Dont understand


Люди, як відомо, бувають двох видів : котрих видів і котрих не видів.

Чудеса теж одні не ходять, - вони бувають видів аж трьох : приємні, неприємно-погані і такі, про котрих взагалі не знаєш що думати. Бо не розумієш, нашо вони стаються і до чого. І хоча на те вони і чудеса, аби не розуміти як і поцо вони відбуваються, оцей їх вид третій часом ставить людину у глухий ступор як мінімум на пару діб. А там далі, мо' й надовше.

Ну от чисто як тепер мене, коли на старості років заявила про свою присутність моя дотично рідна цьоця, з метою, як вона виразилась, " знайомства і обміну життєвим досвідом ачи родинними маразмами".

О Боже.., це ж мені тепер треба у авральному темпі зубрити інгліш за кілька тижнів. Зі шкільної парти десяток слів пригадаю.., іще від лазання по НЕТу зо 20-30 на слуху.., добре що хоч дієслівні закінчення уже більш-менш догнав, - де "-ing",де "-ed", де тупо "to go", хоч якось орієнтуюсь... А може й того досить? бо хто би то зараз то зубрив і нащо?.. Так ото ж далі про "нащо" і одвічне питання до чуда мовою оригіналу : "Who is You? from where and for what? Because I do not understand, чесне слово."

Я згадав тебе, цьоця

 

Ну, вопшем, згадав я її.

Це тіхій ужас, які там родинно-часові дєбрі... чокнутись можна, якщо поколупатися.

Але спробую, бо тре.

...Найпершим по моїй лінії був прадідо Карл. Ну, а Карл - це, самі розумієте, зовсім не Петро і не Вася, хоча у його подальшому роді чомусь з'явилися і Адам з Хелєною, ще пізніше уже звичні Андрій з Леською, а вже аж ну дуже потім, на якомусь етапі життєдіяльності, - і власне Савапуга.

Так от цей Карл мав за жінку Катерину, - тобто як на той час Кетрін чи Катажину, неважно. Потому була, кажуть, Марія і Теодор, син котрих мав одну хоробу. Коли у цього сина вмерла перша жінка, він взяв її сестру, від котрої родився мій тесть по жінці. У цього тестя був брат не знаю як звати, в котрого була жінка, і котрі яко білі ворони виїхали з цього села, у котрім я часом добровільно-примусово шось роблю коло хати. Коло тої хати, котру пам'ятали як Карл, так і потім Федір, Теодор та обидві Марії. 

Нічо не понять, пра?.. не сумніваюсь, бо то справді тьомний лєс.

Але чо я то всьо пояснюю : бо у моїх та жінчиних родинах прошмигують такі шокуючі збіги-аналогії чи навпаки антилогії, що часом страшно, якщо дуже заколупуватись у цьому всьому.

Так-от, ідемо далі.

У мого друга_по_партії, сірєчь дружини за аусвайсом, теж був спочатку уже свій прадід, хоч і Матвій, зате Самуїлович. Теж як би підозріло не українсько-Петрович, прямо скажем...

І хоча мій друг_по_партії, як і її подружка дитинства про котру згадується далі, далеко по-батькові уже не Самуїловні, але "а присмотришься - и действительно..."

І я, хоча уже теж далеко не Карлович, але із дзеркала на мене дивиться такий типаж, що одразу стає зрозуміло, хто відки і з яких націй походить... А вона ж у мене, блін, не одна, - нація тобто.

Так от цей Матвій чогось був вмер, не знаю чого, і замість нього прийшов хтось другий, уже Петро, колєгою якого був дід Федір, котрий мав ті самі ознаки хвороби, котрі мав внук мого прадіда Карла, тобто син сина Карла Теодора. Мало того, цей дід Федір (а, як і мій дід Теодор, він теж мав за першу жінку Марію) на гробівцевій фотиґрафії виглядає чисто як викапаний один мій друг дитинства - а по духу так брат рідний, - і навіть в мене є його рідкісні риси тілобудови. У друга_по_партії вони є само собою.

І, врешті-решт, коли вмер брат мого покійного тестя, котрий не мав дітей, як і дві пари з наших родичів, то його жінка лишилась на багато років сама, як і багато хто із цих родичів, де чомусь першими повмирали чоловіки.

Так ото ця жінка брата мого покійного тестя, котра є із іншої якоїсь генезії (здається, східнячка),  виявляється мала сестру в Америці, котра там теж не жила за дефолтом, але жила там в ті часи, коли цей брат з жінкою мали тут цілу величезну пасіку, м'яко кажучи не бідуючи у смутні минулі часи, і котра якимось макаром саме тоді там і опинилася. Підозрюю, що із їхнім капіталом.

Ну так воно оця сестра і є оця сама цьоця, котра проживає в штаті Меріленд.

І звати цюю цьоцю ну чисто як жінку мого містично-ностальгійного, невідомого мені, але чиї гени я відчуваю більше аніж будь-чиї з родичів ближчих по часу, - звати її Катерина. Чи то Кетрін, чи то Кет.

А останній штришок цього куликового болота полягає в тім, що моя жінка і її подруга дитинства - дочка її вуйка, тобто маминого (моєї тещі) брата, - обоє мають нетрадиційні для цього села імена. І саме у цю її подружку я цього року тимчасово закохався, написав купу любовних віршів онлайн, заявив їй це відкритим текстом, потім як і всі легковажні Риби розкохав, - але для себе визначив : і моя жінка і ця (хто вона мені? - двоюрідна сестра чи що?..) її подружка - це дві білі ворони. Хоча моя біла ворона, ясне діло - найліпша, бо ближча до тіла.

І все було б нічого і прекрасно, якби не один маленький нюансик : оця подружка моєї жінки з'являється в ефірі через жінчин телєфон лише у двох випадках : із наступної серії зрозуміло, в яких.

Ніколи і ні разу за купу років ми не чули її голосу, окрім як тоді, коли помирає хтось із родичів, ачи котре виходить заміж. Запрошеннями, спільними походами за труною, обіцянками зустрітися знову (на чиєму весіллі чи похороні???...) і завершується усе родинне спілкування.

Це зовсім не смішно насправді. І тут якось уже не до любовних авантюр на стороні.

...The End цієї жуткої серії.

 

Сільські родичі, та з чим їх їдять


Розповів якось один колєга історію-не-історію, - так собі, радше сумну чи не дуже реальність про взаємовідносини між родичами у наших суціль зразкових глибоковіруючих і високоморальних галицьких селах.
В принципі, я теж маю певне відношення до села, тому його я чудово розумію. Посміялися ми з ним від душі, я ж опишу суть цих самих , з дозволу сказати, родинних відносин його ж словами...
“От дивися, шо воно є , Влодзю (Савапуга в реальності називається Влодзьо — S.).
От я народився і виріс в цьому селі, тут сі женив, тут і жию.
Коли все добре, - кожде до тебе липне, як бжола до меду, коли зле — кожен тебе і обмовить і діб’є, як йому то буде вигідно. Аби самому піднятись за рахунок тебе.
Коли ти такий як вони — ти їхній раб у всьому шо де є, коли як біла ворона — ліпше тікай де-інде альбо надійсі іно тілько на себе самого. Бо коби ж то лишень не помогали, - дай Боже аби не заважали у всім шо ти лишень робиш... Худоба худобою...
Казали перше, коли женився і зажив окремо : "А чо ви не приходите з жінкою, а чо (слід розуміти) ніколи нас не запрошуєте до себе?.." Ну а чо? Оно швагро набрав си кумів зі сторони, хоць аж ми сі знали раніше за них, і робить з ними, і святкує, - але претензії "чого не приходите?" до мене. Та жеж того і не приходжу, що куми твої дорогу перейшли, і без вороття, що називається... Тай знаю я, шо ви там всі думали про мою жінку колись, - то ви тепер такі файні стали, бо я вам носа повтирав, шо сі на ній женив...
Айно такє ше... ти не повіриш : вони всі сходяться докупи лише іно коли весілє чи похорон!.. так є, сам не вірив.
І ото уяви собі тепер, як воно живесі серед такого народу, коли ти знаєш, що про тебе зо півсотні всяких родичів постійно згадують лише із цих позицій... А та як ти уже жонатий, то думають про зустріч з тобою чи з твоїм тілом уже на похороні... І це все у них розписано згідно віку родича, - тобто і ти є у тому їхньому чорному списку, коли всі вони, така щира рідня, вчергове зійдуться всі докупи... жах...”
...Тут я не витримав і розреготався. Він так зиркнув на мене,.. і розреготався й собі.
А дійсно : хоч я і не корінний селюх, що є найбільшою проблемою для проживання у селі яким би золотим ти не був, але цього добра теж своєю мірою понюхав.Та і багато того, про що він розповідав свого особистого.
А описав я цю серію для того, аби ліпше зрозуміти стратегію і мотивацію цієї моєї несподіваної цьоці...
А чи перестрахуватися від уже заморських западлів, котрі там вона мені приготувала.
Бо приготувала ж, бо як же інакше, бо цьоця ж оця теж із них, - із, прости Господи, родичів...

По ходу, на тормозах


Вже - вісімнадцятий, Богу дєкувати. Дожились'мо й до цього.
... Савапуга пішла на принцип. Але, в принципі, все життя оно від своєї патологічної принциповості, по великому рахунку, й не відступала.
І хоча усякі різні називали її - принциповість - теж по-різному (дурість, впертість, маразматизм, - це найлегші форми із формульованих в очі і у спину), мені це подобається, бо воно моє. А може, й не моє, а просто нікудишнє виховання у далеко не зразковій сімейці. Неважно, - шо є то є.
Я зарікся публікувати хоч будь-що із Савапуги у соцмережах (із-за плагіатства і хамства), як і набирати випадкових - здебільшого глухонімих, некоментуючих і нелайкаючих, а по-суті байдужих і черствих - фейсфрендів. Але задекларовано на сайті, що часом щось вибірково і тимчасово буде і публікуватися. Ну то я й мушу, тай і хочу, бо gdyby б їм не хтів, то закрив би під фанфари Савапугу з кінцями десь у прадавньому якому вимріяному лісі, тай усе.
Але воно пре, то й поїхали чи полетіли собі далі.
Собі полетіли, не їм і ні комусь.

Just do not tell me "my dear"


Грудень 2017-ого.

 

"Я надіюсь, на свята ти ніде не поїдеш?.." 

Друг_по_партії ліниво колупає виделкою нею ж  намішаний форшмак.

Хто ж їсть форшмак виделкою? хіба іно закарпатці. Я їм ложкою, бо я не такий культурний і публічний, як вона. Тобто моя непублічність має колосальну перевагу : я можу собі дозволити розкіш бути некультурним, негламурним, нетолерантним, та їсти форшмак і жарену бульбу ложкою та ще й з гірчицею.

"А я взагалі мушу туди їхати?.."

Її виделка зробила скрегочучий напівоберт на краю миски, але з руки не випала.

"Я так і знала, шо ти то скажеш..."

"Їхати чорті-зна куди, до кого, нащось... Воно нам нада, га?.."

"Ай нє. Ненада... Тіко ти то їй перше повіш."

 

...Було би надто круто, якби цьоця жила у самім шо не є Вашінгтоні. Навіть якби Савапуга коли де-шо і брехала, то не тут, - бо Вашінгтон у Меріленді навіть Савапужиній цьоці усе ж таки не по зубам і не по кишені.

Але Савапуга не бреше ніколи, - просто висловлювання правди в неї своєрідні, не зовсім правдиві, скажімо так.

Тому насправді моя цьоця хоч і у Меріленді, але від столиці таки далеченько на захід, на окремішньому ранчо біля лісу, хоч і на трасі та під пильним оком NASA satellites, але це тут річ звичайна. Тому якщо хтось чогось чи когось тут і боїться, то на Фейсбуці про це не трезвонить, а просто собі живе як нормальна людина. Але це таке, - українцю це не зрозуміть.

...Гул тут такий самий, як в Україні. Ліси і ріки, до речі, теж не аксіоматично-перманентно-ексклюзивно американські... А цьоця?.. яка ж вона ця цьоця? - думалось уже перед посадкою в цій мега-жутко діловій столиці усього світу... Господи, думалося наостанок, тільки б вона не сказала мені шось типу "рідний, дорогий, нарешті, всю-жизнь-мєчтала..."

Але вона...

Вона сказала це.

Sleepy fly or Oh, Jerry


Ходжу як сонний заокеанський мух, і постійно хочу спати.

Збилися усі цикли, звички, стервотипи енд азес, енд отхєрс.

Адаптація до нових місць для мене - це завжди на грані катастрофи.

І не то, шоби тут усе буде іншим, але якось воно не так. Занадто просто воно якось.

... Цьоця уже як би й не цьоця, а просто Кет. Яке щастя, що у них тут усі по іменах, а "you" - це і "ти" і "ви" одночасно. Красота, ніяких комплексів, і всі у рівній типу взаємоповазі. Хай, Кет. Хай, Вольдемар. Як тобі сі сліпалось на чужім континенті?.. Добре, шо Кетка так само любить каву і до кави, як і я, - жити можна, та і широти в принципі звичні.

... Аще тут є така собі Джеррі, цьоці Каті доця. Завжди чось думав, що їхнє ім'я Джеррі - то "він". А воно, виш, не просто "вона", а ще й таке собі невисоке, 1.55м руде стрепіхате сотворіння, із майже рудими очима. Відки воно таке взялося?.. правда, поки не знаю їхнього тата, - він десь на Тихому океані, шось там шукає... не цікавлюсь поки що.

 ... У Джеррі рот не закривається зранку до ночі. Катька ж поки ходить колами, спокійно робить домашню роботу, і не надто звертає на мене свою гостинну увагу. Делікатна виявилась цьоця, дає мені спокійно адаптуватися для подальшого обміну родинними маразмами. Sehr gut, нєх бендзє.

... Джеррі ніде не їздить і не ходить, ніде не вчиться і не працює, окрім як на ранчо. Десь колись кудись помчить на каділачку на годинку-дві, і знову світить акі єллоу сан, котре щей і балакає.

Класна Джеррі, але балакає такою сумішшю, що добре що я її розумію лише через п'яте-десяте... хі-хі.

... Перестав ламати собі голову над усіма цими чудами і причинами, тим паче що дещо вже починає прояснюватись. Смішно, але я вже знаю чим усе це скінчиться, - заради цього не треба було сюди їхати, усе мож було вияснити по скайпу.

Але то буде потім, - як тільки я тут адаптуюсь, як тільки ми з Катьою побалакаємо на брудершафт перед моїм відльотом.

І як тільки ця руда Джеррі мені вилізе з голови. 

 

Бібків лист


"А чого ти сюди приїхав?" - спитало мене це руде чудо мало не першого ж дня.

"Do you ask me? It seems, that only your mother knows about this." Ну я в принципі десь здогадуюсь, чого вона хоче, але приємно, що Джеррі не знає цього. Себто, це руде чудо чисте як вчорашнє сонечко, і абсолютно не заангажоване родинними маразмами.

... Перше. що вона зробила при першій зустрічі, - подивилась просто в очі і повисла на шиї обома руками, цмокнувши перед тим дядю у щоку. Так обійнявшись ми і застигли, як для незнайомих людей - непристойно довго. Ну це для мене, зашуганого, непристойно, а для нормальних піплів - це нормально.

Цьоця Кет оніміла, і потім довго не могла зрозуміти, як таке може бути : абсолютно незнайомого якогось дядю-мурла її руда доця моментально прийняла як рідного. Тому їй і нічого більш не лишалося, як перейти зо мною на "ти", - себто, чисто по-українськи на "ти". Ок.

... А чо'ж я сюди приїхав?.. Бруклін, в принципі, теж не так вже й далеко, але справа не у Брукліні, бо він то таке, дача на підхваті. І як у кожній дачі там нема чогось абсолютно стабільного і надійного, тим паче дуже вже аж такого рідного, найперше ж - у плані психологічному. Але поки що є як є, не хочу про це говорити, а Україна - то Forever, як мінімум у цьому житті.

Друг_по_партії, котра цю цьоцю розуміє вдовж і поперек, задумала один такий собі авантюрний гешефтик, в котрому роль дипломатичного беззбройного розвідника доручена мені.

Ха, - якщо кому самою долею і не рекомендується вести які переговори-гішефти, так це саме мені. Але вона ж не поїде, бо їй нема коли, а мені, як вільному управдому, сам кайф. Це вона так вважає.

"Я тобі завалю всю діловуху-маліну", - попереджаю раз-другий-сотий, - "я ж то терпіти не можу..."

Відповідь була убойно-лаконічна : "Не завалюй."

Кидає мене в окєян, типу "вчись плавати, бой."

Но... Бути обслугою другові_по_партії - то мій льос.

Окey again.

 ..."А хлопці, те-се?" -питаюсь якось в Джеррі, коли ми разом вигулюємо їхніх козів чи просто лазимо по лісі.

"Я себе відчуваю до чогось іншого, знаєш як це?.. нікому й не кажу, ніхто й не допитується, особливо так, якось..."

Це вона, між іншим, по-українськи, майже дослівно.

Знаю, чого ж не знати. 

"Бібків лист на сонці." - ляпнув чось експромтом. Виявилось, - влучно.

"Wha-a-a-a-t???..." - від її сміху найближча коза зірвалась з місця, а зграя ворон втікла світ за очі.

..."Привіт, сонечко..." - вже щоранічний ритуал із кавою, цьоцьою і Джеррьою.

"But no-o-o-o... Я тепер only  Bibkiv Lyst." - іще без кави, а уже весела, і регоче. Цьоця теж.

"Катю, а шо ж то ти свою золоту дитину не навчила такому слову-перлі?" - Почувши, що вона - дитина в дядькових устах, Джеррі блимнула на мене не сказати б що люто, але пронизливо так скептично.

 "Ой, не можу..." - сміється, - "От забула'м бігме, з голови вилетіло, холєра ясна..."

...Так що замислений прагматично-авантюрний гішефт обернувся для мене несподіваною радістю.

Бо руді - вони ж не просто руді.

Вони золоті.

Kozianostra


"Що у тебе з Джеррі?"

Недбало, легко кинуте питання, як жмут сіна з горища мені під ноги, застало зненацька.

Кетрін стоїть нагорі, кидає мені сіно, а я його перекидую на всі боки козам, котрі суваються попри мене, чомусь навіть не пробуючи штрикнути рогами, на відміну від наших українських, для котрих оця козлина звичка - як вся суть самоствердження. Хоч їх, - українських кіз та козлів - в принципі, ніхто й не рухає за непотрібністю.

"Вона ж в тебе закохалася, я ж бачу..."

...Мовчу. Захотілось курити, хоча давно кинув, ще вдома в Україні, де це сумнівне задоволення не лише дороге, а й суціль із домішками якогось наркотику : залежність дика, а накуритися неможливо.

"Я твою дитину не ображу, не переживай..."

Черговий жмут сіна, просто мені під ноги, разом із Кет.

"Не переживаю я..." - Так і стоїмо навпроти, поїдаємо очима одне одного, - обоє обліплені запахами полів, лісів, америк та україн...

"Катя, я пам'ятаю, що я в тебе в гостях, пам'ятаю..."

Усміхнулась, скинувши соломину з брів. 

"Не те кажеш. Це теж твій дім, і,.. і дорослі люди, зрештою..."

...Кози не дають стояти на місці, доводиться ходити поміж них, але так легше не дивитися одне одному в очі.

"А мене ти не хочеш?.." - прямим текстом, легко, як сіно над душею.

"Нєа..."

"Бо стара?"

"Бо мене на тебе не стане," - сміюся, - "Не конкурент я твому ірландцю, знаєш..." 

Склала долоню в кулак, тицьнула в груди : "Джеррі краща за твою Аллу?.."

Чисто жіноче питання. Терпіти не можу чисто жіночих питань. "Якщо" - воно не рахується. Відмовчуюсь.

"Ясненько, одним словом... Кажи, що ви там за авантюру задумали..." - сіли поруч на бельку, мало не в контакті.

...За годину прийшла Джеррі з підігрітим соком. Постояла, послухала, мовчки вийшла.

Тріо взаєморозуміючих рідних людей, - і подумати не міг, що так буде... казкою обернулося це все гішефство...

..."Ну, це зробити можна," - нарешті вияснились більш-менш, -"та й ти уже будеш поруч... будесі робити, ок."

 

...Джеррі гризла апельсини і щось читала на підвіконнику.

Дві найрідніші у світі жінки, - і ще третя в Україні.

Що у мене з Джеррі


"Kiss me..."

Вдруге за життя слова "втопитися в очах" сприймаю буквально...

Тепло, легке і ненав'язливе, якесь світло-жовте випливає із її очей, огортає наче коконом. 

"Джеррі, сонце..." - починаю для чогось, бо говорити можу, - не можу лишень відвести погляд. І чомусь навіть не страшно.

"Please..." - її долоньки  вже у мене на грудях, на плечах, навколо шиї.

А губи непорушні, ніким нерозціловані. Why me?..

...По її тілу якимись періодами проходять імпульси, й воно здригається усе од верху і до низу, хоча ми й закутані, і майже надворі, хоч Кет іще зранечку поїхала кудись у справах. Аж тепер я зрозумів, що вона це зробила навмисно... або це мої стереотипи.

"Інопланетянка, мабуть... нє,не мабуть, точно..." - це вже мій неодчепний внутрішній голос видав свій черговий вердикт : як завжди, тяжкий для моментального сприйняття, але як завжди пізніше виявиться, що абсолютна правда.

Потроху її губи звикають до моїх, а тіла знаходять спільні звилини та улоговини, впадини і випуклості.

І от вона здригнулася так, як врешті-решт здригається кожна жінка, - часто для цього достатньо звичайних поцілунків.

...Коли її дихання стишилось, я вперше обійняв її міцно за талію. 

"Це українською як? - кохаю тебе?.." - її все іще збуджений шепіт долинув десь з-під плеча.

"Кохаю українською тебе...так..."

Я живий, хоча й втопився у цій теплій безодні. Живий як ніколи.

Легко, без тіні сумніву, майже беззвучно кажу абсолютну правду у кожне вушко : "І кохаю, і loveyou, і все що у космосі лише є, Джеррі..."

 

..."Ти знаєш скільки мені років, Владек?.. стільки от..." - не вірилось звичайно, але тепер я знаю хто вона, тому вірю їй абсолютно.

"А я взагалі й мовчу, скільки мені..." - сміюсь.

Вона жартома штурхнула мене бедром, притулилась спиною.

Затихла, взяла мою долоню, поклала собі на груди, - а далі я уже сам...

"Ти віриш мені, я знаю... і я тобі. Ми з тобою десь там стрічались..."

Саме так же ж і було. Навіть здогадуюсь, де.

Втопилося в очах, але рухи не зникли, ані стукіт серця, ані дотик до цього шовкового сонця.

Ані зойк. 

 

The begin, not the end


Кет приїхала назавтра, і не сама. Невисокий лисий чоловічок в окулярах, якийсь втомлено-спокійний, а тому котрий одразу ж став симпатичним.

"Це містер Шульц, прод'юсер саме по таких справах, як тобі треба... Містер Ганський, по ходу мій племінник, але то лише формально...".

"Хай, Владек, як Вам ця Америка? іще не набридла?"

"Стараюсь не звикати, Отто... аби потім було не так боляче падать..." 

"Це мудро," - засміявся якось знайомо.

Знову знайомо?.. що то за місце такеє, де всі якось одразу стають знайомими і рідними?..

"Як кажуть мудрі євреї, - падати доведеться по-любому, але коли ти до цього готовий, це не так боляче."

"... і не нарікатимеш на небеса... natürlich."

 

...Джеррі підійшла непомітно, стала поруч, міцно учепилась мені за ліву руку і притулилась всім тілом.

"Ця жінка принесе Вам щастя, Владек," - Містер Шульц видобув якийсь згорток з машини, почав розгортати.

Джеррина скроня поруч, на відстані шепоту : "Не треба, сонце, мені достатньо свого щастя, залишиш собі..."

"Та?.. як це?"

Защеміло десь під серцем, котре біля неї.

"Та так," - кажу майже без слів, - "залиш собі стільки скільки зможеш. Воно тобі знадобиться."

А з її очей : "Я собі тебе залишу...".

"А  я тебе, ото й буде порівну..." - то моє ехо.

 

...Як накаркав : Джеррі захворіла, і попервах ніхто не розумів на яку таку хоробу. А потім приїхав дохтір, подивився, поусміхався, позиркав на мене, сказав що то все на грунті гормональних переживань, що все буде окей і то досить скоро, тай погнав далі кудись на передмістя. 

Сиджу біля неї, ходжу туди-сюди, складаю якісь байки і розповідаю історії котрі були і котрих не було.

Як вона слухає? А отак : просто мовчки напіввозльоживає на канапі, безперервно тримає мене у перехресті свого сонячного прицілу, і не каже ні слова. 

 

...Початок був давно, не тепер і не тут. 

Кінця не буде точно :

поза відстанями, роками і зоряними паралаксами.

Betrunken aus Liebe


"Кажи-кажи, Отто, то цікаво..."

...Нині в нас п'янка. Нині нас четверо, і  схоже на то, що так буде не тільки нині.

Лисий чоловічок в розстебнутій сорочці і теплих Кетіних шкарпетках стоїть посеред кімнати і уже давненько так балакає як в універсовій аудиторії, з котрою він теж дружить, як виявляється.

На барі збоку усе, що в таких випадках потрібно "для знайомства". І той згорток з машини, котрий він розгортав ще надворі, і в котрому - так просто...- виявився банальний гамбургер.

Є ще і Кет, і Джеррі, і я, ну і десь там за стінками і кози з усією цією нереальністю вкупі.

Сказати, що це сімейна ідилія - означає не сказати нічого.

..."От весь світ гадає, що тут свобода..."

Він говорить дрімучою сумішшю англійської, німецької, польської, української. Із рашен - лише "ні фіга" і "типу". Після такого форсованого курсу лінгвістики я більше ніколи не боятимусь ніякої країни. Викласти тут оцю суміш нереально, тому - у довільному перекладі.

..."От типу, - приїхав сюди, роби що хочеш, лишень поліції не попадайся. Ні фіга... ніяка тут не свобода, тут, Владек, диктатура..."

Ми обоє вже в такій кондиції, що це радше діалог дуже вумних чоловіків у присутності дуже красивих люблячих жінок.

..."Тут дозволено робити все, що не заборонено. А заборонено тут всього стільки, що треба купу часу робити все підряд, аби додути весь список цього самого забороненого... Але є тут одна фішка така собі... знаєш, яка?"

"Знаю, Отто..." - Я налив іще крапельку зі столу. 

"Ану..."

"От в Україні я на своїй території не зможу навіть паркан покласти без згоди сусіда-шістьорки, за котрого вступляться усі інші, бо вони такі самі як він. Я копав льох на бульбу, то усі дивилися так, ніби я там золото шукаю. А тут якщо ти в себе вдома, то це буквально означає саме те, що означає."

"Во... геніально, шо значить телепатія...будьмо значиться..."

"І мені." - Увімкнулась уже достатньо п'яненька Кет. - "Джеррі в нас не п'є... вона не лише незаймана дівчинка, а і тверезниця..."

Джеррі, пирснула як рудий котик : "А от візьму і спробую..."

"Ммм,.. і любові теж..." - Кетрін явно уже заносить.

..."Коли ти кинеш свого ірландця, нарешті, mädchen?.." - це знову Отто.

"Ніколи, Гансе, ніколи,розслабся."- сміється Кет, а Джеррі усміхається... До мене.

"Ох, лібе діх, лібе..." - Отто до Кетрін.

"Владек... кохаю тебе..." - Джеррі, неголосно так, через півкімнати. Німію. - "І я тебе, Джеррі..."

Повітря завмерло.

 

...Гвалтовно дзенькнув Оттів фужер, і знову усе на цій планеті стало на свої місця.

"От ти знаєш, Владек, що я трошки ніби й не Шульц насправді?.."

"О, починається..." - Кетрін ще може сміятись, але пиятика явно уже скоро розведе нас по своїх нірках.

"Та я в принципі бачу, що ти швидше який Розенберг, але написано ж Шульц..."

"Ет, написано... То я тут написав, так всі і знають. Но Катарина з Джеррі знає інше, тепер і ти будеш, майнедіафренд... Але тримайся лишень за стінку, яволь..."

 

...А триматися було чого.

Бруно Шульц, той самий, з Дрогобича, якась містична моя біль, мав у селі під Дрогобичем позашлюбного сина. І, за єврейством, це мусіла бути таємниця за сімома печатями. Пройшло кілька років, і після того солдатського пострілу таємниця, здавалося б, заховалася назавжди.

Так от : отой син - це батько Отто. А сам Отто взяв собі прізвище діда при уже тутешній асиміляції.

Боже, як воно буває на світі...

 

...Джеррі схлипнула. - "Хочу туди..."

Отто не доніс келішок до рота, зупинився на півдорозі.

"Поїдеш зо мною, як хочеш, кохане..." - кажу із внутрішнім жахом, тільки лиш уявивши собі тих людей, ті взаємопідозри, ту взаємонеповагу і ненависть одне до одного, і ще стільки всякого українського... - "Найму армію охоронців, і одразу ж і поїдемо."

"А охоронців-то навіщо?" - мова у неї з кожним днем стає як струмок галичанський.

"А ото Отто тобі і пояснить нащо..." - одвернувся на мить, бо аж сльоза як уявив собі це середовище.

"Ммня... ага.. поясню... але поїхати таки варто, точно..." -Отто, маленький непомітний чоловічок у теплих шкарпетках.

Ще мить, і він задрімає на колінах у Кет.

Беру Джеррі на руки, проношу через усі сходи на її мансарду, кладу на канапу, вкриваю пледом.

Дивиться із милим лукавим іронічним прищуром : "І все, Владек?.."

Цілую в чоло, як свою рідну дитину : "Все, майхаат, на нині... добраніч..."

 

...А двері її кімнатки, виявляється, скриплять так само, як в мене в Україні. Завал...

I know, what you know


 "Отже, ти знаєш щось таке, чого не знаю я..."

...Ця фраза із уст Отто прозвучала майже через добу після попередніх описаних подій.

Нині ми мали їхати дивитися приміщення для гішефту, заради котрого - як я ще зовсім недавно вважав - я сюди і приперся.

Але вночі був ураган. Справжній, у порівнянні з котрим наші галицькі вітри зі зриванням дахів здаються таким собі тест-тренінгом для туристів-початківців.

Я не спав. З якихось пір я сплю мало. Часом не хочу, часом не дають спати якісь картинки, відлякуючи сон на кілька годин наперед, коли уже - глянь - пора й вставати. І так уже кілька років.

Як виявилось, не спала й Джеррі, в котрої знову з'явився той начебто гормональний жар, хоч то й не начебто а справді,- а зрештою, й спробуй засни тут під таким вітрошумом...

Кет із Отто так ніби нічого й не помітили, але їм то все просто уже звично.

"Ми мали їхати втрьох, Отто... Без Джеррі я не поїду."

"Владек..." - він погладив двері свого авто так само, як це колись робив Алла-Ат-Дін зі своєю лампою.

"Владек... то може всьо пролетіти, взагалі-то...якщо ми не приїдем."

Ой, страшне...

"Нехай. Виздоровіє Джеррі, поїдемо разом. Або ні. Байдуже."

Пауза.

Машина погладжена, баки з дверями теж виглянцувані, і Отто в капюшоні і теплих шкарпетках теж весь такий після Кет.

"Отже, ти знаєш щось таке, чого не знаю я..." - внук бідного Бруно  сказав це.

"Знаю, Отто."

"Не питаю, бо не скажеш нікому?.."

"Не скажу."

Іще пауза.

"Фі-фі... яволь, я поїхав сам. Вернусь, коли усе залатвлю."

Я рвучно обійняв цього лисого чоловічка і чмокнув у лисину в капюшоні : "Отто!!! Ти скарб просто, а не френдик!..."

"Я знаю.., пусти... іди Джеррі цілуй... Буває ж таке, майн Гот..."

 

...А Кетрін робить всюди якісь порядки, так ніби й весь світ не для неї.

"Шо там?.." - спиняюсь коло одвірка, спираюсь, не виспався, знову...

"Пусте, звичний мінімум. Тіко пару годин, та й пожалів нас вітерець, як би й знав шо ми такі всі файні тут зібрались..." - усміхається, витирає руки об фартух. - "Кава і більше ніц більше?.."

"Абсолютно. Твій Отто це щось..."

Чи не вперше поглянула на мене сумно : "То друге після Джеррі, що в мене лишилось... Нема ніякого ірландця, Влодзью, і не було ніколи... Зате тепер у мене є ви всі..."

Я знав це. 

"Я тебе люблю теж, Катю. Класно, що ти це все отак перекаламутила... чесно."

Дивиться сумно, кивнула, - "Yes.., і тобі , що ти такий як є..."

 

"О my heart, о ти прийшло моє серце!!!..." - це мене так стрічають у мансарді типу хворі інопланетяни безо всяких лапок.

Повиснула мені на шиї, обхопила ногами старого дядю дівчина молодая...ла-ла-ла.

"Ага, я все знаю, чого ти не поїхав, і я тобі того не забуду, от, цьом..." - це не цьом, це пропасть.

"Масаж мені зробиш, профі?.." - промуркотіла у саме вухо.

"Сексуальний?"

"Ну а який же?..раз ти весь такий одружений і недоступний...лікуй бідну дівку як можеш..." - сміється просто в очі, - а я ж уже закипаю.

Скрипнули ті самі двері, котрі риплять так само, як мої в Україні.

"Кава і до кави, солодке для солодких..." - Як проспівала Кет, поклала тацю, вийшла. Двері  рипнули ще раз і затихли.

 

...Надвечір приїхав Отто. Здалеку показав великий лайк і зник на кухні, де Кетрін.

...Про кіз, здається, забули всі.

Ай, та кілько там того життє...

It's a real, white fog...


Вдруге за той час що я тут, противно і тривожно задзвенів дзвоник десь у тих глибинних місцях моїх нервів, котрі усіма попередніми роками налаштовані за дефолтом на пікову надчутливість.

Доходить часом до страшних речей, коли для прикладу із сусіднього дерева просто впаде листок, - і неодчепний внутрішній голос синхронно чи не зовсім прорікає : "Це означає, що..."

Давно змирився із цією чутливістю, хоча звикнути до цього неможливо. Та добре хоча би те, що є можливим це тримати при собі.

 

...Уперше після урагану якось затуркано визирнуло сонце, озирнулося навколо, скривилося від простудно-сирого повітря, і далі сховалося у свою ніяку, але стабільно крижану стратосферу. Ми ніби нічим тут і не займаємось, так як це було би звично в Україні. Поміж тим, години йдуть за годинами, дні за днями, і ця незмінність буття пливе ніби сама собою, і у цьому самоплинному бутті добре усім : і Кет, і Джеррі, і мені, і козям, - куди ж без них.

 

..."Не їдьте нікуди," - я стою біля заведеної автівки із Кет та Отто, і вкотре, якось заторможено тупо намагаюсь наче вбити їм в голову лишень оці кілька слів. - "Не їдьте... завтра поїдете... чуєте мене, ні?.."

Вони все ще не їдуть, - радше від несподіваних моїх слів, бо залишилось лише закрити дверцята і натиснути кніпочку на пульті управління.

"Владек, чого ти? все буде добре..." - Кет наче й не здивована таким моїм випадом, - "Нам треба туди поїхати...я ж живу тут, я мушу, мене там чекають..."

Отто мовчить. Якось понуро, занадто підозріло тихо як для нього. Але руку на пульт іще не кладе.

Якась тепла наче сітка окутує мене з голови до ніг, і я відчуваю, що язик мене більше не слухається. Авто фурчить, рушає з місця, їде до повороту на трасу, на мить зупиняється, і зникає в білому... так, саме в білому тумані.

Спати треба більше, дядя, більше треба спати, фак...

 

..."Вони таки поїхали..." - це Джеррі в кухні.

Якась не та Джеррі, незвична.

"Що твориться, Джеррі? я сходжу з розуму од тебе чи то щось іще гірше?.."

Відкритий, без усмішки, погляд.

"Зійшов уже... але це теж."

Це Джеррі? та сама, сонячно-золота дитина?..

"Нагодуй кіз, Владек, нехай вони звикають до тебе." - Я здригнувся не від самих її слів, а од моторошної якоїсь їх значущості.

"Why?!.." - Дурна звичка іще від покійного тестя. - замість "що?" говорити "як?"

"In Ukrainian, будь ласка. Англійська тобі ще набридне. Нагодуй кіз, Владек, please..."

Це Джеррі - жінка... Ого...

 

...Сіно як сіно, шо йому станеться. Бельок під стінкою, і ті самі кози навколо. І ніхто про них не забув, виявляється. Видно, що Кет була тут і в ураган, і після. А я де тоді був?.. хмм.

Зазирнув у двері поруч, цікаво що там...

Глечики на полицях, кошики вербові немов із станиславівського базару принесені, лопати, гралі, рами якісь із вицвілими колись образами, кілька шин порепаних, купа гравію, піраміда піску...

Це - Америка, буржуйський штат коло Вашінґтону. Капєц...

... Почувся шум автівки на тому місці, де в Україні були би ворота, а тут - просто трава при польовій дорозі.

Поліція, - щось як обірвалось всередині.

Вийшов класичний як з Голівуду коп, пішов у напрямку до мене.

"Hi, mister."

"Hi..."

"Sergeant Robson, поліція Вашінґтону. Ви не О'Нілл, правда?.."

Вони все-таки як ірландці, виявляється, О'Нілл, класно...

"Ні... міс О'Нілл вдома... зайдіть, пліз..."

 

...Обличчя Джеррі - як золота маска цариці Єгипту, лишень на ній - ні тіні усмішки.

"Сіріус Б, звідти вона...тринадцята династія..." - ляпнув той що всередині мене. Знайшов час, - а зрештою...

"Хай, міс Джеррі. Робсон, Вашінґтон."

"Я пам'ятаю Вас, сержанте..."

Він кивнув, чомусь глянув собі пін ноги : "А, так, міссіс Кет то Ваша мати..."

Джеррі, непорушна як статуя. Беззвучна, як зоряне небо. Невловима, як пісок Сахари, коли та була іще морем.

"Маю до Вас погану новину, будьте мужні..."

 

...Кет з Отто проїхали майже всю дистанцію по дорозі на ту її обов'язкову роботу чи фірму чи Бог знає де там їй платять гроші, коли натрапили на зовсім маленький клаптик траси, котру після урагану хоч і акуратно вилизали, але де якась непояснимо стороння масляна пляма абсолютно підло притягнула на себе їхнє авто майже перед естакадою, майже вкінці шляху.

І вистачило кількох метрів, аби їхнє авто, зробивши майже повний оберт на усій швидкості врізалося у зустрічний трейлер.

Кет загинула одразу, - їй знесло півголови, і побачити мою цьоцю мені більше не судилося.

Отто, поламаного, але ще дихаючого, довезли в клініку. Але він теж не виживе.

 

..."Мені дуже шкода, міс... Ви повинні поїхати зо мною, поки він іще живий..."

 

..."Сіріус А плюс Сіріус Б дорівнює... Поділити на Джеррі, мінус Атлантичний океан... ідіотизм дорівнює..." - лекція внутрішнього голосу на деякий час завершена. Дай спокій, сволочь...

 

..."Поїду я..." - Джеррі повернулась до мене усім своїм застиглим постаментом.

"Ні..."

"Я сказав - поїду я! А ти залишишся тут!.." - уперше я на неї гаркнув. - "Джеррі, прошу тебе..."

Погляд, непорушний, немигаючий.

"Добре, як скажеш." - Тільки іще одна людина на світі говорить дослівно мені саме такі слова у саме такій послідовності, і саме такою інтонацією, - друг_по_партії з України.

 

..."Ви з України, містер... містер Ганський?.." - мчимо по трасі, котрої я не бачу, серед гулу, котрого я не чую.

"Так, родич, гість... я так собі думав, що гість... тепер уже й не знаю, ким буду далі... Кетрін була aunt..."

"Співчуваю Вам... це страшно, навіть мені... Я підожду Вас в машині, не поспішайте, підкину до ранчо..."

Останній поворот перед самою клінікою.

 

...Нудний сивий доктор Шебульє понуро стрічає мене при вході, викликає ліфт.

"Там збирати було вже нічого, пардонемуа, містер..." - гнусавить якось теж сіро, але долоні чіпкі як кліщі.

Вірю таким долоням, - отже там справді було нічого цей самий... те що він сказав...

"Поспішіть, там життя - на кілька хвилин... він вас бачить, але уже не чує... пардонемуа..."

...Біля протилежної від усе ще Отто стіни стоїть Смерть власною персоною. Чекає свого часу, згідно законам Космосу.

Побачила мене. усміхнулась якось так аж ніби з докором, похитала головою... Галюніки, блін...

..."Отто, Отто, чуєш мене?.." - він мене пізнав, я це бачу, але бормоче щось незрозуміло по-німецьки, поступово все рідше і тихіше. - "Отто, я не розумію німецьку!!! ти ж знаєш, Отто!.."

Док Шебульє торкнувся мого плеча, аж я сіпнувся, аж думав що то вона, Смерть...

"Він вже не чує Вас, містер... прощайтесь, мені шкода... пардонемуа..."

Їм усім завжди в усьому тут шкода!.. слово-паразит...

Замовкни, містер Ганський, нарешті й ти...

Отто, маленький лисий внук бідного Бруно ось саме тут тебе тільки що й випередив.

Замовк.

 

..."Що думаєте робити далі, містер Ганський? не моя справа, звичайно..." - ми майже доїхали, до того повороту на трасі, де востаннє притормозило авто із ще Кет і ще Отто, і де на узбічній мокрій траві уже мертво лежать дві колії від того, що було іще автівкою.

"Тяжко сказати... я в Брукліні маю свій куточок, заїзжджаю часом..."

"О, то велике село," - чи не вперше усміхнувся. - "Там тяжко."

"Невиносимо..."

Зупинились на повороті на ранчо.

"Завтра приїде агент, там усе зроблять. Зрештою, Джеррі в курсі діла." - Так, Джеррі, у цьому світі є ще Джеррі, справді...

"Дякую Вам...Джиммі?..дякую Вам, Джиммі...Владек, yes...Hi."

 

..."Огородити їх парканом чи що?" - плетусь польовою дорогою, думаючи про колії від автівки.

 

Скільки ж років вони отак тепер простоять на цьому повороті, де чудо межує з гішефтом, чужий континент із обома Сіріусами, а  родове галичанське прокляття із неземним коханням?..

 

 

Місто немертвих


"Джеррі, ти де?.."

Підходжу до ганку, але розвертаюсь і йду до комори.

Джеррі сидить на тій самій бельці, тримаючи за голівку мале козеня, зазираючи йому в очі, і гладить по жорсткій запорошеній сіном голівці.

"Тут я, не бійся."

 

..."Я знав, що так буде...знав, але стримати їх не зумів..." - Козеня не посунулося ні на сантиметр, я вліз якось боком попри нього до Джеррі. Так поруч близько ми з нею ще теж не сиділи.

"Не вини себе, бо... бо я знала теж."

Тепер уже ми з нею, як іще недавно з Кет, впритул пожираємо очима одне одного на відстані поцілунку.

"Ти це знала?!.. ти це знала, і не підтримала мене?!.." - ще трішки, і я почну кричати. - "Тоді б вони не поїхали!.. ти це розумієш хоч?!.."

У відповідь повторний погляд впритул на відстані поцілунку. Але вже тепліший, уже як майже Джерин...

"Так, кохане, усе так, не підтримала..."

Але ж... відстань стає меншою, залишаючись, проте, іще відстанню.

"Але чому?!.."

"Во-ло-дя..." - Ой-йой, уже Володя... - "Якби не поїхали вони, поїхав би ти..."

"І шо?.."

"Во-ло-дя..."

"Це була не їхня Смерть, Володя. Це була Смерть твоя і моя, якби - котре не рахується - поїхав би ти і я з тобою, чи ти сам..."

По моєму тілу починають бігати мурашки. 

Джеррі перестає гладити козеня, котре радісно відскакує десь убік, обіймає мене за шию, і зовсім по-материнськи уже якось завершує :

"Куди би ти не поїхав, коли би і де, але вона тебе б підстерігла. А я?.. що було б зі мною, із твоєю дружиною в Україні?..розумєш, кохане?.."

 

Я все зрозумів : і теплу сітку при ще їхньому від'їзді, котра наче затулила мені рота, і понуре передчуття Отто, котрий до останнього не поспішав натиснути кніпочку на пульті.

І цю усміхнену, із докором киваючу мені постать Смерті навпроти Оттового  ліжка.

І навіть те, чому я взагалі не хотів сюди їхати з самого початку.

Надіюсь, що зрозумів я справді усе, або хоча би те, що на даний момент зрозуміти здатен.

 

"Дже-е-е-ррі... як я  хочу спати, ти собі не уявляєш..."

Вона обійняла мене обома руками, притулилась : "Пішли, Владек, присплю."

...Обійнявшись, ми як п'яні рухаємось в напрямі мансарди.

"Давай я тебе удочерю, сонце моє... або прийму іслам і візьму за другу дружину..."

Сміється, неголосно, але уже сміється :

"О ні, тільки не це, не іслам...

Татуньо, котрий спатиме із своєю доцьою, теж якось воно не теє...

О, в мене є краща ідея: ми купимо острів, і будемо жити там утрьох...піде?"

Гмм, ой як інтересно...компромісний варіант. Піде, why no?.. ага, і тут пишеться саме воно, оце-от "why".

 

...Заснув я одразу ж, не дочекавшись Джеррі.

Наранок прокинувся від того, що затерпла права рука.

Та сама, на котрій, як частина мого далеко вже не юначого тіла спало моє руде сонце. 

Між нами знову не було того, що буває у таких випадках.

Обидва Сіріуси, взаємообертаючись, ніколи не зближаються, чи не так?..

 

...А потім був довгий, чорно-білий день.

Виявилось, що для похорону я не маю що одіти, і Джеррі зібралась привезти мені костюм ачи хоч щось доречне для таких випадків.

І знову я запанікував : "Ні, нікуди ти не поїдеш... обійдуся, в мене є з собою шось таке темно-коричневе...ні, ні, я сказав..."

Але Джеррі вже знає чарівне українське слово, при котрому я здаюся, кажучи "Yes".

"Володя... Так, а не ні. Та-а-а-к...Володя."

Іще :

"Я приношу тобі щастя, пам'ятаєш?.. допоки я тебе не знала, могло бути усяке погане. Тепер уже ні... ніколи."

Я зрозумів.

 

...Труни були закриті.

Кет знало багато народу, виявляється. Отто - іще більше.

Джеррі чи вдавала чи справді не знала майже нікого. Про мене й мови нема.

Згодом від натовпу відійшов високий худий чоловік з бородою, з чорним старим капелюхом в руці, привітався з Джеррі, потис руку мені :

"Ви мали дивитися приміщення, Отто казав... То я, Зеноном мене кличуть, навіть тут, так..."

Зеник, отже. І тут Галичина...

"Повернемось коли до цього, Владек?.."

Друг_по_партії незримо з'явилася поруч, кивнула головою, зникла.

"Так, Зеник, повернемось, за пару днів, дзєнькую..."

 

...Усе скінчилось на відміну від українських аналогів швидко і безнадривно.

Це в них не цинізм, і не байдужість.

Це уміння цінувати життя, поважати смерть, і бути самими собою, допоки це можливо.

Gmail and without


Ніхто б не повірив, але із другом_по_партії за весь цей час, що я тут, ми ні разу не балакали по телефону.

Не знала про це й Джеррі, хоча й бачила мої годинні сидіння за компьютером, але про те, що я веду якісь щоденники не здогадувалась точно.

Сказав, - і не впевнений сам у тому, що це так : не здивуюсь, якщо Джеррі знає і про цей сайт, і про мою переписку із дружиною, і навіть про те, що я тут напишу через тиждень.

 

 

...

@Д_п_п:

Алла, мені страшно... У неї тут справді нікого нема, окрім тепер лиш мене. Ми тут на відшибі лише обоє. А я навіть англійської толком не доганяю...

 

@Савапузі:

Мусиш, нема іншого виходу. Ти роби приміщення із Зеником, там ще щось точно прибуде. Щось придумаєм, хоча ліпше їй в Україні серед цього народу не бути, сам знаєш...

...

 

- Дружина в гемейлі?

Джеррі, знову нечутно, але навіть не здригаюсь.

- Ага...

- І про мене?

- І про тебе...

- А про мене що?

- Кому до кого слід поселятися...

Мені стає весело. Все вирішиться, точно.

- Хіба не ясно? Вам сюди.

- В неї там робота, знайомі, розкрутка, на це пішли роки, одразу ж і не наважиться, мабуть...

- Я її попрошу. Вона погодиться...

- Пробуй, я готовий хоч уже, в принципі... мене там давно вже нічого не тримає.

- Он як? а я думала...

- Ні. Уже ні.

 

...

@Д_п_п:

Був з Зеником. У Вас там який відсоток дають? 25 чи 30?

 

@Савапузі:

Любе, хоч 40 :) Ти з нею спиш?..

 

@Д_п_п:

Сплю, але не кохаюсь. Не твоє діло, такий старий коханець нікому крім тебе вже не потрібен. Канєц связі ;)))) Люблю тебе.

 

@Савапузі:

І я тебе, фак'ю. Ну-ну, старєц... :)

...

 

- А кіз вона пасти вміє?

- Вміє, вона з села.

- Умм... А ти?

- Що я?

- Що ти вмієш?

- Козів пасти вмію теж...

Це вже гра, весела та іскриста.

- О, а що іще?

- Та усе вмію, як є з чого і чим.

- Геть-геть усе?

- Ну-у... на машині їздити не вмію.

- Тю, там уміти нічого...

І осіклась на півслові.

 

...

@ Д_п_п:

Тут Джеррі. Каже що тебе попросить, і ти приїдеш сюди жити теж з кінцями, в смислі.

 

@Савапузі:

Я буду согласная. Так і скажи. Спати будемо усі троє? )))

 

@Д_п_п:

Ага. І з табуном козів... ги-ги. :)

...

 

- На вертольоті літати не вмію теж...

- Навчишся, на острові без вертольоту ніяк...

- А, - в стоячій воді плавати теж не вмію.

- Ні фіга собі...

Приїхали, вона уже і це словечко вивчила.

- Начіпимо тобі в океяні пояс із мікропроцесорним управлінням.

- Тут уже й такі продають.

- Іще чого... обійдусь ластами, від акул відгородимось.

- Акул? Я про це не подумала... гмм.

Тоже якийсь поворотик невеселий видався.

- А кохатися ще вмієш?

- Га?

- Не з га, а зо мною.

Так, я зараз шось ляпну, після чого вороття назад уже не буде.

- Казку про Телесика знаєш?

- Це де йому показували як треба залазити в пічку?

- Ту саму...

- Зна-а-а-ю...

- Ото Телесика треба навчити, як то робити з незнайомою йому пічкою...

Вона вибухнула сміхом, аж полилися з очей такі знайомі мені світло-жовто-сонячно-золоті сльози.

- Ну-у-у... окей, я його навчу, Телесика нашого. Питання, коли?

Сказати зараз, при відкритому гемейлі? без стиду і совісті? вже?

- А ото закрию гемейлу, аби він не почув не побачив, і підемо вчитися.

Вона широко відкрила очі, і навіть ротик.

- Влодзьо, так не жартують...

 

...

@Д_п_п:

В принципі, робим так як тут намітилось. То єдиний вихід. 

 

@Савапузі:

В смислі, туди з кінцями?

 

@Д_п_п:

Так... але помаленьку, аби не накаркати шо. З візою мені тут допоможуть у зв'язку із НС... Тримайся. <3

 

@Савапузі:

Добре, як скажеш. Люблю Вас теж. Пішла поки до роботи, бай... <3

...

 

- Не жартую я, сонце.

Знову сльози на очах.

- Дурна дівка, нє?

- Нє. Дівка як дівка, все правильно.

 

 

...Так є : скільки слів про вірність жінці не говори, але остаточно повірить вона тобі лише після того, як відчує, що і її тіло теж є твоєю часткою. І дітись від цього нікуди, і замінити Природу чимсь іншим неможливо теж.

Я не буду описувати те, чого насправді описувати не можна.

Я просто слухав Джеррі, слухавсь, і не заважав.

Ґішефт


Минув місяць, відколи я тут, а разом із ним опало останнє жовте листя пізньої осені, і все навколо жило очікуванням першого снігу.

Жовте листя, як списані аркуші пергаменту, лежало скрізь, де тільки був хоч клаптик незайманої, як вже тепер відчувалося, землі : на стежці, на польовій дорозі, на наших слідах, на порозі. Навіть у Джериній райській мансарді лежало їх кілька, - списаних особливо дрібними текстами, особливо складними формулами, особливо зашифрованим тайнописом, котрий ніколи нікому не вдасться прочитати окрім того хто їх написав. І окрім тих, для кого вони були написані.

Пройде зовсім мало часу, - може, всього лиш одна зима, -і цей невидимий тайнопис увійде в землю своїми прихованими коріннями, щоби прорости як не у небо, то хоча б в земну плодородність.

Але коли я дивлюся на Джеррі, і бачу в ній те чого не знає і не бачить ніхто крім мене, я з надією прошу сам не знаю кого десь там чи вгорі чи внизу чи по азимуту, аби всі ми змогли нарешті вирватись з цього зачарованого кола реінкарнацій, і більш ніколи сюди не повертались.

 

...Як і Алла, Зеник виявився художником. Інакше й бути не могло, і я не сумніваюсь, що у нас усе вдасться.

Я тепер взагалі уже ні в чому не сумніваюсь : таке враження, що загоризонтна Атлантика начисто переписала своїм текстом той жовтий пересохлий суціль просякнутий перманентно-діючою отрутою листочок пергаменту, котрий жив у мені добру половину прожитих літ. 

Ця отрута жила своїм незалежним від мене життям, підло вилазячи назовні саме тоді, коли я цього найменш сподівався : тоді я не робив крок уперед, коли було потрібно його зробити; тоді я робив крок назад, коли було потрібно просто стояти на місці; тоді йшов уперед, коли було потрібно розвернутись і піти у бік протилежний.

І все життя мені бракувало лише однієї ланки ланцюга, щоби це зачароване коло перетворилось на живу спіраль.

Цією ланкою була Джеррі, П'ятий елемент, Ері, Лілу, ачи просто - персонаж із багатьох древніх фресок, сучасних відео UFO, та просто астральних видінь.

...Такі люди із інших світів на Землі були завжди, у тих чи інших іпостасях. Аж тепер я зміг пригадати з десяток таких типажів, котрі стрічалися мені іще попередніми роками, - в котрих я бачив щось, сам не знаючи що. 

Такі люди, будучи за своєю природою всесильними, дуже часто не знають хто ж вони є насправді. Бо їхня справжня суть. їхнє первинне ядро оформлене в оболонку рівня земного. Зовсім як молоде вино у старі діряві міхи.

Тому таким людям  як правило надається охоронець : просто земна людина, котра завжди присутня поруч. І абсолютно не важливий антураж цієї присутності : чоловік чи дружина, батько чи син, коханець чи раб, - усе має бути оформлено так, аби цей охоронець мав можливість бути поруч завжди і всюди.

І це все, що насправді потрібно.

Тому Джеррі обійняла мене у першу ж зустріч, тому цьоця Кет із Отто загинули миттєво там де за всією логікою подій цього бути не могло.

І тому я сказав Джеррі "loveyou", кладучи крапку там, де вона й  повинна бути.

 

...От-от приїде друг_по_партії.

Приміщення для артсалону вже готове. Авантюрна на перший погляд затія мати свій артсалон під боком у самого Джорджа Вашінгтона виявилась цілком адекватною реальністю. Та й склобетонного дорожезного офісу для цього не потрібно аж ніяк.

...А козів я справді люблю.

Все життя мріяв мати коло хати козів.

 

..."Рейс Київ-Вашінґтон затримується ... бла-бла-бла... ясно з чієї вини можна далі і не слухати".

Ми припарковані поруч, де цей противний гучномовець хоч і слабенько, але чути. Зрештою, Алла увімкне мобілу як тільки так одразу ж.

А я все ще зі своєю старенькою Нокією, останнього оригінально-фінського випуску. Й не мінятиму... 

 

...Я сиджу на передньому сидінні поруч з Джеррі, напівзаплющивши очі, - не дрімаю, просто не хочу бачити весь цей мурашник.

Джеррі щось стиха насвистує собі під ніс, часом вистукуючи на кермі якісь фортепіанні арпеджіо пальчиками, котрі уміють як гладити кіз, так і примушувати мене забувати про весь світ окрім мансарди і її поруч...

"Вона знайшла тебе у капусті?"

Джеррі здригнулася, фортепіанне арпеджіо зупинилося і завмерло на півноті.

"Ні... у кошику на порозі." - Вона сказала це спокійно, як про буденну річ. - "І сліди від автівки там теж були... А той кошик в мансарді під канапою..."

Усміхнулась до мене широкою, щирою усмішкою : "Ти знав це?"

"Ні. Тепер прийшло...з літаків..."

Один пасаж на кермі, і майже кода : "Не знав, але стати Телесиком не побоявся..."

"Бо я люблю тебе, Джеррі..."

Вона обійняла мене, на мить поклавши голову на коліна.

"...and me..." - піднялась з тією ж усмішкою. - "Але я тобі сестра і це зовсім не інцест."

...Бадьоро відпікав знайомий мотивчик на старенькій Нокії, й одмаякнувся у відповідь.

"Арбайтен, дєвочкі." - Озвучую старе Савапужине гасло часів Blox.ua, і ми йдемо лабіринтами цього монстра під акомпанемент того гнусного гучномовця.

 

...Друг_по-партії здалека усміхається, трішки ніби вимушено, але я знаю, як вона не любить цей літаковий гул, - це все від нього, багатогодинного. Маленька валіза на колесах, де документи, білизна і, - все. А більш нічого уже й не потрібно.

"Чоловік..."

"Це називається возз'єднання сімей..." - пробурмотів мій той що сидить всередині мене десь із глибини обіймів, пропливши течією поцілунку із уст в уста, із крові в кров.

"Джеррі, сестричко, я люблю тебе..." - Грива чорного волосся і трішки нижче - грива рудого, як одне ціле.

"І я-а-а тебе-е-е..." - Джеррі затремтіла в її обіймах, і заплакала. Я вперше побачив її такою... скільки ж їх ще буде, оцих моїх власних відкриттів для самого ж себе?..

Алла мовчки гладила Джеррі по спині, аж поки усі до однії сльозинки не стекли їй десь туди біля грудей, де у всіх жінок цієї планети, включно з інопланетянками, тріпоче живе любляче серце.

"Аншлюз, дєвочькі... поїхали."

 

Сестричка Джеррі, я - чоловік, Алла - друг_по_партії, - усі ми в наступних серіях й надалі залишимось самі собою.

От тільки ці серії наступні будуть уже із іншого сценарію, не цьоціного.

Бо не вийшло моїй aunt Кет зробити з мене замінника неіснуючого ірландця О'Нілла.

Бо це було саме те родинне западло, котре мучило мене іще в Україні, і котре немарно підозрював мій той самий неодчепний набридливий внутрішній голос.

Але Джеррі... Джеррі знала це.

 

..."Зупини, Джеррі..." - По дорозі додому починає падати перший сніг, і ці слова я говорю на самому повороті до ранчо, одразу ж після усе ще видимої колії іще від тих людей в іще тій машині.

...Виходжу з автівки і вертаюсь кілька кроків назад.

"Це тут?" - питає Алла у Джеррі, і я чую це.

Джеррі киває, потім ще раз, видавлює з себе : "...тут..."

 

...Я довго стою під падаючим снігом над тим місцем, де іще вчора було видно уже розмиті дощами старі колії у жовтій пожухлій траві.

Стою до тих пір, доки цей перший сніг не засипає їх повністю, і де поруч уже прокладено дві пари білих нових.

Сніг поступово засипає і їх також, але я вже знаю, що це не має ніякого значення.

Carefully, the door closes


"Петре Васильовичу, ну гляньте... Знову ці художникі срані траву коло гробівця не покосили. Ну до курвої мами, блядь, шо за худобу ми си ту маєм..."

Секретар сільради ходив між гробівцями сіьського цвинтаря, даючи вказівки односельцям чи то своїм виборцями, що "скошену траву треба всю попідбирати, на сусіднім пам'ятнику аби не лежало ваше сміття, а як косите косаркою то аби ваше сіно потім ніде не сохло і не залітало за межу, і бензина ваша аби де не пролялась бо то неекологічно самі повинні знати, бо мені щодня дзвонять люди і жаліються що їм чужу траву вітер заносить до квітів, і я вже сили не маю щодень і щоніч їх заспокоювати і обіцяти що тут буде порядок... то ж будьте людьми, люди, бо ми всі українці, ж..."

Так і завершив : "...жи."

"Шо, Петре, ти там кричиш? не чую я, бо з людьми говорю."

 

...На цьому порівняно новому цвинтарі давно не селяться ніякі птахи, і не лише тому, що там нема ні одного дерева.

Усі птахи перебралися через дорогу, на цвинтар старий, де поховані не лише бандерівці, а й січові стрільці початку 20-ого сторіччя, їх подруги та декотрі діти. І де ще ростуть ті самі акації та груші, котрі колись виділи, як тих людей ховали, і де їхній чи спів чи каркання чути за будь-якої погоди чи зміни влади, - завжди лише чомусь останнім часом одна українська влада азартно переобирає таку ж іще українськішу. І кінця цьому не видно, і хто зна чи й буде коли.

І на цім старім боці голосу секретаря могли й не почути, - бо ж співають пташки, каркають ворони, та і мертві теж мовчачи не мовчать.

 

..."А єбі їх в рот, блядь, хундожники...ахуєть... Набери мені голову сільради, скоро." - Петро Васильович хотів сказати ще щось, стоячи біля чужого взагалі-то гробівця, але ззаду почулось солодкувате привітання тутешнього настоятеля єдиної і найпатріточнішої із двох присутніх в селі церков: "Не сваріться, добродії, Слава Йсу... то є місце де панує спокій Господен..."

"Слава навіки, панотче... Таки правда, але самі видите, шо..."

Панотець мило усміхнувся, вдаючи що нічого він не видить і не бачить і не знає, і не чув тим паче.

"Хлопці, там до мене... до церкви гравій привезли, треба помогти то розгрузити, бо то на заливку буде..." 

З цвинтаря до церкви - 10 хвилин ходу швидким темпом, а на панотцевій машині - хвилина їзди.

 

...Надміру перезавантажений Камаз стояв уже похилений на фосу, бо після відлиги ані асфальти, ані грунтівка на попросихали навіть на два сантиметри. Але заробітків бракувало, а тут така гарна можливість, тай панотець не жадний, тай церква оно нагорі мало не в сусальнім золоті вся сяє, - шо значить ґазда.

 

...Його кольору білого металу автівка, бадьоро повернула біля придоріжнього хреста наліво, і уже по інерції котилась попри Камаз, за котрим мокре панотцеве подвір'я, далі сад прицерковний, за котрим аж власне і церква, - коли ця похилена на фосу піраміда мокрого шутру в одну мить притиснула всю вагу теплого працюючого металу до лобового скла автівки, а наступної миті навіть скажений вереск жінок з тамтого боку вулиці не стримав багатотонну мокро-сіру піраміду від падіння на білий дах цього блискучого, як сусальне срібло, гробівця.

 

...Пройшла лише одна хвилина, і все було скінчено.

На старому цвинтарі на найвищій акації гойдаючись на гілляці сиділа і мовчки крутила головою у всі боки стара, як кості похованих під нею людей, ворона.

Там завжди було так тихо.

Як тепер, - не знаю.

 

***

 

"Ану йду із сусідом си познайомлю... по кілішку си вип'єм...гик..." ...Ігор Петрович витягнув із чергового загашника чверту самогонки, невідомо вже й котру на нині.

"Ігоре, де йдеш?! Не мішєй людям... люди-но тільки вселилися, Ігоре, чуєш!!."- Не було ще такого випадку, аби його жінці вдалося стримати цього потужного сільського хлопа хоча б від одної коли чвертки. Тай ніде навколо не було нікого, хто би зміг його стримати від будь-чого, особливо як вип'є. А пив він щодня.

Бо виноград родив щороку, і щороку лік самогонних чверток сягав тризначних чисел.

"А шо я не можу з сусідом побалакати?.. а я ту хто?.. а шо я не можу з сусідом по кілішку випити?.. дурна баба..." - вже у дверях на подвр'я.

"Ігоре!!!..."

"Іди до сракі, бо зара як ті пальну, блядь..."

 

..."Слава Ісусу Христу, сусіде!.."

Через сітку немолодий чоловік ходив по недавно купленому саду з хатиною, несміливо але старанно оглядаючи кожен закуток, чи кущ, чи навіть камінчик.

"Доброго дня, сусіде." - Чоловік так само зовні несміливо, але приязно підійшов до міжподвірної металевої сітки, потиснув руку Ігору Петровичу. Потиск, проте, був дуже міцним, і Ігор Петрович якось одразу понурився і роззлостився. 

"В нас кажуть "Слава навіки Богу", можна і без Святому, бо то ясно і так що святому..."

Сусід чемно кивнув, спробував продовжити свій ознайомлюваний обхід території, але було уже пізно.

"Я любью аби зі всіма добре жити." - понесло Ігоря Петровича, і чим це усе може скінчитися знала лише його дружина. - "Я любью аби випити кілішок з файним чоловіком, аби всім було файно, аби ми жили ту файно, бо сусід то ліпше рідні...ги... ану давайте по кілішку, аби нам ту було добре жити робити...ги..."

"Ігоре!., не мішай людині працювати, Ігоре, кому сказала!.." - його жінка вже тут, щось побачила чи відчула, ачи справді оця сцена чим відрізнялась від сотень уже пережитих разом, - разом з самогонкою теж. - "Слава Йсу, сусіде, вибачайте на слові...він як коли вип'є то біда..."

"Та, я старий пияк. То лишень тоті шо тут жили художники не пили горівку, як баптисти, курва... Але то блядь охранніком робив...я йому бокс кажу а він мене міліцією страшив...хундожніки...ги... Ніколи з ним кілішка не мож було гольнути, але коньяк курва пили і то дорогий, блядь, в гамериці тепер за чиї гроші, хуй знає... ги.."

"За мої, сусіде. Я ж купив цю хату в них." - спробував внести якісь корективи у розмову нібито несміливий сусід, але марно.

Несміливий новий сусід зробив фатальну помилку : Ігору Петровичу не можна було заперечувати.

Ігору Петровичу від цих слів наче сіра хмара насунула на обличчя. Він  помахав пальцем біля скроні, зник у найближчому закутку, і із крижано-хижим якимось оскалом торжествуюче підніс догори перед самою сіткою трилітрову банку самогонки під капроновою кришкою.

"Я роботяга, сусіде. Я є хлоп-мур українець. Я як робью, так'їм п'ю...ги...блядь... Ану давай, ми шо не сусіди чи шо..ги..не вийобуйся..."

Його жінка, гублячи останню надію, вчепилася обома руками в трилітрову баньку, там де капронова кришка, - але не їй було змагатися силою із цим вже абсолютно неадекватним а тому дико сильним сільським роботягою.

Ігор Петрович хапнув цю баньку трішки нижче від жінчиних рук.

Хапнув з такою силою, що банька тріснула по якихось фігурно-криволінійних тріщинах, миттєво розпавшись на кілька довгих і гострих як лезо бритви стрічок.

Ці стрічки розпороли Ігору Петровичу обидві руки по лікоть, пошматували жили і сухожилля, вени і капіляри.

Уже в падінні він наче сам застромив собі іще дві склянні скалки десь під шию, - і все було скінчено.

Мабуть що він не встиг навіть відчути болі.

Як великий лантух, він упав всією вагою на металеву міжподвірну сітку, через котру на чужу територію брудними від землі шматочками-згустками стікало те, що іще хвилину назад було сусідом через паркан.

 

...Я пам'ятаю цього сусіда, і самогонку його пам'ятаю теж.

 І свій улюблений Закарпатський коньяк я не забув так само.

Там гарно було тоді, у цьому саду з хатиною...

Як тепер, - не знаю.

 

***

 

"Пошли, Вова, дровец притащим... в Карпатах ихних снег говорят выпал."

Старий жилавий симпатичний чоловік, і його син, хлопчина під два метри, - обоє вигріті, ситі, хатина в самому серці галичанського раю, біля річки, під лісом що нагорі.

"Так есть ведь еще дрова, папа... Может, завтра?" - В цьому дуеті головний не він, не хлопець, хоч і народився вже тут від сільської жінки, а не там, звідкіля його тато, котрий за 40 років життя на Галичині так і не вивчив української літературної, єхидно називаючи її "это польский язик."

"Завтра тетя Зина с Николай Петровичем приезжают..."

"С Москвы?.." - хлопчина потроху збирається, хоч сонце ще високо, та й снігом якось зовсім і не пахне.

"Они в Крым переехали в прошлом году, бизнес завели, нормально живут..."

 

...Нескінченну кількість разів щороку ходять вони цією стежкою догори до лісу по дрова, хоча половину цих років ходили за кількарічними буками і грабами на будівництво цієї ж хатини.

Сільські тутешні патрійоти, котрі герої лише під чарку, у себе на кухні біля теплої жінки, - ніхто ніколи не зловив їх за руку.

Бо, - молодець серед овець, а для молодця, та ще руского, та ще з пістолетом у письмовому столі, та ще колишнього кагебіста часів СССР... - само вівця.

Страшнувато це для них, героїв, а раптом шо...

 

..."Дядю Володю помнишь?.. ну жена у него еще художница?.."

"Бендера который?" - молодий здоровий хлопець кров з молоком, не п'є, не курить, ходить в спортзал, живе біля лісу... Легко іде вверх, легко спускається й донизу. Усе як завжди.

Старий засміявся : "Какой из него бендера, с психикой у него не лады... В Америке они..."

"Что?.. ничего себе..." - вони вже в лісі, серед дерев, на зруйнованих капищах під ногами, на склепіннях древніх печер, котрі чують і бачать усе. Пам'ятають теж.

"Так что, Вова, пугать нас гринписом уже больше некому." 

Старому стало смішно, навіть весело од власної дотепності.

Він підійшов до краю спуску, вдихнув на повні груди, видивляючи сільські хати, зорані на зиму городи, та бродячих псів на горизонті.

"Папа... пап..."

"Что, сына?"

"Меня кажется змея укусила, пап..." - на молодому рожевому обличчі іще не страх, але усмішка кудись зникла.

"Какие нынче змеи, сына?.. осень уже позняя, что ты..." - старий проте нагинається, роздивляючись червонувату продовгасту пляму на нозі над кісточкою, - недбалу, як мазок кадмію червоного пензлем колонок №3.

"Мне плохо становится, папа..."

Вони залишають пили з сокирами на потрощених гранулах древнього капища, і рушають до спуску на свій будинок.

 

Нескінченну кількість разів йшли вони цим спуском, тягнучи напролом чи сухостій, чи зеленолисних букових підлітків.

"Ну ладно, сейчас скорую вызову, пажди...Да, в дачном кооперативе, змея укусила, ждем... сейчас, сказали, приедут..."

Ступили на карниз із потрощених гіпсових плит іще юрського періоду, помаленьку і обережно зсуваючись донизу, - бо ж осінь, сира осінь, мокра пізня галичанська осінь живе і тут...

У хлопця на обличчі починають проступати червоні плями із якимись синіми прожилками, тай дихає він уже якось інакше, не так як на підйомі.

"Вова, Вова, держись, еще пару минут..."

 

Купа крейдових відкладів якось раптово замість того аби поїхати під ногами униз, розверзлась наче кратер вулкану. І хоча він провалився в нього лише по кісточки, проте втратив рівновагу і полетів униз головою.

Хлопчина-спортсмен, він би легко зробив кілька сальто і приземлився б на ноги, але ці крейдові відклади зрушили з місця буковий понищений сухостій на узбіччі спуску, бічній гілці котрого не залишалось нічого іншого, як почекати, поки це молоде юначе тіло всією своєю вагою настромиться на нього. 

Суха обломлена гілка витримала цю вагу, і не зломилася.

 

...Швидка приїхала через 40 хвилин.

Байдужі, ввічливі і якісь тупі обличчя медиків.

"Ми поспішали, але всюди корки, знаєте..." - Те, що вони побачили, здається, їх швидше розізлило, аніж шокувало.

"Мужчина, шо Ви нам голову морочите? яка ж тут змія?.. це ж хибний виклик..."

"Бляди-и-и-и!!!.." - заволав завжди спокійний і незворушний, із абсолютно здоровою психікою мій колишній викладач основ філософії, - гарна людина, зрештою, котра і голодного нагодує, і ситого переконає у своїй правоті.

"Мужчина, не скандальте, а то ми бригаду викличемо... Ми все розуміємо, але...безсилі. Заповніть папери, будьте добрі, у нас багато викликів."

 

...Ці вічні капища повз котрі ми з другом_по_партії ходили роками, ці буки котрі вона обіймала лишень зайшовши в ліс, і цих мудрих чорних чи сірих змій та ящірок, цю річку під горою котру я пив за будь-якої погоди, - усіх їх я пам'ятаю такими, якими вони були тоді.

Як там тепер, - не знаю.

Кроки слід у слід


"Вони риплять..." - зупинився я перед самим порогом.

"А не рипіли?.." - Алла тримається спокійно, і з перших же хвилин старається нічому не дивуватись.

"Н-ні..." - видихнули синхронно я і Джеррі.

"Це тому що я приїхала..."

"Умгу... нуанє..." - мимрю я, заперечно хитаючи головою і пропускаючи жінок наперед.

" Ох, не здивуюсь, якщо перестали рипіти ті у мансарді..." - якось умиротворено оголошує Джеррі, - і ми заходимо.

 

...Вночі мені снився кошмар.

Що я стою у пустій кімнаті, всі стіни котрої завішані картинами із живими 3D-зображеннями. Час од часу в картині з'являлось обличчя Джеррі, але як тільки я його знаходив воно зникало, і виринало вже в іншій картині. І я повинен був панічно шукати саме ту картину на всіх чотирьох стінах, де воно з'явилося наступного разу.

Чим далі, тим швидшою ставала зміна цього калейдоскопу, і коли я відчув що не встигаю за його наступною появою, я почув наближення панічного жаху і свій власний крик "Джеррі, ти де?!!".

І прокинувся.

Поруч стояла Алла, через хвилину зайшла Джеррі із гарячим чаєм.

"Випий, Володя, в тебе жар." - Джеррі присіла на ліжко, обійняла мене за плече, і примусила випити якийсь гіркий гарячий напій.

"Ти кричав, чоловік... чергове жахіття?" - скільки років ми з Аллою надивились таких жахітть мало не щоночі, - що я, що вона.

"То шось новеньке... Приснилось, що я не можу знайти Джеррі серед натовпу якихось рельєфних калейдоскопів..." - Тут є й полину трішки, чую на смак.

"Аво ж найшов уже...То зима прийшла, просто зима." - Джеррі забрала пусте горнятко. - "Зараз зроблю трішки інший, не спи ще..."

Ми мовчимо всі троє.

"Алла, ти ледве стоїш на ногах... іди спати, золотко."

Вона кивнула, поцілувала мене в щоку, й пішла до себе у кімнату.

"Я зараз, не засинай ж іще..." - Джеррі зникла за дверима кухні, через хвилину несучи черговий трунок.

Знову обійняла, сіла поруч.

"Мені потрібно звикнути до Аллиної присутності біля тебе..." - сказала тихенько, але я іще не зовсім сухими губами затулив її  губи так само тихенько і ніжно.

"Їй теж це потрібно, повір..."

Джеррі вдихнула повітря, як риба, аж закрила очі, прихилилась. - "Я хочу до тебе...Алла мені усе розповіла..."

"Та?.." - Усе це що, пробачте? - "Та?. і?.."

Джеррі тяжко зітхнула і наважилась:

"Що сексу у вас давно нема, бо їй не можна. Що операцію робити не можна також. Що ти все одно нікого не мав і не маєш. Що про нас вона знає усе. Що ми можемо так само і далі, але так щоби вона цього не бачила. І що..." - Здається, вона зараз заплаче. - "І що вона теж любить і тебе і мене-е-е..."

Джеррі розридалася просто мені на плечі.

 

А я мовчав. 

Що я міг сказати? Єдино те, що знаючи Аллу купу років, пройшовши з нею усі кола пекла, я так і не знав свою дружину до кінця.

Ніколи в житті Алла нікому не розповідала нічого особистого про нашу сім'ю. Будучи за природою щирою і дружелюбною, Алла ставала зачиненою скелею там, де справа стосувалась особистого життя.

І не було на світі людини, заради котрої вона зробила б виняток.

Але цією людиною,  я впевнений - вперше і востаннє, стала Джеррі О'Нілл, дівчинка з очима кольору сонця.

 

 Коли уже пізніше, через не дуже й довгий час я згадую наші перші спільні дні після переїзду Алли, то це поступове звикання до спільного життя нагадує  мені похід трьох подорожніх через незнайому, а тому небезпечну місцевість. Похід крок у крок, слід у слід, потилиця в потилицю, і безо всяких шансів на страховку.

Я згадую кожне наше слово, кожен рух та кожен погляд.

І тішусь, що ми  гідно й достойно через цю незнайому місцевість пройшли.

Не падаючи, не відходячи убік і не озираючись назад.

Пройде зовсім мало часу від цієї першої зимової ночі, і кожен з нас змінить себе заради іншого : я заради Джеррі, Джеррі заради Алли, Алла - заради нас трьох, а ми усі разом - заради простого права на життя і на любов.

...Але схоже на те, що цей час вже настав.

 

..."Дядя троха простудний, кохане..." - Але відсуваюся вбік, уступаючи частинку входу.

"Нічо... я тебе вилічу...трішки..."

 

Сонце сховалось у тиші падаючого снігу.

Reefs on shallow water


...Алла, моя законна дружина, - природжений керівник. Із тих, котрі з повагою вислухають чиюсь точку зору, чесно висловлять свою, - але вчинять так, як захочуть. І дуже часто цей практичний вихід не має нічого спільного із двома висловленими точками зору.

Колись ми з нею, будучи по суті абсолютними антагоністами майже зі всіх питань, стояли на роздоріжжі : одна дорога - це різні точки зору, друга - відсутність точок зору як таких, заради спільного життя.

І тоді ми звели їх докупи : можна бути антагоністами - але не ворогами, і можна очистити свій світогляд від більшості точок зору як таких якщо вони заважають людям бути разом.

І все стало на свої місця.

Виявилось, що ламати себе - це не лише не страшно й не фатально, а дуже навіть корисно.

Наше життя після роздоріжжя стало цікавим і змістовним, як з чистого листа.

...Джеррі  О'Нілл, моя двоюрідна сестра не по крові, кохана дівчинка, - як і Алла Ганська, належить до тих рідкісних жінок, з котрими зустрівшись один раз залишаєшся на все життя.

З котрими ти не можеш не бути чесним, та і просто самим собою.

Проте, якщо Алла любить помріяти вголос, то Джеррі проявляє себе в залежності від ситуації. Вона не копирсається у минулому, не вибудовує конструкції майбутнього, ніби живе поточним днем. Та можна бути впевненим, що у кожній ситуації вона поведе себе так, як вимагає саме ця ситуація. І ні грама більше чи менше.

Якщо присутність Алли це своєрідний подразник для якихось дій, то присутність Джеррі - це як атмосфера для життя : вона є, ти знаєш що в ній живеш, і що жити без неї не зможеш.

 

...Місце де ми живемо навіть з натяжкою назвати фермою неможливо. Ізпочатку я обізвав його своїм улюбленим словом "ранчо", хоча це теж не зовсім класичне ранчо.

В Україні це би називалося "хата-город-кусок-поля", з тією різницею що тут незрівнянно чистіше. Різниця, як на мене, грандіозна. 

Тут, коли ти виходиш за межі своєї території, будь готовий відповідати і платити за кожен свій крок, - в прямому значенні чи в переносному. 

І так як всюди серед людей : якщо ти не зробив зла - це нормально і ніхто й не помітить цього твого "подвигу". Але якщо ти міг зла не зробити, але з різних мотивів його все ж таки зробив, - це твій вибір, і це - злочин.

Все виявилось простим і зовсім не аж дуже так незрозуміло і чужим. 

Передивляюсь свої старі замітки_по_ходу про село в Україні, і аж тепер до мене доходить, навіщо я їх писав.

Одного весняного сонячного дня я дам їх прочитати "фермерці" Джеррі і скажу : "Оця земля, сонце, тепер для моїх рук. Але козів пасти ми усе-таки будемо разом. Як дань традиції."

 

...Ми не розкачувались ані дня. Алла одразу ж облаштувала собі майстерню і засіла за роботу, Джеррі вже в статусі господарки ранчо постійно щось облаштовує, я пишу ці тексти, складаю якісь плани, веду якісь поточні справи, допомагаю Джеррі там де треба моїх рук. Та і про курси водія треба щось думати : надіюсь що навіть з моїм зором, і тому не ідеальною реакцією, це все ж таки можливо. Бо без авто тут - нікуди.

 

...Усі рифи, що стирчать звідусіль, - усі вони на виду.

Тому ніхто з нас їх просто не помічає.

"Ми не лукавили з тобою, - ми просто йшли.

У нас нема зерна неправди за собою."

The third alternant

 

..."А шо би було, якби ми взяли одне прізвище?.."

Простуда мене ще не лишила, незважаючи на обіцянку Джеррі. Але її чаї поступово роблять свою добру справу, і я починаю щось трошки думати, - в тому числі і про таке.

"А шо би було?" - мило усміхнулась Джеррі. - "Ми усі троє були би О'Нілли..."

Не Ганські ж, ясне діло...раптом ж з'явиться на світ ще хтось четвертий?..

Для Алли таке питання не має ніякої актуалізації, - вона давно на свому артистичному псевдо, котрим підписує роботи і котре фігурує у всіх документах. Але по ній бачу, що думка про четвертого у неї виникала теж.

...Вони обоє - зовсім як сестри. Старша потужніша брюнетка Алла і невеличка струнка рудоволоса Джеррі : я зовсім не знаю, про що вони спілкуються між собою, але тішусь, що це по-сестринськи. Ревнощі ж,- а вони є, бо ж живі люди, - кожна з них заховала якнайглибше, так як це вміють лише жінки.

..."А городик цей тепер на мої руки..." - сьорбаю гарячу юшку, продовжуючи розмову, аби просто чути їхні голоси.

"Ми з Кет набирали робітників..." - підтримує Джеррі. - "Але тепер того й не треба..."

Село для Алли - стихія, де вона народилась і виросла. Але весь світ їй заслонило те, що називають покликанням на все життя. Не малювати вона не може, і весь смисл життя для неї - це арт...

 

..."А шо буде, як я не здам на права?.." - питаю аби питати, бо відповідь знаю, аби просто чути голос.

"А нічо не буде..." - знову усміхається Джеррі. Гра продовжується. - "Я буду за домашнього водія і за Убера для транспортування полотен..."

Умгу... Ну а з тракторцем на полі я уже як-небудь розберусь.

 

..."А шо було би, якби я відрікся з кінцями від того Бруклін-Огайо?.." - озвучую останній риф, про котрий я думав в перерві між зупами та полиновими чаями, - але своє рішення я уже знаю теж.

"А нічо би не було..." - Джеррі цілує мене у гаряче чоло зовсім як малу дитину. - "Тобі було б краще, що позбувся тих фанатів..."

 

...Вона час од часу підходить до вікна, де видно більшість території, і щось уважно виглядає у тлі дерев. Злегка усміхаючись до себе, відходить убік і щось порає в кухні. Я помітив це уже кілька разів.

"Щось не те, сонце?.." - питаюсь не те що би з тривогою, але якось так заінтриговано.

"Ні-ні," - одказує із розуміючою усмішкою. - "Все те, не хвилюйся..."

 

...Теплі руки вкладають іще простудженого мене у постіль.

...І якби я писав і думав лише про те що хочу, то там було би тільки одне слово у нескінченних варіантах та іпостасях : Джеррі. 

 

Who is here?

Простуда не лишає мене уже багато днів. Якесь дивне таке відчуття "не здоровий - не хворий"... Будемо вважати, що це є закономірний процес адаптації до нового середовища шляхом тотального очищення від заокеанських і уже тутешніх усяких козявок.

Тим часом, од нічого робити, я склав собі тестінґ : хто із знайомих переселився в Америку чи часом сюди заїздить, і кого із них я теоретично маю тут за сусідів.

Тест виявився непростим, радше тому що із багатьма з ким з них я перестав контактувати іще до їхнього переселення. І не грає ролі, у якому стані наші відносини були на той час : якщо вдасться кого з них тут віднайти, то усі відносини автоматично воскреснуть. Такова селяві ж бо.

На слуху - два колишніх колєґі.

Один з них колись несподівано виграв грінкард і різко разом з сім'єю десь тут осів. Мабуть, що знайти його по реквізитах буде не важко. Художник, до речі, музикант і ще купа всього іншого. Ну так було тоді, в Україні, хто зна як тепер. Розійшлися ми з ним не на надто дружелюбній ноті, але то діло поправиме, якшошо.

Другий колєґа був таким не просто по каві, а на його сестрі я мало здуру не женився. Бозя милувала, і величезну роль зіграв мій вредний прямолінійний характер : коли я з першого ж погляду не взлюбив їхню маму, я на оглядинах так прямо їм всім і заявив. Наслідком було висловлене мені велике "фе" і забрана заява з загсу. Потім виявилось, що від того всього виграв лишень я один.

Але - справа минула. Колеґа він був файний, щирий, і у його переїзді сюди не останню роль зіграла та ж сама їхня мама. Тут уже в виграші був він. Ок, - був би радий з ним зустрітись.

Так-с, хто ж ще?..

Ще десь тут крутиться моя однокласниця Аня-піаністка, але де?.. Востаннє вона працювала у Мексиці, і нічого більше не знаю, навіть теперішніх ініціалів. Тєжкий трафунок...

Є ще родина одної файної знайомої з передмістя, в котрої я колись працював по найму. В принципі, прізвище знаю, плюс її чоловіка теж, - можна пошукати по базі.

Ще пригадав двох жіночок теж по колишній роботі, але прізвище пригадати то глухий номер...

Ну і ніби все.

А воно мені треба? - питається в задачі.

 

..."Шось не те з цим Зеноном," - заявила якось Алла після телефонної розмови із нашим потенційним салонодавцем. - "Не те там шось. нюхом чую."

Нюх у неї такіда, ше той. Це насторожує, бо крім цього приміщення поки що ніяких варіантів.

..."А він - це точно той, від Отто?" - резонно запитує Джеррі, і ми всі глибоко і міцно замислюємось...

А й справді, - що ми знаємо насправді про людину, з котрою колись домовлявся Отто Шульц?.. Та нічого, окрім того. що він сам підійшов на похоронах і назвався Зеноном, колегою Отто.

Ха, як цікаво...

..."Жіночкє, нема питань." - Бадьоро проголошую я зі своєї простудної канапи. - "Він мені пішов не в масть уже на третій секунді, якщо чесно між нами дівчатками. Тому буде те шо бути має, а нє то буде шось гинче котре ще не знає ніхто."

На тім і порішили.

 

..."Джеррі, а чо тебе назвали чоловічим ім'ям, рибцю?" - Інтересно ж, холєра.

Вона знизує плечиками : "Є якийсь такий варіант якогось племені, де Джеррі то ім'я жіноче. Ну як Василь і Василина... Давнє якесь плем'я, котре жило під екватором... А шо?"

Нічо. Всьо файно.

The same are the same starlings and storks

Америку я не сприйму, - це вже ясно. Не тому що вона така гарна чи погана, близька чи далека, чужа чи рідна, ні. Просто вона інакша, як інакший і я, опинившись у цій самій інакшості. А оскільки ж я нікуди особливо далеко від ранчо не віддаляюсь, то те що вона мене такого не сприйме теж, обидві сторони якось цілком задовільняє.
Найголовніше чого, власне, не сприймаю я - це її різношерстність. Цей калейдоскоп абсолютно різних людей, котрі копошаться у спільному котлі мене особисто розхристує і дратує. Не звик я до такої мозаїки всього і вся, навіть у містах великих, не кажучи про ту провінцію відкіля я сюди приперся.
Но, то нічо. Бо приперся я сюди не для сприймань, а спосіб життя котрий я веду на ранчо - це точно те саме, що я робив в Україні. Тобто я , так виходить, далі селюх. Чи ранчер. Чи любитель Джеррі. Чи і таво, і другова.
..."Кетрік була чудовою жінкою..." Це Робсон, сержант Робсон ачи просто Джиммі, знову.
Виявляється, він не чужа людина в цьому домі, і теперішня його поява - це не за профілем дорожньої поліції, але - за профілем поліції просто... такі справи...
..."Ти,Влод, найголовніше - не спіши з висновком що ця країна вас з Аллою стрічає неприємностями..." Дерев'янний фотель на веранді під ним скрипнув, коли Джері поклала на стіл ще одну миску з налисниками ( сирні та м'ясні налисники це була моя ідея). Алла зосереджено намагалась зрозуміти співучу, до речі, американську-не-англійську, - ленгвіч. Для мене це теж нелегко, якби то не було.
..."Добре, що це все стається з вами в найперші часи... Тепер ви усе це швиденько розкладете покроково, багато чому по ходу навчитесь, і далі все буде точно окей, не сумнівайтесь. Гірше, коли спочатку все чудово, і люди не готові до поганих несподіванок... не всі з цього вилазять, знаєте..."
Знаєм.
... Кетрін була не тільки чудовою жінкою. Як виявилось, її тут багато хто знав і як щедру благодійницю, і як професійного діловода, досить таки багату людину навіть за американськими мірками, а потім - і як успішного фермера. Фактично, дякуючи тій основі яку вона заклала на ранчо, ми усі тепер спокійно вирощуємо свої урожаї, котрі у нас систематично скуповують іще Кетині клієнти, і зовсім не переймаємось фінансами. А коли настає яка неприємність, як от тепер, з'являються на Кетиному фотелі такі-от друзі сім'ї як тепер сержант Робсон. Джиммі Робсон.
...Кілька днів назад уже надвечір я закінчував роботу в полі. Вивчав тракторець-культиватор-оратор. Хоча що там вивчати, - все просто як українська дошка, але - надійно, як справжня фірмА.
Вимив руки в стодолі, пішов доїти козу Корову. Назвав саме так, бо коли підходжу до неї, вона спокійно стоїть, перестає жувати, і дивиться на мене великими телячими очима. Ну чисто тобі теля, а не коза.
Прийшов шикарний рудий кіт попити молока. Джеррі називає його Мілкос, бо бачимо ми його дуже рідко і тільки на процедурі доїння кіз. Мілкос - тобто, той що п'є молоко. Нехай, - хоча руде воно таке ж як і Джеррі.
Назбирав яєць, зайшов до кухні. Нікого. Йду до Аллиної рум, звідкіля долинають якісь звуки.
Джеррі з Аллою сидять поруч біля монітору.
"Все на нині, - кажу, - зранку підготую ящики, зара нема сил на то всьо..."
"Що тобі зготувати, Володь?" - питає Джеррі, готуючись вставати.
"Нє, нічо, я сам собі возьму, сиди... А ви що там шукаєте в тому всесвітньому смітнику?" Інтернеті, тобто.
"Знайшли вже, клієнта з артсалоном." - мило і єхидно усміхаються обоє, майже в унісон.
"О май Гот... Це котрий уже? четвертий?"
"Шо-о-остий, любий ти наш спільний-незамінний". Сміються.
Перші п'ять включно із Зеноном-Зеником пролетіли по лінії поліції як носії шахрайства, забороненого навіть законодавством Сполучених Штатів, хоча дозволеного тут усе ж таки набагато більше, аніж забороненого. Через кілька днів приїзд нашого друга сім'ї Джиммі Робсона був викликаний і цим випадком теж.
...Я набрав того що було в холодильнику, і пішов до себе в кімнату.
Дико нили простуджені ще у 25 років обидві ноги нижче колін. Тепер вночі мене чекатимуть не лише кошмари, а і просто дрижаки по тілу і , як наслідок, безсоння на кілька годин. Уже не один рік із-за цього всього я засинаю десь посеред ночі.
...Десь посеред ночі прийшла Джеррі. Зі сходом сонця - пішла.
Я не бачив цього, бо спав на рідкість міцно й спокійно.
Саме тому і знаю, що Джеррі була поруч.


Такі ж самі шпаки й лелеки

 

Моя українська трава з бур'янами прийшли за мною і сюди.

І хоч клімат тут не зовсім такий самий, а океан на сході не так далеко, наше ранчо - це Рай на трасі на захід від самого шо не є Сіті, в чисто українському лісі, і з надзвичайно рідкісною, абсолютно вже не українською рисою, коли найближчого сусіда ми можемо побачити на горизонті лише у ясну погоду, а так то - ще й 300 метрів від траси. Красота.
І я, як господар чисто української трави з бур'янами гонорово тепер, значить, беруся її косити.
Для цього діла постаралася іще цьоця Кетрін О'Ніл, земля їй пухом.
Різногабаритні ручні коси : це відпадає, бо території велика, і то страшно тяжка робота - косити вручну.
Бензокосарка, не руска і не українська, ясне діло... Ну то таке, на крайній випадок : ну їх ці мастила, бензини...
Тракторець : оце тут підходить найбільше, якщо чесно. Але воно теж торохтить, та і зв'язок з землею в тебе мінімальний. То на любителя, най собі почекає.
Ну і моя любимка : електрокосарка тобто триммер, чомусь аж півторакіловатний. Не тіко траву, а і деревце зріже. Но, - хоть і запотужна, але ця штука саме для мене.
Є ще тут і мініелектростанція (для триммера?..), але мене за звичкою цілком влаштовує 100-метрова котушка проводу. Беру то всьо, виходжу надвір, і - ще тота Савапуга, а тепер МістерГанський-работнік зволить працювати.
...Колись в Україні косив свій садочок. Ну і на свіжоскошеній траві зазвичай миттєво з'являється якась живність. Чи змії/вужі з нір вилазять, чи мишки перебігають, але завжди за тобою ходять всякі пташки. В селі біля нас жили в основному диркі (деркачі), дикі голуби, і лише останніми роками з'явилися шпаки. Шпак - це така куцохвоста чорна пташка, - іще крок еволюції - і стала б людиною в кращому розумінні цього слова, настільки воно рідне і своє. Одного ж року в селі якась холєра перегризла горло нашому дирку, і я вже був готовий прибити сусідського кота ("біла лисиця" - так він був названий в одній із старих заміток), та друг_по_партії мені пояснила : птахи теж гризуть одне одне, тому Дирка могла загризти і сойка, і ворона, і та ж сорока, - теж усі страшні хижаки. І зовсім не конче сусідська біла тігра. На тому й порішили.
Так-от. Там у селі шпаки чогось були у нас за рідкість, і побачив я їх лише кілька разів на свіжоскошеній траві, коли воно бігало по діагоналі втритул до мене, як у себе дома збирало мушок і зовсім нічого не боялось.
Згадав я про них і тут на ранчо. І тут вони такі самі, куцохвості чорні курки.
...Вночі мені приснився допит : мої колишні родичі щось дуже мило в мене випитують, я чесно усе їм розповідаю. Вишуканий такий допит. Такий, коли тим про кого вони випитували потім в реалі стає дуже погано, а уся їхня милість уже наступного ж ранку перетворюється на садизм теж уже реальний. Є такі сни, хто знає...
Джерина долоня торкнулась мого чола в останню мить допиту. У темряві її очі світилися якимось зеленуватим світлом, а золоте волосся стирчало як антени у всі боки.
"Джеррі, а вони в тебе справді сяють, очі в смислі..." - бурмочу і притуляюсь там, де у жінок між шиєю і плечем є місце саме для чоловічої щоки.
"То тільки ти і бачиш, братику... ти такий самий. Ми з однієї планетки, рідні ми..."
"А Алла?" - "Алла з сусідньої, Алла - друг."
...Багато років я думав на ці теми, напів вірячи, напів сумніваючись, терплячи кпини та замикаючись в самому собі. Перестав сумніватися аж тепер.
Чому ми тут? чому так є? для чого це все і що далі?.. ой буде ж про що нам поговорити відкрито усім трьом... мало не здасться...

Berry-raspberry...

"Я тобі зіпсую всю малину..."
Ця фразочка, видана мною ще в Україні, перепливла зі мною океян, і ще довго псувала мені настрій вже тут, коли із самого початку гішефт по-американськи почався із кохання, похоронів та американських копів. Ну, - але це було тоді.
... Ми утрьох збираємо малину. Так лишень, аби поїсти увечері усім разом. Цей невеличкий біло-червоний малинник засіявся сам по собі просто за 30 метрів (ярдів? футів? блін...) від хати.
Основний же, котрий на продаж отам у полі : топати до нього хвилин зо п'ять по ріллі гарним темпом, і там зараз працює дві сімейні пари Джериних робітників за наймом. Мала приїхати ще третя, але Сандра умудрилась у цю спеку простудитись, а її чоловік, як порядний американський сім'янин, ясне діло її не пустив, тай не приїхав і сам.

Піпкнув їхній фургончик, Люссіль здалеку зробила відмашку і Джеррі потопала-попливла до них, - визбирали, відев.
... "Тобі не здається що це підло?" - спитала Алла, коли ми залишились самі, і на мій запитальний погляд додала - "...ну що ви із Джеррі ?.."
Гмм... та ні.
"Та нє, - так і кажу, - не здається. А тобі ?"
Алла з усмішкою заперечно похитала головою.
"А чо ж питаєш-то?" У нашому чудесному сімейному малиннику явно запахло інтригою.
"Ну... Джиммі... тобто ми з Джиммі... ну він мені там наговорив усяке... поніме?.."
Так-с, я поніме і чую, що до мене починає підступати сміх.
"І типу ви з ним уже спите..." Сміх починає розбирати мене догола : сміх не нервовий, сміх не із ненависті, а якийсь фантастично цілющий і нереальний сміх полешення... Нарешті.
"Ги... коли ж ви стигли-то, мать вашу най не кажу шо?!.."
Алла так собі мило схилила голову на бік, кивнула на попереднє питання, і проковтнула чергову жменьку малини, солодкої як тая самая, котру я не дуже-то й зіпсував своїм невміння пробивати гішефти.
"Та я тоді на ніч лишилась в салоні, ну і ..."
"...і він тобі допомагав розвішувати картінки, а заодно проводив курс гамериканської моралі, нє?"
"Ну тіпа yes таво..."
Всьо, я вже не можу, і регочу.
"Ну сімейка, блін... Ну шо одне шо вторе, шо штири в купі..."
Сльози течуть в мене з очей, я не стримую ані їх, ані його - щасливого сміху полешення.

"Ну і я тобі це сказала, значить..."
"Ну і я почув, Аль... ги-ги-ги...Ну ніякого тобі українського встиду... ги-ги..."
Алла блимнула на мене з-під лоба : "Україну не руш..."
"Я йї не рухаю, - огризаюсь не дуже й злосно, - коби вона мене вже не рушіла, то й усе нам щастя..."


... "Ви сі сварите чи шо?" - Джеррі винирнула відкілясь збоку, обдерта малиновими колючками, із червоними пасами над губами.
"Джей, тримайся за кущ, бо зара точно грохнешся," - я зубоскалюсь просто Аллі в очі, відкрито і щасливо. - "Алла і наш дорогенький Джіммі - коханці."
Якби Джеррі сказала руско-украйонське "шо?", це б було не так ефектно. Але вона сказала своє класичне "What???..." Люблю я це ВОТ, із самого першого разу люблю.
"О Боже, шо сі творит на Божім світі?" - для повноти картини Джеррі ще б мала сплеснути руками, - "Розпуста і гріх на кождім кроці... Шо значить Гамерика, най Бог боронит..."
Вибух реготу на трьох, відро малини, - і пора у хатку.


... Американський інститут сім'ї для мене, чесно кажучи, загадка.
З одного боку, вони дуже в цьому принципові, а з іншого в мене скаладається таке враження, що їм абсолютно пофіг чи завтра їхня сім'я існуватиме у вигляді вчорашнім, ачи просто через кілька зайвих слів чи поступків переміниться на незрозумілий союз заочних співмешканців. Якесь в мене таке враження, що вони і сходяться і розходяться за три секунди, і це усе робиться із абсолютно спокійною впевненою фізіономією .
Но, але шо я можу про це судити : кілька моїх якихось випадкових спостережень... може все зовсім і не так, не знаю.
Дивуюся, що Джеррі зовсім не така, ну не зовсім така як вони, інший типаж. Зрештою, яка вона американка у глобальному смислі? та теж ніяка...
Але то вже явно виховання стороннє.
Ну і цьоціне, Царство їй.., ну Джеррі знає де.., ну і подяка само собою.

Relaxed world

"Во-ло-дя..." - Джеррі випросталась усім тілом, повільно наблизилась до мене впритул, повільно як солдатік опустила руки вздовж тіла і поступово, теж як у сповільненій зйомці, подивилась просто в очі.
Так само повільно і поступово на її обличчі почала з'являтися усмішка, котра ширшала в такт погляду, і в одну мить разом із жовто-гарячим сяйвом цих рудих очей прозвучав завершальний акорд цієї почуттєво-кольорової музики : "Нема нічого у цьому світі,чого би я боялась, Володя".
Я спробував відкрити рот і сказати щось типу "А в якому світі є?..", але рот закрився сам, не в стані промовити те, чого вочевидь говорити було не можна і не треба.
Але Джеррі почула. Здалось лише, що на мить у неї змінився колір очей, проте з тією ж усмішкою вона розвернулась і пішла до столу.
Вечеряли ми мовчки.

...Американська медицина зробила із Аллою не чудо, - вона зробила звичайну роботу, яку могла б зробити і медицина українська, не будь вона байдужа до такої міри, котру не пом'якшують уже ніякі суми валют.
Операція була подвійна. Частина лікарів прослідковувала дихання та алергічну реакцію, інша частина - робила власне саму хірургію. Я цього не бачив, але собі можу це уявити. Там звідки ми приїхали така операція могла майже гарантована завершитись смертю на операційному столі. І ніхто би за це не відповів, і крайнього би не знайшлося. Тому там ми навіть не починали розмов на цю тему. Тому ж одним із пунктів нашого тепер уже такого смішного гішефту була таємна надія саме на медицину американську. Може пунктом і найголовнішим, - якщо є надія аби вірити.
Пройшов час, я устиг забути дотик Аллиного тіла, схоже ще в Україні, але тепер у мене не виникало навіть думки про одне ложе із моєю дружиною. Я був щасливий тим що сталось настільки, як щасливою є людина поруч із незайманою дівчиною. Вона знову стала для мене тією самою дівчинкою, котру я зустрів уперше і котра буде зі мною все життя.

..."Тіко скажи свому Джиммі, аби він мені не наближався до Джей ближче як на два метри." - промичав я із повним ротом огіркового салату з сиром і помідорами. - "А то я його приб'ю, і він буде мусів показати до мене свою гамериканську профешн..."
Дорізаючи свіжі помідори у миску, Джеррі повільно поклала ніж на стіл, випросталась усім тілом і повільно наблизилась до мене впритул...
Так-от, далі вечеряли ми мовчки.

Michel

Це не "1000км по прямій".

Це нескінченний лабіринт, котрий без Третього Ока не пройти.

І простір-час, котрий насправді вже давно не тривимірний.

Саме відтоді, до чи після чи від "The_end_of_the_World-2012", котрий дійсно настав.

А хто помітив-то?..

***

Наш брат-художник має до Франції таке саме відношення, яке має до Антарктиди чи Маріанської западини. 

Тобто, він є там де є, і може малювати усе що перед очима, що уявляє чи уявляти хоче. Було би бажання, а все інше дасть Бозя, чесно.

Так от :  один раз розкручений штамп про ах-ох-юй-Париж, -  і чомусь вважається, що ото воно і є, - паранойна мрія усіх креаторів найрізноманітнійшого штибу.

Я вже й не кажу про те, що французька культура не є нічим аж таким як для туриста, так і для художника зокрема : були і є й кращі, неповторніші, та й просто недосяжно шикарні  культури-країни, міста-села, гори-пустелі.

І коли ця Мішель з'явилась у нашому житті тут в Меріленді, мені стало якось тоскно : ну, думаю, почнеться зараз, - про Париж з Монмантром  і про себе, найкращу і аж ну дуже вже неперевершену.

Та на щастя, я вчергове помилився.

...Мішель була Зенон-Зеникова friendwoman, бо як для girlfriend вік у неї вже трішки не той.

Коротше, жили вони разом.

Зеника ж Отто колись надибав чи то в Греції, чи то в Чорногорії, і купився на його типаж : такий собі монах-схибник, високий, худющий, з горбатим носом, чорно-смоляними патлами і такими ж бородою та очима, малює собі свої картинки насамоті з цілим світом. Глянеш, - середньовічний типаж у всій своїй автентиці.

Жив він провінційно-просто, вимальовуючи якісь химерні свої фантазії, безо всяких надій на десь-шось-аж-таке. Але дивився ефектно.

І Отто замислив грандіозний авантюрний план із Зеником в головній ролі.

Суть плану полягала в тому, що Зеник "робиться" солідним художником із доста таки відомим ім'ям, стає  партнером Отто по каргалах (картинних галереях - сленґ), обличчям у прямому смислі їхньої цієї самої компанії.

Разом вони продюсували художні проекти, здавали в аренду майстерні та арт-салони, ну і все таке інше. Можна сказати, робили дуже гарну справу, звісно ж за гроші Отто та його друзів по всьому світу.

Задля того, аби створити собі рекламу, Отто дякуючи Інтернету "зліпив" там Зенику таке реноме, на котре купилося море художників зі всього світу. Він і біографію там вигадав, і неіснуючі регалії, і зробив такі шикарні віртуальні альбоми Зеникових картин, що у Зеникову геніальну аскезу повірили усі, окрім тих небагатьох, хто знав Зеника справжнього.

Погано від цього не було нікому, але саме на таких небагатьох Зеник потім і спіткнувся.

Пишу про це без тіні якогось осуду, тим паче - бідного Отто, а за той коротенький період після Отто я Зенона-Зеника пізнати просто не встиг.

...Працювали разом вони якісь кілька років, але за цей час допомогли дуже багатьом неприкаянним художникам зі всього світу, котрих якимось вітром занесло у цей далеко не бідний Меріленд-Вашінґтон. Так і Алла цілком могла мати артсалон від Отто, якби не ... якби по тому всьому Зеник не зробив абсолютно непотрібну дурість.

Йому давно здавалось, що біля Отто він і заробляє мало, і що Отто його використовує у-темну, і що він сам вже дозрів до персоналії шефа своєї власної продюсерської компанії.

І коли загинув Отто, Зеник наче із ланцу зірвався : буквально ж після похорону Отто він сфальсифікував документи на свою користь. Річ непростима в будь-якій країні, а у Америці - так це повний ґвалт і капець усьому.

Він уже домовився із Аллою про арт-салон, чекав доступу до усіх загашників-документів котрі вів Отто, аж тут сталась річ із категорії майже містичних : його опізнали ті, хто знав не лише Отто, а й те як Отто усю цю історію про Зеника виліпив. Опізнали власне на похороні, куди примчали зі всіх світових загашників знайомі та друзі Отто. 

Знали вони багато що : із документами, фотками, сайтами, рахунками та переписками (бо були ж люди, котрі допомагали Отто робити цю легенду про монаха з гір, про котрих сам Зеник і не знав, а Отто тримав від нього цих людей у таємниці).

І подумали ці люди приблизно так : не те щоби Зеник аж такий вже поганий, але аж вже так оскверняти пам'ять про Отто, - нє, то вже явно перебір...

Десь приблизно так вони і подумали. Сумніваюсь, що встигли і повідомити в поліцію чи куди : Зеника тупо взяли при перегляді паскудно так і непрофесійно сфальсифікованих рахунків. І пішло-поїхало : день, другий, -і Зеник зникає з поля зору із тавром шахрая & any-any more...

...Приблизно десь так усе це й було.

Потім Алла з Джерьою довго шукали інші варіанти, раз-по-раз натрапляючи на схожі сумнівні фокуси, аж поки нарешті не знайшли те що мають.

Тобто, арт-салон (із Джиммі в придачу) має власне Алла, а я і Джей маємо єще єдну вумен - друга сім'ї : воно називається Мішель із майже Парижу (з села під Парижем),і було воно коханкою Зеника, і здибалисі вони колись такой у тому жеж Парижі. 

І цей арт-салон здає тепер вона. Це іще один фінт Отто - зробити спадкоємницею компанії саме її, а не Зеника.

Такі справи бувають, виявляється... но, - бідному сину  Шульца видніше. Най проститься, як шо не то.

 

...Як змінився Джиммі, відколи Алла з ним, - це треба бачити: перетворився на тлустенького доброго чоловічка...

"Може ти ще й роботу зміниш, га?" - жартую уже як з рідним братом.

 

...Назавтра у нас усіх вихідний, у всіх п'ятьох.

Ми разом, і нам добре.

Завтра рівно рік, як при вході на ранчо мене обійняла Джеррі.

The road to the past


"Розкажеш про Україну?.."
"Не хочеться... а треба?.."
"Ну... та було б цікаво, взагалі-то... чого ж не хочеш-то?.."
"Та... територія - рай, а все інше - суцільна підлість."
"Окей, тоді ти не за підлість, а про територію..."
Усміхнулась, на мить повернувши голову від керма до мене.
Я колись може й спробую, Джей, але по-чесному, і сумніваюсь що це тобі буде приємно.
...Ми виїхали зранечку як у першу весільну подорож.
Тобто, - завантажили якесь туристичне мінімалістичне причандалля і рушили кудись на захід. Бо на сході, каже Джеррі, надто багато людей, а тому нецікаво. Згоден.
"Порулиш якось там?" - Одна кніпочка на пульті авто, куди простіше...
"Нє... хіба на польовій де, в пустелі..."
Джері їде нешвидко, але уважно. Мовчить, чекає розповіді про мою Україну... ну, нехай.
"Та Джей, ну оно там все майже так як тут... Нема шо розказувати, чесно..."
Усміхнулась, на мить повернувши голову до мене : "А що не майже, Володь?.."
Що не майже... як почну, так одразу ж про підлість. а не хочеться ж...
"Не майже - це бруд і сміття... Ну заздрість всяка... воно тобі треба знати що я про то все думаю? "
Мовчить з хвилину, потім тихо так і спокійно каже :
"Міцно ж воно тебе образило, те все що було..."
"Нема ніяких слів, сонце, усі слова поглухли й оніміли, а люди тоті для мене повимирали... Отто міг шось розказати якби встиг, я не зможу, нє... Тут я вже ніц не пораджу, ага."
...Не просто ж так моїй сестричці захотілося щось від мене почути.
Як виявилось тими днями, Україна закликала нас з Аллою у своє підступне єство іще раз, знайшовши цілком пристойний і зовсім начебто невинний привід.
Історія про Отто Шульца якимись шляхами дійшла до самого Дрогобича, і чомусь саме нас обох туди урочисто запросили на презентацію цієї самої історії для дико вельми шановної публіки.
Цирк, здогадались патрійотики через стілько-то років.
Іще спливла причина друга : як це часто буває з емоційними людьми, Алла не зовсім усе повирішувала у нашому рідному від народження місті.
"А оскільки ти маєш усі такі самі права, то їдеш ти, бо я не маю коли, в мене перша виставка на носі майже у Сіті, і взагалі, - мені тут добре, крапка" - монолог Алли вчорашньої давності.
Ну ясно. Аякже. Іще одна маліна, котру на мене спихують. Чи спихають.
"Сам не поїду." - Заявляю категорично. - "Джеррі не поїде теж, ну то шо тоді?.."
А "шо тоді" було елементарно простим : домовляється Алла із Мішель, котра не проти на зворотній дорозі подивитись на свій Париж чи село під ним, і за компанію вона перше заїде зі мною у нашу кохану Галичину...
"Хі-хі," - сказала Джеррі, почувши такий вердикт від своєї сестрички, але тема на цьому вирішена й була.
...До пустелі ми не доїхали, звичайно ж.
По суті, нікуди аж так далеко ми із Джеррі й не поривались.
На узбіччі однієї з польових доріг, сидячи у траві під таким самим як українське сонцем, ми розмовляли невідомою беззвучною мовою про спільні дороги, про минулі країни, про майбутні заграви на горизонтах :
"То нічо, що я їду, Джей?.."
Джеррі всміхається рудо і примружено водночас.
"Ти міг тоді поїхати з Отто?.. Отож, - тут те саме."
...Мішель і я, уже із ілюмінатора бачили внизу і Аллу, і Джей десь якось там, за скляними вікнами та парапетами.
Та третім зором я встиг помітити невелику світло-руду яскраву кулю, що наче нізвідки з'явилась поруч з літаком, і котра одразу ж стала невидимою після того, як я встиг її побачити.
Але її присутність - уже й усі подальші роки - тепер я відчував завжди теплом у грудях.

39.3 overboard

***

Літати літаками я ніколи не боявся.
Чудово пам'ятаю свій перший політ на "кукурузнику-Ан2" в Одесу і назад, коли якийсь юнацько-гормональний чортик смикнув мене рвонути на пошуки сонячної романтики.
Найбільш же понтова романтика часів моєї ранньої юності це була саме вона, Одеса, і те, як її - цю романтику - подавали. Ну, здогадатись неважко.
Так от, - нічого такого зі мною не було й близько : я побігав по пісочку, потаращився на голі ноги, і коли на мої багаточисельні питання українською мовою (ну а якою ж іще???..) ніхто й бровою не повів у мій бік, мені стало нецікаво і під вечір я тим самим АномДва вернувся у Франківськ.
З польоту запам'яталися повітряні ями від котрих я був в захоплені, і ще можливість дивитися в ілюмінатори з обох боків борту, благо таких ідіотів як я в розпал курортного сезону у салоні було іще лише кілька чоловік.
Вже набагато пізніше до літання літаками я збайдужів. Якось само собою стало прийнятно, що якщо ти сюди вліз, то від тебе більше нічого не залежить. Така постановка питання зробила свою справу, і я просто слухняно відраховував години в кріслі.
Тепер же я сприймаю літаки просто як літаючий склад радіодеталей та всякої іншої технічної фурнітури, з котрої такий техняр-фанатик як я міг би зліпити море суперових приборчиків. Але така розкіш як мати на деталі літачок , самі розумієте, трапляється нечасто, тим паче рядовим технарям нехай і з багаторічним стажем.
Маючи це все у досвідному багажі я абсолютно спокійно переношу усі нюанси перельотів, не люблячи власне лише післяпольотний гул у вухах, котрий особисто у вухах моїх стоїть чи перебуває іще добру добу після посадки.
Ну а про те, що літачок при певних умовах може справді стати складом детальок для якогось радіолюбителя там внизу, я - чисто на всякий випадок - перед польотом стараюсь не думати.
...Мішель, котру мені хочеться називати Марусьою, при ближчому знайомстві виявилась містично (знову містика...) схожою на одну подругу Алли іще з студенських років в Україні. Ця подруга, за професією фізик-ядерник, потім якимось чином стала відомою поетесою, - як на мене поетесою хорошою і людиною теж, хоча перетинались ми з нею разів зо два і все якось надто втаємничено, без слів а чисто по факту самої десь присутності. Тобто, ми знали про існування одно одного, - і тільки.
Майже моя ровесниця, Мішель виявилось неговіркою але привітною, радше замкнутою у собі аніж уважною до співбесідника симпатичною жіночкою. Що іще споріднює її з тією Марусьою - так це французький мабуть артистизм і якась місячна загадковість. Їй віриться, бо й артистизм буває природнім і нефальшивим, - ну от як в цьому випадку.
Врешті, благополучно скінчився й цей багатогодинний гул. Аби мати формальну можливість почитати українську вивіску та почути іноземний суржик : все як завжди.
Ану їх всіх, - у мене Джеррі в Меріленді.
...Якщо Мішель хотіла на звороті проїхатись у Париж, то мені хотілося ще раз відчути весь кайф пересування нашим Заходом якщо не автостопом, то експромтом, - без наперед замовлених квитків та готелів.
Бо все-одно ж усе буде не так як запланувалось і обов'язково десь будуть свої українські Мерфі зі своїми ж законами підлості.
Перший Мерфі чекав нас при виході з аеропорту у вигляді таксиста за маршрутом "нам треба готель у центрі".
Блін, звиняйте : "Нам нужна в центр у гатель какой-нибудь єсть там чєго такова нєт?..".
Курва... : "To center, please, to hotel..." - можна й без please, зрештою, "матьвашу" їм буде зрозуміліше...
"Чого ти так до них?" - Мішель французькою, але я вже трошки розумію.
"Побачиш сама дуже скоро," - либлюсь, - "до них інакше не доходить".
...Я вроджений українець-галичанин, котрий любить Україну, але не її населення у його різних проявах. На поточний момент такий прояв - це везти нас по далекій об'їзній аби накрутити втричі більше грошей : нас чисто по-українськи мають за лохів, котрі не знають Києва.
"Oh, thank you, stop here, please..."
Вирячені очі шофера, - але воно таки зупинилось і нас випустило. Подавись, ти на нас не доробишся, руссотурісто-українодебіло.
До центру більше, аніж тоді коли ми на цього таксиста купились.
"Шо, Марусю, дійшло що до чого, нє?.."
По спокійно-іронічному виразу обличчя Мішель зрозуміло, що дійшло.
"Ми коли доїдемо до нас на Захід там буде простіше, - пояснюю, - тут вони хитрі й чужі, то для мене заскладно. А на Галичині вони хитрі не менш, але їх видко як облуплених..."
"Видно як що?" - здивовано засміялась ця класна французька майже Марусі.
"Ну... наскрізь типу, як без одягу..." - асоціація теж чисто французька, oui.
...На цьому наша авантюра із автостопами, зрештою, й скінчилась.
Після довго перельоту у Мішель розболівся хребет, і ми просто добралися до вокзалу й одномісного якогось готельного номера, по дорозі купивши й два плацкарти на маршрут "Київ - ІваноФранківськ".
Саме на той поїзд, котрий привезе нас у моє до болю у - прямому смислі цього слова - місто, і котрий я іще з юності ненавиджу особливо.
...Я їздив до Києва разів зо три, і саме цим поїздом.
Вперше це було іще тоді, коли наївному україномовному хлопчику захотілося стати філософом, тобто поступити вчитись.
Філософом я хотів бути справжнім, - тобто не діаматним і не істматним. Особливо хотілося бути неоплатоніком... мда, ні багато ні мало.
Про такі дрібниці як просто при виході на вокзалі одразу ж переходити на російську чи бути ідейно просунутим у всі діри тієї системи наївній галичанській дитині навіть і не снилось. А, як кажуть в українській столиці іще й дотепер, - "Ви ета зря, таваріщь".
Потім я то зрозумів, і моя неоплатонівська позиція похитнулась настільки, що взяв я віник в руки і пішов працювати ручками у дитячий садочок нічним сторожем-двірником.
Але у Київ я був приперся і вдруге.
Черговий юності моєї колєга-авантюрист підозріло легко переконав мене у якісь нашій з ним білямистецькій вибраності, і ми вдвох рвонули у столицю створювати свою суперову ні з чим не зрівняну рок-поп-сюр музичну групу, - гурт по-теперішньому... Ну, скінчилось це все кількома тижнями у якійсь сумнівній компанії на дачах в околицях Києва, вошами і відсутністю спочатку води, а потому взагалі всього що де людині потрібно. Хтось із тамтешніх тусовщиків , вочевидь із жалості, дав мені копійками кілька іще тих рублів на квиток на все той же маршрут "Київ-ІваноФранківьк".
Навіть усі подальші події у Києві, якими вони не були чи здавались мені із Франика, не змогли примусити мене навіть подумки припустити іще одну поїздку у це саме, що чомусь є столицею чомусь наче й України.
Була іще одна поїздка у Київ. Але це надто страшно, аби згадувати, тай не повірить ніхто. Алла знає, - й досить. Бо якщо я тут пишу, це означає що я містично, чудом - але вижив.
І коли я часом бачу на вокзалі саме цей потяг, я просто відвертаюсь у другий бік. Єдине ж бо, що я не люблю на нашому легендарному франиківському вокзалі, - так це саме цей зі всіх боків і на всі сторони алогічний маршрут.
...Марусю, тепер ми справді вдома.
Це велике село, котре треба любити просто таким яким воно є, і просто за те що воно іще є. Бо зовсім скоро не буде ж...
Bienvenue, мадам, до дому, - дому котрого насправді вже нема.

 

 

***

Ночувати як туристу в готелях я не люблю.
Не люблю також усі інші ночліжки, де перебуває більше п'яти чоловік, а бажано - так щоби нікого.
Нікого можна не побачити лише у сільських садибах де в горах, і то ця самотність умовна і дуже специфічна.
Мені добре лише в своїй хаті, і у свому ліжку. Гіпотетично мені було б некомфортно навіть у ліжку коханки, якщо та знаходиться не в моїй хаті. Але пора таких авантюр більш-менш благополучно минулася, і ми з Мішель якось знічено осягнули, що йти нам у цьому місті фактично нікуди.
Те, що у колишній нашій з Аллою квартирі живуть вже інші люди, це ще нічого, - ми про це в принципі здогадувались, хоча домовлено було інакше.
А домовлено було так, що раз я тут щось із тими людьми ще маю виясняти, то ми з Мішель-Марусьою зможемо прожити там кілька тих днів поки те все вирішиться. А може й довше, аби спокійно з'їздити в Дрогобич.
Але люд тутешній не змінився ні на йоту. В результаті просто у поїзді мені дзвонять, що квартира зайнята, що в село теж потикатися смислу ніякого, і що - ну ви соррі , звичайно, але все буде окей.
Та буде ж, а де сі діне.
Найгірше ж при цій всій гостинності є те, що дуже невчасно у Мішель розболівся хребет, і нам конче треба було десь осісти і для масажу, і просто для відпочинку від цього довжелезного перельоту і гнусного поїзда маршрутом... ну ви читали яким.
Жити у готелях я не люблю. А таке аби жити в готелі рідного міста мені не могло приснитися ні в якому сні жахів.
Іще в пору студентської юності довелося два чи три рази їздити на заочну сесію, котру я до речі так ніколи і не здав, і жити у тамтешніх готелях по ночі-дві. На ту пору готелі того населеного пункту були дешеві до смішного, навіть як на повне студентське безгрошів'я. Але річ не в цінах, а в мому характері : саме в тому річ, що мені і не спиться і не вчиться ніде крім свого рідного кутка, - яким би невлаштованим він не був. Про гуртожитки на час здачі сесії я, само собою, навіть і не думав. Усі вкупі це скінчилося провалом мого персонального студентства, - зате готелів понюхав теж.
І от ми тут, і в готелю, Марусю, ми не підемо.
...Уже давніше на Привокзальній з'явилися банери із пропозиціями найму квартири на годину, день, рік, - були би гроші. І ми пішли саме туди : в те місце, попри котре я колись сотні разів ходив пішки, їздив на ровері, чи проводжав друга_по_партії на пленери у Карпати. І пригадую, що лише раз мені влізла в голову дурна і підла думка, що як буде хтось чи хтося до якої потреби, то її - цю хтосю - можна спокійно повести у квартиру на годину, чи дві, - не більше. Накаркав.
..."Ти вибачай вже, Влодек, що так якось все йде не так..."
Мішель нарешті може розслабитись у теплій ванні, відігріти спину, а я сиджу на краю ванни і з утоми аж хитаюсь.
"Нічого страшного, Марусю, ми з того випархаємось. То навіть цікаво десь там, глибоко..." - роблю їй хвилі у мильній піні, як старий добропорядний управдом на кілька днів у чужій хаті і в чужому місті.
Лишаю її саму у тій блискучій піні, всю у суцільних табу, і суну до ліжка.
Все, мене нема, аж до завтра.


***

 

Вночі прийшла Джеррі. Чи то я, ледь торкнувшись щокою несмачної чужої подушки полетів до неї. З'явилась якось так наче з туману, проявилась у мороці як колись зображення на фотопапері у проявнику, якийсь час непорушно дивилась просто в очі, спокійно і без усмішки, потім заперечно похитала головою і зникла. Але я зрозумів.
...Не знаю, наскільки це може бути правдою, але ще давніше живучи в Україні я для себе зробив якесь таке моторошне відкриття.
Як тільки завершується літо, у пресі з'являються балачки про грип, всякі простуди та епідемії. Потім називаються дати цих самих епідемій з точністю до двох тижнів, ну і засоби їх лікування чи чого ще там.
Це продовжувалось систематично і більш-менш точно було прогнозовано на протязі 5-10 років моїх спостережень за цими заявочками. А звернув я на це увагу чисто з прагматичних міркувань : ліки тоді були дорогі, переважно контрабандний фальсифікат, і хоча я практично не хворію, підхватити яке навіть шмаркання саме у ту пору епідемії мені було по роботі зовсім не можна.
Мої висновки мене налякали. Поблукавши по різних інформаціях я налякався іще більше, знайшовши надто вже невипадкові збіги. Тому ці свої висновки я нікому так і не розповідав, бо навіть моя Соня-Лапочка на перших порах із того хіхікала, аж поки одного разу не застудилась сама.
Так от. Простудитися це ще півбіди. Ти зачиняєшся у своїй хаті на два тижні, і тяжко-легко але стаєш на ноги. Простудитися туристу із медстрахівкою де у світі теж не мед, але якась поміч все-таки прийде. А простудитися в рідному місті, для котрого ти вже просто чуже приїздже одоробло із звичайно ж темними намірами, благо що грошовите, - це вже зовсім якось неромантично. А коли ти в чужій найманій квартирі, і вас там двоє раптово з температурою +39.3С, - це уже шось.
...Яка там страхівка. Ми приїхали якось зовсім нецивілізовано і надурняк, ну чисто тобі французька лірика автостопом у таких самих позах.
Першою злягла Мішель. Уже наступного вечора у неї ті самі +39.3. І хоча я ще тримаюсь, відчуваю що назавтра воно лапне і мене.
"Монамі, - кажу, - поки воно мене не хапнуло, я тебе витягну, а завтра вже будемо тут разом кукурікати в спільному карантині-казематі..."
Практика в мене багата. Я самотужки навчився багато чого по медичній лінії такого, чого би медики ніколи не робили, чи як мінімум б не афішували, але воно працює.
Звичайно ж, я закупив і ліків, і продуктів на ринку, і тютюну з коньяком для загального тонусу, пояснив ситуацію власнику квартири аби нам не заважали спокійно хворіти, - закрив двері на два замки і зайнявся тією справою, яку люблю найбільше і котра на жаль не стала моєю професією. В мені вмер чудовий лікар чи волонтер з Red Cross, - але тільки я про це і знаю.
Мій власний масаж підняв би і покійника, якби була така можливість і мені ніхто в цьому не заважав. А коли людина поруч просто настільки безсила що заважати не в стані, то це саме і є моя зоряна мить.
Мішель мовчки терпіла все, що я робив із її тілом. Звичайно, зайшов я трішки задалеко, але результат теє все спише на індивідуальну методу.
...Завтра настало як по розкладу. Іще зранку я нагодував її гарячою молочною кашею з маслом і медом, закутав у ліжку, довго і противно балакав із різними прости_Господи_земляками. Але вранішня кава була вже якась не така, тютюн не бадьорив, а голова чула свій голос по телефону так наче десь зі сторони.
Врешті десь в обід зломило і мене. На термометр можна було і не дивитись : +39.3С на двох в одному ліжку, у рідному чужому місті.


***

 

Ситуація тривала майже два тижні.
Усі формальні табу зникли першої ж простудної ночі, і весь подальший час ми, іще позавчора зовсім чужі люди, жили як одна сім'я, із усіма побутовими нюансами. Майже два тижні ми тільки їли, спали, і рятували одне одного. Ми носили їжу в ліжко, міняли брудну спітнілу білизну, витирали одне одного вологими рушниками і навіть в туалет часом ходили разом.
Ми обіймали одне одного із гірким смішком, намагаючись не дихати впритул додатковими вірусами, засинаючи в обіймах, спітінілих усе ж таки зовсім не від палкого бажання.
Та сексу між нами все ж не було. Я мав в житті один раз ситуацію, коли висока температура начисто позбавила мене чоловічого потягу до чудової загалом дівчини. От не встає, - і все тут, і нічо не поробиш. Так було і тепер, - і у Мішель такий самий стан, коли зовсім не до потенції.
Ми цілувались, багато і ніжно, але наші немолоді уже тіла були безсилі на якесь природнє продовження взаємної симпатії.
Ми згадуватимемо ці майже два тижні потім усе життя не раз : коли чарівна Галичина звичайним життєвим випробовуваннням поріднила двох випадкових по суті справи авантюристів.
...Якогось ранку ми раптом помітили, що надворі світить сонце. Що гудять внизу автівки, і звучить дебільне радіо-FM з гучномовця на привокзальній автобусній зупинці.
На термометрі було +37 і 2,на двох уже на ногах, хоча і з кислими обличчями, у зморшках, із немитим волоссям та запахом з рота, - але це вже був початок кінця цій чудовій пригоді.
А далі ми зробили те, чого точно не зробили б, якби не ця вся історія з грипусом. Ми привели себе в порядок, і обійнявщись як любляча пара пішли у сам центр, на самую шо не є сотку.
Ми так і йшли : обійнявшись, дивлячись на перехожих без найменшого сорому, час від часу цілуючись просто тут, просто між ковтками кави, навіть на вдаючи з себе туристів.
Бо це моє місто.
"Ото, Марусю, тут було таке...так давно, Боже ж мій..."
Вона вміє слухати, я це вже знаю іще з літака. Але я вже трішки навчився і не все розповідати.
"А там де я жив... ми туди не підемо. Ну їх..."
Коли зовсім стемніло я повів її на цвинтар. На той, іще з 1660-тих років древній цвинтар в центрі міста, котрий мав стати Акрополем. Ми цілувались на лавочці біля невідомої сплюндрованої лжепатрійотами могили, і це було вже як справжнє, назавжди, прощання із містом, де кожен його метр знає мої кроки.
...До Дрогобича ми не поїхали.
Бо після таких двох тижнів це вже здалося просто диким : задовільняти чиїсь там амбіції, сприяти чиїсь кар'єрі для відмітки про ще одне міроприємство із заокеанськими побратимами... тьху, противно. Де вони були раніше, зрештою?..
"Отто, ну це ж правда?.." "Natürlich," - відповів маленький лисий чоловічок.
Ми зігнорували навіть Париж, і просто полетіли до наших кіз в Меріленді, до дівчини з очима кольору Сонця, до Алли з Джіммі, до двох колій від автівки на узбіччі.
Je T'aime.

The end.