Covid



Курсиви-14


 

***

То вчора така спекотна була не ти.

Нині мама сказали з дядьою не вітатись.

Я не знав, що ти чемна доця.

***

Ми позираємо одне на одне поверх хвіртки -

ти знаєш що вона зачинена,

я - що не знайду до тебе ключа

***

Залиш свій слід у мені -

кохай мене хоч в снах.

Через нього ж я тебе й пригадаю.

***

Неушкодженим з кручі у річкову твань :

щороку мого берега так меншає,

що віриться - перелечу

***

Не відкривати коли просяться в серце

Відвертатись од зустрічних губ

І на кожен щем своя маска

***

Після епохи Перемін - епоха Ковід :

замість "привіт як живеш?"

проситься "ти ще живий?"

***

А може

 


Спавутинились дні.
Ночі білими стали,а ранки
мов з туманів народжуються й цілий день в них живуть...
Ми як завжди одні -
й безнадійно і безперестанку
передихуємо як лиш можем їх скривджену суть.

Хоч по крапельці в день,
чи сніжинок по кілька на брата -
то волога без мірки і чаша її не сприйма...
Та для пізніх пісень почина вже чогось бракувати -
може просто себе, може тих кого більше нема.

 

Може й станеться так,
що не знаю якими шляхами,
ми пройшовши по дну перелляємось в іншу ріку...
То невидимий знак, то як стежечка поміж снігами,
де ялинова шишка висить в павутиннім вінку.

The Summer Will End

 


...Щоранку завжди одне і те ж.

Повинен встати в сьомій, ну на крайняк у вісім з копійками. Та реальність цього світу стала такою, що раніш як коло дев'ятої не виходить. Навіть якщо десь там комусь - не мені - це дуже не подобається.

За п'ять дев'ята дзвонить телєфона, і я сонно-роздратованим голосом обіцяю бути через п'ять хвилин.

З'являюсь десь там справді через хвилин п'ять, але плюс дві години.

Стрічають мене вороже. Не всі, але солідна така, років під 50+, благо що не надто впливова меншість сисього чи то колективу, чи бригади, чи просто замусоленого заробітчанського зброду.

Був час, що я не думав про них саме такою термінологією, але життя показало хто є ху.

Обов'язки мої тут інтересні. Рівно чотири години часу я мушу контролювати плин всіляких сипучих речовин у різного об'єму ємності. Реально це впирається у натискання однієї кніпочки червоної, і кількох різнокольорових на сусідній із червоною кніпочкою стальній панелі. Шляхом нескладних натискань там десь внизу шось кудись комусь чи на когось сиплеться. Потім воно від'їзжає і процес повторюється.

Роботка - дурня повна та ще й дико відповідальна.

А поводжусь я так по-наглому з кількох причин. По-перше, воно мені не треба. По-друге, мене дуже настійливо просили і обіцяли золоті гори. По-третє, вони мені винні, і то капітально. По-четверте, злий я на них до смерті, рівно як і вони на мене. Ну а останнє, - я не маю ні свят, ні вихідних, тобто взагалі.

Тому мало не щодня я флегматично  годую їх п'ятьма хвилинами : взаємно посилаючи одне одного в думках чи вслух ми якось поки що все ж суваємось однією територією.

...Про блядський ланц я вже писав, також і що знаю наступну зламану детальку.

Реальність виявилась страшнішою. Бачив навіть трупик велосипедиста там, де із великою ймовірністю мав проїзжати я на свому гірському Ардісі.

Не розумію, як можуть одночасно "полетіти" всі три підшипники задньої втулки. Зрештою, точно не розумію, як ці три набори стальних кульок можна оформлювати в обойми з тонкої бляхи. 

Не знаю, як мені вдалось доїхати додому на дико виляючому колесі, але після того я розібрав свого роверчика до гвинтика, й заново зібрав на свій манір із майже тракторних детальок.

Аж тепер я точно знаю, де й чого від нього чекати. 

...Відтоді, як я пішов зі всіх соцмереж, зник навіть ілюзорний стимул на якусь писанину. Ні  тобі музи, ні тобі мармизи. Зате стало спокійно й комфортно жити : без соцмережевих стресів, понтів та хамства.

Врешті-решт, я вернувся до самого себе доінтернетного, але  статус "Савапуга"  зобов'язує часом про щось писати. Хоча давно все зрозуміло, ясно як Божий день, тай  питань ні до кого ніяких. 

Це такий насправді кайф, коли ти нікому нічого не повинен, і нічого не чекаєш від світу.

 

P.S.

Дякую незабутній Христині Г. за таке класне скорочення повного імені ще року так 2012-го.

Запізнілі тобі вибачення : Ізя на ровері то такой правда.

Та ну?..

 

 

Зламаний пальчик


...Чемно проносивши гіпсову болванку вказані травматологом три тижні я побачив,що рівним і струнким як його найближчі сусіди на обох руках він уже більше ніколи не буде.

Згинати вниз я його можу, - цю команду він виконує на підсвідомому рівні, - а от у природнє верхнє положення - не слуха ну ніяк. 

Отже, операція. Цікаво, яку ціну вони загнуть?.. А ще гіпотетичне зараження крові у цей ковідний період... 

Бо в місті знов почався ріст тихо заражених а'ля Covid19, - це коли такі вже є, але дуже голосно ніхто про це ще не говорить.

Фу ти, ото влип.

...

"Слава Ісусу Христу..."

Я не вдаю, що її не помічаю. Не помічаю я її вже справді природньо. Як ще тоді, коли її не було в полі мого зору в принципі. Або мо' й була, але то було надто давно аби пам'ятати.

"Слава навіки", - відповідаю сухо і формально, не одразу визначивши хто вітає і відкіля.

Те, що вона чекала відповіді іншим тоном, я переконався наступними днями. Виявляється, ця дико багата, просунута пурітанська феміністка ще дотепера якось мене відчуває. Ну і толку?..

А яке ж було дівчє, мдя...

Потрібність людей одне одному - страшна сила.

Я не знаю, чи є щось значиміше для людських відносин аніж прості три слова : "Ти мені потрібна (-ний)." Та я знаю точно, що ці слова є рідкісною правдою так само винятково, як і про любов. Та й мало чим відрізняються, зрештою.

Потрібність рухає світи, здійснює подвиги, творить чудеса. Як і любов.

Шо було потрібно від мене цьому дівчєті я не знаю. Навіть просто балакати воно чи встидалося, чи не мало про що. Незрозуміла і непояснима дистанція вперто гніздилась між нами, аж поки мені це не набридло саме своєю нелогічністю.

Таїна жінки це чудово до певної межі. Коли ж вся жінка суцільна хронічна таїна, - це стає нецікаво.

І байдуже.

...Приснилась мені тутешня сільська пльоткарка, - чмо чмом, хто її упізнав як слід.

Приснилась, щось кажучи мені в очі через паркан сільської вулиці. Привітно так, красиво, - ну чисто як вона нібито є в реальності для кого іншого.

Не пам'ятаю про що, - уві сні таке запам'ятовується рідко, - але відповів я їй жестом середнього пальця.

Четвертого дня я цей палець зломив. Останнє відчуття - що ота пльоткарка стоїть в мене за плечима.

...Буває й так.

Але те, що реально було перед цим моїм сном, вартує хоча б такої маленької помсти.

Бігме.  

Колись за парканом


Принцеса Андалузькая, вона же сусідська дівка через паркан, якось колись скінчила цілу бухгалтерську академію із нахилом до English, поїхала до Іспанії працювати зовсім не із їхніми песетами, чи то вже аж зовсім недавно з неїхніми тим паче єврами, а радше на володарів цих самих грошових валют та одиниць.
Там вона умудрилась на російсько-англійському суржику порозумітись і вийти заміж за румунського цигана, з котрим досить скоро перейшла на побіжну (сіречь - "беглую") іспанську, не гидуючи зрештою в Інстаграмах та ВКонтактах і рашенінглішом.
Сусіда з-за паркану вона акуратно відфутболила зі своїх сторінок майже одразу.
Але я все ж за нею позирав і поза статусом фейсфренда чи восторженного фаната цього білявого дівчиська, котре ще й до того ж через кілька років чомусь із білявки перетворилося на русявку. Сонце Мадрида, відать.
Потім виявилось, що раєм на Землі із найчистішими в світі водою та пляжами для неї є Карибське море на узбережжі не мало не багато самої що не є Куби.
Це була крапка.
...В перерві між хвилями карантинів вона приїздить в це дрімуче село до родичів. Ну тих, котрих я бачу щодня через паркан.
Першого тижня вона помахала ручкою, здалека так, на ентузіазмі.
Наступного тижня я випадково підловив її на розгляданні нашого винограду.
Ще через тиждень побачив її у маршрутці : не у своєму червоному феррарі, не в чоловіковому  мерсі, а у скотовозці з битими задніми дверима, котрі хронічно не закриваються бо полетів насос, - помпа, тобто.
Останнього дня перед від'їздом я почув її "Слава Йсу" укупі із такою ж усмішкою, яку надто добре знав ще тієї пори, коли вона була просто Сяньою.
Але то було так давно, що вже ніби й не було.
Першого тижня мені хотілось зробити їй ручкою типу "Hi, baby."
Другого тижня я пригадав шось такого рівня як "буенос чача-мучача."
Третього мало не ляпнув у тій же маршрутці "прівєт", - ну зовсім так само як колись.
Останню її усмішку я зрозумів вірно : саме вкінці, перед від'їздом, наодинці сусідові можна настанок й усміхнутись. Ну зовсім так само як колись.
Я не всміхнувся у відповідь. Навіть наодинці, навіть в проміннях згасаючого сонця першого бабиного літа.
...Назавтра за парканом була тиша. І що це було, я уже не знаю.

А колись знав точно.