Опісля.


Все те ж саме, - словами лиш замудрими
єлей стіка немов отрута чистотілу.
Все ті ж бородавки, не надто вже й припудрені,
й переконатися - просте як дошка діло.
Зимові ритвини чи літні, - муст однаковий,
як сон в лавині - можеш й не прокинутись.
...Неандертальцем з Альп на гребені відхаркатись.
І оніміть.
Й мовчазно не загинути.

Привітай же мене...


Привітай же мене з днем народження лиш емейлом - не треба дзвінка,
адже горде дівоче поводження не для тебе - тай ти не така.
Ти ж була як суцвіття промаїна і любила сказавши "люблю",
а я вірив тобі і не каюсь - та забагато зосталось жалю.

Забагато щоб злитися з веснами, забагато для радості днів.
Я ж умів пролітати над плесами - а до тебе злітать не схотів.
Той останній півкрок й було згаяно під примарним - не нашим - дощем.
Ти зробила усе майже правильно.
Долюбити не встигла лише.

Happy birthday itself


...Як озирнутися назад хоч на півоберту,
весь світ зінакшиться і в осад випада.
Бо то пустая річ - варитися у сопохах,
Хоч то і все моє - і щастя, і біда.

Мій чорний Місяць, ріки позеленені,
жорстка трава, сандалі без ремнів,
чужі світи у мене переселені,
все що де є - не те лиш що хотів.

Не раз гадалося - кінець тому не сповниться,
його й не було, - тільки в мить якусь
я обертатись перестав навіть на поділку, -
й тепер живу.
І деколи молюсь.

Курсиви-1


***
Зграя знайомих синиць
патрає перед шибою четвертий шмат сала
він ще великий - отже ще не весна

***
Пташиний годинник - шмат сала і термомЕтр
щебече про те чого я не хочу чути
мене він чує?

***
Язик аби говорити - вуха аби чути - серце аби мовчати
туман на відстані простягнутої руки?
стій на місці - стою

***
Язик аби говорити - вуха аби чути - серце аби любити
а все що поза тим - з рубрики "вигадане"
криза театру - це не "амфі"

***
Я не чую тебе бо ти нічого й не кажеш
глухий почує коли німий заговорить
error404 - це буває

***
Закортіло корінню взнати що росте над ним
вічна спокуса руйнування
куди ж без цього?

***
Цілий день шукав купити капці до роботи
усі розміри - на один менші
хтось гадає що я ще хлопчик?

***
Так затишно що аж чується грозу
ворона пролітаючи повз заділа крилом щоку
"не каррркай - іди куди йшов"

***

Небабагаламага


Коли викурюю цигарку на бальконі
намагаюсь пошвидше її докурити
бо думаю про те
що в кухні мене чекають добрі сємочкі
О сакура, - ти можеш цвісти безкінечно

Шмарката любов


Маячить епідемія кохання, -
хоча ще рано бо мовчать коти.
А поки що - лиш шмаркання і чхання,-
не романтично це як не крути.

Не будеш же у відповідь на звабу
виймати з джинсів мокрий носовик.
Для дівчинки то є серйозна вада,
для мене ж ні, - до всякого я звик.

Весняний грип - то гальма  для любові,
на мозок тисне заборон аспект.
Зате коли коти сказяться в хорі,
ми спробуєм увесь боєкомплект.

Курсиви-2


***
Рискаль* прогризає підошву
Вася - в Адідасі, я - в лакованих протекторах
мої заробітки більші

***
Видибав в інтернеті капці до городу за 50
чомусь проходив у них три зими
нині за 50 купив такі самі - теж до городу

***
Приснилось що я іще школяриком
довбаю перфоратором теперішню стіну
сни брешуть - не було тоді перфораторів

***
Кличуть монтувати котел у зимну хату
на Gismeteo на завтра -4*
але я їм про то ще не сказав

***
Ніякі брендові спами емейлу
не тішать самолюбства такою мірою
як колись її листи

***
Найгірше що може статись -
побачити у вхідних її лист
поет в мені загине

***
Сусідка-бібліотекарка-пенсіонерка
десятий рік не розуміє чому я з нею не вітаюсь -
в третьому класі вона мені не дала тритомник про Незнайку

***
Мусів півгодини посидіти в інет-кафе
виймаючи гроші на касі заледве відірвав матрону
від читання моїх листів

***
Бонусна картка супермаркету
фактично замінює паспорт
залишилось тільки напилити фотку

***
Найчистіші люди - горяни
котрі живуть у зоні повеней
щороку життя - з чистого листа

***
Стоматологічка-однокласниця
залишила під пломбою невирваний нерв -
запізніла помста за мою байдужість

***
Місто в котрому я живу - це титри до міста
в котрому я ще не народився
або про це я ще не знаю

***

*Риска́ль - лопата для копання (гал.)

А може то ще не весна?


Думки спросоння по дорозі,
котра чомусь завжди прямує
саме туди де сонце сходить.
...Ну все. Настала. Світить в ока, чоло аж мружить.
...Як без шапки?.. незвично якось так без шапки.
...Знову волосся буде вітер із вух зривати,
і нові зморшки прорізати,
й на кождім кроці дратувати.
...Не візьму темні окуляри, -
най визначають погляд мій як всепроникливо уважний,
вивчаючий крізь шпари вій таке щось там що є у кого.
Хоча сто літ мене усе це не цікавить.
...Й капці інші вже буду мусів перевзути...
...Фе, скільки нових штук спливає.
...А може то ще не весна?
...Як добре тим хто клімат має один і той самий у році.
...А ще ж і сумка, Боже ж мій, теж має бути зовсім інша...
...І все з-за чого? бо у шибу
нахабно сонце зазирнуло.

Сірий мотив.


З сірого ще аж листопада сіра зима
оками сірими дивиться у сірий світ.
Кажеш що змерла, що сіро, що сонця нема,
й сіро прошаркано трішки чи надміру літ.

Сіре обличчя сховаю у сірий метал,
аби тобі не спрозорився в сірій імлі
під маскхалатом несірого кобальту шал
й не заплямовані сірими ляпами дні.

Навіть думки одягну в сірих терцій лади,
хай там гуде остінатно-нав'язливе Сі.
Хитрий маневр - ти у сірість мою не іди,
хоч ти й хотіла щоб сіро було як в усіх.

Сіро пройдеш - й не помітиться сірість оця,
сіра краса на засірених вулицях площ.
...Не замерзай, - може сірість тобі до лиця.
Може й не сірість, - прозрієм як випаде дощ.

Просто.


Хто сказав що зимові пройшли холоди?
що у світі змінились шаблони?
Не повірю в байки і не піду туди,
де б мене поселили у схроні.

Гордий вовк не бере з ніжних рук і води,
в котрих людяність - у забороні.

Я не люблю тебе.


Тобі все здається : я не люблю тебе,
і не любив й любити ніколи не буду.
Не нам говорити про небо це голубе,
бо опісля я за мить про тебе забуду.

Це зовсім не складно - вимріяти любов
там де за це не буде ні тепло ні зимно,
де ти ачи був, чи є , чи зовсім пішов,
а чи прийшов - байдуже аж просто безвстидно.

До тебе далеко, - море не переплисть,
та що там море, - слова в вустах як поглухли.
Я тую люблю що для мене впала ниць,
я й воскресив лиш її - всі інші пожухли.

What can I do?


Кожен день ця печаль з нами поруч живе
кожен день ми утрьох заколишуєм біль
кожен день й кожну ніч страх що берег прорве
і затопить наш рай неземна заметіль

Що можу я?
що можеш ти?
мусимо якось далі жить, мусимо якось далі іти.
Що можу я?
що можеш ти?
нас почали чекати вже інші такі ж німі світи.

Хоч би знав чи не знав - звір прийшов на поріг
із собою в наш рай безнадію заніс
Я ж не зміг відступить і боротись не зміг
завелике це зло, задостатнє для сліз

Що можу я?
що можеш ти?
мусимо якось далі жить, мусимо якось далі іти.
Що можу я?
що можеш ти?
нас почали чекати вже інші такі ж німі світи.

Що...  можу я?..
Що...  можеш ти?..
Що...

Місія на знищення


Мало індіанців їм, мало африканців,
ненависть землян валить і до марсіанців.
Всі місця помічені, зброя - лиш на знищення,
відморозків тисяча все що треба вичистить.
Всього кілька років і - геноцид розкрутиться,
це прокляття й рок якийсь - когось вічно мучити.
Збоченим землянчикам крові не напитися,
де ті марсіанчики, щоби зупинити це?
Сплять на Муні в коконі, суваються Андами,
а тим часом - от уже, трішки - й буде Амен їм.
Золотими вкриється Марс весь астроплахами.
Приготуйся, публіка - шоу буде ахове.

* На фото - діюча "залізна дорога" на Марсі (фото NASA),
* Мун - Moon (en.) - Місяць,
* Анди - гірський масив, одне із багатьох місць активної появи т.зв. НЛО.

Розмірялись


 На Землю летить великий метеорит, котрий має впасти на Great Britain (ЗМІ).
Ги-ги... - можна сміятись.


Во було би класно: бац - і всіх нема.
Всі проблеми разом з'їла би пітьма.
Ну деньок би криків, може навіть два, -
й все - природа дика і сміття нема.

Це ж би всім простилось їх вселенське зло,
океаном б змилось, - чорно б повезло.
Дивлюсь я у небо, раптом що й гряде.
...Прикро :
хоч і треба б,
на жаль - не буде.

Чорно-білий вихід


Поговори з людиною по-людськи,
й вона причіпиться до тебе як реп'ях.
Говориш - ні, лиши ці штучки-дрючки,
ну а вона чи він - ну просто аж ніяк.

І що робити? матюкати ліньки,
хамити теж і не культурно і не в фарт.
Ані серйозно, ні погратись в стінки,
ні перевести цей увесь маразм на жарт.

Залишився ЧееС* - єдиний вихід,
чудове вирішення майже всіх дилем.
...Цей вільний простір - мій.
Щезайте тихо чи тупо головою в стінку, -
без проблем.

 

*ЧееС - чорний список, опція блокування небажаних чи неадекватних юзерів.

Чому я не став волонтером


Давно хотів написати що таке із захопленням про волонтерів. Але скільки не починав, усе виходило не те. Тому напишу просто якось так по-тезово : чому я так і не став волонтером (приватний варіант).
...Перешкода перша. Я був вродженим волонтером. Правда, тоді це називалось інакше і аж таких приводів для безкорисливості не було. Я роздавав направо і налів усе, хто що в мене просив : від дитячих іграшок, до електронної техніки включно із "зайвими" сорочками чи чим іншим таким чисто побутовим. Як правило, це потрапляло не тим кому треба. Натомість за мною закріпилась міцна слава наївняка (далі - лоха), в котрого можна було вимантити все що завгодно. Але я не шкодую, - бо то був Я.
...Перешкода друга. Врешті-решт, дійшло до питання "жити чи не жити" у найпрямішому смислі цього слова. Вмирати не хотілось, а щоби шось змінити - треба було змінити найперш самого себе. І вчасно : настали часи вишуканої брехні, коли звичні стереотипи перестали бути тим індикатором. котрий показував справжній стан речей. Дурити і використовувати стали із милою посмішкою красиві нібито щирі люди без найменшого звіриного блиску в очах. Спробуй тут зрозумій, кому твоя допомога потрібна справді, а хто тебе використовує й далі, - але вже не тупо, а щиро-культурно-сльозливо. Я і тут розібратись у цьому одразу не зумів. Але я не шкодую, - бо то був Я.
...Перешкода третя. На перших порах я став щось залишати й собі. Це одразу ж відчули ті, хто помітив у мені якусь зміну. Це їх почало злити. І чим більше вони злились на мене за мою "скупість", тим більше я прозрівав що щось тут не те. Падіння було болісним : вмить рухнули якщо не всі, то майже всі стереотипи про добре начало у всіх без винятку людей. Винятки, як виявилось, все ж були, але - винятки справді гарні. А їх - як обернено пропорційно у енній ступені до загальної маси. Я перестав давати навіть милостиню, - після десятків випадків, коли "жебраки" увечері повертались "з роботи "моєю вулицею у такому одязі, про який я тоді лише мріяв. І я сказав собі - досить, не дам навіть шматка черствого хліба, котрий у них же валяється під ногами, а їхні діти - викидають недоїджені свіжі булочки у сміттячку. Я став "білою вороною" на тлі загального психозу "милосердя". Але я не шкодую, - бо то був Я.
...Перешкода четверта. Врешті, все стало таким як є тепер. Всі знають, що їх дурять, але вдають що це нормально. Або ж не вдають, і для них займатися самодурством і є річчю нормальною. Я так не можу : якщо мене дурять, я не роблю взагалі нічого. І най сі світ валить. Країна давно перейшла межу адекватності брехні, - за цією межею тільки Ніщо : країна без майбутнього, без минулого, без роду, без душі, просто - країна без Країни. Пусте місце, де мені шкода лише Природу. Але навіть у цій ситуації мене тягнуло до волонтерства як до чогось чисто свого. При умові, що мене про це попросять. Попросять ті, в кому я не обманюсь. А сам я уже давно нікому нічого не пропоную : не тому що жадний чи нема чого. Тому, що правило "ти йому хліб, він тобі - змію" дієве як ніколи, дієве аж занадто. Тепер же мені справді щиро шкода теперішніх волонтерів, бо умови в яких вони працюють - це нелюдські умови. Це - принизливі і ненормальні, негідні людини 21-ого сторіччя умови. Якби так сталося чудо, і виникло б і бажання і можливість стати волонтером, я би не пішов на це просто із-за тягару цього всього негативного психологічного досвіду. Я, будучи волонтером вродженим, від А до Я, стати ним так і не зміг. Чи не схотів. Чи перестав у це вірити. Тобто, - взагалі. Але я не шкодую, - Я став такий як є.

Сплячі гори


Три дні у ще не зелених Карпатах
над мілководдями - в горах що сплять...
Місце проїхалось де дощик крапав
як ми самотність бралися шукать.

Нас не прихистив тоді жоден сервіс
з нас бо зовсім взяти що не було.
Бачив те місце на каменях древніх
де ще можливо є наше тепло.

Бачив дерева що нас прикривали
радше від себе самих і цноти.
Ти у любові сто раз запевняла
я ж все не вірив що це - саме Ти.

От аж тепер я б зміг точно завершить
коло вагань - лиш побачитись б знов.
Гори ж - їм що? їм чекати не вперше
на ще одну нездійсненну любов.

Три дні у ще не зелених Карпатах
над мілководдями - в горах що сплять...
Це так неміряно дуже багато -
бачити спогади щоб забувать.

Якби не любов...


Якби не любов в цьому світі робить було б нічого
Чи може хтось зна який інший прихований смисл?
Людина ж щось робить тоді коли сильно приспічило
Якщо ж усе є - деградуй ачи Смерті скорись.

Якби не любов то і мріять не було би стимулу
Це вічна спрага все нових і нових відчуттів
Не будь цього вічного прагнення - все би загинуло
І не врятували б ніякі моралі в житті.

Якби не любов не було б між людьми й краплі спільності
Лиш іскри оці хоч і зрідка єднають без кпин
А вже поза тим - ані правди ні совісті й гідності
Немає нічого - марний біології плин.

Якби не любов я би й слова на вітер не вимовив
Не прагнув б Тебе ачи інших таких як і Ти
Та що я верзу - я б до інших не рвався й не линув би
Бо просто таку як Тебе більш мені не знайти.

Щось говорить мені...


Щось говорить мені - наша зустріч уже не за хмарами
Я вже трішечки інший - й спокійно тебе обійму
Проведу теплим літом ночами плаями-стожарами
У отой горизонт - й не залишу вже більше саму.

Це буде просто дружба - дозволю лише поцілунки я
Ну іще десь-колись трішки того що було в тиші
Ти ж не рвись, не лети, не збирайся до мене із клунками
Просто легко й без слів так не кваплячись та - поспіши.

Спогад про майбутнє.


Гірське повітря очищає розум...
Відкрилась люфа* - і приснився час :

середньовічне гуркотіння возів,
людські обличчя мов іконостас ;
ідеш ти поруч - бачу й чую голос ;
на пляці** новий цегляний собор :
мабуть віки спотворюють цей обрис,
тепер інакше виглядає хор...
чомусь стяги - сучасні і незнані,
короткий мир перед нашестям бід?..
та в підземелля напрям на екрані
чомусь вказав нам перехожий жид ;
а потім ніч - і ми тікаєм з міста
(бо щось там сталось, мабуть - грянув грім),
попри курган, татарське попелище,
заходим в ліс, - й завершується фільм.

Але прокинувшись я знаю : далі буде,
не вперше ж сниться цей калейдоскоп...
В усі віки ніколи не забуду
я ці картини, - повернутись щоб.


* люфа, ляда (гал.) - люк в значенні вікно у минуле.
** plyats (de.) - площа, вільне місце тощо.

Чужі дощі.


Дощі, тумани, мокрі трави і тут де я, і там де ти.
Ти п'єш мабуть на кухні каву і шлеш йому палкі листи.

А я ж не чуюся полишеним, не мучить сором ачи гнів.
Щось там вгорі перезаписано, - і ті листи ідуть мені.

Читать безглуздо, бо під зорями щоночі чую - аж болить, -
як називаєш ім'я моє ти, - й цього достатньо щоб любить.

В моїм краю дощі й тумани, й живе ще посмішка твоя...
Насправді ж ти - в чужому краю,
й в чужім краю ти - не моя.

Тягуча весна.


Тягуча весна замінила тягучую зиму.
Скрипить караван, але мусить брести у міраж.
У цьому ж життя - пересилюватись кожну днину,
аби вже потім у цей світ не вертатись ще раз.

Та може - хто зна? - очі Сфінкса поглянуть на захід,
і світ перевернеться так, як би це й мало буть.
Бо звідки ж взялась ця містичная сила мурахів,
котрі у мушву Гуліверів змогли обернуть?..

...Та я - про любов.
Ти так гарна мені знов приснилась.
І тіло твоє - на руках, над руками і під.
Аж страшно подумат як вівся б, коли б ти з'явилась.
Та цього не буде.
О Сфінксе, - дивися на схід.

Правесінь.


Загубилися дні сонячні у долах, тільки роси приморожені цвітуть.
Затуманені проходжуються колом мої дні, вишукуючи суть.

Вся вона ізверху і донизу перекладена завісами препон.
Не було ж весни, - сміялись із карнизу вічна осінь і провально-мертвий  сон.

Тую мить приходу у правесінь не промітив камінь наріжний.
Ті часи сховались в перевеслах, там де я нікому не чужий.

А оці загублені веснянки, приморожено що - начебто - цвітуть,
промину неначе збиті жбанки, -
просто так,
як щось що мало буть.

Вотчина.


Найкращі з усіх - мої гори й поля.
Якщо навіть прийдуть новітні манкурти, -
із пластику хатку якось зліплю я
й ураном зігрію, розщепленим в кухлі.

Найкращі з усіх - мої гори й ліси.
Якщо навіть стануть пустелі бетонні, -
я в шпарах руїн назбираю роси
і хатку освячу єлеєм родонним.

Найкращі з усіх - гори й ріки мої.
Якщо навіть справжня війна перемчиться, -
замінять ворони зозуль й солов'їв,
а ящірки в норах - небесну жар-птицю.

Найкращі з усіх - ті що поруч живуть,
не ниють, не плачуть слізьми крокодилів.
Бо любиться те, що із Неба дають.
На краще, вже точно, ми й не заслужили.

Курсиви-3


***
Та сама історія
Пора вже зрозуміти -
колишні френди не повертаються

***
Якщо ми й зустрінемось
то на нейтральній території
Третє місце - не зайве

***
Я хочу того чого хочу я
з невідомих причин - не хочу
Але причина цьому десь є

***
Принципово купую яблука у шофера
з фургону біля свого дому
Колись я був на його місці

***
Чим більше техніки
тим більше розумієш
незамінність ручної роботи

***
У сіру дощову пору
ти перестаєш мені привиджуватись
Це тому що ти любиш тепло

***
Місця де ми разом ходили
навмисно обростають мітками
мої ж улюблені місця підло переробляються

***
Ти забагато про мене знаєш
твій фантом бродить по квартирі
Треба зробити ремонт

***
Місцеве ноухау -
кількість церковець дорівнює кількості супермаркетів
Останніх часом менше

***
Молоді кольорові будинки
старі сірі перехожі
Дивлюсь собі під ноги - там цікавіше

***
Настала пора сприймати тільки прямий текст
але і його навчились направляти проти тебе
На черзі - смайли і лайки

***
Гострив ніж і порізав собі перший пальчик
Щоби їсти другою рукою
мушу завершити треті курсиви

***

Караул...


Ну нє, оця наша погода крутіше подій круговерті...
Із жовтня депресія бродить у сирістю настрої зжертім,
із грудня - зимова сонливість, із січня - зростаюче пузо.
Якщо не сяйне Сонця милість - скажусь, як без П'ятниці Крузо.

Так хочеться рявкнуть тримовно, із включно благим-нецензурним:
та скільки ж вже можна гвалтовно швиряти мене по цих студнях,
іще одночасно грузити роботами кінськими з возом?!.
...А з кухні - усмішка дружини : "Спокійно, - там сніг за прогнозом".

Медуза-любов.


Я більше тебе не вирощую, Любове нерайонована.
Бо схожа ти на склеп із мощами, хоча і заримований.

Я більше тебе не плекатиму, Коханнячко непекельнеє.
Бо стало мовчання затятим, а фантазії - даремними.

Я більше тебе не чекатиму, - змиритись б лишень із втратою.
Пробоїни розконопачу і - втоплю човен в фарватері.
Піран'ї в каюті хай селяться, згризуть з люльки* наші запахи.
Бо поки само перемелеться, - здурію на цій вахті я.

...Тепер я вирощую саджанці, колячі як злосная Муза.
А ти, я шось чув, із ним в Африці.
Так й треба тобі, медуза.


* люлька (морське) - ліжко у каюті.

До Т.


Я хочу бачити Тебе.
В тягар уже мені слова багаторічності.
На відстані руки побачить хочу небо голубе
в очах зелених, -
й у думках освідчитись.
Заклякло серце від безмежжя відстані,
а Ти й тепер мовчиш.
А я усього лиш
щодня пригадую Тебе...

Ерідан


Зоре весняная, зоре сузірная, хоч і далекая та завжди вірная,
хоч й непізнавана і недолюблена, - завжди ти бажана хоч і несуджена,
хоч і дівчинонька та - наче з Всесвіту, дружимо землями й сонцями-сестрами,
мрієм при місяцях, плаваєм зорями, в Лірі як стрінемось - не наговоримось :
про те як скучили, про що не встиглося, що у галактиках торік робилося,
що в нас намріялось, й сльози полічимо, і помізкуємо про життя вічнеє.
А як не впишемось в цюю епоху ми, - просто залишимось вічно закохані :
я - в тебе зірочку, ти - у глашатая.
Двом у обіймочках не налітатися,
Із Перевізником не розминутися,
Нам із тобою - щасливо вернутися.

Насторожі


Ховаюся за лірикою слів, за почуттями що часом несправжні.
Якби ж я правду написать зумів - перевернулися би кості вражі,
Й мене загризли б пси холуйські тих, кого земля ще попри мене носить.
Чекаю помсти від вселенських лих, коли за нас чума цю нечисть скосить.

Всю заповідність десяти скрижаль відклав убік - най Бозя зберігає.
Лиш мучить пам'ять й не минає жаль, що це чекання не допомагає.

Тобі


Це ж я мав їхати у сад цвітучих сакур
вдихати пахощі весняної любові...
Лелечий сніг у опівночній змові
читає смисли як упертий знахар,
котрі чи є, чи видяться в розмові.
Тебе б зціловувати в кожнім ніжнім слові, -
і пролетіть лелекою над дахом...

Тандем


Слабкіший вовк за тигра і за лева,
часом ведмедя і людину оминає,
не може лазити як мавпа по деревах, -
зате ніколи в цирку він не виступає.
А пташка ця - усім земним птахам пташина,
предивний Фенікс, незбагненне чудо Боже.
...Коли найде на світ останняя година, -
вовки і сови врятувати його зможуть.

Не гра в мовчанку


Слова спалахують з надією - і гаснуть від першої ж відсутності взаємин.
Кидать слова на вітер - може це й прекрасно, та це вже було й отже, - не для мене.

Твій простір я втручанням точно вже не зрушу, хоча старі слова живуть як жили.
Не віриш ти - не вір, бо ж вірити й не мусиш (не хочеш, не бажаєш, нема сили...).

Відводиш роль мені : очікувач погоди, чи взагалі я тут не граю ролі.
Не осягну усі ці твої переходи, вже їх для мене просто задоволі.

Відчув стіну, котру долати більш не хочу, марний пасаж - розхристуватись мрійно.
Я борг віддав, й любові нам не напророчив, і замовкаю - просто і надійно.

Так ніби вперше…


Так ніби вперше повертаюсь у весну
без тебе, іншу - кольору світанку.
Мене зустрів на темнім мокрім ганку
минулорічний запах полину,
й твоє волосся в місячнім серпанку.

Жовто-сині крокуси


Два крокуси вмиваються дощами двох кольорів із різних двох хмаринок.
Хоч жовтих менше, та цвіте між нами ця заповідь про час, що мчить неспинно.

Хоч синіх більше, - важче в небо линути. Бракує третього відтінку, перевального,
щоби спинитися й часом перепочинути, в майбутнє зиркнуть, - чи нема чогось фатального?..

Четвертого б ще з поглядом Горгони, щоб на слідах моїх перевертні не паслись.
...Два крокуси як в грі у перегони ще попалають трішки на межі, - і згаснуть.

Прикольно так...


Прикольно так : тумани над горою,
над стежками, над річкою туман,
де хоч й не довго, але ми пливли з тобою
у затуманений п'янкий самообман,-
насправді ж осінь це ховалась за весною.

З тих пір не раз на притуманнім сонцесході
ми окремішньо відмивалися від ран
в цілющім мороці туманних небозводів.
І повернулись, врешті, кожен у свій стан,
прикольно вірячи у власну перемогу.
...Буває завжди щось туманне у Природі.
Між нами лиш все ясно, - не туман.

За туманом - озеро...


За туманом - озеро, за озером - коники,
не завжди із возами - але завжди з дзвоником,
зайчики нелякані, кози з рогатинами,
бабці із телятами, кури із бантинами,
кольорів веселчиних качки гоноровисті,
вуж по травах стелеться, свист змії промовистий,
брід з півметра всього лиш ширини доступності,
скелями цвіте спориш прикладом могутності.
...Як це легко знищилось нелюдами-кранами.
Те ж, що нам залишилось, кровоточить ранами...

Весняні котики


Весняні котики і кіточки-воркіточки
на вербах всілися - і мявчуть мов коти.
Їм ще листочками із пухами рости,
аж поки виростуть такі ж пухнасті діточки,
котрим так само потім схочеться цвісти. :-)

Совпадение



Або - Совопадение. Або - Сов падение.
...Закінчилась якась мені самому незрозуміла смуга віршиків, коли мене чось прорвало і понесло.

Але таке відчуття, що повернув усі борги :

тим, кого обділяв увагою  у віршах;

тим, з котрими колись у тих же віршах не поклав останню крапку;

і тим, кому просто ще раз підтвердив колись сказане.

 І аж тепер, коли за два місяці я такого понаписував що аж самому страшно читати, - тепер мені стало спокійно, як після повністю завершеної роботи.

Квітка.

Правда, для цього мені довелось потусуватися на одному поетичному сайті серед публіки, майже суціль хворої на "зоряність". Але то таке, - робоче середовище.

Повертається моя Савапужка на круги своя, де може і не все так ідеально і красиво, але - чесно і без фальшу.

...Сови - вони не падають, чи не так?.. Так. 

Депресс.

Те, що на світі існують якісь депресії, я узнав в інтернеті від своїх віртуальних подружок.

Хлопи про то, як правило, не говорять : чи то в них депресії не буває, чи то бояться, чи то просто тупі як сибірський валянок аби сканувати свої внутрішні стани.

Іще вичитав, що депресія - це коли у жінок щось не лади із сексуальним життям. Оскільки за промовчанням у хлопів клімаксу якби й не бува, то яка причина цього стану у хлопів інтернету невідомо.

Ок.

Цю заразу (а воно - заразне) я виявив у собі ще десь минулого серпня чи вересня. Спочатку звалив причину свого гнусного настрою на втому від тяжкої літньої роботи. Але пройшла осінь, потім зима, а цей гнусний настрій як висів на мені, так і висить до цих пір. І не допомогла ні весна з її гормонами, ні ситна калорійна пища.

Сказав би , що це якийсь постресовий післялюбовний синдром, якби знав точно що це саме воно. На всякий випадок написав з десяток любовних віршів за відомою, як здається в стані депресії, всьому інтернету  адресою. Ан - нє, нічо то не дало. Не любов, коротше.

Отже, все навпаки. Причина перша - відсутність Музи.

***

Працював я тими днями на замовленні у лісі. Я часто маю такі замовлення на ліс, на дачні ділянки на відшибі, де лише я і змії, бродячі пси та поодинокі пенсіонери. Робота не рай, але я це люблю. На своїх двох, на своїх продуктах, зі своїм інструментом, без найменшої страхівки від неприємностей, за будь-якої погоди, - якби я це не любив, ноги б моєї там не було сто лєт.

І от коли на тебе втомленого, під вечір нападають три скажені пси, і ти нічого реально не можеш зробити, - тоді забувається про всякі депресії. Тобі просто стає страшно.

Страшно від шансу здохнути просто тут від втрати крові з перегризеної артерії, страшно від 5-ти кілометрової відстані до траси котру ще треба пройти, страшно від того що ніяка швидка сюди не приїде бо просто не захоче. Найстрашніший страх - це коли ти безпомічний.

Ти можеш, звичайно, подзвонити рідним, якщо по закону Підлості твій мобільник не розрядився, - а буває ж і таке.

Аще ти можеш післати останнє прокляття усім українським виродкам, котрі довели цей цвітучий рай до такого білясмертного пекла.

Можеш, - але що це дасть?..

Депресія після цього всього, - як розуміння того що бути могло хоч і якимись чудами не сталось.

Безпомічність, реальна, без понтів,- це причина друга.

*** 

 Є така штука, яку я собі назвав "внутрішній шантаж". Саме цього шантажу я став заручником.

Суть полягає в тім, що хоч декілька людей, але знають мене як Савапугу в лице і щось якісь там реальні факти чи пльотки  про мене. А значить, - це тупік : я не можу тут бути справді відвертим, мати абсолютну віддушину від усяких депресій. І хоча тим кільком людям я насправді глибоко десь, але мені противна сама уява про те, що при бажанні вони хоч десь-якось мене обсудять.

Я сам допустив такий стан речей, будучи занадто довірливим чи просто хронічно наївним, тому тут винити просто нікого.

І мушу я тепер тут перестраховуватись на кожному слові.

Тут вже не до звільнення від існуючих депресій, - тут вже аби нових яких не набратися.

Саме від причини третьої, - дефіциту спілкування, невміння мовчати, і вихорів уяви.

***

 Ніхто не нашкодить тобі більше, аніж ти сам. Добро і зло ходять в парі, тримаючись за ручки : стань третім зайвим, і не роби нічого.

Щоправда, депресія як така від цього не щезне, - вона просто дістане іншу іпостась.

Чи легшу? - коли я починаю в це вірити, мені на якийсь час вдається позбутися старих депресій.

Але обов'язково настає мить, коли вони знову про себе заявляють з новою силою. І ця їхня поява виявляється набагато тяжчою, коли б вони не зникали, а перманентно жили в полі твого зору.

І от аж тут випливає абсолютний висновок :

якщо не хочеш мати депресії, не гони ту з котрою ти вже знаєш як жити.

Бо хто зна якою може бутися депрерсія нова і незнана : легшою, тяжчою, безпідставною чи фатальною.

Не можеш мати те що хочеш, - не май нічого.

Не можеш зробити бажане, - не роби нічого взагалі.

Не бачиш горизонту, - то ж просто стій на місці.

 

Штришок про яскраву підлість.


Коли є триста сірих і холодних, і один - триста перший - яскравий і гарячий, то тебе при вході зустрічає саме він. Саме він довго йде поруч, зігріває своїм жаром, застерігає від проникнення у натовп сірих трьохсот.
Але ти проникаєш усе-таки у цей сонм цих неяскравих. Просто, заради цікавості. І раптом виявляється : так, триста сірих - це справді триста холодних, бездушних, ніяких. І претензій до них теж нема ніяких, бо вони є такими й не криючись, без прикрас, без саморозпалу.
Але.., - але триста перший, яскравий і теплий виявляється найпідлішим. Бо холод за сірістю видно, а підлість за блискотом - ні.
Знайома ситуація, чи не так?..

I don't understand.


Або моя невіра піплам дійшла до ручки, або ж моя інтуїція як завжди каже правду, хоч я цю правду поки що не доганяю.
В принципі, уже й не дожену, бо цей ровер, як подарунок-даром, із інету вже зник.
А був. Кому не охота мати ровер задурно, та ще й коли тобі його задурно пришлють поштою? та ніхто. І хоча ровер як такий у мене давно є, але в газдівстві би сі пригодило.
Но, пропало.
Якби я його по ходу був би випросив, то міг би шось казати чи ж то про винятки альтруїзму, чи про чергове ультра-сучасне яке западло.
А так-то... На всякий випадок шукаю чого схожого далі. Бо інтересно.
А чого ж я його не випросив? Та із-за кольору. 100% у нас в Україні я був би об'єктом кпин ("шо, такий патрійот?!") чи ж його би просто тупо сперли. Або на трасі бортанув би який непатріотичний джипик чи вантажівка. Або ше чого би було. Одне ясно : спокою з таким чудовим і рідним мені дизайном я не мав би точно. От аж в цьому в мене - ну ніяких сумнівів.

Сумне Великоднє


***

 

 

Щось не віриться в друге явлення,-
лиш у вічний ланцюг розп'ять.
Аще чується пісня давняя,
й з вуст невинних - мотив проклять.
Аще видиться, що якраз тепер :
"Не мені ви плачте, - собі".
Під мотиви ці не боявся б й вмер,
якщо треба оце Тобі.
Все насправді так : знов Великий День
у зловісній тиші Небес.
Й вірить хочеться : хоч в котрійсь з пісень
Він воістину тай воскрес.

 

***

 

 

Й на Благовіщення день в день ішли дощі,
і на Великдень день у день йде майже злива.
На завтра сніг хтось ще пророчить. Це, можливо,
змива Природа лицемірство із душі.
Марні зусилля : захаращені кущі
назамість душ у постатях зрадливих.
"Смачної паски" - тільки й всіх бажань.
"Дорога Хресна" - тільки до розп'яття.
Весь їх сакрал - плювання у багаття
і вічна спрага нових розпинань.
...Та що мені до ницості суєт?
Стигматів стільки маю, що й нових не треба.
Мені однаково : до неба чи до тебе -
вузька стежина й прірви парапет.

Фефіфу

Фе Фі Фу як бридотно




злодії-плагіатори на
на
на кождім кроці.
Здирають лайки і лаври стервотно
і варяться у смардючому власному соці
соці-мережі
соці-цинізмі
соці-ідіотизмі.
Пуста амбіційність заклинена в садо
слова - як у стіну горохом.
Та ну це все на
на
на
воно мені надо?
Та надо аби посміятись хоч трохи.

Причувається


Не шукаю тебе, - ти сама ще чомусь знаходишся
зовсім всюди, найбільше ж там де тебе не знайти.
Я блукаю твоїми околицями непрошено,
і непрошено й не почуто питаю "де ти?"

А коли хоч на час забуваю про очі втомлені,
про долоні твої на грудях, - де віра моя? -
знов мене повертає у спогад лиш раз промовлене
чи то вимріяне із уст твоїх моє ім'я.

Заплакана весна


 

 

 

 

 

 

На мокрий сніг дивлюся спозаранку,
шукаючи прихованую суть.
Моя весна, заплакана коханка,
вчергове просить "зиму не забудь..."

Тримає поруч й не дає дихнути вільно.
"Та як забути ж?.." - заплела в волосся світ.
Перед очима подихом молільним
твоє "люблю" як крижаний привіт.

І змерзлий цвіт вчергове рік поглине,
і далі літа ніби й не буде.
Шукати можна суті і причини,
та не знайти їх, схоже, вже ніде.

Бо що із того, що стопився сніг на травах,
коли з повітря не зникає мертвизна?
Замерзло сонце в блідо-голубих загравах
і плаче мокра перестуджена весна.

Намасте́.


Отак постужає аж в квітні - і згадаєш
про бога Ра й спів зоряних музи́к.
Бо в цих краях, де правди не узнаєш,
Дажбог образився і одвернув свій лик.

Отак постужає аж в квітні - й зрозумієш,
що твоє Я - зовсім безсиле і пусте.
Бо в цих краях, де нібито все вміють,
просить не вміють щиро в Неба "намасте́".
Отак постужає аж в квітні - і минеться,
́а рід цей згадить разом з Сонцем весь сакрал.
Бо в цих краях, де кожен як без серця,
що в квітні -сніг, що в лютому - мангал.

 

Намасте́́́́ (гінді नमस्ते) — традиційне індійське привітання.

                                     У буквальному перекладі означає «поклін тобі».

Дико злий вовк


Я зжер би всіх,
хто тільки попадеться
мені на очі чи на віртуал.
Таким презлосним я не був, здається,
відколи світ цей чокнутий постав.
Я злий такий що аж від злості млосно,
що хоч бери - і свою ж пику бий.
Я дико злий,
я страшно злий,
я просто...
Та я не просто, -
я
дічайше
злосно злий.

Asum


Так складно щось казати, як у тебе на плечі
не янгола ліхтар, а заворожені бесаги.
Нема в кого вимолювати на підйом наснаги
й на спуск до всіх джерел.
На залишках відваги
занурююсь як є в спасеннії ключі.
Як здичавілий ельф випрошую на дні
в мозаїки із хмар, у зоряного пилу :
"нехай хоч в борг воскреснуть обгорілі крила...
не конче вже для двох, -
для неї, хоч одні..."

Déjà vu


 

 

 

 

А мені сподобалось : дощ й на Сонці спалахи,
крига астероїдна й мокрі голуби,
навіть біля Ратуші від палаток запахи
і слизькі під корчами псячії гриби,
неробочі дні - бо у мокрім полі вітриться,
і дівочі перса на відстані руки.
Тільки би якось іще раз Тобі довіритись,
щоб цілунком витерти часу порохи.

Та простіше зрушити ноги намагнічені
бурями далекими - з яру догори,
ніж собі признатися що ми й там помічені
на тату невиправних з часу - до пори.
Ще простіше винести бур магнітних борсання ,
ніж позбутись марева в супроводі губ,
і щодня пронизливо на вулицях мощених
зчитувать невидиме "ось, ти була тут..,"
де туман із згарищів, місто-бутафорія,
пси скажені плодяться, люди мов чужі.
...Ти пиши, не бійся, ми просто поговоримо
як два перевтомлені згаслі міражі.