сприйнялося адекватно і з хіхіканням.
Все пояснення. Де тут образа?
А справа тут в тім, що у Гості елементарно інша ментальність, і ці наші галичанські фокуси вона не розуміє. Зате розуміє, як кидати камінь в чужий город.
І постскриптум.
Один мій старий знайомий,чудова людина, - до речі росіянин із Донбасу, котрий живе туто коло мене в селі - мав пса, котрий, як це зазвичай буває, був повноцінним членом сім'ї. Це був вже старий бульдог, добряга яких мало, як і його хазяїн, з величезними чорними слізливими від старості очима. Він якось там називався, не пам'ятаю як, бо вже його нема, але в хаті за столом цей чоловік гладив його, позираючи на мене зі смішком і називав "Тарас Григорьєвіч". Яка тут би мала бути реакція? - а ніякої. Бо я знаю і його, і пса його, і те, що він насправді і мухи не образить. А у війну у Львові псів називали Гітлером, котів - Гебельсом, кугутів - Мессером.
І шо?.. А нічо.
...Коли нині в селі збирав трускавки, такий шедевр посту в голові склався, - сказка. А приїхав в місто, сів за клаву, - все вивітрилось. Зостався лиш якийсь недолугий оцей примітив. Чого так? Тре перебазовуватися туди на літо, збагачуватись киснем, бо зима довга. Оттако з понеділка і почну.

P.S. Виявляється, це неприємно, коли за твоїм постом МОВЧКИ слідкує який-небудь абстрактний анонімний айдішник і щей чесно в цьому признається.
Нехай і , припустимо, дівчина. Нехай і в публічно-шановливому стилі.
Є щось в цьому нехороше, насторожуюче, нечистоплотне.
Це гірше за сусідські вікна і бінокль в сусідній багатоповерхівці.
Проїхали, Гістя. Надіюсь, назавжди.

Зе_топлєс.

Голі шафи 1.75 х 0.75 , білі, червоні, коричневі, з хрестиками, з медальйончиками, з мобілками, лисі, стрижені, з фостом, в окулярах, в шортах, в трусах, в кольорах білих, жовтих, червоних, в кліточку, горошок, полосочку, на шнурочках, на резинках, на чесному слові, на лендровері, на самокаті, в шкарпетках, в сандалях, у в'єтнамках, з пивом, з дзигаром в зубах, - все це ще раз із словами "майже без" - аще зворотня сторона : красуні, кралі, лялі, - мама мія яких ракурсів, і хтось же їх всіх чи поодинці щоночі любить.., - це спека в мене на околиці, коли початок багатообіцяючий і далі буде не лишень далі а і більше, - отого всього попереднього і наступного сонячного, кольорового, непевного, як флуктуація на невидимій короні.

Оминайте їхати в таку пору з красунею-ляльою в ліфті, - навіть якщо ви дійсно з одного під'їзду, - бо вас зрозуміють саме правильно, і ви не помилитесь, а до того поверху кнопкою подати і по одвірку пошкребти, - і дзвонити не тре, - бо спека, бо м'ятами пахнуть не лише роси, а й жінка пахне жінкою, чоловік чоловіком, повітря - сонцем, горизонт - річкою.

Ну, досить...так можна до безконечності.

Що кому куди везе.

Везіння чи невезіння - це як льос : щось таке в долі людській є, а що воно, звідки і з чим його їдять (а чи їстивне взагалі - бо мож і подавитися) - по суті діла невідомо.
Минулий рік мені везло на авантюри. Різні, приємні і не дуже, правдиві і театральні, експромтні чи аналітичні, - скучно як мінімум не було ні мені, ні учаснику тотих авантюр. Результатом тих забавок стало: 60% смертельних образ, 30% "недоумение" шо ж воно за чудоюдо ця САВАПУГА таке було, а 10% - це мій власний кайф від безшабашного і безоглядного спілкування. Я це ціню, тих 60% - теж.
Цей рочок почав брикатися ще задовго до формального першого числа. І все відразу почало лупити по кишені.
Там виліз борг, там прийшла бамага, там пішла бамага, там я запхав ту бамагу комусь в одне місце і після того мене лишили в спокої, там свиснули інші бамаги, там мусіли видавати інші взамін свиснутих чи пішедших куди подалі і в різні місця, там змінили логотипи взамін змінених бо так сі мені захотіло, там банкрот на банкроті, там банк на банкрота наїхав а ти мусиш їсти пластівці за 3.50 кг і скреготати зубами що нічого не видиш і не чуєш. Бо так треба.
Останній писк був саме цими днями.
Ви гадаєте, я брехав, що з понеділка тре перебиратися в село? - нєа, САВА ніколи не бреше. САВА деколи не каже правду. Це дві дуже великі різниці.
Є у мене два перших кохання : Київстар і банкАваль. У першому мені сподобалась синя картінка,- і цей оператор до цих пір мій, весь обросший бонусами і акціями як старому клієнту. У Авалі мені сподобалось австрійське походження і музика слова А-вааа-ль. Це як музична фраза на два-три такти. Він теж мій, і бум надіятись, не загнеться.
Діло власне, не в них двох, бо затримка авансу і відпускних - це зосім з іншої опери. Як неважко здогадатись, саме це до нинішнього дня тримало мене на кухні та в інтернеті, подекуди заставляючи їсти ...ееее...овсянкублінсер.
Кінець прийшов, як завжди, несподівано. Замість вже ставшої звичної цифри -4.73 UA на моніторі засвітили такі любі окові N-ні цифіркі трошечки і вогулє но юш бардзо трошечкі довшого порядку. І засвітило сонце на небі, і закурив я перший дзигар за пару днів, і прочая чрєвоугодная єрєсь посєтіла моє брєнноє тєло.
Вся мулька.
Ягудкі в селі певно уже всі перезріли, пужички - осипались, трава в садочку - по пояс. Нічо. Завтра увидим.
Уже начебто, везіння чекати нівідкуди. Тьфу-тьфу-тьфу.

Adieu, мармиза.

"Acer - клен" (en.)

Виділила жінка мені щоденний ліміт на цього клена недоробленого : 2 години і шлюз.
Бо ця гадіна ще не всигнувши відкритись, уже врублює вентилятор.
А занюхає модем з інтерном - так взагалі пихтить, гріється, - ніби так і має бути.
Жорсткий знову гріється. Ба,- гріється уже вся плата процесора. Ясно, шо довго цей шедевр уже не потягне.
А потому моє сумбурне інет-життя повернеться до свого звичного русла : без ноута, без нету, зате з польським радіо, - "Liato z radiem" називається.
Ну і флаг тє в рукі, а мені - хрін на городі.
Підеш ти, листочок неукраїнський, завтра майстру під викрутку. а колєзі під пилосос.
І попробуй після того брякнутись. Попробуй після того гавкнути.
Я тя гада...я тебе, шедевр пронатівської космічної промисловості , виставлю на плюндрування під балконом на радість бомжам-металоломникам з першого поверху.
А мені стане і радія. Особливо, якщо воно польськє. Я не гоноровий.

Про ДаліБуде.

Я думав, що у селі я відпочивав. Приїхав вчора сюди - і аж тепер виявилось, що відпочиваю в місті.
Там відпочиваєш тілом - хоча і потім ручок/ніжок не чуєш, а нервами - тут, на околиці все більш забрьоханого міста, до центру котрого мені добиратися так як до того села.
Ручкі-ніжкі ниють аж тут, і аж тут ниють капітально. Там того не помічаєш : бігаєш туди-сюди зранку до вечора з двома-трьома символічними перервами по півгодини. Повітря не дає відчути втоми, а постійне знаходження в полі чийогось зору - адекватно проаналізувати свої реальні можливості.
Розплата настає в місті. Тут же і спрацьовує автойога : навіть не знаючи медитативних асан, автоматично лежиш так як книжка пише. Ну хіба що долоні не на всесвітній полюс і орієнтація все ж таки далеко не на Сіріус В.
То, виявляється, несуттєво : я колись всім казав, що то діло валить на автопілоті, але хлопчики були самовпевнені і зациклювались на буквалізації копійошних брошурок. Зміна караулу все розставила по місцях, - я ,правда, вижив. Мо-ло-дець, - з'їж сметани горнець.
Зі сметаною в середньо ще живучому українському селі стає проблематичніше чим ближче з гір у долину.
Моє безнадійно люмпенізоване село у цьому плані - приклад, котрий годиться для сатириків. Дві крамнички з тих, де є усе, задовільняє всіх. І сметана, до речі, теж. З тих, відстійних прострочених желеподібних.
Ще того року попри мене йшли на пасовисько козі та корови, обриваючи цілі гіляки з листками, із-за чого я мусів спиляти дві вишні, півбузку та сливку з аличею. Але я мовчки терпів, бо нюхом чув: більше так не буде. І от, - цього року я не бачив ні одної корови, а дві козі пасуться в загорожі і більше не обгризають мою сливку. Такі от селяни пішли. Кудись і звідки.
Аж тепер я відчув, що зможу щепити дерева, і що вони приживуться. З'явилось відчуття причетності і взаєморозуміння конкретно із цим різновидом території. Не людей, а землі,- її кольору, запаху, бажання, заборон, темпу руху чи відсутності такого, густини, та ще чогось безослівного.
А любові до того села як не було, так і нема. Безперечно, не буде ніколи. Того ж і не треба. То ж бо - майстерня, гараж, город. Моя любов - в напрямі протилежному по всіх параметрах. Там я ніби турист, ніби й чужий, але ніхто не зна, що та вотчина - дійсно моя. А теперішнє - черговий транзит до от-оцього-от. Там і криниця 50 метрів углиб, і гори як аксакали. А я там стаю боязким хлопчиком, котрий колись втік за ліс і тепер боїться показатися батькам на очі. Тут бабця-дрибця як помахала буком, - то я й послухав. От такє є місце на цім світі, - моє, єдине, незабутнє і неповторне. Ще трошки почекай мене, кохане. Обов'язково вернуся назавжди. Ти знаєш, - я твій. Навічно, у всіх мислимих й не дуже інкарнаціях, астральних сферах чи вузлах квадратури, чорних прямокутних тунелях чи кольорових спіралях. Ці всі шляхи і напрямки мені вже відомі. Тому прийду без перешкод. Зустрінемось!
...Місяць начебто пройшов, місяць начебто літа. Минулий рік капітально відбив бажання що-небудь загадувати наперед. Навіть не тому, що більшість не збулось. Радше - марнотратством думок і бажань. Тай льос льосом. Є такі, що лізуть головою в пащу лева - і все їм сходить з рук. А є такі, що спіткнуться на рівному місці і обпечуться там, де вогнем і не пахне. Це про мене. Це вже не бентежить, не засмучує, не розчаровує.
Це вже просто смішно. Сміюся я справді, - щиро і без фальшу. Дуже часто.

Аншлюз або Гірки_в_тумані

Буковель - це класно. Справді. Хоча для мене спуститися з гір навіть на санках рівноцінно самогубству. Але чисто логічно - гірськолижний курорт в Карпатах це класно. Ну, як мінімум - гірше не буде. Але я про напрям паралельний, трошки збоку, - "как пойдеш ,так прямо наискосок".
...Коли я років двадцять назад мало не вперше вибрався дикуном із дівочкою в далекі гори, це місце було було сіре як грозові хмари що саме тоді вперто висіли саме над нами. Сіре, як фасади білятрасових ще далеко не котеджів. Як водоподібна так звана кава після півгодинного очікування розігріву кавового апарату. Як стада п'яних забулдих на вокзалі і автостанції. Як обдертий до липки древній римо-католицький костелик.
Ці враження потому не один рік міцно тримали мене в місті, відкидаючи зльоту будь-який намір повторної вицєчки.
Тим приємнішою виявилась дійсність опісля того, коли я туди таки вибрався, - добровільно-примусово, а вже потім - залюбки.
Чистота майже ідеальна. Дисципліна - чується чиясь міцна рука. В магазинах є все і навіть трохи більше, і навіть трохи краще,аніж у карпатській начебто столиці (хоча столицею Карпат, гадається, все-таки є Коломия, а не Франик).
І культура : хто не порівнював з безкультурщиною колишньою, той може і не помітив, - але різниця грандіозна. Ти можеш бродити як сновида цілодобово будь-куди, - слова злого не почуєш. Правда. для уважного туриста є очевидним той факт, що декого з них тут терплять через силу, декого - через велику черезсилу : мимохідь прорветься який звук невдоволення у місцевого перехожого - і тільки. Але - це є ,і це мусить бути ,і це нормально.
Все би нічого, та на горизонті замаячив аншлюз оцим самим - тобто в тому напрямі - вицєчкам.
...Такого бардаку на ЗД-вокзалі я не пригадую. Це вперше за ті ж років двадцять.
Взагалі-то, як на мене, наш вокзал завжди славився надійністю сполучень і доступністю інформації. Для багатьох транзитних пасажирів він замінював не надто комфортний, зате надійний нічний прихисток, у всіх напрямках і у всі пори року. Не знаю, що з ним сталось року цього.
Сумніваюсь, що нові туристи щось помітили. Швидше гадають, що так і має бути. Величезні додаткові маршрутизатори, чистота і спокій, заборона куріння на території.
Але якщо ще того року аби взнати поїзд на Львів було досить зайти у приміські каси і просто глянути на стіну, то тепер - зась. Зал стабільно зачинений.
Добре. Іду в довідкове : тон, яким мені там відповіли, примусив згадати во всєй красє повноцінне совкове хамство. А вигляд персоналу - це з конкурсу Антикраса+Антифотомодель : для повноти картини їм ще треба жувати масний пончик. Виперло мене від такого іміджу як пробку, - і побрів я шукати інфи по свому-чужому вокзалі далі.
В головній залі - ніхто нічого не знає. Посилають мене - куди? - правильно : в приміський зал, в довідкове бюро. Приїхали - я вже там був.
На довершення до всього вічний дизельний потяг, котрий вічно їздив аж до Закарпаття, обрізали зупинкою що називається "серед поля". Далі - на фірі, маршрутках, автостопом, своїх двох, - як хочеш. А гроші-то це ще не все: якщо туди просто ніхто не їде, то і гроші не допоможуть.
...Ну, тай уся прикрість. Мені-то шо до того. Черговий звичний маразм, чергова самоконстатація хвакту.
Нині півночі думав лежачи, намагаючись згадати - коли ж то ті поїзди на Львуф-то ходять? Один згадав - глупої ночі, - не пляше. Ще один - досвіта, - теж не те... А автобуси? - а хрін їх знає, товариш майор...
Іди, дядя. бродити тепер по автостанції. Там, кажуть, легше.
Ато, - з шофером хоч домовитись можна українською мовою.
З паровозом не побалакаєш : він тє попихтить, посвистить, і пошурує в ту стєпь, - якраз шо "посеред поля".

ПодражанієНьютону

Коли я був Мануна, офіційна версія падіння ябка на бідного Ісаака сприймалась як історичний факт з відомою долею симпатії і поваги.
Трошки пізніше, в епоху повального анархічного Інтернету, у чиїсь незміцнілі менталітети хтось почав вкладати сумніви у всіляких нібито прописних істинах.
Раптом виявилось, що Моцарта ніхто не травив, що Сальєрі - великий композитор, що Шекспіра як такого не існує в природі а є група таваріщей-поетів, що на Ньютона нічого не падало а вийшло того що він такий вумний. Поки що ще ніхто не заперечує проти таблиці хімелементів у сні Мендєлєєва, але хто зна...
Почались ябка і у мене, бідного трудоголіка. Торік був не сезон, цвіт весь обмерз, і я страшно тішився що не варю ябосокі бо діло то жутко марудне хоча і жахливо вдячне зимою в пору повального авітамінозу, мерзнення нижніх і не тільки кінцівок, алергії до кавочаїв та КарпатськоїДжерельної по 5.50 за дволітрову флягу. Дожився: уже легко даю по п'ятці за флягу води. Мо' дійсно вжу буду багатєнькім Буратіно?.. - це єдине чого мені хронічно нестає. Все інше - є, Богу дєкувати.
...Два роки назад росли в мене три старі яблінки на межі з сусідами (Принцесиними родичами), з котрих у пору дозрівання падали величезні - з півлітрові баньку - яблука просто їм на голову. Дерева були так посаджені, що виросши падали фактично на їхнє подвір'я . Сусіди вони - золоті, і я не міг на то дивитись, хоча вони ні словом ні звуком того не упоминали.
Поклав я собі спиляти тоті яблінки. Чекав поки куплю електропилу, і хоча жінка перше плакала - бо ходила серед них ще маленькою - потому все-таки погодилась, що то тре було зробити.
Натомість, ті яблінки що лишилися досить врожайні, - тай скільки нам обох треба тотих соків? - стає.
...Отож, пора соків почалась. Вся трава ними - ябками - уже встелена. Але зара я сиджу все-таки у місті, бо лишень в суботу приїхав з села: після тижня самотності, серед постійних - хоча і не набридливих - поглядів сусідів та перехожих, врешті навалюється щось типу втоми від уваги, дичіння якщо хочете, давить на мозги нічна тиша, - і щоби не почати балакати з радійом чи телєнвізором тре тікати до міста, де жінка замінить собою все говоряще і рухающєєся, як також і привнесе гармонійний хаос та шумовий спокій. Хто їде від своїх дійсно рідних хоч на день-два зрозуміє, про що я.
...Ітем, сказав я: завтра знову прівєтік хатка, ябка і я би не сказав, що аж така дуже приємна спека. Організм ще явно не перебудувався, а клімат у нас інтересний : Франик знаходиться в ямі серед гір, тому клімат тут дуже інтересний і нелогічний. Тож коли ви чуєте прогноз погоди на наш Галичанський Захід, - не звертайте ніякої уваги : все буде не так, є не так, а як буде - відомо лише Господу Богу.

P.S. Цікаво - не цікаво... Мені подобається. І так буде завжди.

Коротке літо 13-го року...

Перше воно загрожувало бути дежавю. Чомусь це насторожувало. Коли в кінці травня часові перехльости наблизились впритул, і здавалось не уникнути клонування подій та явищ, - десь на невидимому і - головне на цей раз мною не відчутому рівні - спіралька різко пішла вбік, вгору і вглибину. І подібність наступних подій вже не лякала, а радше розважала. Це весело, коли там де була спека - пішли зливи, а там де не було вітру - зрізало верхівки дерев за чиїмось іншопросторовим конгфу.
За падіннями яблук можна було б собі уявити чиєсь щедре жбурляння чиєюсь щедрою рукою живеньких створінь, котрі попервах , частку секунди, пружно підстрибують по траві, а в наступні миті, вже знайшовши своє місце у тутешньому просторі, затихають, акумулюються енегрією уже цією, зеленого кольору, N-ної довжини хвилі чи в ангстремах, чи в астрономічних одиницях, чи в парсеках. Чи в дійсно митях : кидок, стрибок, заряд - і знов туди, звідкіля розширений всесвіт кліпає начебто чорним Оком і ябкам, і деревам, і дітям своїм, - котрі Діти.
...Шось такого. А я просто їх збираю : відрами, та ще відрами. Потому мию в криничній воді і приземлено , майже круглодобово варю із цих кульок яблучний сік. Закатую в банки, кладу на під, - отой усе.
А вночі над головою, у повній тиші, живе те, де живу і я, і що називають незрівнянним Зоряним Небом. А насправді, - воно просто Небо. Або ж, воно - просто Все. На тому й вирішим...
...Вже середина літа, котре по суті-то для мене нічим не відрізняється від всіх інших пір року. Той же конвейєр, той же графік, тіж заморочки, тіж мрії, тіж маразми.
Ті ж - та не ті.
Все почате - розвивається, все несміливе - змужніло, все тендітне - укріпилося.
Все не так.
Все краще. Все ще краще. Все буде ще краще.

Досвітні Вогні

Це не ті, не класичні літературні.

* Це "по дорозі жук-жук, по дорозі - чоловік". Тобто, жук радше при дорозі у фосі, а чоловік йде по тій же темній, нічній дорозі. Або не йде, а стоїть. І дивиться на той досвітній вогонь, котрий світиться як крапка_в_ночі. Простіше, - звичайні світлячки. Візьмеш на долоню,- дійсно, воно, - акумулятор. Стає на яку годинку. Але гріє, і тепло.
* Це часто в селах дурні дорослі дурять і лякають малих дітей, що то є бісики з нечистих душ. Можна подумати, що діти взагалі орієнтуються, з чим то сі їсть. Але страшно, бо не мо.
* Це уфологічні "блукаючі вогні", - тяжко сказати, про що йдеться, але випадки бувають. Блукають, парять в повітрі, виписують зигзаги. Різнокольорові і непередбачувані. Я не бачив, але казали, що правда.
* Це вогники моїх цигарок на березі річки чи ще де,- відповідно відповідної дислокації. Це не страшно, але теж правда.
* Це нікому не потрібні галогени, котрими взялися освітлювати трасу коло мене. І хоч вони й гаснуть після опівночі, чомусь освітлюють саме ті місця, де я люблю покурити, попісяти і подивитися на зорі. Це проза, - теж досвітня.
* Це всякі зірки, - ці дійсно досвітні. То, певно, в літературі малися на увазі саме вони. Бо що ж іще ? - лише вони. Коробить, коли тоді хтось проходить нічним селом і шумом кроків заважає слухати їх, справді досвітніх. Це як підгледіти чи підслухати інтим.
* Це образи в мріях, в уяві, в думках, - теж дійсно вогні. Котрими вже не лише мріється, але і живеться. І досвітні, і денні, і нощні, - бо вони просто є. І цього більш ніж достатньо.

...А за досвітнім теплом приходить вогонь світній, котрому нема ні віку, ні ліку, ні межі, ні перепон. І міри, схоже, теж.

Жді мєня,Вася.

Фітть-ф'ють, - зробив я подвиг. Бо це був не тиждень, а ну ваапщє шота с чємта.
Найголовніша ж подія тижня - це не дві малини, ябка чи торнадо в центрі міста. І навіть не хрін їх знає товаріщ майор кіко літрів тотого звареного яблучного соку.
Хоча оце - торнадо - вартує окремої замітки, але свіже повітря і повний спокій великосвятного села подіяли на мене сонноутомляючє, - і мені вже лєнь писати.
Писано було цього тижня переписано, говорено-переговорено, - так бува і за рік не напишеш і не натириндишсися. І все - почьом зря. Тай - ну'йо на.
Та і по телєнвізору було сіє аномальне явище - в смислі торнадо - показано у всєй своєй красє. Скажу в двох словах : коли я чекав на зупинці пижика в село, пройшлв дощ з градом і ламанням дерев. За 300м відци щасливі жителі пили своє пиво на палючому сонечку, а в селі, як виявилось згодом, лише погуляв вітерець.
Оце у нас так воно є.
А Васька слушаєт да єст. Це я про того рудого сибірського кота, котрий фігурував у тогорічних подіях моїх садо-городніх епопей. Правда, тоді їх - Васьків було зо три. Але цей жук вигнав всіх інших ( до речі, без мого дозволу), і тепер ходить по подвір'ю як у себе дома. Як не дивно, але це мене чомусь не дратує. Певно тому, що коли якось я колупався з бур'янами на харошій такій спеці, цей жук мирно заснув на бетоні буквально за метр від мене. Це мене розчулило , - не сподівався. З тих пір ми з ним мирно співіснуємо : він собі ходить попри мене, а я ходжу - теж собі - попри нього. І тішина.
І оце вона і є - подія тижня: Васька, що спить коло мене на бетоні. Всяк тиждень молчащій на лоні... е-е-е... природи ( не жінки ) , - мене зрозуміє. Може.
З розумінням у нас проблємкі. Причому, солідні. В смислі, у них. В смислі, - у когось. Просто жжуть. Ну перспективний майже рецедив на грані патології. Ну був,- але просто кошмар із жахом скліщилися. Фу ти, - ще слово і перейду на мову патолого-анатомів. То тре сюди Гєника припленічити, - він у нас по цій спецусі. Просвітить, а то я вже усьо, пас, - пашол прайтісь.
...А отряд нє замєтіл патєрі бойца... А чи був-то отрядік? - а бил-лі рібонок, котрого салдат ні абідіт? - так собі, тіпа фарсік. Куди там козі до неба. Це я так, сам з собою, - не на публіку...
Нарешті завтра додому опісля трудів праведних і завалів наворочених.
Жінка дивиться на мене великими оками, і каже : "Ну ти, чоловіка, молодець...ну ти, жука, даєш... Я тобою просто горжусь".
Во !.. А я такий. Правда, Васька?
Поговорили.

Ги-ги,дєточка

Ага, поїхав...Вот зараз отак вьо брошу - і поїду...
...Прокинувся від шуму дощу за вікном і холоду із фортки.
А я ж не просто в шортіках і білій кєпочці. Я - в шортіках, у білій кєпочці і з ноутом під пахою.
І шо воно, блін, тепер робити ?
Блокада. Благо холодильник повний. І цей гадкій НЕТ - теж.
Ку-ку, Вася, - я прийшов.

***

Ти де, Васька? - я погнав.
...Між двома водопадами, по мості над річкою, під мостом з поїздами,
із маршрутки - від дощу в пивну палатку
(от і вона мені знадобилась по призначенню),
де друг_по_партії з двома парасолями, кілограмом нерошенівського "Артеку", свіжим хлібом і фаршированими перцями у банєку на п'ятому поверсі.
Аж тоди засвітило Сонечко. Для цього мені тре було всього-навсього вернутись додому.
Але рудий сибірський кіт Васька десь там, за забудованим горизонтом, їсть курячі кісточки і добре знає : не встигне кугут прокукурікати дев'ять разів, як я знову привалю до тієї обителі, де, схоже, нарешті зацвіли мальви у кам'янистому саду, гібіскуси на мертвому попелищі, і троянди на сплюндрованій пам'яті.
І те й оживе, чого і не було.

САВА-будівєльнік.

Питається : як побудувати хату, коли вже є хата? - відповідь : розібрати стару і побудувати нову.
А жити де? - в дуплі.
А зачєм такіє сложності? - а це вже інше питання...

***

Ото приїде з понеділка вуйко з коником. Шутру привезе, піску, цементу. Латати будем те, що є. І робити вигляд, що воно нове. Тобто, робити новий вигляд тотого шо є...
А коник заїде задом на подвір'я? - питання важливе, бо не кожен коник то вміє і хоче. Тут ні батогом, ні вуйковим матюком нічо не дасть, - якщо він назад їхати не вміє...
Видалась пауза в ябосоках, - пішли червоні пужички з агрусом. Та гинче,гинче, гинче...
Велетенська сорока чи то що щовечора в одну пору летить поперек західного сонця і ховається на верхівці грушки. Що за птаха? - мовчки, беззвучно. Коту Васьці шось сіло на ніс, - нині від мене драпав. Ага, - бо я йому ксточок не лишив. А чи Васька він взагалі? - от питання...
НЛО дійшли до Львівщини. Ну, слава тобі Господи, - тепер ситої пихи в наших богобоязних Галичан точно поменшає...

***

А в гнізді, між іншим, три кудлаті заспані малі бузькі. Тріпаються, як кури, - лиш дзьобами крутять туди-сюди, все їм цікаво. Скоро перший політ...
Глипнув на календар, - був у селі лише дві доби. Приїхав друг_по_партії, - розкочегарився нарешті. Катаємось одне попри одне, деколи ночуємо разом : спати самому в ліжку без жінки тоскливо...
Неділя почалась з витоку газу. Зварив каву, - чую газом чути. Богохульнік : виходу нема, - розібрав плиту. Зіяє чрєвом як каракатіца. Хоч-не-хоч, мушу то нині зробити. Їсти захочеться : по закону підлості чай не зварив, зупу - теж. Друг_по_партії балдіє від телєнвізора в селі. До завтра, каже...
Я браво планував будівєльніцтво ще торік. І от воно почалось. Мандражик, гросбух-список робіт і розцінок. Але я управдом, - мені легше : моя парафія - земля і на землі. На риштуваннях однак інші будуть. А я ще пес стороживий, - це взагалі моє. Вояка тіпа...
По ходу діла прорвало кран холодної води. Розібрав і його. Чекати нема як : шо неділя, шо ненеділя, - богохульнік єсьмь...

***

...Коник прийшов зранку в середу.
Коників було два , і вуйків теж два. Як звали вуйків я не питався, але коника звали Юра (?), а його подружка мала якесь шикарне циганське ім'я, котре я тут же забув із-за його незвичності.
Це були два чудові ваговози, потужні і доглянуті. Кінь дійсне б'є копитом, аж земля двигтить. Мож собі уявити, як воно було, коли біг цілий табун.
Я коней боюсь, - тому і не те що не люблю, але обходжу стороною. Не знаю чому, але є в генах якась пам'ятка про щось таке із конями пов'язане.
А друг_по_партії натомість любить коней страшно : Юра сходу до неї потягнувся, їв з рук яблука і мружився від гладження по чолі. Вуйко лишень зиркав. За другим разом, коли привозили пісок, і вона і вуйко і коники вже чудово розуміли одне одного, - село, одним словом. Якє їхало, такє здибало. Це я ,інтілігєнт очкастий, стояв собі збоку, курив і дивився на то все очима чоловіка газдині.
Правда, як кидати шутр, пісок чи бетон, - то я вже не інтілігєнт, а управдом, управсарай і управвіходок. Плюс абсолютно незамінний садовод енд вері-мені-отхєрс. Амінь, пани-селяни та інша зовсім не обов'язково рогата худоба.
...Не витримала моя плюшкінська ментальність картини, коли земля встелена шикарною аличою, котрої цього року ну ужас до чого багато. І ніхто, холєра, не хоче, бо всі мають. Капаул просто. Нарвав два відра, - а на дереві того і не видно, - кіко було тіко й лишилось.
Варення з аличі - це майже варення абрикосове. Плоди, що називається, одного поля ягода. І банєк обгорає не так страшно, як від малинового варення, - на ньому угробив два дорогі поливані баніки і мусів купляти ще два - на аличу.
Ясно, що воно мені обпекло палець. На другу добу здогадався купити дерев'янну ложку, - пішло легше. Зате ябосік підступно гульнув на підлогу під мої голі у сандалях лаби. Вспів відскочити, але погане слово вслух рявкнув. Завершив варку-шмарку благополучно, - ще деньочок сувався туди-сюди, бо парілка.
...Ні дощу, ні граду. Лише вітругани і зграї пташок.
Якесь мале, схоже на малого горобця, але весь перед з голівкою брудно-зеленого кольору : назвав то виноградівкою, бо воно по-моєму так в книжках по орнітології і називається. Ну, як мінімум, мій виноград йому точно припав по всії статтях. Винограду цього року теж, - завалісь. Був би алкашом, наробив би цистерну самогонки. А так...- ліпше з тим не зачинатись.
...Доросліючі совинєта час від часу пугукають : то в селі за полем, то в місті коло річки. Бузьки все ще стоять у гнізді. Рудого кота Ваську десь чорти понесли, - не видно. Увіткнув світлодіодний грибок на сонячній батареї посередині двору : тепер світять він і Місяць.
...Живем.
Але ранки вже пахнуть осінню.

***

Взагалі-то, мисля була така, що це мав бути такий собі бадьоренький цикл С-б-№... синхронно із заздалегідь розпланованим процесом будівництва. Як завжди, так не буває : матеріальчик не підвезли, бо смєта не складена, бо фінансування відкладається, бо трапилась нагальна інша робота , котру треба зробити ще позавчора. І тому усе поки заморожено, хоча і назву гіпотетичного циклу змінювати теж уже якось не випада. Но, буду пхати в нього усе, що тимчасом поки шо стоїт.
...Коли весною усі метеопрогнози дружно казали, що кінець липня/серпень будуть ще жаркіші аніж тогорічні, я сі дуже втішив. Не знати, правда, чого. Просто, інтересно.
Я легко адаптувався до торішніх 30-35-ти, і вже був готовий сходу взяти бар'єр 40, або ж - якби воно такє раптом було - 45-ти градусів. Але брати виявилось нічого.
Звичайно, це що є, - теж спека. СпекА, та не така. Це якесь ні те ні се : і не Сахара, і не тропіки, і не дощ, і не посуха. А ще мої улюблені магнітні бурі, котрі тепер почали валити во всєй красє, бо саме тепер і є їх пік : по 5-10 щодня, і то хароші. Пра, якби не знав, то може би і не замітив.
Метеорологи тут ні при чім. Клімат стає просто непередбачуваним, і мені завжди шкода тих погодників, котрі змушені пояснювати публіці, чому раптом дощ випав там де вони прогнозували спеку, чи що ще з аналогічних претензій.
Люблю метеостанції, - одна із все ще живучих мрій - працювати на метеостанції. Де багато флюгерів і повітряних кульок із асинхронними датчиками та біметалічними термометрами.
Найбільше мене тішить довжина шнурка, на котрому запускають метеозонд. Така собі бухта біленького міцного синтетичного канатику, "уходящего в небо".
Тут же - бо потішно - згадалась подружка, котра на ДН подарувала другу осл.ІА хагоший шнугок. Що називається, від дупла одірвала як од серця. А виявилось, що він ослу до одного місця. Такі вони - друзі.
З цього приводу я навіть склав геніальний вірш. Тіпа сонет-танка-хойку. Видаю для загального захоплення.

"Коли даруєш другу хвіст
Дивись найперше в корінь, в зміст
Щоби твій друг як ослик Іа
Не вклав твій зміст собі під хвіст"

САВАпуга КуроСАВА
(з циклу поезій "Підсадочок ями Фудзі" або "Ябосокі підсадочку Фудзі" або "КаваСокі Пня_від_грушкі", т.16, ст.391)

Урожай фруктів - скажений. На ябка, аличу, сливки, вишні, грушки та ягоди вже дивитися не можу. А ще виявилось, що у мене всі дерева родять в один рік, а потім всі разом рік не родять. Тобто, чомусь не по черзі.
Тому один раз - є все, а наступного - нема нічо.
Але то нічо, що є всьо.
Ну і традиційно : рудий кіт Васька дійсно десь щез. Я шось не доганяю, куди матьорому коту (коті) можна зникнути посередині літа.
Самотньо без нього. Зі світлодіодним ліхтарем у 3-тій годині ночі не дуже-то побалакаєш : бабка у вікнах навпроти нє поймьот.

***

Поезії нині не буде, бо температура мозгів мало відрізняється від температури навколишнього середовища.
...Номер п'ятий - на старт. Це коли днями довезеться недовезене і докупиться недокуплене. А потому, друз'я-товаріщі, най живе і пасесі, і росте вище горіха, - якщо тільки витримає те що називається фундаментом. Або фундамЕнтом.
...Як співається в якомусь шлягері, "а яблука падають". Бо падати мусять, - додає весільнозабавна мулька. Тут коло мене одного тижня похоронна процесія, другого - процесія весільна. Обидві рухаються в одному напрямі. І обидві - у церкву. Пра, перша потім наліво, а друга - просто. Але хто зна, - може і їх чекає лівизна. Церква витримає все і всіх, бо батюшці жити за шось треба : троє дітей - то не жарти. Skoda Шкодою, а ще і кусать хоціцца. Язвлю, бо маю підстави.
...У мене компанія цєпіт. Правда, сусідських. Але оскільки паркан у нас чисто символічний, то житиметься їм аж до зими чудово : ходять у мене по території, пищать, тішать мене і я їх пригощаю. Набридає - вертаються у шпарку на своє подвір'я. Ідилія, хоча із-за ябосоків світу не бачу.
...Ходити надворі вдень неможливо. Тобто спека цілком терпима, але уже через десять хвилин весь мокрий. В результаті, корисного часу - по дві години досвіта і ввечері. Класно : мені то подобається.
...Малий бузьок робить прольоти поперек садочку на немислимо малій висоті. Шпиндик лабатий, а вже птаха, вже літа.
...Бачили обпісяний прапор України?.. - толі єсчьо будєт оййойой. По-моєму, коментарі зайві і про українців уже можна не згадувати взагалі. Нема таких.
...Чудесна була зима, весна, літо ще, і осінь теж приходяща. Гарно це все, красиво і життєво.

...Винайшов у себе дві старі фотки .
Були в мене на п'ятому поверсі дві ЗолотіПташки :
Ворона (сизий самець зліва),
і Фенікс (рябенька самочка, плюс окремим фотом).
Це вони разом пшоно їдять. Любили вони пшоно.
Вже нема. Пропали.

***

Нереальна тиша, незвичний спокій, терпима спека і якесь не те Сонце, - біле, сліпуче, разюче для очей і невідчутне для тіла. Лише струмки по тілу і мружання увечері перед екраном нагадують це денне Сонце, котре од цих дискомфортів зовсім не стає гіршим чи кращим, - бо добре й те що воно є.
...У цій сухій патоці якось непомітно посинів виноград. Бо ракурси у мене - суціль тіньові, - тобто всі грона на одній тіні, якщо дивитися з-під арки (а я в принципі отак на нього зазвичай і дивлюсь). Але навіть у сірому мороці цієї самої арки вже нині проглянувся контраст фарбів : ага, оце - ще зелене, а оце - вже синє. Це - смарагдовий, а це - кобальт фіолєтовий. Темний. Як ночі, як теперішні передосінні дрімучо тихо-темні ночі.
...І сліпучо світлі дні : хочеться нічого не робити, хочеться лінуватись, хочеться ходити просто для констатації процесу руху, - а радше пересування, перебігання, швидко-бігом з тіні до тіні через смугу сліпучої контрольної зони, де Сонце - головний контролер і снайпер на ураження : мабуть вже без озонового фільтру, атомарно-свинцевого протирадіаційного щита, без натяку не лише на H2O. а і може - хто зна? - H1, без О, або ж його зовсім трошки. На подих, на десяток подихів, до сховища тіні, - де цього ще зберіглось трошки більше.
...А потому чомусь - бабах!.. - грім, дощ, вітер. Звідки і чому? - і для чого, - коли огірки вже посохли, гарбузи зав'яли, яблука скінчились. Нарешті.
...Хвилин зо п'ять - і всього того мокрого щастя. Так , ніби нічого й не було. І не віриться, що було оно тіки що, оно зверху, і оно було тільки що зверху щось мокре. І деньочок - лиш блимнув, а в пісочку ще й кінь не валався : бо й валятися ніде, бо й сам ледве маю де пройти, бо дошки з шутром вперемішку з падаючими горіхами та пищиками-цєпітами.
Ан, зате сосни ростуть, і гладіолус Оскара, і тропікана, і гібіскус. І калина.
Тай буде.
А що ні - то завтра, потому, колись, ато й ніколи.
Бо сліпучі дні, бо темні ночі, бо чорно-білий Всесвіт.
Бо те, що й не сказати.
Бо - не тре.

***

Хто сказав, що аби чомусь сі тай навчити, треба багато працювати і того ж таки самого - вчитися? Я таке не казав.
Можна мати якісь примітивні уявлення про який завгодно предмет ачи процес, і зрозуміти його сутність просто шляхом роздумів чи елементарної медитації на процесі, аби його пізнати.
Це, власне кажучи, вічна технологія пізнання. Перевірено безліч разів, що коли не маєш можливості (не бажання, а саме можливості) пізнати що-небудь, то можна йти кількома шляхами : аналогіями, ієрархіями подібностей, формальною логікою, і - врешті,- чисто інтуїтивно. Якщо дуже захотіти чи дуже треба, то знати будеш хоч щось приблизно правдиве про те, про що не маєш зеленого поняття.
Якщо я ще зовсім недавно не мав поняття про будівельно монтажні роботи (правильні!), то коли постала насущна потреба зашпандьорити всі діри від протягів та дощів під загрозою провалитися на стриху хоч і не дуже високо але все ж малоприємно, то шляхом зимових 2013-року роздумів я, очевидь, щось таки тай допетрав.
І ось - сталось : легким порухом, за кілька днів, - і виявилось, що вмію, і майже "оскоминний євроремонт", і майже з нічого. А все що? все елементарна логіка компонування матеріалів.
Тобто : найлегше працюється з гіпсом та піском. Але воно найлегше пропускає сирість і воду. Значить, - це для внутрішнього користування.
Не менш легко працюється з цементом і піском, котрий не пропускає анічогісінько, - і тепла теж. Отже, - він для зовнішнього.
Алєс, і вся логіка процесу.
І пішло : і рівненько, і біленько, і красивенько, і швиденько, і простенько, і доступненько, і дешевенько. Мішок піску, мішок цементу, мішок гіпсу - і можна збудувати все що завгодно. З цеглою чи без, з дошками ачи без таких. Фантазія і розум, - мій, звичайно ж.
Та сама історія у саді-городі. Якщо у вас раптом - а раптом?.. - з'явився гектар зарослої півметровим бур'яном землі, і якщо вам спішити нікуди, то вам достатньо мати одну-єдину лопату. Нею можна зробити все : помаленьку, потрошки, по крапельці, тихонько і акуратно. І глядиш, - а воно через N-років там вже росте бурак. Деколи з гичкою, якщо хроб не зжере. А зжере - побажайте йому "смачного" і продовжуйте в тому ж дусі, і вам воздасьтся. Це стопроцентово.
Те ж стосується побуту. Насправді людині для життя треба настільки мало, що аж смішно. Ну, але це таке діло...- соціум часто диктує свій диктат, так би мовити, тому ... самі розумієте : вольному воля, а бюджетникам - гламур.
Аще людині для життя найбільше потрібно, щоби її хтось любив. І щоби вона когось любила.
Тоді ви, колупаючись в гної на городі, чи в цементі у підвалі, будете мати брудні руки, смардючі штани, зате - Любов у серці.
Всяке будівництво починаєтья все-таки із неї.
А вже потім - зовсім не романтичний пісок, цемент, гіпс.

Полянка посередині Раю.

Двадцяте число, і кажуть, що це кінець літа.
По-моєму, це лишень його середина.
...Друг_по_партії заявив, що вже кабаніє і що треба нас скупати в річці.
Я про це саме торочив з травня місяця мало не щодня, але натхнення - річ страшна, фанатична і безкомпромісна.
Тоді мій ПупЗемлі ходить днями попри мене з виглядом Наполеона і вказівками Генералісімуса. До всього пхає своїх п'ять грош : від як мити посуду до тезаурусів нової версії Ворлду_for_Linux, від складу розчину для оприскування кущів до аналізу неофіційного ореолу розселення трипільців на території Передкарпаття. На моє щастя, вона нічого не знає в електроніці і нотописанні, хоча свою вказівку умудряється вставити і туди.
...А наша річка омиває нашу полянку із слідами динозаврів, - там ними пахне до цих пір. Як мінімум, ми то чуєм. Серед будяків та жидиків, течії та твані, газової магістралі та високовольтої лінії, крутих лендроверів та квадрациклів, мангалів із "від м'яса - до краба" та ще більше.
Тут є все. Тобто, взагалі все.
Тут простір, тут наше рідне місто, тут наші рідні поля. Зрештою, вся Земля наша із цих балконних вікон, просякнутих пилом і бензиновими випарами із нижньої автостоянкистоянки, - бо із них видно наші ж Сонце і Місяць і Зорі.
Це не банально. Це - залежить як і кому подивитись.
...Нікуди вони не ділися. Так само, коли не прийди, на полянці парує гравій мільйонолітньої давності із вкрапленнями чи крем'яних чи кам'яних чи кістяних артефактів. І щорічні покоління бузьків, журавлів, чайок, ворон, соколів, жаб та мишей. Вони тут живуть всі разом, як у справжньому Раю.
...Очі бачать, а слів бракує.
Тай ото, - просто така собі сумбурна абстракція.
Бо полянка лиш тоді посеред раю, коли про те знають лише ті, для кого вона Полянка посередині Раю.
А для когось то просто річка, просто плесо, просто вікенд, просто рандеву, просто топлєс та нуді.
...Двадцяте число. Відпустки навіть не відчулось : конвейєр роботи щодня, щотижня, щомісяця. Як солдатікі : встать-лєчь-бєгом-спать.
І солдатікі...- бо ж дійсно солдатікі.
Але разочок-другий на Полянці освятились.
На тотій, котра посередині Раю.

Впірьйод,-іто бігом!..

Дощі, котрі грядущі, висять не те що мечем, але пасмуркою - то точно.
Пахне сутінню, густою мжичкою, протяжками серед лісової хащі, туманами над ярами і вечірньою спішкою до останнього лісового гавтібуса.
І нема часу присісти на подвірного старо-грушевого пеня, бо воно вже ося воно, - короткі дні. Коли спершу нестає години, потому двох, а потому - телєнвізор уже о шостій. Бо так воно є, бо сезон, бо нестримна круговерть.
...Цей чудовий мій світ.
Якесь біле котинє, - сусідськє, - ловить мишей в моїй присутності. Весь процес на виду : сидить, зирить на мене, потому - стрибок, писк, і миша в зубах. Хохма, - нігди такого не видів так близько. Процес виявився простим і банальним, але котинє довольне як слонь. І я, що то увидів.
...Висять сливки, да нє скушать : бо сливка груба, не потрясти. Сидиш під нею і ждеш, поки само впаде. Ніяка доступна мені драбина не тягне. Облизуюсь, як зниклий рудий кіт Васька після бульйонних кісточок. В садочку - як в джунглях : лише два громадні гарбузи лізуть на дровітню. Та не вспіваєсі явно : дні летять, а тепла все менше.
...Два гладіолуси дружно зломилися в синхронних місцях. То після бурі, котру я прозівав. І сезону як не було : капнуло щось трошки, і бігом пробігло. Тому і не стає. В смислі - часу.
...І будівєльніцтво теж бігом. Но - то специфічне, то нецікаво.
...А сусідські цєпіта ростуть з кожним днем : я щоранку пробуджуюсь від їхнього писку під вікном. Освоїли всю територію, хоча від мене драпають. Дивно, що сусідові ще до цих пір не здалося, що вони мені мішають, і тому я такий поганий. Може, іще надолужить : дурня мисля осідає крепко, миттєво і безнадійно, - не вишибеш.
..."День незалежності" з UFO - це цікавіше, аніж некіношна незалежність від здорового глузду. Мужик на шоу пив воду з унітазу, а гімн - як рефрен/рінгтон. А Васька слушаєт - да єст.
А піпл схаває усьо. Ура, - і будьмо там, де уже ніколи нічого ні при яких умовах не будьмо.
Алєс, дуже дорогі браття і сестри. Думаю, грив по 50 за ковток з унітазу.
Це якщо з каками : ваші варіанти.

Сезон Дощів

...Звичайно ж, моя недолуга шпаківня лишилась незаселена. Покрутилося коло неї з пару пуцьвірків, покачалися на кабелі біля входу, та й фурнули туди де цікавіше : у виноградні хащі, у калинові зарослі, у горіхові крони. Звісно, яка ж розумна птаха залізе в таку тісну хатку? - навіть горобці облітають її десятою траекторією. Юнат, блін, безграмотний...тре було перше книжку читати, а потому дошку псувати.
...У Карпатах валило смереки. Одна з них умудрилась впасти саме на базу, - зникло світло і два дні довелося пити каву внизу в кафе по 12грив/карафку, бо кипятильник мовчав, а газу там нема. Кажу дівочкам : давайте варити на дровах, - але народ сонний і хоче вже. Ну як вже - то по 12 грив за сто грам кави. Хоч і термоядерна , майже потрійна, але все ж... Во народєц з туристів знущається, - Європа сховалась, - кава за півтора бакса. Циркус.
...Сорок метрів кабелю на електрокосарку. Тіко розмотаюсь - дощ. Біжу змотуюсь, - перестав, але мокро. Так бігав цілий день туди-сюди. А фасоля нетичена стоїть, жде. Плюнув на тоту косарку: півсадочку кошено, пів у бур'янах стоїть. Побіг тичити, - це ще три дні, бо багато. Я і бур'яни: хто переможе? - ясно, що вони.
...Ябка почали падати. Вночі шарудять, шелестять падаючи. Совинє пищить з частотою 0.75 Гц, - хохма. Коло бузька - дві малі бузі: визирнуть - сховаються, покрутять відкритими дзьобами туди-сюди, - бо спека, хоч і дощі. Головний бузьок проліта майже над комином: шелестяча тінь, можна аж здригнутись.
...Знову не виграв Уругвай та Італія. Ніякої тобі радості від того телєнвізора. Пустий ящик, - тільки верещати з надривом може - і більше нічого.
...Навчився варити варення з малини. Як не вистрілит - то, значиться, навчився. А з червоних пужичок - то вищий пілотаж, то навет і не пробую. А за агрусік взагалі мовчу.
...Дивна ця ваша японська айва: зачепився за агрус і мало не грохнувся на всю ширину у її колючки. А я-то думав - лімонник...А воно - айва японська. А отже, - неїстивна. У них все для краси, усе неїстивне.
...Як справжній вуйко, харчуюсь підчеревиною з чорним хлібом, чісником та козиним молоком. Ну і ягудками всякими. Телєнвізор і тут знущається - пропонує ще огірочки мариновані і горілку з пивом. Дай. Івашко через дорогу відрікся - вже не пропонує. А зря, - я би деколи і не відмовився. З першого числа нап'юсь, бо в нас річниця.
...Шо за одна? - ока чорні блим-блим, як обпекла. Чорне каре, принцеса-брюнетка. Ааа, то її двоюрідна сестра з тамтого боку села. Ух ти... Аж невдобно...
...Бахнув грім - згорів комп у сусідів через паркан. За три сотні справили. Щасливець, - я 650 викинув і хто ше йо'зна шо з того ноута буде. Кажу їм "заземлення тре", - кивають головою : ага а нашо я'го з розетки буду виключєти. Тоже можна, why no?..
...Дощі донині зранечку. В обід ні з того ні з сього припекло, запарило. А мене вже пре до міста магнітом як пробку. Всьо лишив на взльоті, встиг помити лапкі, вскочив у маршрутку. Тре міняти антураж заселеного простору на нору акі печера на п'ятому поверсі. Зашторив усі вікна і двері. Фу, слава тобі Господи, ніхто мене вже не бачить.
..."А на заході - дощі, град, вітер 25м/сек." Ну прям, вже такі й 25... Нехай. Запхав у двері з того боку сектанську пісюльку-наглядну агітацію. Най усякє думає, шо мене нема.

***

Нині зранку замість Сонця зійшла сіра хмара, заслонила близький горизонт, гору та надріччя.
Зіщулена ворона дивиться на мене своїми чорними гудзиками, - і полетів до неї хлібчик з п'ятого поверху. Як завжди.
Як завжди перед походом, стаю удосвіта, розкачуюсь капітально і грунтовно : і кава, і до кави, і після кави. Це останній день літа : вже завтра будуть осінь і дощі.
Привіт, Осінь, привіт, Дощі.
...З пів-дороги вернувся за светром: здалося, що буде зимно. Насправді ж - на місці наплечник протер діру на сорочці. Туди, куда я їду, це доречно.
...Перетрубація з маршрутками змусила всі поїздки починати з вокзалу, оминаючи милі серцю старенькі околичні автостанції.
Місто росте шаленими темпами, ростуть і запити, - росте чомусь і незручність. Все для людей ... в автівках.
...По трасі мчимо з легеньким звуковим фоном : Світлана Весна, - вона і всі що коло неї. Чудове дівчисько. Таких у нас, на щастя, багато.
...Внизу від траси - уже інший світ. У хащах розміщуюсь на маленькій галявинці, де лиш я, ластівки перед дощем, тисячолітні пласти-каміння, ракурс неба, - той самий, тодішній, незнищенний.
Це моя Вотчина. Справжня.
...Дзвонів чомусь не було, мікрофон приглушений, і що свято почалось почув випадково : монастирські братчики почали розспівку, і он - уже зі всіх околиць як струмочки потекли крапочки у білих хустках та вишиванках. Із мого місця то як крапочки, - але і я вже потік туди ж.
Бо саме сюди я і приїхав. Привіт, Вотчина - я знову тут.
...Тутейший священник трохи поблід, а отець з монастиря наче посмутнів : несподівана смерть о.Миколая вразила всіх. І хоча пройшов уже час, його голос усе ще пам'ятний : літургійний текст час від часу звучить його асоціаціями, - а мо', згори звучить?.. Трошки невесело, та що поробиш : пішов останній з могікан.
Чомусь пішов, - видко, його більше треба там, вгорі.
...Увечері у місті пішла злива. Іде й тепер. Іде й у недалечкому відси моєму садочку.
Іде й на моїй Вотчині.
То вічно плаче вічне минуле : плаче за мною, а я за ним.

Вада-Вада...

Вода увірвалась різко, без особливої підготовки, - зовсім так як це буває восени.
Ще вчора я купався у ріці, котра живе за 500м від мого п'ятого поверху.
Нині планувались-мо там жеж ловити рибку і гуляти по пагорбах.
Зранечку зустрів Сонце години так біля сьомої, і поки мій трудяга-Acer уже лазив по павутині, я мріяв за кавою/цигаркою, скільки ж то наловлю нині всяких рибок.
Та не судилося : посіріло небо після вареників, ще встиг збігати кросом по мінералку, уже змокнувши, - і повалило.
Ви би знали, яка Дождя валить зараз тут у нас : красота просто. І шумить, і дзвенить по блясі, і взагалі, - прєлєсть одна, а не погодка.
На цім буду завершувати свою розповідь.
А хто читав - молодець : з'їж сметани горнець.
Ше пару вареників сі лишило...

Під мокрим Сонцем.

"Їзжай,чоловіче, але як тільки буде +25 - приїдеш і підемо на річку купатись на закриття сезону"... -
сонний друг_по_партії дає свої настанови із тільки йому/їй властивим нестримним оптимізмом.
А тумани-то вдалині густезні, ранки вимагають як не ковдри, то хоча би грубого коца, а рибка-то при вигляді мого поплавка вся повтікала окольними течіями... - а ми купатися ?.. та де там, хоча воно й було не те що +25, але +15 - то точно.
"Ага, кажу, кажуть що буде іще спека, накупаємось на закриття сезону", - тай посунув.
...Це село, - йому як коли шо заходить. То воно все бурлить показним бодрінням, то спить таким дрімучим сном що чи день чи ніч - як судити по звуках - не піймеш. Чи не зловиш не пойНЯВши...чи повГАВши ?.. - гра у каламбурчики.
...Та чо? - ніби світить, ніби гріє, ніби впрів. Що дивно - вчора було трагічне по суті-то свято, - а газдинькі з церкви усі біленькі і світленькі. Странно...мали би мати якусь стримку. - все ж УсіченняІоанна. Хрін їх пійме, - показуха діло товсте.
...Нанині теж начебто, нічо : в міру тепленько, ранок, обід, - хм.. хто його зна...:
" То шо, може завтра купатися? - дзвоню, - Агааа...- співа друг-оптиміст-067, - давай, чоловіче, тільки бульби накопай".
А шось воно не теє : спати охота - завал, кава за кавою, бульба за фасольою... - і юш, -воно, - дождя, некупання, нерибання. З крапель зіткана ...еее... злива, ясне діло.
"А ти, чоловіче, шо?...- агент067, друг_по_партії, - Та отож бо й воно, теє-то-як-його, приїхав і назад"...
Добре що з бульбою.
Ну і все на тому : сезон завершено.
Не на річці, не на каміньчиках, - на мокрому Сонці.
Теж файно.

Франківськ: to love without comments.

Мені давно хотілося написати що-небудь більш-менш сформоване і завершене про своє рідне місто.
Відкладав я ці спроби з місяця на місяць та із року в рік. Всі спроби виявились аморфними як вранішні тумани над Вовчинцями та непевними як самі франківчани.
Чомусь виявилось, що ця мета-не-мета, - швидше порив, - є майже нездійсненною.
Нічого в мене не вийде і на цей раз, - кажу відразу.
Писати захоплене блеяння для туристів? - для чого.
Писати про що пам'ятаю і був свідком? - не повірять навіть самі міщани.
Писати свою, власну, пережиту правду, шукаючи собі гудза? - пора бунтарства минула безповоротньо : хто переміг? звісно, не фанати бунту, а його модератори. Ну і нехай.Це, зрештою, на краще : як на краще розуміння безглуздості.
Не складеться в мене ода місту, котре мене народило.
І не тому, що мені нічого сказати :
просто мої описи будуть аж надто відрізнятись - візьмись я дійсно за якусь писанину - від тих, котрі так чи інакше присутні в творах наших класиків сучасної ( і надіюсь, майбутньої) української літератури (В.Єшкілєва, Т.Прохаська, Ю.Андруховича) ;
наших поетів (поважаю всіх, тому без імен) ;
мої фотки та ілюстрації випадали би з контексту зображень наших художників (люблю всіх, тому без імен);
мої враження від архітектурного та природничого стану міста ніколи не були би офіційно написані із боязні негативної реакції ;
а мої багаторічні спостереження були би заховані як в старі добрі часи - в шухляду, а потім елементарно спалені на чергових шашликах.
То ж чи варто? А варто про те, що вартує.
Про диких гусей, котрі пролітають з однієї Бистриці до другої, - над центром міста ;
Про бузьків, котрі ходять по Набережній, мало не заглядаючи у вікна Лендроверів із застиглою на задньому сидінні парочкою;
Про куниць, що перебігають дорогу в районі Валів;
Про ворон, котрим я кажу "Ворона, здоров." - і вона відповідає "Карр." ;
Про поодиноких корінних міщан - вони ще вміють тебе слухати;
про моє покоління - воно ще вміє слухати і тебе і себе;
про казково красиву молодь - ці не вміють, не чують, не бачать ;
Про нефрагменти, щось завершене, - ба просто грамотно викладене, - не вийде нічого.
Це тупик на грані містики, ачи сама його іпостась.
Ця неможливість тягнеться давно і довго : саме вона назавжди затримала мене в моєму місті, коли навіть думки не виникало про якесь кудись переселення.
Місто, яке любиш десь так глибоко і непомітно, що не виника навіть натяку на якусь любов.
Місто, котре любиться просто тому, що воно є ;
що ти є завдяки йому;
що ти і воно - нерозривне, неусвідомлене, неокреслене вічне ціле.
Оце Моє Місто треба любити ні-за-що, просто так, без коментарів.

Такі Жінки у Савапуги..

Тоді коли
- я ввечері збирався їхати вдосвіта у село, на моїм емейлі у відповідь на мої п'ять не було ні одного. Коли ж я в шостій ранку ще зачумлений від сну пив другу каву, від Неї прийшов лист, - о 6.15, до мого від'їзду...
Тоді коли
- я пару днів ходив по садочку, за метр від Сусідки, на четвертий день взаємонепомічання , з дального кута саду почув : "Володя, а Ви будете брати бульбу? а ми вам лишили одо всіх, один міх чи два? а гроші потому бо сусіди ж "...
Тоді коли
- мені набридла відлюдність та відсутність супружого ложа, і заледве українопольський футболь іще із натугою затримав мене на ще одну ніч, - коли я добрався до свого п'ятого поверху, перше що я побачив окрім друга_по_партії, так це п'ятизірочний коньяк на кухонному столі, котрий втіхаря чекав саме на мене...
От-такі Жінки у Савапуги.

З Днем Художника !!!

День проходить в повільному і затяжному сходженні на вершину Ай-Петрі.
По дорозі трапляються художники і художниці, котрі також шукають свої вершини.
З Днем Художника, котрі є ними !
P.S. Ай-Петрі - коньяк України ординарний "п'ять зірочок" (котрий чекав мене вчора з села).
P.PS. Чим нижче рівень рідини - тим ближче до вершини...

Рудий кіт Васька вернувся !

Друг_по_партії (геніальний художник) - тиждень на пленері в Карпатських нетрях;
Я - то в селі то в місті;
Рідкісна можливість взяти ноут з собою у село і вийти в інтернет;
Розірваний графік із-за непередбачуваних потреб бігання по всяких конторах, - тоже знайшли час мене сіпати : город ще не дороблений, а їм всяка дурня в голові;
Тиша вдень, тиша ввечір, тиша півночі, - за вікном голі дерева, живі зорі, братчик-Місяць;
Далека подружка, з котрою майже лише телепатія, - це дуже аж забагато, замало та повінця аж достатньо для наповнення по краплі;
Гармонія духу, спокій душі і любов в астралі, - цей вічний людський набір, достатній для Щастя.

***

В нас літо. Хоч бери тай іди на ріку купайся.
Вернувся нині в село, - можна ходити в майці і на босу ногу.
Колупався уже навечір в калині, - ззаду через штихєти виліз рудий кіт Васька, за півметра від мене. Ноль реакції на мене. Я спеціятєльно пройшов попри нього впритул, - навіть оком не кліпнув. Зате є, живий і здоровий, хоча і весь вилинялий, - того поки що і не зовсім рудий.
УРА!!!!!

***

Відкрив для себе Ірену Карпу (майже Редьку) через "Піца - Гімалаї". Це ж треба... Чисто випадково в бібля не було нових детективів, - тай взялося Карпу...
Турок і невіглас, - така перла під боком з Яремчі : супер...
Колись-то Танічкою Малярчук мої інтереси до соплемінників і обмежувались, а тут Кааарпа...Вай.
Потікало все ліпше у Дойчлянд : в тому шось є.

***

Від подружки вже пару днів ніякої вісточки.
Починаю переживати. Є чого.

***

П'ю каву на підвіконнику в коридорі. За вікном ворони і сороки визбирують з-під листя гороіхи. Глаз-алмаз, але за тюллю мене не сканують. Навмисне рухаюсь, пускаю дим у фортку, - не тікають.
Смішні птеродактилі : дзьоб, лаби, - все при них.
Чую - зависаю в цій тиші. Тре нині міняти дислокацію на міську, - друг_по_партії теж буде міня віртуальну присутність на фізичну. Хочу жінку і ПташинеМолоко, - будєт.

***

Купив нарешті кілограм ПташиногоМолока.
Зжер втіхаря з мінералкою під одіялом врагам на зло.
В атаку треба йти із солодким присмаком на губах : так програвати веселіше.

***

Вернувся друг_по_партії - по сумісництву дружина, товаріщь і брат, дочка і матір, сестра і коханка : привезла з собою кавалок гір.
Загоріла, обвітрена, похудала, - мож обійняти за талію одною рукою. Ну , півтора.
Відхожу на задній план, - най собі гада, що вона в хаті - хазяїн.

Круасановий абсурд.

Пікнула коліжанка : підем, каже, на круасани у маркет через дорогу, бо я вже вся така хочу пройтися бо оно вже і романтичний дощик капить з даху.
Менше всього якраз саме цього мені і хотілося , - тобто вилазити з теплої хати, теплого компа, теплої цигарки у сисю невідомо з якої статі романтичну прогулянку та щей із такою банально-приземленою метою.
Тому і відповідь вискочила з писка сама : ай, не хочу, завтра. Тиша була довгою і загрозливо-сльозливою. Нє, думаю, перегнув : до, най буде по-твоєму, виходь - я вже збираюсь.
Бо коліжанки це таке діло : нині вона за тобою гине, завтра ти їй до всіх пиріжків з круасанами разом взятими. Нині вона щебече всіма спектрами вібрацій, завтра - холод Антарктиди і пустка чорної діри.
Але, як казала моя бабця зо Львова, "Człowiek wierzy, dopóki zhyje". А якщо він іще вірить що поїсть круасанів у на фіг йому нужній романтичній вечірній вицєчці, - то, припустимо, це ще якось можна пояснити. Тай цигарки мені треба купити, - отже , вважається, вівці ситі з обох сторін.
Інших пояснень нема. Їй сі так захтіло, - раз. Мені тре купити цигарки, - два. Взаємно поїсти круасанів, -три. Змокнути під дощем, - чотири. Останнє взагалі дивно : для цього зовсім не обов'язково дзвонити саме мені і саме у цей час, - бо кандидатів на взаємопожирання круасанів методом із-роту-в-рот хоч завалісь. Як каже один колега, - токо свісьні, дєточка. Але дєточка чомусь не свіснула, а звякнула. Но, - то її проблєми.
Саме смішне у цьому півгодинному театрі абсурду те , що найбільше мене здивував не сам невідомий мені смисл цього сплеску відвертості, а те хто придумав ТАКІ ціни на круасани.
Бо це ж не пиріжок, навіть не вареник, заледве на один зуб, - ковтнеш і не помітиш. І оце пицькало - по гривні за пупсічок : чи із мазком згущенки, чи із ляпом варення, чи із приском невідомої підозріло-білої субстанції.
...Прийшов на свій кухонний п'ятий поверх, сів ото за стіл дубово-буковий, закурив тетешокупив, і задумався : а шош то воно таке було, га? а з чим його/її/йуйу їдять чи то жеруть і чи оцецево саме взагалі їстівне ?..
Ніччьо ні панімаю, - чесне слово.

Дивина звичайна

...В процесі катань туди-сюди в моє-не-моє село я врешті-решт винайшов для себе оптимальний метод добирання у це люмпенізоване середовище, котре і селом-то називається лише того, що не місто. Маючи під боком шалено зростаючий вшир-вгору-і- вглиб Франек якось язик не повернеться назвати його бічне не те що крило а радше атавістичний рудимент містом, - зрештою як і селом теж. Таке щось : місце проживання колишніх і зрідка теперішніх працівників недалекої колії, невиправдано понтового і амбіційного в гіршому смислі слова обслуговуючого персоналу, дітей/внуків дійсно правдивих Селян з великої букви, від котрих не лишилось можна сказати майже нічого, окрім глупої впевненості що в'ни начебто перві хлопці на селі... Но, - і хай собі.
Метод полягає в тому, що їду я туди або зовсім досвіта першою маршруткою або зовсім ввечері - останньою, - і бажано в неділю.
Коли ти їдеш в неділю досвіта у несправжнє село ти застрахований від кількох не вельми приємних речей :
по-перше, нема вічно голодних, скажених людиноненависних пенсіонерів-дачників. Це важливо, якщо врахувати, шо у весь інший час вони безкоштовно з'їдають 8/10-их вільних місць у і так малій маршрутці - і це весь рейсовий день, - із-за цього весь інший контингент що валить у кінець рейсу або стоїть, або висить, або сплющується. Особисто я то терплю як кару Божу мовчки і покірно, бо бігме ліпше мовчки помучитись годинку, аніж говорити хоч про щось із тамтешнім корінним маршрутівським людом;
по-друге, - по дорозі з кінцевої до хати в неділю практично нікого не стрічаєш. Служба Божа ще не почалась, ніхто навстріч тобі не йде і нема потреби притворятися, буцімто "Слава Ісусу Христу!" стосується дійсно них, а не , скажімо, пташок чи милих серцю курочок за сусідським чисто символічним парканчиком;
а по-третє, мож просто спокійно принести ( потім, після Служби, коли всі порозсуваються по хатах) води з криниці через дорогу без того, аби перечікувати з пустими відрами якого чергового олуха чи навпаки - плюватися від виду якої баби що бігом-біжить аби я їй перейшов дорогу із відрами уже повними. Пісєц, дорогі браття-українці, молодії.
...Но, - перебєжка видалась успішною, хоча в будь-який із варіантів добирання до села саме моя сумка найбільше всім заважа.
Цьої неділі раді хохми перевірив ще один варіант її доставки. Сів на два сидіння з сумкою : зпереду кілька місць зайнято ( хоч і неділя досвіта ! ), ззаду - місць з 8-10 вільних. Заходить дуже стара пара... Бабця сіла спереду, а дідо... - вгадайте, що йому не сподобалось? правильно, моя сумка, котра йому не дала місця для сидіння. Ноу коментс, - і так завжди із різними варіаціями. Льос він якщо такий, то він такий всюди і завжди.
...Описувати методи і викрутаси в інші дні та пори рейсу може і хохмацько та смішно, але надто вже того багато, тих маразмів, - та і тупо набридло. Однаково їхати треба на тому шо є і так як воно сі їде чи суне.
... А за стінами моєї фортеці -
грона винограду на зиму для пташок,
калинові дерева з червоними пучками для пташок,
горіхові розсипи - теж для них,
яблука і від яблук - для всеядної живності, котра точно забреде у снігові часи, - через паркан, крізь дровітню, вночі попри ганок чи вдень над деревами.
... І з деяких пір ця неприступна фортеця сама відчинила браму для тих, кого любить, кого чекає, про кого мріє.
Чия стежка може ще непомітна оком, але вже прокладена : чи до світу троянд, чи до вишневого цвіту, чи просто - до серця.

Останній теплий день.

В останній теплий день -
останній теплий дощ
й останні кольори
ще не померлих площ

У перші зимні дні
ступаю просто : крок
Залишилось ступить
три кроки до зірок

Де чисел - не лічить
де лиш - любов німа
де сутінки - як щит
й де тепла лиш зима

У тих зимових снах
пустелі мокрі є
гарячії сніги
лише Тебе...-
не є...

Відкриття.

Фантастична риса жіночого характеру:
якщо вона тебе любить, -
все тобі простимо,
ти приймаєшся таким як є,
і ніхто крім тебе самого не в стані переконати її в протилежному.

Садок зимовий коло хати.

Щось робиться на цьому світі не те.

Ще рік назад була не така зима,
перед тим - не такий 2012-ий,
потому попередження що і 2013-ий це ще не все,
потім явно не така весна, коли ні земля ні ти не в стані розумітись в унісон,
потому зовсім якесь дивне швидкоплинне літо, котрого наче й не було,
така ж сумбурна осінь, -
і от тепер ні з того ні з сього налетів ураган зі снігом, і за півгодини зробив таку студінь, до котрої-то і готовим бути було би проблематично, якби не знав що вона все-таки буде, - ця холодна, безсердечна зима.

Отож-бо й не варто чекати від зими літа, а від осені - весни. Хіба що в снах, у мріях, у фантазіях. Це не забороняється, це не гріх.

...Була в мене ідея-фікс, котру я плекав не так довго, щоби до неї звикнути, але й не миттєво, аби не відчути розчарування. Я мріяв, що буде зима без снігу, без слякоті, а просто сухий мороз і лід, - майже пора чудесна. Не судилося, бо ідея - фактично малореальна - виявилась нереальною реально. А носитися з нею далі смислу нема : нову шкірянку купилося, нові утеплені вікна вклалося, нові рожеві окуляри наділося, - нехай собі й далі буде і зима, і сніг, і холод людських душ, і вітри житейських підлот.

Хіба є шо на світі, до чого людина була би не готова?..є, очевидь, і буде, - допоки є на світі безсердечність, егоїзм, лицемірство, брехня.
Тай світ лишень теє і робить, аби людина це пам'ятала, не вірила у себе ( про віру в інших взагалі вже мови нема ), тай чи вірила у бодай щось окрім того, що і віри-то не потребує, - бо нице, бо вірус, бо облуда.

Айно, - сталося. Зима таки прийшла.
Коли вона приходить отак несподівано, до неї звикаєш тяжко, зате швидко : день-два безглуздих душевних страждань - і ти як огірочок.
Весь зимовий, весь засніжений, засліплений підступним зимовим Сонцем, холодний і анабіозний , сам-у-собі.

Айно, - а чого ж ні? Не робот ж начебто, все ж людина.
Котра студеними зимовими вечорами щоразу вигляда у Зоряне Небо (Привіт,Оріончик...),
молочними ранками у очі ворон (Ворона,здоров...),
непомірно довгими днями очікувань у власні терзання (Пощо й ДляЧого...)...

А у зимовому садочку все як завжди... Й водночас інакше.
Милий мій садочок, - схоже, ти поспішив з очікуванням весняного літа. Це ще всього лиш зима, як завжди трошки несподівана. Так, - зовсім трошки.

Літо ще попереду. Мабуть.

शेरपा / шерпа.

Хоча "шерпа" - це нація, мова піде про шерпу як професію.

...Професія шерпа - класна професія. Почесна і не амбіційна. Вважається, що чоловіча. Я теж так думав, допоки одного разу вертаючись з гір, при посадці у перевантажений місцевий дизель не захотілось допомогти двом студенткам занести їхні півтораметрові наплечники до забитого ущент тамбуру. І хоча сам тримав в обох руках ще й по сумці, подумалось - наплечники хоч і великі, але певно легенькі, бо що там ці цєпітка можуть тяжкого таскати.
Ая... Аби не осоромитись я мусів напівзігнувшись під їх вагою буквально вповзти у тамбур : оба наплечники точно важили як я сам без капців. Після того питання жінки-шерпа більше ніколи не виникало. Ця професія без статей і без віку.
І хоча Карпати - по суті не дуже і гори : по висоті вони цілком нормально доступні, - та складність як завжди не у видимій стороні справи.
Складність, - а радше подразник, - для мене особисто полягає у двох речах :
перше - це коли ти видиш отуво сосну, до котрої по прямій сто метрів, а реально її помацати мож лише поблукавши з кілометр у пошуках доступу - через всякі хащі, дєбрі та підозрілі шпари чи діри в землі, із котрих в принципі може вискочити будь-яка гава, з'їсти тебе без потрохів і сказати що так і було ;
друге - чисто індивідуальне : мені скучно коли на громадній території нема ні найменшого натяку на будь-який історичний артефакт. Ну трапляються зрідка всякі горбочки, котрі при певній уяві можна прийняти за курганчики, чи порівняно недавні військові шанці, - тай всьої історії. А глибине - у глибині, і не видно.
Тому, десь там і нецікаво.

Інша річ, коли у тебе є дві руки, одні плечі, одні груди, і чиясь потрібність у твоїй присутності, - нехай навіть у ролі шерпа, котрий не буде щомиті чистити капці від болота, і не побіжить у низову аптеку за ліками від шмарків чи синяків.

Шерп - це древньо, як сам світ.

Людина вічно щось на собі таскала. Мавпа, зрештою теж, - своїх дітьонишів. Звісно, коли в тебе нема власного грузовичка, ця професія стає просто актуальною та нагальною. Так як у мене.

Ну, і на завершення всім відомі аналогії цієї професії : докер чи вантажник. Це теж шерпи, - але у них відсутня одна колосальна прєлєсть цієї професії - рух вперед на відкритій місцевості. Відчуття руху разом із відчуттям власної навантаженої грузами значимості - це щось... Це не короткочасний андреналін, - це стабільний густий кайф.

Ні разу ні на одну мить не пожалкував, коли ще колись хай примусово але змінив глянц чорно-білих клавіш на дерев'яні чи металеві руків'я сокири, лопати, шершаві та брудні лямкі наплечників та сумок.

А коли мене , колись ще зеленого шерпачка , з незвички втомленого стрімким підьйомом на такий собі невисокий горбочок, взяла за руку і підняла з трави така собі струнка невеличка дівчинка із півтораметровим наплечником, - я не лише на все життя запам'ятав її ім'я, а і зарубив собі на руках одну елементарну істину : жінок треба носити на руках - разом із їхніми наплечниками.

Навіть якщо ви різних вагових категорій і сайзів : рости разом із ростом ваги наплечника , - і обов'язково доростеш до Шерпа.

Мандраж.

Тікишо прийшов з вокзалу.
Відправив друга_по_партії в Київ.
Саме туди. Саме тепер. Бо тре. Бо відмовити було не мож.
І хоча вже завтра метро буде бігати, всі затори будуть розчищені, всі барикади - розібрані, все одно, - мандраж.
По Висоцькому :
"Сижу как на иголках : ну а вдруг опять не примут? - опять найдется множество причин".

Біло. Коричнево. Чорно.

***

Аж тепер у нас випав сніг і різко похолодало.
Аж тепер до мене прийшло щозимове відчуття берлоги, - нори, в котрій я зашпандьрений аж до березня місяця, коли почнуть текти сосулькі і чвакати всяка жижа біля бардюрів доріг та тротуарів.
Гарно тут, де я живу. Гарно, що живу. Гарно я живу. Гарно просто, - без причин і наслідків.

***

Люблю коричневе. Це як осінні листочки після стадії пожовтіння.
Ви помітили? - коричневі листки зберігаються дуже довго, - аж поки не зогниють чи не розсипляться на порох.
Зовсім як людина, зовсім як мумія людини, - далі коричневого вона не йде, і переходу в чорний у неї все-таки нема. Радше зогниє коричнево, аніж перейде у колір чорний. Чи білий. Однаково.
Чистого коричневого у палітрі, здається, нема. Лише як суміш. Залежить з котрого боку підійти : чи від інфра чи від ультра. Чи від холодного чи від гарячого. Чи від любові чи від ненависті. Чи від...
Коли вам ні біло ні чорно, - це вам коричнево. Довго коричнево, невідомо як довго. Може аж до того часу, коли ваше біле чи чорне перетвориться на порох під чиїмись зовсім не ніжними долонями, - неніжними пальцями , котрі перетирають вас на коричневий порох. Чи те, - чорне чи біле, - що було вами.
Цілий рік я хотів нову коричневу куртку. Чомусь шкірянку.
Купив, - і стало коричнево. Надовго. Хай.

***

Взагалі-то, я максималіст. Довго був - крайній максималіст. Правда, чим далі тим складніше дотримуватись пропорції пів-на-пів. Коли вже бракує сил для однозначного чорно-білого, - тікаю у сіро-коричневе. Знак "+" чи "-" значення не має. І те і інше є привалом на перевалі білому чи чорному.
Привал може бути довгим, а може відбутися майже на ходу, - як перекур, як перемовини, як розставляння крапок над "і", як уникнення цього самого "і" у небажанні приймання будь-яких крапок. Крапка не слово, навіть якщо їх три. Бо три крапки - це ще гірше, аніж їх відсутність : остання дає однозначне чорне чи біле, трикрапка ж кольору не має взагалі. Це навіть не тупик, бо він має межу, - чорну чи білу.
Без розділових знаків - це і є життя, в котрім чорне миттєво замінює біле, а переходи помітні лише тому, у кому вони відбуваються. Або тому, хто зробить собі справу їх помітити.
Бажання чи хотіння - це та ж трикрапка. Як і байдужість, як і самолюбство : не егоїзм - бо це інше, а любіння самого себе і нічого-не-бачення за межами власного нарцисизму.
Насправді це не "я", - це театр усередині себе. Скінчиться відведений час, захочеться теплого чаю чи нових декорацій, і театр зачиниться до наступних сприятливих для вистави умов. Театр тим і вигідний артисту, що глядач за промовчанням не може нічого йому сказати по ходу вистави. Це нечесно, бо лицедійство, фальш і самодурство.
Історія вчить тих, хто вчитися хоче. Хто не боїться бачити чорне і біле. Завжди, а не під час запланованої вистави.
Але для артиста це заскладно. Він не чорний і не білий. Навіть не сіро-коричневий. Він просто трикрапка.
Ну і такий же флаг в рукі. Буквально.

Тепло.

Вернувся з Кійова друг_по_партії, - по сумісництву жінка.
З великими оками : ооо, вперше в житті увиділа Київ...
І метро, і кілометровий ескалатор на вокзалі - станція Артема, і пластикові жетони, і простір, і красу міста, і вітругани на Хрещатику, і бутікі де можна сховатись від холоду, і кафешку біля РускоїДрами де вчора кава по 20 (!) грив за карафку, і рошенівські вафельки мені в подарунок.
Де той мій Київ, коли я марив універським філософським факом - вийшов дійсно фак із того всього, бо була карламарла енд отхєрс і ні шпаринки хоч ти здохни, - і мало ж не здох...
Де мої околичні дачі, де я опинився з якогось дива після випитого чорнила з опальними студентами у провошивлених спальниках...
Моє Дніпро, де протилежного берега не видко навіть із човника на річковому вокзалі чи то на гідропарку на прокат, та щей катер мало не потопив упритул горою хвилю підійма...
А потому загальний вагон до Франека після остаточного київського облома івановича, - і більше я свого Кійова не бачив і не чув.
А що чув, - то вже не моє.

Збивання мєчт - це просто.

Поки що моя ідея-фікс про безсніжну зиму благополучно здійснюється.
Ура.
Моє село маха мокрими лапами, - давай, приходь, де ти там вже є ?..
Синиця свистить під боком на бальконі, каже - ще зими не буде, сала поки що можеш не чіпати.
Місто байдуже бурмотить десь збоку, - на фіга ти мені нужен. Ти мені теж, відповідаю.
Гори, доли, ліси, ріки шкіряться, - шо, забув про нас, баламут-романтик?..так тобі і тре!..
Нє. не забув.
Іду, їду, лечу, повзу.
Привіт.

Пора свят нескінченних...

Не маю нічого проти свят. І нічого за - теж.
Але раз в рік настає пора, коли їх особисто для мене просто забагато. Тобто, не те що для мене, а для роботи в селі : лиш зачався - свято, тільки перебув - через день наступне. Потому цілі кавалки свят, коли порядний народ нічого не робить, лише п'є іще ходить до церкви.
Якщо ж я сиджу в цей час в селі, то хоч-не-хоч будеш робити вигляд святкового нічогонеробіння : не від боязні чийоїсь думки, а просто якось не випада начебто-буцімто...
В місті просто : з якихось пір нікого ніхто не колише, рівно як робиш ти хоч що-небудь, чи тебе взагалі давно нема на світі. Мені це зрештою подобається, рівно як і сільська святкова ідилія.
Ще би сусіди так показушно не ощасливлювали всю околицю рекламою свого шашликопоїдання , чи горівковипивання , чи надзвичайно побожного - на заздрість всьому поганському і грішному світу - нічогонероблення.
Схоже, ми увійшли у бездіяльну стихію формальних і не дуже щоденних свят і щоночних нафотельних чи насценних роздумів мовчки чи гвалтом над майбутнім себе та навколосебешного.
...А снігу у нас як не було, так і не пахне.
Коли вдень після вранішніх крижаних туманів починає припікати сонечко, позираю з балкону на горизонт, де тече моя Річка і росте мій праЛіс.
Це дійсно щоденне свято, коли Святе можна побачити просто з вікна.

Проліт Валькірії.

День за днем котяться одноманітні, - так ніби все вирішено наперед і треба лише синхронно котитися разом із ними, не ворушачи пальцями чи мізками.
Таке буває щороку саме в цю пору. Мабуть, це єдиний проміжок часу, коли можна лінуватися .
Коли лінуєшся, думається особливо добре. Ти можеш не маючи фактажу зробити вірні висновки, не маючи бажання - зробити правильні дії. Потім сам дивуєшся, - чого я не зрозумів/не зробив цього раніше? це ж елементарно і коню понятно.
Вся справа в людській самовпевненості. Людина часто плутає свої мрії, примарні фантазії і реальні астральні картинки, - в цьому причина хибних висновків, неправильних поступків, марно потраченого часу, напусто розтрачених духовних сил, виправляння надто ризикованих від своєї хибності висновків.
Аще треба просто вірити собі. Навіть коли дуже не хочеться, коли міраж здається вже лоскоче щоки, коли ти здається чуєш спів валькірій, - і от майже вагнеровський фінал. І початкова обтяжлива какофонія під кінець видається легкою інструменталкою, - дивно, як то раніше не сприймалось, правда ж? І це ж навіть не Сага, а просто опера з наскрізним розвитком, а ще простіше - театр. Котрий і з великим оркестром не перестає бути театром, - просто тоді він театр великий. Дуже навіть.
І так людина. Ще не ступивши у фойє, вже вірить сюжету, котрий буде програватися на сцені чи в оркестровій ямі. Ще не бачучи рядів крісел, тішиться їх комфортністю. А насамперед же треба що зробити? - взнати де в театрі туалет. І алегорично, і буквально. Бо часто краще провести більшість часу там, аніж спостерігати театральне дійство, сюжет якого дійовим особам був відомий наперед, і вони просто його перед тобою розігрували.
Зрештою, глядач винен сам : він знав, що йде в театр, що там буде гамірно вухам, втомлююче очам, пухнасто мізкам.
Це враження від шоу проходить дуже швидко. Вранішня кава змиє всі думки, - перефразуючи стару фразу про дощ, котрий змиває всі сліди.
Наші сліди - у нас самих. Наші театри - у наших словах.
А наші дощі, - це вже як в кого. Бувають люди пустельні, котрі шукають воду в інших. Знаходять, випивають і плюють в криницю, шукаючи наступних чєловєков-водоносних.
Бувають пустельні люди, котрі кожну краплину цінять дорожче за золото. Цим ніколи не забракне, - і після людей пустельних їхні криниці повні тієї є життєдайної вологи.
Кому стає від цього гірше, - першим чи другим? Питання не стільки риторичне, скільки елементарно просте. Такою ж простою і вічною є відповідь.
Я - пташка Фенікс, сказав Страннік. Хай буде кождому по шляхах їхніх.

Мій друг - Член.

Був друг_по_партії, - став Член жутко солідної спілки.
Перший місяць заносило : доводилось пару разів рявкнути, що лахи непрані валяються, нема де в хаті пройти бо всюди підрамники з палітрами, і що Член повинен давати собі стримку з іншим, вагомішим членом.
Не доходило. Оголосив забастовку : сиджу в НЕТі і нічого не роблю.
Ноль реакції. Мовчу, не балакаю : ходить , хіхікає і зачіпається. То вщипне, то штуркне, то дюхне.
Чую, - починаю потроху закипати. Строїть глазки : чоловічку, ти шо, злосний?.. Ше нє, але перспективи розвитку спостерігаються.
Врешті мене прориває і влаштовую жуткий скандал : все, я валю в село, бо тут нема спокою. Нєєєє, либиться, я тебе не пускаю, - хто мені каву буде зранку та в постєль?..
Мана-мана... Сваритися з Такою жінкою - марна справа : завжди я виходжу грубіяном, котрий безневинно образив бідну малу дитину. Караул... і так все життя...
Ти, кажу, Член собі ТАМ, а тут член я. Ми, - відповідає.
Не може бути в хаті два газди, кричу. Аво є, - либиться.
На тому в черговий, мільйонний раз і приходимо до оттакої-от спільної, добровільно-примусової думки.
...Коли ми були худіші, носили одне одного на коркошах через ріки-болота. Тепер вже вагові категорії не ті, а болота повисихали. Теперішній Член виріс і носити його на собі проблематично, та й потреба відпала. Останнього разу вона мене з рюкзаком перенесла через потічок, - в плані експерименту, бо мені сі не хтіло роззуватись. Вдалося, - і тепер я за неї спокійний остаточно...
Два Члени в одній хаті - це як лопата_з_моторчіком із анекдоту про єврея-землекопа : не скучно, не грусно, і спать не хочецца.

Як завжди.

Америку засипає снігом. А нас огортають тумани : вранішні, - білі, густі як сироватка ; денні, - долішні, сутінкові, забираючи і так нещедре освітлення ; вечірні, - на відстані простягнутої руки, майже живі і грайливі.
Але щоразу, майже вночі, коли я кидаю передсонний погляд на небо, там завжди видко зорі : чи багато, чи кілька, чи одну, - але видно завжди.
...А наші зими - як тумани з червневих Вишень Самоти.
Осінній біль простився з нами пустельним груднем.
За снігами у Тебе - квітень.
В мене - Ти.

Шчас спаю...

Пора Коляди - це міграція співаючих колядників.
Ви чули хоч раз в житті сакральне - не п'яне, не підкреслено бадьоре, - виконання колядок, щедрівок, як релігійних по суті піснеспівів? Я - ні. Ні в місті, ні по багатьох селах, - ні разу за купу років. Тож поговоримо про це.
...Ніколи не звикну до російської мови у цьому шедеврі мультиплікації. Це як корові сідло. Я ніколи не був по ту сторону Дніпра ( дай Боже і не прийдеться ), але дуже сумніваюсь, що навіть у найдрімучішому російськомовному регіоні селюхи балакають ТАК по- російськи, як у цьому мультику. Неприродньо грамотно, неприродньо безглуздо.
Пригадуєте, як виглядала працююча в полі сім'я, коли старіючий Пес (не пригадую ім'я, якщо воно було) спав у затінку?.. Ці типажі, - ситі, відгодовані, усміхнені, підкреслено бадьорі, одночасно галасливі на базарний штиб, по суті своїй безсердечні, без найменшого натяку на свою непогрішимість, - одним словом те, що в нас називають про чоловіків "первий хлопец на селі". Газда і його сімейство.
Поклавши руку на серце, навряд чи кому з глядачів симпатичний такий образ типової сільської сім'ї, тим більше з огляду на подальший розвиток сюжету. Пригадується, я мало не плакав із такої безсумнівної жорстокості, котра потім була проявлена до Пса.
Ну так от : за винятком російської мови все інше - правда. Селюхи саме такі і є. Не всі, але абсолютна більшість. Комплекс газди - річ вбивча для всього живого, якщо воно ще збереглося чи було у цих роботящих, але черствих людях. Так воно є.
Як вони відносяться до Пса, будьте певні так само відносяться і до співання колядок : бездушно, в кращому випадку маючи голос/слух - а частіше ні того ні іншого ( їх компенсує 100 грам ). Про відношення до тварин, рослин, землі та всього іншого можна і не говорити, - все те саме.
Звісно, для захоплених туристів це вершина побожності і природнього таланту українського народу. Я не турист, - я живу між них. Захищаюсь без вибору методів, аби не стати таким самим.
...Чергового року, чергового Христового Різдва, черговий натовп колядників ( з періодом 10-15 хвилин ) промчав всіма поверхами моєї міської багатоповерхівки, вчергове ми з жінкою затаїлись ніби нас нема дома, вчергове скажено деренчав дверний дзвінок під чиїмись зовсім не сакральними пальцями... Тут це називається "коляда на церкву" : тобто вони ходять колядувати, ви даєте гроші ( спробуйте не дати!.. ) на яку-небудь із близрозміщених церков. І все свято, вся радість, весь сакрал.
Знаєте скільки церков у моєму районі? - ніколи не вгадаєте.
От мікрорайон кілометрів по периметру з 12 : тобто квадрат 3х3 км.
Їх тут ВІСІМ ! З них кілька досить великих майже храмів, кілька звичайних просторих церков і кілька у стадії будівництва. Більшість уже позолочені, до речі. Іще кілька сектанських. Іще з добрий десяток капличок з загратованими вікнами/дверями і висячими колодками на красивих кованих вхідних решітках. Ви хреститесь до зачиненої каплички з загратованими дверями? - я ні. І грошей я теж не даю. І дверей не відкриваю. І навіть "добрий день" не кажу, коли після всіх свят стрічаю бувших колядників із злими очима та відгодованими пиками.
І вже зовсім тобі чиста містична хохма.
Тут біля мене проходить дорога в сусіднє село, - то два кроки буквально. Так от щороку, майже строго по годиннику я чую один і той же колядницький мотив у виконанні якогось вуйка із підспівкою фальцетом одної чи двох бабів.
От тільки щороку голоси все п'яніші, інтонації хрипкіші, слова неправильніші, гучність голосніша...
Хто хоче, - най вам буде і будьмо, і слава, і ще не вмерла. Про мене, - ліпше вже таким колядниками у ліс, замість Пса, під дерево.
Вовчик-братчик таких рятувати не прийде.